Views Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Я пішла з Google в нікуди, заснувала стартап і переїхала в США»

Історія Софії Швець про те, як не боятися все змінювати

«Я пішла з Google в нікуди, заснувала стартап і переїхала в США» — Власний досвід на Wonderzine

Українка Софія Швець три роки працювала в Google в Києві та Дубліні, після чого звільнилася й пішла в нікуди.

Проте за кілька місяців після повернення з Ірландії вона стала співзасновницею стартапу Let’s Enhance. У перший місяць після запуску він став «Продуктом дня» на Product Hunt, отримав 100 000 реєстрацій, про нього написав TechCrunch і Mashable. Зараз клієнтами Let’s Enhance є ООН, уряд Канади. А Софія отримали візу в США для «людей із надзвичайними досягненнями» та переїхала в Сан-Франциско.

Говоримо з Софією про її кар’єрний шлях та як не боятися (неодноразово) все змінювати.

Локація: Київ

Перші проєкти: AIESEC,
TEDx, Ecoisme

Я виросла в маленькому місті Кирнасівка Вінницької області, де живе кілька тисяч людей. Ще у школі розуміла, що мені потрібно їхати в Київ будувати кар’єру, оскільки там більше можливостей. Тому моїм завданням у 16 років було гарно здати ЗНО, що я і зробила.

Але коли прийшла черга вибирати напрям, я не мала чіткого уявлення. Мало хто у 16 років реально знає, чим хоче займатися. Особливо в динамічному світі, де нові професії з’являються кожні декілька років. Тому складно в такому віці вибрати кар’єру на все життя. Тим паче, що кар’єр може бути декілька.

Тому я вдячна батькам, які дали пораду обрати загальний напрям, а потім зорієнтуватися. Так я вирішила йти в економіку, з якої можна йти у фінанси, менеджмент, маркетинг. Вступила в КНУ й із цього почався мій професійний шлях.

Під час навчання в університеті я підробляла репетиторкою, займалася перекладами. За цей час у мене було десь п’ять різних проєктів, які дали різні навички. Наприклад, я приєдналася до організації AIESEC, в якій ми робили молодіжні проєкти. Спочатку я там займалася маркетингом, а потім запустила піар-курси. Тобто мій перший проєкт був у 18 років. Це була крута можливість навчитися домовлятися про партнерства, залучати людей. Просто дзвонити та просити у когось щось. Звісно, було багато відмов. Але це було таке собі підприємництво під брендом молодіжної організації.



Тобто мій перший проєкт був у 18 років



Я подумала, що хочу будувати кар’єру в маркетингу й пішла працювати в рекламну агенцію. Проте швидко зрозуміла, що реклама – це не зовсім те, що малюють у фільмі «99 франків».

Паралельно займалася організацією конференцій TEDxKyiv, TEDxKNU. Через людей, з якими працювала там, потрапила в Happy Farm – бізнес-акселератор, який займався стартапами. Для мене це був абсолютно новий і цікавий світ. Там було багато людей із гарячими очима, які не сплять ночами й вірять у те, що створюють щось круте. Мені все це дуже сподобалося – так почався мій шлях в ІТ. Після цього я пішла працювати в стартапи.

Тоді я приєдналася до стартапу Ecoisme (український стартап, який створював пристрої для економії споживання електроенергії вдома – ред.) на запуск їхньої кампанії на Kickstarter. Я долучилася до команди на етапі хаосу: ми працювали на квартирі кофаундерів Антона й Саші Дятлових, доводилося брати на себе багато ролей. Але це було цікаво.

Я зрозуміла, що швидко можу рости та прокачуватися в різних напрямах паралельно. Займалася маркетингом, комунікаціями, частоково продакт-менеджментом. Один день писала прес-реліз, другий – на мені customer development, третій – писала пости в Facebook. Це особливість роботи у стартапах – ти виконуєш багато ролей і завдяки цьому можеш швидко спробувати різне. Але це лише на ранніх стадіях. Далі стартап росте, вибудовує процеси й хаосу стає менше.

Урок №1: Треба пробувати різні проєкти, щоб зрозуміти, в якому напрямі хочеш рухатися.

Локація: Київ – Дублін

Робота в Google

Мені подобався Google: я вивчала, як у них побудовані процеси, дивилася фільми й читала книжки про компанію. В університеті я потрапила на їхній студентський воркшоп, де ми працювали в командах – і наша виграла конкурс. Це було моє перше знайомство з компанією наживо й мені дуже сподобалося.

Але на роботу в Google я потрапила досить випадково. Ще коли я працювала у стартапах, у київському офісі відкрили вакансію. Я подала своє CV і забула. Це просто був такий «поклик у Всесвіт» від мене. Десь через два з половиною місяці мені зателефонував рекрутер і запросив в офіс.

Інтерв’ю було дуже цікаве: вони запитували, що мені цікаво, чого я хочу, а мені було, що розповісти. Лише коли в мене було інтерв’ю з генеральним директором Google Україна, я подумала: «Ого, це вже серйозно».

Урок №2: Ми ніколи не можемо вгадати, які можливості є. Тому найкраще – не боятися й не думати зайвий раз: «Я достатньо кваліфікована?».

У Google я пропрацювала майже три роки. Починала з київського офісу, пізніше перейшла в Дублін. Але це моя історія – необов’язково починати в локальному офісі, аби потрапити в ірландський. Можна подаватися відразу туди, куди вам хочеться. Коли вони відкривають вакансію, на неї можуть подаватися і люди всередині компанії, і зовні. Я побачила, що відкрита вакансія, написала команді з Дубліну. У мене були хороші референси з Києва, я пройшла інтерв’ю й мене досить швидко запросили. Проте треба було довго чекати на робочу візу й узагалі проходити процес легалізації.

Тоді я ще паралельно вчилася на магістратурі в КНУ. Тому прийшла до начальника кафедри й сказала: «Я їду в Google в Ірландію. І я можу закінчити університет, а можу не закінчити. У мене вже робота» (сміється). Але мене спокійно перевели на індивідуальний графік навчання, я прилітала з Google лише здавати свій диплом.



Лише коли в мене було інтерв’ю з генеральним директором Google Україна, я подумала: «Ого, це вже серйозно»



Я переїхала в Дублін, коли мені був 21 рік. Звісно, я зрозуміла, що еміграція й туризм – різні речі. Усе було новим: від культури до податків. Проте у Google є команда, яка допомагає розібратися з різними питаннями після переїзду. Доводилося вирішувати побутові проблеми, але це сильно загартувало, зробило адаптивною.

У Дубліні європейський офіс Google, в якому є представництва 50+ країн. Тому щодня я працювала з різними національностями – це дуже прокачало вміння будувати комунікацію, співпрацювати з різними людьми. Там я побачила, як влаштовані великі міжнародні компанії зсередини. У Google, мабуть, найкраще у світі побудовані процеси всередині компанії. Зараз, як фаундерка стартапу, я частково застосовую практики, які я побачила там.

У Google я займалася маркетингом і допомагала стартапам запускати кампанії, виходити на нові ринки. У мене була крута команда й чудова менеджерка Ніна, з якою ми також вирішили запустити програму для жінок-підприємиць Women’s Empowerment Program. Тоді в Google вже були програми підтримки жінок, наприклад, Women@Google. Проте в Україні вони не реалізовувалися, хоч запит був. Ми вирішили зробити проєкт у форматі курсів і допомогти українським підприємицям.

Звісно, багато хто питав: «А що, чоловікам не можна [брати участь]?». Але, загалом, це стало стартом для побудовий ком’юніті [жіночого підприємництва]. Менторство й можливість запитати в когось, хто на кілька кроків попереду тебе в цьому – це найкорисніше, що може бути. Коли є приклад, ти бачиш, що все можливо й можеш зробити на 10 помилок менше. Бо ти не одна – у тебе вже є середовище підтримки. Мені дуже приємно дивитися, як зараз розвивається культура менторства в Україні.

Також у дублінському Google є інноваційна команда, яка менторить стартапи, бере їх під «своє крило». Я долучилася до неї й займалася стартапами, які ще на дуже ранніх стадіях. Під час своєї основної роботи я працювала з компаніями, в яких є бюджети, вони знають своїх клієнтів. А в межах цієї програми моїми підопічними були зовсім маленькі бізнеси, тому можна було подумати з ними про дослідження ринку, як робити опитування клієнтів – займатися базовими завданнями. У цей час я зрозуміла, що мені хочеться працювати з продуктом – мене це дуже заряджало. Я захотіла спробувати працювати над чимось своїм, а не залишатися в ролі консультантки.



Коли ти викидаєш себе із зони комфорту, мозок починає працювати як на пришвидшувачі – і ти починаєш бачити ті можливості, які не помічав, бувши у своєму комфортному середовищі



Локація: Київ

Піти з Google в нікуди

Покинути Google й піти в нікуди було складним рішенням, я його ухвалювала десь пів року. Але в якийсь момент я зрозуміла: будь-яке рішення, яке ми відкладаємо, вижирає купу енергії. Воно просто постійно крутиться в операційній пам’яті, ти думаєш про це, що далі відтягуєш – то складніше це зробити. Психологічно дуже важко щось втрачати.

Точкою неповернення стало те, що я зрозуміла: буду більше шкодувати, якщо не спробую, ніж боятимуся за той потенційний ризик, на який я йду. Мені було 24 роки, я не ризикувала нічим, окрім свого часу. У мене немає сім’ї, дітей; я відповідаю лише перед собою.

Багато в чому я покладалася на свої внутрішні відчуття, але підходила до цього рішення й раціонально. Наприклад, зробила собі грошову подушку безпеки. Так у мене був запас грошей, щоб пів року не працювати, коли я повернуся в Київ. Цей час я давала собі на обдумування того, що далі. Я розуміла, що з моїм досвідом у Google та попередніх проєктах хтось мене візьме на роботу. Я проговорювала собі в голові цю думку. Але цей страх був не про гроші. Це був страх зробити помилку.



Точкою неповернення стало те, що я зрозуміла: буду більше шкодувати, якщо не спробую, ніж боятимуся за той потенційний ризик, на який я йду



Зрештою, я прийшла до свого менеджера, сказала, що йду, і відпрацювала ще місяць. Для мене важливо було залишитися з усіма в хороших стосунках. Насправді, у Google є ціла програма повернення співробітників: ти можеш йти й потім повернутися в іншій ролі. Тобто немає такого, що ти йдеш – і все, більше ніколи не зможеш працювати в Google. У моїй команді були люди, які по два рази поверталися, це нормально. Треба пробувати різні варіанти.

Робити такі радикальні кроки та йти в нікуди – складно, цей етап не для всіх. Усе твоє оточення думає, що ти трошки «тю-тю». Батьки мені нічого не сказали, але вони були схвильовані, що я так зробила. Такі рішення соціально не схвалюються. Ніхто не розуміє, що ж було не так, питають: «А що далі?». Багато хто думав, що я йду в іншу компанію – у Facebook, наприклад. Але я казала, що справді ще не знаю.

Коли ти викидаєш себе із зони комфорту, мозок починає працювати як на пришвидшувачі – і ти починаєш бачити ті можливості, які не помічав, бувши у своєму комфортному середовищі. Коли повернулася в Київ, я відновила всі знайомства, мій друг Ваня Пасічник познайомив мене з моїм майбутнім кофаундером. Він якраз запускав новий проєкт і йому була потрібна людина, яка займатиметься бізнес-стороною. А оскільки я була безробітна, з купою вільного часу й любов’ю до стартапів, то за місяць була кофаундеркою стартапу – і це вже була нова історія.

Урок №3: Викидати себе в некомфортні зони – корисно, але треба бути до цього готовим. Коли немає, що їсти й чим платити за квартиру, ви будете братися за перші можливості. А якщо ви знаєте, що це розумний ризик – маєте можливість піти в новий напрям.

Локація: Київ

Запуск свого стартапу

У нас було три кофаундери, але один пішов через кілька місяців після запуску й нас залишилося двоє. Ми вперше були фаундерами стартапу, тому багато що було незрозуміло. Увесь мій попередній досвід був нерелевантний, тому доводилося швидко в усьому розбиратися.

Ми вперше були за кермом продукту й усе, що відбувалося – залежало повністю від нас. Ми багато експерементували: подавалися в акселератори, пробували підіймати гроші, у нас з’являлися клієнти. Перші пів року – це був абсолютний хаос. Ми не платили собі зарплату. Якраз знадобилася моя грошова подушка: саме завдяки їй я могла собі дозволити увірватися в таку авантюру.



Є таке правило в стартапах: якщо ти дивишся на свій продукт рік тому
й тобі не соромно – значить, ти не
ростеш досить швидко



Я вчилася продавати свої ідеї, швидко інтерв’ювати й наймати працівників. Першого нашого інженера ми звільнили. Я пам’ятаю, як плакала на сходах TechStars (акселератор для стартапів – ред.), що ми такі погані фаундери та не можемо найняти нормальну команду. Багато було і фейлів, і успішних моментів, але все це закаляє.

Є таке правило в стартапах: якщо ти дивишся на свій продукт рік тому й тобі не соромно – значить, ти не ростеш досить швидко. Мені, насправді, не соромно, бо це досвід, шлях навчання, але зараз я думаю: «Ми це все робили якось криво, хаотично».

Ми запустилися активно, у мінімальній версії на Product Hunt (сайт для пошуку нових нових продуктів – ред.). Оскільки технологія, над якою ми працюємо, нова, ми стали «Продуктом дня», отримали дуже багато трафіку та згадок у медіа. За перший місяць у нас зареєструвалося 100 000 людей. Круто, що був такий віральний ефект, але він мав свої плюси та мінуси. Ми не були готовими до цього, оскільки наш продукт був у мінімальній версії, у нас багато що було не так. Постійно падав сайт, не було платіжок. Ми наче застрибнули у швидкісний потяг і на ходу міняли колеса.

Що таке Let’s Enhance:

Let’s Enhance – це платформа, що автоматизує обробку зображень за допомогою штучного інтелекту. Вона допомагає покращувати якість, кольори, за допомогою нейромереж. Зараз на платформі понад 3 мільйони користувачів і щомісяця обробляється близько 10 мільйонів фотографій

Локація: Лондон

Участь у TechStars

TechStars – це акселераційна програма, яка по суті стала нашим першим успіхом. З 1 000 заявок з усієї Європи нас відібрали в десятку учасників. Це дало нам ресурси, щоб набрати людей, покращувати продукт. Також TechStars дає можливість працювати з їхніми партнерами, на зразок Intercom. Ця програма дає «галочку», що твій стартап – ок. Це допомагає у знайомстві з потенційними клієнтами та й узагалі робить життя набагато простішим.



Мати такого наставника – сильно допомагає. Інколи це навіть цінніше, ніж гроші, бо це допомагає уникати помилок



Ми досі спілкуємося з командою й директором, який став для нас ментором. У нас була можливість працювати з людиною, яка мала набагато більший досвід. Мати такого наставника – сильно допомагає. Інколи це навіть цінніше, ніж гроші, бо це допомагає уникати помилок.

Пізніше ми зрозуміли, що в нас професійна аудиторія, тому почали працювати напряму з бізнесами, завдяки технології, яка дозволяє автоматично обробляти контент у великих обсягах. Зараз ми інтегруємося в маркетплейси, працюємо з медіа-провайдерами, принтовими компаніями. Вони нам процесять сотні тисяч картинок через платформу не в ручному режимі, а автоматично, за допомогою нейромереж.

Локація: Сан-Франциско

Віза для людей із надзвичайними досягненнями та переїзд у США

Я переїхала в США чотири місяці тому, за кілька годин до початку карантину. Зараз я живу в Сан-Франциско. Це новий цікавий етап для мене. Переїзд був усвідомленим рішенням, бо підготовка моєї візи – О1 – зайняла десь 8 місяців. Така віза дається людям із надзвичайними здібностями чи досягненнями.Тому треба було довести, що те, що я роблю, дійсно визначне. Показниками цього є прояви в медіа, інвестиції, участь у міжнародних програмах.

Моя команда залишається в Україні. Те, що я у США, допомагає займатися партнерствами тут на місці, тому від цього виграють усі. Зараз нас 13 осіб, більшість команди – інженери, менеджментом яких займається мій партнер. Під час карантину мені легко спілкуватися з командою, бо всі перейшли на віддалену роботу. Коли всі в офісі, а одна людина віддалено – це складніше психологічно.



Для мене переїзд у Штати – це перехід
у «вищу лігу»



Найбільша складність для мене – балансувати часову різницю у 10 годин. Тому в мене дивний графік роботи. З 6:00 до 12:00 в мене зв’язок із українською командою та європейськими клієнтами. Потім я можу зайнятися якимись справами в США, локальними партнерами. Інколи в мене є дзвінки в 22:00–23:00 вечора, коли Україна прокидається, а я ще не сплю.

До переїзду я була в Америці кілька разів і зрозуміла, що тут – найбільша стартап-ком’юніті в світі. Для мене переїзд у Штати – це перехід у «вищу лігу». Я відчуваю себе найменшою частинкою цієї екосистеми. Тут таке враження, що всі навколо вже запустили 5 проєктів, з яких 4 провалили, а потім підняли 5 мільйонів. Це дає магічний стусан рухатися швидше.

Для мене переїхати в США – схоже рішення на те, як я пішла з Google. Я досі відповідаю сама за себе. Завжди можна повернутися, але можна ризикнути. І навіть, якщо я досягну не топового, а хоча б середнього рівня тут – цей досвід буде корисним. Його можна привозити в Україну й адаптовувати там.



Я не порівнюю себе з іншими, а сприймаю це як: «О, це крута людина, чого я можу в неї навчитися, щоб стати кращою?»



Тут я вчуся сприймати успішних людей навколо як мотивацію, а не порівнювати себе з ними. Звісно, інколи мене накриває синдром самозванця, але я вчуся відловлювати його на ранніх етапах. Потрібно змістити фільтр сприйняття ситуації та пам’ятати, що ми всі починаємо з різних точок. Можливо, ця людина народилася в Долині, у неї був доступ до всіх ресурсів відразу. А ти приїхав з іншої країни – а це завжди важче за замовчуванням. Тому я не порівнюю себе з іншими, а сприймаю це як: «О, це крута людина, чого я можу в неї навчитися, щоб стати кращою?».

Урок №4: Порівнювати себе з кимось – непогана ідея, якщо думати про те, чого ти можеш в цієї людини навчитися й бути відкритим до нового.

Насправді, у Долині оточення дуже підтримує. Якщо ти робиш щось – це вже заслуговує поваги. У більшості фаундерів, яких я тут зустріла, уже не перший стартап, а кілька попередніх проєктів провалилися. Мені подобається тут культура, що фейли – це нормально. Якщо в тебе не вийшло зараз, наступного разу ти зробиш краще та швидше. Навіть навпаки: фаундер, який провалився, для інвесторів тут набагато привабливіший. Бо він не має рожевих уявлень, що все буде легко, але ти вже набив шишок.

Провал дуже корисний психологічно. Якщо ти провалився, але встав знову й почав щось робити – значить, у тебе є характер і наступного разу ти зробиш набагато краще. Тут люди розповідають про свої провали дуже відкрито й мені подобається. Я бачу зародження цього в Україні, але хочеться, щоб такого було більше. Бо людина, яка робить хоча б щось – бізнес, блог чи будь-яку іншу активність – уже крута. Кажуть, що 85% людей дивляться, 10% коментують і 5% роблять. Діяти – складніше, ніж сидіти на дивані та боятися.

Текст:

Софія Пилипюк

редакторка Wonderzine Україна

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.