Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Мені завжди подобався космос». Українські науковиці про кар’єру та гендерну рівність

Астрофізикиня, математикиня та генетикиня про свою роботу

«Мені завжди подобався космос». Українські науковиці про кар’єру та гендерну рівність
 — Власний досвід на Wonderzine

За інформацією Всесвітнього економічного форуму, лише 30% науковців світу – жінки. Окрім того, що вони менш репрезентовані у STEM-спеціальностях, їх рідше публікують і часто вони отримують меншу зарплату, ніж чоловіки. Щоби побороти таку нерівність, ООН запровадила Міжнародний день жінок у науці, який відзначається 11 лютого.

До цієї дати ми зібрали історії українських науковиць – і запитали їх, як вони розвивалися у своїх спеціальностях і чи складно жінкам в Україні робити кар’єру в науці.

Олена Компанієць

астрофізикиня, співробітниця Головної астрономічної обсерваторії НАН України

Олена Компанієць

астрофізикиня, співробітниця Головної астрономічної обсерваторії НАН України

Бажання займатися наукою було змалку. Мені завжди подобався космос. Ще в дитинстві тато розповідав мені про галактики, планети. Він знаходив можливості принести додому телескоп, щоби разом подивитися на планети чи Місяць. Одного разу ми навіть дивилися на комету. Я читала різні науково-популярні журнали, дивилася фільми – особливо запам’яталися всі документальні фільми ВВС про космос, які можна було придбати на CD-дисках.

Я пам’ятаю, що в першому класі ми писали лист, ким хочемо бути в майбутньому. Я ще тоді не знала про таку професію, як астроном, і думала, що вивченням космосу займаються лише космонавти. Тому я писала, що мрію полетіти в космос. А потім дізналася, що дослідженням космосу можна займатися в набагато приємніших умовах, не боячись того, що порушиться герметизація й тебе ніщо не врятує від смерті у вакуумі. Тому поступово астрофізика взяла своє й мені захотілося бути саме науковицею, а не летіти в космос.

Моя сім’я мене дуже підтримувала, заохочувала розвиватися в цій темі. Коли я вирішила спробувати написати наукову роботу про Сонце в Малій академії наук, тато привіз додому телескоп. Навіть не уявляю, де він його взяв. Але з його допомогою я спостерігала за Сонцем.

Мені завжди подобався космос. Ще в дитинстві тато розповідав мені про галактики, планети.

У 9 класі я зрозуміла, що в мене слабкі фізика й математика. У молодших класах у мене було переконання, що аби бути астрономом фізика й математика не треба, достатньо дивитися в телескоп на планети. Звісно, за мірою дорослішання я почала розуміти, що без них ніяк. Тому спробувала вступити в фізико-математичний ліцей. Там спочатку в мене були дуже погані оцінки з цих предметів, двійки. Було складно, але 12 годин математики на тиждень і хороші викладачі дали своє, я почала все розуміти. Без цього я б просто не змогла реалізувати мрію, яку мала з дитинства.

Паралельно я ходила на олімпіади з астрономії, у мене була робота в Малій академії наук, яка просто поглинула мене. Два роки підряд я їздила на спостереження у Кримську астрофізичну обсерваторію, ми там робили спостереження, на основі яких далі писали МАНівську роботу. Це були перші кроки в астрофізиці, які дуже підтримували мої викладачі та наукові керівники.

Після ліцею я вступила на фізико-математичний факультет у КНУ та провчилася 4 роки на бакалавраті, а потім 2 роки на магістратурі, після цього я й отримала диплом астрофізика. Зараз навчаюся в аспірантурі та працюю в Головній астрономічній обсерваторії НАН України. Моя керівниця там є водночас кураторкою моєї майбутньої дисертації. Наш відділ – позагалактичної астрономії та астроінформатики. В обсерваторії, крім того, що я займаюся науковою роботою, я голова Ради молодих вчених.

Нещодавно наша команда виграла хакатон від NASA. Це був такий мозковий штурм, який тривав 48 годин. Усього на нього реєструвалися 2 303 команди з-понад 100 країн світу.

Займаюся дослідженням ізольованих галактик, тобто тих, які протягом останніх декількох мільярдів років не взаємодіяли з іншими об’єктами. Умовно їх можна уявити як галактики, замкнені в коробочці, на яких ніщо не впливає. Як відбувається дослідження? Спочатку ми обираємо об’єкт. У мене є вибірка галактик, я перевіряю, про які з них уже є наявні спостереження, що можна використати. Далі треба перевірити, які результати за цими спостереженнями опублікували інші науковці, щоби не повторювати те, що вже зроблено. Детально вивчені галактики ми відсіюємо. А якщо є якісь нові спостереження, за якими ще немає результатів чи за ними не намагалися отримати ту інформацію, яка нас цікавить, виписуємо їх у список тих, які треба дослідити.

Зараз я поки що працюю лише з рентгенівськими обстерваторіями – «Чандра» та NuSTAR. Звісно, на етапі обробки це може бути не дуже цікаво людині, яка цим не займається. Адже інколи це кілька пікселів, просто точка – так і не скажеш, що це галактика (сміється).

Також нещодавно наша команда виграла хакатон від NASA. Це був такий мозковий штурм, який тривав 48 годин. Усього на нього реєструвалися 2 303 команди з-понад 100 країн світу. До глобального відбору пройшло 350 команд і з них обрали 8 команд-переможців у різних номінаціях. Ми отримали перемогу в номінації The Best Use of Technology.

У нашій категорії Let’s Connect треба було придумати щось, що буде з’єднувати в космосі. Тому ми вигадали такий конектор, який допомагатиме із заправкою супутників у космосі. Супутники – це дороге обладнання, яке може працювати роками. І буває таке, що пальне супутника вже закінчилося, він більше не може коригувати свою траєкторію і стає потенційно небезпечним, бо може призвести до зіткнення з іншими супутниками.

Нашою ідеєю було ввести щось на кшталт нового стандарту. Як у нас зараз є універсальний роз’єм для зарядки мобільних телефонів Type C, ми пропонуємо універсальний конектор для супутників. Одну частину додавати відразу і з цієї частиною запускати на орбіту, а іншу частину конектора додавати до конструкції заправочної станції. Так супутники зможуть заправлятися. Зараз вони з технологічної точки зору не розраховані на дозаправку.

Окрім аспірантури та обсерваторії, я також працюю у школі. Викладаю роботехніку, тренерка міжнародної програми First. Її організатори проводять регіональні та всеукраїнські турніри з робототехніки та проєктного менеджменту, зацікавлюють дітей у STEM і показують що наука – це цікаво та важливо. У них беруть участь діти різного віку. Серед них дуже багато дівчат.

У нашому відділі обсерваторії співвідношення чоловіків і жінок – 50 на 50. Мені складно окреслити стан можливостей для жінок у науці в цілому. Якось глобальних перепон в Україні я не бачу. Можна припустити, що інша ситуація може бути для науковиць, які мають дітей. Догляд за ними може забирати багато часу, хоча я впевнена, що люблячий і турботливий чоловік буде підтримувати й допомагати у всьому.

Олена Ванєєва

математикиня, докторка фізико-математичних наук, старша наукова співробітниця відділу математичної фізики Інституту математики НАН України

Олена Ванєєва

математикиня, докторка фізико-математичних наук, старша наукова співробітниця відділу математичної фізики Інституту математики НАН України

Я була з тих школярок, які вчилися добре за всіма предметами. Ходила на різноманітні олімпіади – з біології, хімії, мов. Я зрозуміла, що хочу займатися математикою, коли в 11 класі думала, куди вступати, почала із запитання: які іспити я б хотіла складати? Найбільше мені подобалося розв’язувати математичні рівняння, задачі. У нас був збірник задач Сканаві, за яким треба було готуватися. І я щодня із задоволенням розв’язувала їх. Так я вибрала математику, але ще не знала, чи буду займатися наукою. Думала, можливо, буду шкільною вчителькою.

На 4 курсі в нас з’явився спецкурс, де викладачем був справжній науковець. До нього багато викладачів давали студентам майже розв’язану задачу, аби вони вивчили її. По суті, давали відповідь за них. А цей викладач дав задачу без жодних підказок, як її вирішити. Ми з подругою пішли в бібліотеку, узяли стос книжок, де були такого плану задачі. Коли я знайшла розв’язання, мені настільки сподобалося відчуття наукового відкриття, що я прийшла до цього викладача й запитала: «А ще багато таких задач? Мені вистачить?». І він відповів: «На ваш вік вистачить». Звісно, це було смішне питання, бо задач дуже багато. Потім, коли ми з колегами обговорювали плани на майбутнє, я сказала, що хотіла б займатися наукою, але мені не дуже подобається викладати. Виявилося, що в нас є Національна академія наук, де займаються тільки науковою діяльністю. Я зрозуміла, що хочу працювати там.

Багато людей полишають науку, бо не бачать, чи цікаві комусь їхні результати. У мене ж так склалося, що я весь час знала, що це комусь потрібно

Коли я вступила в аспірантуру, мені дали першу задачу, і я трошки засмутилася. Ніяк не могла її розв’язати й думала – усе, треба кидати, нічого не виходить. Коли я пожалілася колегам із відділу, вони почали сміятися й розповідати, що через це всі пройшли. Цю задачу я розв’язала аж через 10 років. Я до неї доросла.

Мені дуже пощастило, бо я потрапила там у відділ прикладних досліджень, який був дуже передовий. Ми працювали з іноземними колегами, відвідували міжнародні конференції. Тоді, у 2005 році, не всі відділи могли похвалитися таким. На одній із конференцій задачею, яку я розв’язала, зацікавився науковець із Кіпру, ми почали з ним співпрацювати. Так ми працюємо разом уже 15 років. До локдауну я регулярно їздила на Кіпр, щоби розв’язувати математичні задачі. Я постійно сміюся, бо мої знайомі думають, що я їжджу туди на відпочинок (сміється). Узагалі, багато людей полишають науку, бо вони не бачать, для кого та для чого вони це роблять, чи цікаві комусь їхні результати. У мене ж склалося, що я весь час бачила, що це комусь потрібно.

Якщо говорити, у чому полягає моя робота: є багато явищ, які можна описувати рівняннями. Тобто будуються математичні моделі реального світу. Наприклад, зараз математики моделювали, наскільки швидко буде поширюватися коронавірус. Є реальне явище – коронавірус, і є математична модель, куди ми можемо підставити, скільки зараз хворих, і порахувати, скільки буде через тиждень. Фізичні закони мають певні симетрії. Тобто робимо певні перетворення – наприклад, заміну змінної, а рівняння мають такий самий вигляд, як на початку. Моя робота – шукати такі симетрії.

Також я займаюся класифікаційними задачами. Тобто у мене є певна група рівнянь, а я розрізняю їх за симетрійними властивостями. У чому полягає складність класифікаційних задач? У них якщо пропустити хоча б одне розв’язання – усе піде не так. Треба бути дуже уважним, щоби нічого не втратити.

Мої рідні дуже часто кажуть, що я в реальному житті, як і у задачах, дуже старанно все класифікую. Вони сміються, що необов’язково робити з такою точністю. У мене якось родичі попросили допомогти їм розкласти картоплю в мішки. І я настільки ретельно класифікувала її, що це вже точно професійна деформація (сміється).

Не буду надягати рожеві окуляри: в Україні дуже важко мотивувати займатися наукою. Кожен математик – потенційний програміст. Тим паче зараз на піку популярності Data Science, Machine Learning, для яких потрібні математичні знання. Тому дуже важко залучити аспіранта в Інститут математики, якщо він знатиме, що його стипендія – 6 000 гривень. Та сама молода людина може піти в ІТ й отримати в рази більшу зарплату. Тому мені здається, що зараз у науку йдуть лише справжні ентузіасти.

Не буду надягати рожеві окуляри: в Україні дуже важко мотивувати займатися наукою

Сексистське ставлення як до жінки в науці я відчувала тільки в університеті, від деяких викладачів. Вони приділяли більше уваги хлопцям і показували своєю поведінкою, що вони сподіваються, що із хлопців будуть люди, а на дівчат сильно не розраховують. Коли я прийшла до відділу в Інституті, там було досить багато дівчат. Але мені казали, що ще кілька років тому це було не так. Наприклад, колега, старша на 20 років, розповідала, що тоді було дві жінки на весь Інститут. Зараз же жінок 30%, поступово ця цифра збільшується. Але досі є проблема «скляної стелі». Тобто в нас ще ніколи не було жінки, завідувачки відділу, наприклад. Єдине, що кілька років тому заступницею директора стала жінка. І я була першою жінкою, яка очолила Раду молодих вчених. Тобто поступово все змінюється, але щодо керівних посад ще працювати та працювати.

Питання декрету для науковиць вирішується дуже індивідуально. Мабуть, легше тим науковицям, яким не потрібне лабораторне обладнання в роботі. Як на мене, головне – не мати упередження, що декрет – кінець кар’єрі. У мене двоє дітей – 4 та 11 років. Обидва рази я не була в декреті та психологічно мені це дуже допомогло. Я працювала, отримувала зарплатню. А якщо цього немає, може пропасти мотивація продовжувати. Якщо керівник піде на зустріч і створить умови для жінки-науковиці, то її кар’єра не постраждає.

Кілька років тому я була наставницею у проєкті STEM Girls. Зокрема, ми організовували День жінок у математиці. Такі заходи дуже корисні, бо багато дівчат не знають про виданих науковиць. Коли дівчата дізнаються про них, це дає дуже сильний ефект. Наприклад, ми розповідали про математикиню Еммі Нетер, яка розв’язала задачі, які ніхто не міг, і хоч займалася математикою, зробила прорив у фізиці. Коли дівчата чують такі історії, вони кажуть: «Вау, ми не знали про таке!». Просто треба більше про них розповідати, щоби дівчата повірили в себе.

Дарія Лосєва

генетикиня, співзасновниця та директорка компанії Myhelix

Дарія Лосєва

генетикиня, співзасновниця та директорка компанії Myhelix

Мені завжди подобалося навчатися, ставити експерименти. Моя мама працювала медиком – це надало перший поштовх цікавості до фізіології людини. У шкільні роки брала участь у Малій академії наук і різних олімпіадах із природничих наук. У певний час постало питання, хочу я бути лікаркою або біологинею. Захоплення генетикою й дослідницька діяльність перемогли. Тому я вступила на біологію в Києво-Могилянську академію, а потім перевелася у КНУ на генетику.

Моя наукова кар’єра розпочалася ще під час навчання. Традиційно під час навчання на природничих факультетах студенти вже із другого курсу шукають можливість стажуватись у наукових інститутах. Це дозволяє зануритись краще в тему та атмосферу дослідництва. А також відчути всі переваги, недоліки, зрозуміти, чи подобається такий стиль життя. За час мого навчання на бакалавраті та магістратурі я займалась різними дослідженнями: від хвороби Паркінсона та вимірювання довжини теломерів (маркерів старіння) до вивчення генетики рослин.

Зараз я директорка генетичного сервісу Myhelix. Ще студенткою я мріяла про можливість дізнатись свої варіанти деяких генів, які ми досліджували на заняттях. Моя однокурсниця – Руслана Шадріна – так само захопливо мріяла про таку можливість. Після закінчення університету ми вирішили від мрій перейти до дій. І розпочали наш шлях побудови стартапу. Зараз це вже компанія, яка займається нутрігенетикою – напрямом у генетиці, що досліджує генетичні особливості засвоєння різних нутрієнтів. Так ми допомагаємо людям краще зрозуміти себе та збалансувати свій раціон враховуючи спадкові особливості.

За моєю спеціальністю багато жінок-науковців, але досі лише дві жінки зі званням член-кореспондент НАН

Мені здається, найбільші перепони в тому, аби займатися наукою в Україні – фінансові. У мене були періоди, коли я брала академвідпустку, щоби працювати. В Україні науковець – досі не досить неприбуткова професія. Є варіанти: або поїхати працювати за кордон, як зробило 80% моєї групи, або ж поєднувати з іще іншою роботою. Я не поїхала за кордон, тому що бачу своє життя в Україні. Але саме через фінансову складову я була не готова присвятити все своє життя класичному науковому дослідництву. Науковці в українських реаліях – просто герої.

За моєю спеціальністю багато жінок-науковців, але досі лише дві жінки зі званням член-кореспондент НАН. Найімовірніше, це архаїзм і зображення історичної гендерної нерівності, яка мені не здається вже актуальною в сучасних реаліях. Сподіваюсь, найближчим часом зміни відбудуться й у високій українській науці – і ми побачимо більше жінок-членкорів.

Текст:

Софія Пилипюк

редакторка Wonderzine Україна

Фото:

2 (L'Oreal Україна, жінка року – Едіпресс Україна)

Ілюстрації:

Яніна Сич

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.