Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Перекладацький цех – це сотні простих ремісників». Як працюють українські перекладачки

«Перекладацький цех – це сотні простих ремісників». Як працюють українські перекладачки
 — Власний досвід на Wonderzine

Досвід Ярослави Стріхи, Марини Дубини й Олени Любенко

Читаючи книжки улюблених зарубіжних авторів, ми рідко замислюємося про працю перекладачів, завдяки якій цей твір потрапив на наші полиці. Проте саме вони є посередниками між нами та текстами й організаторами подорожей до привабливих нам культур.

Ми поговорили з українськими перекладачками Ярославою Стріхою, Мариною Дубиною, Оленою Любенко про організацію їхньої перекладацької діяльності, літературу, яка формувала їхні смаки та яку хочеться перекласти в майбутньому, самоосвіту й розвиток перекладача.

Ярослава Стріха

Переклади: «Нью-йоркська трилогія» Пола Остера («Видавництво Старого Лева»), «Щоденник книгаря» Шона Байзелла, «Руїни Бога» Кейт Аткінсон («Наш Формат»).


Я не пам’ятаю часів, коли не знала би про ідею перекладу. Мій батько, перекладач і перекладознавець Максим Стріха, періодично робив перекладознавчі примітки ще до мого дитячого читва. Скажімо, у радянському перекладі 1950-х років один герой «Дітей капітана Ґранта» Жуля Верна заявляє: «Хочу порятувати своїх братів зі злиднів і темряви, навчити їх усього. Я буду вчителем». Натомість у пізнішому перекладі, коли цензурний режим пом’якшав, герой, згідно з оригіналом, уже збирається «вирвати моїх братів із злиднів і темряви, навчити їх пізнати й любити бога. Я хочу бути місіонером!» Не певна, чи тоді, у геть дитячому віці, я могла би сформулювати думку про те, що переклад не тотожний оригіналу. Це окремий твір, продукт стратегії, рішень і, зрештою, епохи перекладача. Проте такі історії закарбувалися в пам’яті, тож, напевно, таки дали усвідомлення, що перекладений текст не самозароджується, і пробудили інтерес до того, як робиться переклад.

Мій батько – автор книжки «Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням». Унаслідок цього я росла на героїчних біографіях перекладачів ХІХ – першої половини ХХ століття, які своєю перекладацькою діяльністю доводили, що українська – це не мова для хатнього вжитку, її засобами цілком можна передати будь-якого Шекспіра чи Ґете. На щастя, зокрема, завдяки їхній діяльності нікому вже не треба доводити, що українська культура може вести прямий діалог на рівних із будь-якими іншими культурами. Отже, реальність цієї професії нині значно менш епічна, ніж мої перші асоціації, але це тільки на краще. Це засвідчує, що попередники працювали не марно та здобули перемогу у своїй книжній культурній війні. Усім нам зворушливо й щемко читати про тихий героїзм Миколи Зерова, який із Соловків, з-за ґратів, у 1936 році просить свою дружину прислати йому запонки для краватки й Овідія та Горація на переклад. Дякувати Богу, на практиці ми всі працюватимемо в значно кращих умовах.

Під час прочитання перекладної літератури звертаю увагу передовсім на синтаксис, будову речень. Підозрюю: більшість читачів звертає увагу передовсім на синтаксис, навіть якщо про це не замислюється. Не зазираючи в оригінал, ми не можемо оцінити, чи перекладач зумів передати його лексичні особливості, і навіть не помітимо, якщо було втрачено якийсь каламбур чи звукопис. Натомість усі ми зауважимо, якщо структура речень не властива українській мові й виглядає калькою з оригіналу. Умовно кажучи, у нас, імовірно, око зачепиться об фразу «спортзал був великий, достатній для одночасного перебування двох класів», бо ця калька з англійської структури big enough for two трошки дивно звучить в українській мові. Натомість око не зачепиться за «стадіон був такий великий, що два класи могли займатися одночасно», навіть якщо в оригіналі був таки спортзал, а стадіон є перекладацькою помилкою.

Це дуже корисна вправа: підглянути, як колеги дають собі раду з різними граматичними структурами чи, скажімо, які відповідники шукають різним стилістичним пластам. Із давніших перекладів також можна вчитися слів чи ідіом, які відтоді стали рідковживаними – невідомо, коли під час перекладу знадобиться якась лексична екзотика. Однак це, звісно, читання професійне, а не для задоволення: як і багатьом моїм знайомим перекладачам, мені складно читати перекладну літературу, бо я завжди намагаюся зрозуміти, що ж там було в оригіналі та як це можна перекласти інакше. Мені здається, ми з часом втрачаємо здатність читати переклади з відомих нам мов просто для задоволення.

Напевно, профільна освіта перекладача дає змогу заощадити кілька років набивання ґуль на практиці: усі ми вчимося на помилках, тож, можливо, краще робити ті помилки протягом навчання, а не експериментувати на живих видавництвах і читачах. Проте більшість знайомих перекладачів не має профільної освіти. Я теж не маю, я літературознавиця. Це теж не зайве, бо дарує інструментарій для аналізу тексту й знайомство з широким розмаїттям стилів у літературі. Тож непрофільна освіта не мусить нікого спиняти, хто мріє податися в перекладачі.

Я не пам’ятаю часів, коли не знала би про ідею перекладу


Переклад – це найближче до того, щоб отримувати зарплату за читання. Я все життя мріяла, щоб мені платили за читання книжок, і мрія збулася двічі (на філологічній аспірантурі й у перекладацькій кар’єрі), тож живу в найкращому зі світів. По-друге, поза цим гедоністичним виміром у перекладу є ще й флер важливості. Я допомагаю новим читачам зустрітися з книжками, які здаються мені симпатичними й вартими уваги. Навіть якщо це якийсь жвавий маскульт, котрий не дає перекладачці підстав назватися поштовою конячкою просвіти, мені радісно від того, що поличка українськомовних видань зростає за моєї участі. По-третє, у видавничій сфері та в перекладацькому цеху зібралася найвища концентрація чудових людей, з якими в нас спільні інтереси. Мені радісно від цього товариства, для мене честь бути в їхньому колі.

Під час вибору книжки, яку хочеться перекласти, напевно, є два основні питання. Перше, чи здається мені книжка важливою? Друге, чи буде мені радісно працювати з текстом, чи люблю я цей жанр, чи мої уявлення про прекрасне збігаються з авторськими? Добре, коли відповідь на обидва запитання ствердна, але вистачає й одного «так». Умовно кажучи, я майже без вагань погодилася перекладати «Волдена» Торо, адже це класика й досить помітна прогалина в нашому корпусі перекладів американської літератури. Отже, книжка важлива. Водночас текст досить складний у роботі, тобто радості від того небагато, проте його історичне значення переважує ці міркування втіхи.

У мене цілком типовий процес перекладу: для початку потрібно визначити, скільки часу займає переклад сторінки саме цього тексту. Потім порахувати, скільки сторінок за день треба перекладати, щоб встигнути до дедлайну. Третім кроком варто би навчитися не набирати роботи більше, ніж реально може вмістити доба, але над цим я ще працюю.

Я працюю з британською й американською літературами, це доволі чітерський варіант. Це культури-невидимки: ми їх пізнаємо через, так би мовити, культурний осмос. Більшість фільмів, книжок, подкастів, влогів, які ми споживаємо, походять саме з цих культур. Про культурну специфіку, умовно кажучи, Техасу ми в середньому знаємо більше, ніж про культурну специфіку Рівненської області, бо про Техас ми регулярно дивимося якісь бойовички, а про Рівненську область – ні. Отже, я, звісно, гуглитиму конкретні реалії, про які йдеться у творі. Однак фундамент для роботи сформувався органічно, і нема на те ради.

Хочу зазначити, що прогалини в перекладній англійській літературі стискаються з кожним днем. Дуже великих білих плям уже не залишилося, здається, за останні роки повиходили останні канонічні велети, які досі залишалися не перекладеними (той самий Мілтон із Чосером, скажімо). З літературами іншими мовами все непорівнянно гірше, але за них я вболіваю як читачка, а не перекладачка.

Я все життя мріяла, щоб мені платили за читання книжок, і мрія збулася


Мені здається, усі перекладачі працюють передовсім з авторським стилем – тим, що вирізняє письменника на тлі інших авторів. Ми не завжди можемо передати типове – те, що спільне для всіх носіїв мови-оригіналу. Умовно кажучи, ми здебільшого не калькуватимемо прислів’я чи ідіоми, а замінятимемо українським відповідником (наприклад, замість кальки «ти батожиш мертву коняку» доречніше написати зрозумілий відповідник «знов за рибу гроші»). Реалії теж почасти одомашнюємо (умовно кажучи, можна, звісно, для американського колориту писати «гайвей», але більшість напише «траса» чи «шосе»). Інколи доводиться навіть змінювати літературні цитати: Умберто Еко, як відомо, радив своїм перекладачам міняти цитату Леопарді в «Маятнику Фуко» на будь-якого іншого поета-романтика, упізнаваного в їхньому культурному ареалі. Натомість варто зберігати те, де авторський стиль відхиляється від типового нейтрального мовлення, бо це якраз оприявнює стратегію письменника. Наприклад, якщо в автора екзотичний порядок слів у реченні, що відхиляється від мовної норми, потрібно зрозуміти, чому він так робить, і знайти спосіб досягти того самого ефекту засобами своєї мови. От у цьому просторі нетипового, яке не можна послабити загальними культурними особливостями, і працюють перекладачі.

У перекладацькій діяльності не подобаються певні практичні моменти. Скажімо, перекладачі не завжди знають, коли їм заплатять, тому є спокуса перестрахуватися й набрати більше роботи, ніж слід, хоч хтось та й заплатить. Крім того, усі літературні перекладачі – фрилансери, тож нам ніхто не дасть соціальних бенефітів, оплачуваних лікарняних і відпусток. Безперечно, трошки додає стресу думка про повну незахищеність у разі, наприклад, тимчасової втрати працездатності з огляду на хворобу.

Але загалом перекладачам гріх скаржитися: по-перше, мені здається, це й так найпривілейованіші гравці нашого видавничого бізнесу, і з розвитком видавничої сфери загалом ситуація поліпшується. По-друге, потрібно пам’ятати, що можливість займатися цією роботою фултайм – це не право, а величезне щастя та перевага, якої недавно не було взагалі. Року до 2015 тих людей, які жили з перекладу, можна було перелічити на пальцях і йшлося переважно про велику просвітницьку діяльність, грантові історії й купу зусиль поза перекладом. Натомість зараз перекладацький цех – це сотні простих ремісників, яким уже не треба розгортати масштабну діяльність, щоб довести своє право на існування.

Думаю, якщо йдеться про видимість національної культури в міжнародному просторі, то варто говорити не про переклад українською, а про нашу «географічну експансію» – переклад української літератури, інакше кажучи. На щастя, кількість таких перекладів стрімко зростає, хоча, звичайно, повільніше, ніж хотілося б.

Можливість займатися цією роботою фултайм – це не право, а величезне щастя та перевага, якої недавно не було взагалі


Погані новини – це, на жаль, завжди добре для видимості (сумнозвісна логіка if it bleeds, it leads), тож із початком російської агресії зацікавлення українською культурою зросло. Україна почала частіше зринати в новинах, а отже, і на культурних радарах читачів з інших країн. Важить і те, що з’явилися нові можливості в царині інституційної підтримки перекладів української літератури.

Скажімо, Український інститут книги вже другий рік поспіль надає грантову підтримку на переклади української літератури в межах програми Translate Ukraine. Цього року я мала честь входити до комісії, що розглядала грантові подання, і мене дуже потішило розмаїття видавничих зацікавлень. З одного боку, маємо інтерес до текстів про війну й найновішу історію: від пронизливих свідчень Станіслава Асєєва про концтабір «Ізоляцію» до «Доці» Тамари Горіха Зерня – художньої гостросюжетної літератури, де дія розгортається на тлі війни. Водночас це лише частина проєктів: несподівано зростає зацікавлення класикою. Цьогоріч Інститут книги підтримає, зокрема, видання Хвильового в Ефіопії, Лесі Українки в Азербайджані та Лівані, Марка Вовчка в Аргентині й Івана Франка в Болгарії. Традиційно багато видавців і перекладачів цікавляться українською дитячою літературою, зокрема, дуетом художників Романи Романишин та Андрія Лесіва. Їхні книжки не раз здобували відзнаки на великих літературних ярмарках і фестивалях за кордоном.

Сподіваюся, з цього первісного накопичення українського канону в перекладах врешті вирине якась маркетингова фішка, що дасть змогу краще продавати українську літературу за кордоном. Мені дуже цікаво, що може стати такою фішечкою для української літератури, адже це може досить суттєво відрізнятися від того, що важливо для нас самих на внутрішньому ринку. Поживемо – побачимо.

Собі як перекладачці хочу побажати гарного балансу класичних текстів, які, умовно кажучи, матимуть гарний вигляд у некролозі, якщо на мене завтра цеглина впаде, і легких для перекладу жанрових текстів, де просто насолоджуєшся сюжетом. Собі як читачці хочу побажати, щоб активніше виходили переклади з екзотичніших мов, які знайомлять нас із новими й цікавими літературними традиціями.

Марина Дубина

Переклади: «Академія "Парасоля"» Джерарда Вея і Ґабріеля Ба, «Зізнання книголюба» Ґранта Снайдера, «Бетмен. Білий лицар» Шона Мерфі (Рідна мова)


Зараз у мене таке враження, ніби я завжди була свідома перекладу. Але, напевно, перших яскравих моментів було два.

До моїх п’яти років моя бабуся жила в Аргентині. Повернувшись, вона привезла з собою комікси іспанською, не знаю, були вони перекладними чи оригінальними. Але вона читала їх мені, на ходу перекладаючи українською, часом губилася, яке слово краще вжити, часом пояснювала, про що йдеться. Це був мій перший у житті досвід усвідомлення перекладу, хоча раніше дивилася й диснеївські мультики з озвучкою, і перекладні книжки мені читали.

Другий досвід, як і в багатьох моїх одноліток, напевно, пов’язаний із «Гаррі Поттером» у перекладі Віктора Морозова. На останніх кількох томах, які вже доводилося чекати, я усвідомила, що це робота багатьох людей, книжки в перекладі не беруться з нічого. Тоді ж уперше зрозуміла, що це все реальні професії й варіант мого майбутнього.

А, ну, і бунтарський підлітковий досвід: коли ми проходили Шекспіра в школі, монолог Гамлета нам дали на вибір: учити в оригіналі чи російською. Російський варіант був мені огидним, тож я здавала в оригіналі. Так зрозуміла, що перекладати книжки українською дуже треба.

Мені надто рідко вдається читати переклади з англійської як літературу, а не завдання з редагування або перекладу. І це страшенно сумно. Якщо переклад «прозорий», тобто мені видно, що там було в оригіналі (калькований синтаксис, неприродні фрази, неправильно перекладені звичайні слова), я його покину. Тому читаю колег, яким довіряю. Із перекладами з мов, яких не знаю, значно легше – намагаюся читати їх більше. Наприклад, книжки видавництва «Компáс», яке просуває на нашому ринку латиноамериканську літературу.

Під час читання перекладів звертаю увагу на гроші, які заплатили перекладачу(-ці) й редактору(-ці). Це дуже легко прикинути, коли орієнтуєшся в ставках різних видавництв. Коли платять мало, то й результату хорошого очікувати не варто. І я не хочу підтримувати видавництва, які так роблять. Більше про проблеми оплати перекладу й те, як це працює, можна дізнатися з радіофільму, який робила нещодавно Ана Море для «Радіо Культура».

Зараз у мене таке враження, ніби я завжди була свідома перекладу


Не думаю, що мала конкретні асоціації з перекладачами, крім того, що це мають бути дуже ерудовані люди з високим знанням обох мов, із якими працюють. Усі перекладачки, з якими я знайома, відповідають цьому образу. Чомусь думала, що як тільки почну перекладати, зразу стану посидючою й зосередженою, але цього поки так і не сталося. Спочатку сподівалася, що колись зможу заробляти достатньо на життя самим лише перекладом, звинувачувала себе, що не роблю більше й швидше. Але згодом зрозуміла, що проблема не в мені: у нас дуже низько цінують художній переклад, він має коштувати в 4–8 разів більше (залежно від розцінок, які ви чули).

Перекладацька діяльність – це можливість торкнутись улюблених світів, як із «Академією "Парасоля"» Джерарда Вея й Ґабріеля Ба. Можливість дати сучасним підліткам щось таке, чого не було в мене: «Диво-Жінку», «Міз Марвел». Ну, і хочеться вірити, що це вплив на нашу культуру: хороші речі в перекладі – матеріал для навчання українських авторів. Але я поки не бачу результатів своєї роботи в цьому сенсі.

Тепер, коли можу перебирати пропозиціями щодо того, яку книжку перекладати, я враховую й особистість автора, і сюжет, і жанр. Плюс свою начитаність і напрацювання в тій чи тій темі, а ще свої цінності. Скажімо, «Ну просто нереальну штуку» Генка Ґріна я запропонувала видавництву, бо дуже давно стежила за автором і його братом, письменником Джоном Ґріном: вони займаються освітньою діяльністю, благодійністю, і навколо них виросло чудове всесвітнє ком’юніті фанатів. Генк написав пригодницький роман про інтернет, спільноти й прибульців, і це все мої інтереси. Дуже сподіваюся, що видавництво таки візьметься за другий том, бо це надзвичайна історія.

Як перекладачка я працюю переважно з коміксами, і мені це прекрасно підходить через особливості мозку: мене мотивує новизна, працюю спринтами (і довго потім відходжу), нуджуся, коли доводиться довго робити одне й те саме, можу годинами розслідувати в Google походження, значення й причини використання певної фрази. До того ж ділю свій час між кількома ролями: ще редагую, керую видавництвом «Боривітер» як головна редакторка, організовую події разом із TRANSLATORIUM і по-всякому долучаюся до діяльності ініціативної групи «Перекладачі в Дії».

Кожен етап роботи над розділом книжки чи коміксу для мене – окремий проєкт. У коміксах цей процес довший, ніж у книжках: треба не просто перекласти, перечитати й прийняти правки, а ще спочатку зробити табличку, а потім перечитати у верстці. Тож замість одного фіналу я маю п’ять: зроблені таблички, перекладений текст, вичитаний текст, прийняті правки, перечитана верстка. І кожен – окреме досягнення, доза допаміну, привід себе винагородити. Раніше я часто не читала комікси перед тим, як перекладати, бо працюю в доволі стислих часових межах і думала, що не маю на це часу. Насправді вже читаний комікс іде значно швидше й легше.

Перекладацька діяльність – це можливість торкнутись улюблених світів


Я зазвичай перекладаю твори американської та британської культур. Не думаю, що вони аж настільки відмінні від української. Їхній культурний імперіалізм подбав про те, щоб ці явища, ментальність і звичаї не здавалися нам чужими. Щоправда, вони ще дуже люблять інтертекстуальність і каламбури, і, щоб із цим працювати, я роблю дві речі: уже роками створюю собі штучне культурне середовище, де дивлюся або слухаю речі лише англійською, і підтримую «живий» рівень розмовної англійської, який допомагає відтворити інтонації написаного, щоб перекласти точніше.

Усе, що мені не подобається в перекладацькій роботі, я намагаюся виправити за допомогою власної діяльності в межах ініціативи «Перекладачі в Дії» Українського літературного центру й фестивалю TRANSLATORIUM.

Мені не подобається те, з якою зневагою багато видавців до нас ставляться. Наприклад, дехто навіть знижує й без того мізерний тариф, якщо книжка велика, але нам ця робота дешевше з кожною сторінкою не обходиться. Перекладацька праця – така сама авторська, як у письменників. Тільки ми часто стаємо авторками багатьох книжок, часто на різні теми, протягом того самого часу, що письменники пишуть один роман. Ми так само заслуговуємо на роялті з кожного проданого примірника й ім’я на обкладинці. Цього не розуміють у більшості видавництв, більшість читачів навіть не задумується, що це так працює. Тож ми намагаємось об’єднати перекладацьку спільноту, створити інструменти адвокації та поширити обізнаність про перекладацьку роботу й нормальні практики, пов’язані з нею.

Багато читати, багато перекладати, подорожувати – усе це корисно для перекладу. Читати взагалі треба дуже багато й вихідною мовою, і цільовою. Я не бачу нічого поганого в тому, щоби серіали, ютуб чи кіно вихідною мовою теж вважати нарощуванням скілів, особливо якщо перекладаєш популярну літературу чи комікси. Ще дуже допомагає спілкуватися з колегами наживо, на фестивалі TRANSLATORIUM, на презентаціях перекладів і перекладацьких курсах. Онлайн, у фейсбуці чи твітері в мене теж є кілька чатів, де ми ділимося труднощами й допомагаємо одна одній. Це дає відчуття, що ти не одна.

Я надаю перевагу самоосвіті й неформальній освіті: наприклад, у LITOSVITA раніше були дуже класні школи й курси художнього перекладу, на які я залюбки ходила, коли не мала жодного опублікованого перекладу та коли мала п’ятнадцять. Не знаю, які в них плани щодо цього напряму надалі, але загалом радила б шукати аналогічні неформальні можливості. Наприклад, Форум перекладачів у Львові організовує освітні події.

Уже кілька років я вчу ісландську, щоби почати перекладати ще з цієї мови, бо дуже люблю ісландську культуру. Поки що цю нішу чудово заповнює Віталій Кривоніс, але сподіваюся, що допоможу її розширити. Узагалі мені дуже хотілося б перестати редагувати й займатися лише перекладом, але, враховуючи плани видавництва «Боривітер», де я зараз головна редакторка, це навряд чи вийде здійснити в найближчому майбутньому.

Мені не подобається те, з якою зневагою багато видавців до нас ставляться. Наприклад, дехто навіть знижує й без того мізерний тариф


Олена Любенко

Переклади: цикл «Країна розваг» Стівена Кінга, «Лють» Карін Слотер, «Дім дивних дітей» Ренсома Ріґґза («Клуб сімейного дозвілля»)


Моє свідоме знайомство з перекладами почалося з дитинства. Я була самотньою дитиною, яка більше спілкувалася з книжками, ніж з однолітками. Коли інші діти опановували абетку, я вже намагалася «гризти» український переклад «Джейн Ейр». Цей роман став для мене своєрідним путівником у світ перекладної літератури. Навряд чи я усвідомлювала, що це переклад, але здається, було усвідомлення, що це текст, що над ним хтось працював і вийшло дуже цікаво, хай навіть я не всі слова розумію. Дорослішаючи, дуже багато й безсистемно читала, просто поглинала книжки, зокрема французьку літературу в перекладах. Це спрямувало мене до того, щоб здобути гуманітарну освіту: я вивчилася на літературознавицю, додатково опанувала сертифікатну програму «Перекладознавство». Під час навчання потік перекладної літератури був повноводним, закладалися підвалини, виникало розуміння. Однак моя робота у сфері перекладу почалась аж ніяк не з літературної прози.

У 21 рік мені запропонували попрацювати літературним редактором у бюро перекладів, і після того я шість років вичитувала найрізноманітніші тексти: від важкої техніки до маркетингу. Паралельно перекладала тексти для IT (те, на чому хоч якось розумілася). А перший досвід книжкового перекладу здобула вже у 26 рокі, коли видавництво «Клуб сімейного дозвілля» запропонувало виконати для них тестовий переклад. Я зробила три тести, і виявилося, що найкраще я перекладаю Стівена Кінга. Він був найважчий, досить довго видавництво не могло знайти перекладача для нового роману Cell. Після того я ще довго перекладала романи Кінга та після тривалої перерви повернулася до нього.

Перекладач не може спокійно читати чийсь переклад, його невтомний розум постійно вгадує, що ж там було в оригіналі, і каже: «А я б не так переклав». Звісно, бажання розпинати колег за якісь помилки чи неточності я не маю. Це досить складна й недооцінена у фінансовому плані праця, тому можна лише захоплюватися тим, що люди взагалі самовіддано працюють на ниві художнього / книжкового перекладу. Мені як перекладачці найважче даються описи, тому більше уваги приділяю саме їм. Захоплююся, якщо колегам вдається опукло змалювати словами ландшафт або відтворити настрій авторської картини. На діалогах намагаюся не зациклюватися, якщо вони досить плинно перекладені. Жарти – це найскладніше; перекладачі з почуттям гумору – на вагу золота.

Перекладач завжди був тією людиною, яку можна лаяти за помилки або хвалити за вдалий переклад. Я відкривала файл, який надсилали на редагування, і могла вибухнути обуренням. Саме так чинять багато читачів, коли тепер розгортають плоди нашої перекладацької діяльності. Навіть докази є – численні обурені дописи в соцмережах («Що це за перекладач такий? Хто так перекладає? Геть з професії!»). Згодом, ставши перекладачкою літератури, я не мала особливих очікувань. Для мене це незмінно й щодня – дорога вперед, непрокладений шлях, який треба торувати. Перекладаючи, ти ніби бачиш цятку на горизонті, до якої треба дійти, але вона постійно віддаляється. Тобто є чітка асоціація з подорожжю, пізнаванням нового, незвіданого й пошуком горизонтів.

Я почала перекладати масову літературу, керуючись одним бажанням донести те, що читають у світі, до українських читачів. Якомога більшої кількості українських читачів. Для мене важлива читабельність результату моєї праці, оскільки змушувати читачів продиратися крізь джунглі тексту – це великий перекладацький гріх. Доки книжка не потрапила до рук адресата, перекладач уже мав прорубати цей шлях своїм мачете й уторувати дорогу, тому велика цінність професії для мене саме в прокладанні цього шляху від першого читача (перекладача) до твору. Тоді інші читачі підуть за мною.

Водночас це занадто виснажливий для мозку процес. Ментальна втома від перекладу десяти сторінок, наприклад, значно гірша за будь-яку фізичну від умовного розвантажування вагонів. І коли на додачу до цього тобі треба попрацювати на ниві перекладу ще годин п’ять, то з часом людина може втратити адекватність. Ніхто, крім самого перекладача, не потурбується про його фізичне та психічне здоров’я.

Я паралельно працюю у сфері перекладу кіно- й телепродукту. Ця діяльність останніми роками забирає багато часу, тому не маю можливості самостійно шукати твори для перекладу, вести переговори з видавцями про видання і т. ін. Але на брак пропозицій не скаржуся: видавці часто пропонують цікаві, актуальні новинки на переклад. Я насамперед керуюся тим, що ця книжка дасть читачам. Наприклад, якщо це художня література, то чи розважить вона? Чи допоможе ненадовго забути про власні проблеми й негаразди? Чи зможуть читачі поринути у світ уяви автора? Якщо нон-фікшн, то ця книжка повинна допомогти розв’язати проблеми – психологічні, бізнесові або медичні.

Більше звертаю увагу на авторський стиль. Решта підтягується автоматично, варто лише налагодити зв’язок з автором. На жаль, не всі автори однаково відкриті для перекладача, цю особливу нитку, яка плететься переважно через лексику й синтаксис, не з усіма можна відчути. Хтось не розкриється аж до останніх сторінок, хтось може розкритися посередині книжки. Культурні особливості пізнаються шляхом фактчекінгу, коли гуглиш кожну реалію та сходинка за сходинкою вибудовуєш розуміння.

Багато перекладачів із часом приходять до цієї жахливої шальки терезів: ось ти цінний перекладач, тебе завалюють пропозиціями, і ти помічаєш, що часу для читання катастрофічно не залишається. Це так само, як заняття спортом — ти зусиллями волі змушуєш себе читати. По-перше, дається взнаки та ментальна перевтома. По-друге, ну просто коли? Уночі? Можна, звісно, але ще ж і спати треба. Подорожі допомагають перезавантажитися, але затяті перекладачі перекладають усюди: в готелях, аеропортах, на автобусних зупинках. Тому в мене особисто складова перекладацького розвитку одна — це постійна робота.

Я полегшую собі процес перекладу чіткими графіками. П’ять сторінок на день з вихідними, але це ідеальна ситуація. Часто доводиться працювати без вихідних. Насправді ж графік перекладу дуже важливий. Окрім відчуття того, що ти чогось досягла за день, і можна себе похвалити, ці графіки допомагають не божеволіти, коли наближається дедлайн, а в тебе ще не готова книжка. Особливо якщо це книжка на 700 сторінок, її точно не перемогти за одну ніч. Структура моєї діяльності досить складна, бо я змушена розриватися між кількома напрямами роботи. Тому ділю день на сегменти, вранці виконую важчу роботу, ввечері – легшу.

Перекладаючи, ти ніби бачиш цятку на горизонті, до якої треба дійти, але вона постійно віддаляється


Парадоксальна ситуація: я ще не була в жодній англомовній країні, хоча перекладаю з англійської щодня й багато. Дуже шкодую про це й сподіваюся рано чи пізно виправити. Залишається єдиний доступний варіант занурення – кінематограф. Що більше кіно в оригіналі ти дивишся, то легше потім перекладати книжки. Також допомагає спілкування з носіями мови (американцями, британцями, канадцями). У них можна розпитувати про складні моменти чи культурні явища. Є ще багатющі ресурси інтернету. Наприклад, якщо герой книжки слухає промови Мартіна Лютера Кінга, то для правильного розуміння тексту перекладачці можна й треба послухати ці записи, викладені в YouTube. Є також спілкування з колегами, коли тобі, наприклад, раз чи двічі за всю діяльність трапився фестиваль Burning Man у Неваді, а колеги вже давно досконало вивчили це явище й можуть поділитися особливостями.

Для кращої видимості в міжнародному просторі варто перекладати більше національної літератури мовами міжнародного спілкування. На щастя, уже є програми, які цьому сприяють. Відчуття певних здобутків для розвитку національної культури мені дає переклад актуальних світових новинок. А якщо ця книжка ще довго курсуватиме на ринку, люди її купуватимуть, а видавці перевидаватимуть, то це відчуття посилиться. Тож, у певному розумінні, я відчуваю власну причетність до розвитку національної культури через її зв’язок з іншими культурами.

Художня література – як ковток води для спраглого перекладача, який саме на ній зростав


Дуже хочеться перекладати саме художню літературу, тому я надалі відмовлятимуся від нон-фікшену. Художня література – як ковток води для спраглого перекладача, який саме на ній зростав. Для мене однозначно цінний саме жанр роману. Це неспішне розгортання оповіді, можливість познайомитися, потоваришувати з персонажами, мандрувати з ними, зануритися в їхні емоції. Навіть якщо тобі добре вдаються різні жанри, то після 16 років діяльності варто зосередитися й не розпорошуватися. Цікаво, що після багатьох років ходіння манівцями я повернулася тепер до Стівена Кінга й зрозуміла, що за 10 років перекладу його романів я практично зріднилася з його стилем, а точніше стилями, оскільки цей автор уміє по-різному писати рідною мовою. І те, що колись здавалося таким важким і непідйомним у його текстах, тепер зовсім не лякає, бо роки безперервної праці допомогли мені вивести розуміння англійської мови на цілковито інший рівень.

Прогалин в українській перекладній літературі багато, проте останніми роками вона теж помалу виходить на непоганий рівень: усе більше новинок виходить друком, усе кращі переклади. Хочеться, щоб так було й надалі.

Текст: Ольга Дуденко

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.