Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвідЯк це – працювати в The New York Times і The Wall Street Journal. Розповідає Ярина Серкез

Як це – працювати в The New York Times і The Wall Street Journal. Розповідає Ярина Серкез — Власний досвід на Wonderzine

Старша графічна редакторка про професійний шлях у журналістиці даних

Львів’янка Ярина Серкез працює старшою графічною редакторкою The New York Times Opinion.

До цього вона 3 роки працювала в редакції The Wall Street Journal, а ще раніше стажувалася в обох світових виданнях, паралельно навчаючись на стипендії в Університеті Міссурі.

Ярина працює у сфері журналістики даних (або дата-журналістики), тобто аналізує великі обсяги інформації та створює інтерактивні візуалізації даних для простого пояснення складних тем. Наприклад, про гендерну нерівність серед Олімпійських дисциплін чи чому кількість зелених насаджень корелює із соціальним статусом та економічними показниками населення.

Свій шлях у цій галузі вона розпочала в Україні. Одного разу подалася на тренінг, де йшлося про журналістику даних. Яким був її професійний шлях далі, як влаштована робота в редакціях The New York Times і The Wall Street Journal і чи є показником успіху те, що твій проєкт ретвітнув Байден, в інтерв’ю з Яриною Серкез.

Текст: Софія Пилипюк

Розшифровка: Леся Королюк

Знайомство з журналістикою даних

Я виросла у Львові. У дворі мого дитинства були лише хлопці і я, єдина дівчина. Можна подумати, що це було дуже складно для мене, але насправді цікаво. У мене не було «дівчачого» дитинства з ляльками та галицькими стереотипами про борщ, сім’ю й церкву. Це було відкрите та креативне дитинство. Із самого малечку я вміла постояти за себе та працювати в команді. Моя бабуся, яка сильно вплинула на моє виховання, була дуже пробивна. Вона навчила мене однієї з найважливіших речей для жінки в цьому суспільстві, у якому ми живемо, – бути незалежною фінансово, психологічно, побутово.

Училася у львівській школі з поглибленим вивченням англійської мови. Уже в старших класах визначилася, що хочу займатися журналістикою. Це було досить суперечливе питання. У мене вдома не всі підтримували цей вибір. Я вдячна, що мій батько підтримав тоді мене та побажав успіху. Я відчувала відповідальністаь за вибір і знала: якщо щось не вийде, крім себе, винити немає кого. Навчалася в університеті ім. Івана Франка на журналістиці й англійській філології одночасно. Це було жорстким гартуванням і знайомством із дедлайнами. Утім, моя історія з журналістикою даних почалася з літньої школи від Internews у Києві.

Це були якраз останні вихідні перед стартом мого навчання у Варшаві, куди я вступила на подвійну програму із соціології та медіа від Польської академії наук і Ланкастерського університету у Великій Британії. Мої батьки не хотіли, щоб я перед цим ще їхала в Київ на тренінг. Робили круглі очі та казали: «Навіщо ти завжди собі все ускладнюєш?» Але я настояла, що для мене це важливо.


Для початківців важливо знайти людей, які можуть менторити та допомогти рухатися в правильному напрямі

Пам’ятаю, туди був шалений конкурс, не знаю, як я потрапила. На той момент у мене майже не було досвіду в цьому напрямі. Мені дико пощастило. У школі я познайомилася з Анатолієм Бондаренком (співзасновник медіа Texty, яке створює проєкти з журналістики даних – ред.), який мене закохав у цю справу.

Я приїхала у Варшаву така натхненна журналістикою даних, а там навчання із соціології та медіа. На цій хвилі запалу мені довелося знаходити додатковий час і навчатися в цьому напрямі самостійно. Це, крім того, що мені треба було продовжувати навчання, яке я вже почала. Це був доволі складний період. Доводилося поєднувати основне навчання вдень й онлайн-тренінги, курси, практики ввечері.

Мої перші роботи були дуже жалюгідними. [сміється] Я мало що вміла. Але пройшло якихось пів року, і я почала створювати роботи, які вже можна було публікувати. Перші з них з’явилися в Texty та газеті «День». Я тримала контакт з Анатолієм Бондаренком, він був моїм ментором. Завжди допомагав, радив ресурси, книжки. Для початківців важливо знайти людей, які можуть менторити та допомогти рухатися в правильному напрямі.

Завдяки саморозвитку та менторству мої роботи ставали все кращими. Коли я повернулася в Україну з Варшави, у мене вже була доволі хороша високооплачувана, як на журналіста в Україні, робота. Можна було би сказати, що я прийшла до успіху й на цьому зупинитися. Але однаково відчувала, що мені є, куди рости, хотіла підтягнути навички з різних мов програмування, статистики. На той момент в Україні було мало можливостей навчання в цьому напрямі, і я подалася на стипендію Фулбрайта (програма наукових обмінів, яка спонсорується урядом США – ред). Мені пощастило її отримати.

Ярина Серкез на конференції ENCODE в Лондоні в 2019 році 

Стипендія на навчання в США

Мене вчили: з будь-яких лимонів, які тобі сиплються на голову, однаково виходить класний лимонад.

Я дуже хотіла потрапити в Нью-Йоркський університет. Там була нова програма з журналістики, її викладала Аманда Кокс – зірка журналістики даних, теперішня моя співробітниця з The New York Times. Це була однорічна програма: я думала, що швиденько «підкачаю м’язи» й повернусь до України робити класні проєкти. Я навіть вступила в цей університет, але обставини склались інакше.

Я отримала можливість навчатися в Університеті Міссурі. Про цей університет я знала мало та спочатку навіть думала відмовитися від цієї можливості. Я не хотіла їхати кудись, де мої знання будуть розвиватися недостатньо швидко. Думала: можливо, варто, щоб цю стипендію віддали талановитому хіміку, біологу, фізику – і з цього буде більше користі, ніж із мого «протирання штанів». Таким було моє наївне мислення в перші кілька днів, коли я дізналася про можливість вчитися в цьому університеті.


Мені зателефонували українські студенти, які там навчалися, і сказали мені, що я божевільна, якщо відмовлюся

Потім мені зателефонували українські студенти, які там навчалися, і сказали мені, що я божевільна, якщо відмовлюся. Розповіли, що в цьому університеті набагато більше можливостей, ніж я собі уявляю, і в них теж є програма з журналістики даних, про яку я на той момент не знала. Я рада, що з’явилися ці люди, які мене не знали та просто знайшли час зателефонувати мені й «навернути на шлях істинний».

Університет Міссурі перевищив мої очікування, школа журналістики виявилася там особливо сильною. Але він працює за системою багатьох інших ВНЗ у Штатах: це університетське містечко in the middle of nowhere. Й ось я з прогресивного європейського Львова, з якого вже тоді можна було дістатися в майже будь-який куток Європи, опиняюся серед кукурудзяних полів. Я розуміла: або буду сидіти тут, або робити якісь кроки, які допоможуть отримати той досвід, за яким приїхала.

У жовтні-листопаді в США період дедлайнів подання на літні стажування. Із моїми сусідками по гуртожитку, які теж були зі Східної Європи, ми почали розпитувати наших однокурсників про опції і як це все працює. З їхнього боку було небагато ентузіазму. Більшість відповідали: «Ви ж розумієте, це дуже складно. На такі програми велика конкуренція, а ви ще й не носії мови. Можете спробувати, але шанси не великі».

Подання на такі стажування – це 9 кіл пекла. Треба заповнити величезну кількість документів, підготувати портфоліо та мотиваційний лист. Це багато роботи, яка може так і не принести результатів. Але я була відчайдушна й розуміла, це мій єдиний шанс витиснути з цієї програми по максимуму. Я не дуже звертала увагу на поради від одногрупників, розіслала заявки в 10–15 видань. І відразу отримала пропозицію стажування від Washington Post, а потім від The New York Times.

Дівчата, які зі мною жили, на жаль, вирішили, що в них дійсно немає ніяких шансів. Вони так і не подалися на стажування й, відповідно, прогавили своє перше літо в США. Наступного року вони теж подалися й, як не дивно, потрапили на класні стажування. Мораль така: якщо ти віриш у свої сили та дійсно чогось хочеш, необов’язково слухати, що говорять тобі інші люди. Вони незавжди мають найкращу перспективу чи досвід.

Як потрапити до команди The New York Times і Wall Street Journal

Які в мене могли бути очікування? Я виросла у Львові й у десять років думала, що, якщо буду працювати у «Високому замку», це буде успішна журналістська кар’єра. І тут у 25 років я потрапляю в The New York Times. Я була просто в екстазі!

Звісно, мені дуже пощастило: я відразу потрапила в команду людей, які на той момент і досі є лідерами в цій сфері. Вони розробили величезну кількість інструментів, якими користується практично кожен, хто працює в журналістиці даних. Для мене це був фантастичний досвід.

Мій перший графік для The New York Times був на першій шпальті. Правда, він був дуже сумний, оскільки це було про стрілянину в Орландо з великою кількістю загиблих. Це був мій перший тиждень, мене викликали на роботу в суботу.

Я б не сказала, що була до цього готова. Зараз розумію, що більш правильним для мене тоді було би взяти стажування в меншій газеті, краще вивчити американський контекст і тоді вже йти в NYT. Для цієї роботи потрібно розуміти, які процеси відбуваються в суспільстві, як розказати історію, як її сприйматимуть читачі. Для цього потрібен досвід. Не варто було очікувати такого глибокого розуміння відразу, вискочивши зі Львова до Нью-Йорка. Але сталося так, як сталося. Моє друге стажування було у The Wall Street Journal, і тоді я вже краще розуміла, як працюють медіа світового масштабу.

У мене немає статистики про те, наскільки часто стажистам пропонують роботу, але серед моїх знайомих співробітників у Journal i Times багато стажистів. Усі ці стажування не йдуть намарно. Іноді роботу можуть запропонувати відразу після стажування, іноді тобі скажуть піти повчитися, підкачати м’язи та потім повертатися. Це якраз мій випадок.

Біля офісу The Wall Street Journal в 2018 році

Я виросла у Львові й у десять років думала, що, якщо буду працювати у «Високому замку», це буде успішна журналістська кар’єра. І тут у 25 років я потрапляю в The New York Times

У Times у мене були доволі хороші стосунки з головним редактором відділу графіки. Він був зі мною відвертий і сказав: «Думаю, тобі треба набратися більше досвіду. Попрацюєш в іншому виданні та повертайся до нас». Так воно й сталося. Мене запросили на роботу в The Wall Street Journal, де я працювала 3 роки, й ось вже 2 роки, як я перейшла в NYT. Тому я безумовно рекомендую стажування будь-де: і в Україні, і в Штатах. Це класний досвід й один із небагатьох правильних шляхів для будування кар’єри.

Було зрозуміло, що після закінчення навчання мені доведеться повернутися в Європу, зокрема через особисті причини. Мій чоловік – дуже талановитий лазерний фізик, для роботи йому необхідна величезна лабораторія за декілька мільярдів євро, тимчасом як я можу працювати будь-де, де є інтернет.

Під кінець свого стажування в The Wall Street Journal після чергового пізнього дедлайну ми з однією співробітницею добиралися додому на метро та розбалакалися. Вона мене запитала, чи хотіла би я лишатися працювати в компанії. Я відповіла: звісно, дуже хотіла б залишатися, але, на жаль, змушена повертатися.

Вона на мене здивовано подивилася і сказала: «Чому ти не поговориш про це з керівником?» Для мене це був ‘Aha moment’. Дійсно, чому б і ні? Іноді в нас буває настільки замкнений погляд на свої можливості, що ми самі створюємо для себе перешкоди.

Я пояснила керівниці свою ситуацію, але ідея дистанційної роботи на той час не викликала захоплення. Журналістська робота в репортерському напрямі потребує того, щоб постійно реагувати на події та не особливо асоціюється з роботою через океан. Тоді я їй сказала: «Вам практично немає чого втрачати. Якщо це спрацює, у вас буде класна працівниця, якою ви будете задоволені, якщо ні, ми розірвемо пробний контракт».

Така комунікація, коли розумієш і ризики іншої сторони, і власні, намагаєшся знайти консенсус, допомогла. Редакція погодилася на це, за що я дуже вдячна, бо знаю, що це рідкісний прецедент. Більшості людей у такому просто відмовляють, навіть після коронавірусу. Я переїхала в Гамбург і працюю звідси.

Дедлайни, фактчек і чи можна вважати ретвіт Байдена показником успішності

Робота в таких медіа цікава, але дуже вимоглива та відповідальна. З одного боку, доступ до майже будь-яких ресурсів і даних. З іншого – відповідальність і стрес.

Робочий день буває доволі не нормований, стандартна ситуація бути на жорсткому дедлайні та працювати допізна декілька днів перед релізом. У The Wall Street Journal я працювала в новинному відділі, часто треба було реагувати дуже швидко. Зараз я працюю у відділі колумністики, де є можливість подумати над тим, що відбувається та що ми хочемо про це сказати. Деколи дедлайни досить жорсткі, бо ми не хочемо особливо відставати. Якщо стався штурм Капітолію, звісно, ми не будемо публікувати щось через місяць, максимум через 1–2 дні захочемо вставити свої п’ять копійок.

У нас кілька рівнів перевірки матеріалу перед публікацією. Ти як редактор відповідаєш за те, що робиш, головний редактор відділу відповідає за те, як працює команда. Є ще редактор напряму: наприклад, якщо це кліматичний проєкт, то за це відповідає кліматичний редактор. Крім цього, є професійні фактчекери, які перевіряють кожну літеру та цифру. Я не перебільшую: будь-які дата, число, ім’я – усе перевіряється. Після цього матеріал допускається або не допускається до друку. Я вдячна фактчекерам, які врятували мене від багатьох ляпів.


У нас є команда, яка займається тим, що відстежує матеріали й намагається зрозуміти, який у них вплив

Перед тим, як працювати над якимось проєктом, я намагаюся об’єктивно оцінити, чи вартує ця тема такої великої інвестиції, чи це важливо, для кого й чи зможемо ми змінити цю ситуацію на краще, висвітливши її. Успішність статті можна вимірювати, починаючи від кількості переглядів і закінчивши тим, хто поширював твої думки в соцмережах. Кожна з цих метрик важлива.

У нас є команда, яка займається тим, що відстежує матеріали й намагається зрозуміти, який у них вплив. Іноді це важко, тому що є непрямі наслідки. Наприклад, ми зробили проєкт про майбутні кліматичні ризики в США. Цей проєкт ретвітнув Байден, потім через місяць він став президентом і почав говорити про свій кліматичний план. Чи допомогла ця стаття? Я хочу думати, що допомогла. [усміхається] А також я часто отримую листи подяки від читачів.

Теми для проєктів: від екології до соціальної нерівності

Найбільше подобається працювати з екологічними та соціальними темами. Я багато працюю з різними обличчями соціальної нерівності в США. Зазвичай сама пропоную теми, тому й згадувала важливість розуміння локального контексту. Але часто до нас приходять колумністи з класними ідеями, і ми допомагаємо зробити їх більш зрозумілими нашим читачам. Це працює у двох напрямах.


Найбільше подобається працювати з екологічними та соціальними темами

Буває, що під час роботи над основним проєктом, з’являється ідея для ще одного. Так одного разу я робила матеріал про те, наскільки змінилися технології зимових Олімпійських Ігор, зокрема через показник швидкості. Наприклад, ковзанярі, які бігли на швидкість у 50–60-х роках, зараз навіть не пройшли б кваліфікацію. Це пов’язано з кращими моделями ковзанів і з розвитком професійного спорту як такого.

Коли працювала з даними, помітила, що в багатьох напрямах спорту жіночих дисциплін узагалі не було. Для мене було просто диким уявити, що жінок не допускали до багатьох дисциплін через якісь середньовічні уявлення. Тому я запропонувала зробити проєкт про гендерну нерівність в олімпійських дисциплінах. Соціальна нерівність на Олімпійських Іграх є відбиттям норм. Такі були часи: жінкам забороняли займатися боксом чи бігти далі ніж 500 метрів, бо вважалося, що вони не зможуть після цього народжувати дітей. Ми досі споживаємо плоди тогочасних уявлень.

Мій улюблений проєкт цього року про зелені насадження в Штатах і про соціальну нерівність. У США, на жаль, кількість зелених насаджень сильно корелює із соціальним статусом та економічними показниками населення. Заможні люди живуть у розкішних мікрорайонах, де багато парків та іншої зеленої інфраструктури. Натомість малозабезпечені та люди кольору живуть переважно в мікрорайонах, де навколо бетон, стоянки, магістралі.

Візуалізація до матеріалу про зелені насадження і соціальну нерівність (Since When Have Trees Existed Only for Rich Americans?

Цей аналіз мені вдалося зробити завдяки двом великим співпрацям. Перша – з приватною компанією, яка займається розробленням алгоритмів аналізу супутникових зображень. Вони створили алгоритм, який чітко, до рівня пів метра, визначає межі крон дерев. Друга співпраця – з неприбутковою організацією American Forest, яка займається дослідженням урбаністичних політик та урбаністичного розвитку в різних куточках Штатів.

Ці партнери допомогли мені зробити глибокий аналіз сьогоденної ситуації, у якої багато шарів й економічних, і соціальних. Зокрема, так звана політика «редлайнінг», яка була популярна в минулому столітті. Тоді для більшості міст у США створювалися муніципальні карти, де зазначалося, наскільки привабливим є той чи той район. Цю привабливість визначали кількістю населення тої чи тої раси. Тож у певних частинах міста банки видавали більші кредити й фінансування, ішли інвестиції, відбувався розвиток. Через два-три покоління два абсолютно однакові мікрорайони могли мати зовсім різний вигляд.

Що далі

Абсолютно непродуктивно порівнювати себе з кимось іншим. Себе варто порівнювати із собою вчорашнім. Якщо ти відчуваєш ріст – це найбільш здоровий показник.

Я отримую відзнаки, останню мені надіслали буквально кілька тижнів тому. Особливо круто, коли ти початківець, це надає крила й упевненості в собі. Втім, для мене це не кінцева мета. Звісно, це додає духу здорового суперництва, але для мене більш важливими є вплив і зміни в реальному житті.

Мені дуже подобається моя робота, якою би вимогливою та виснажливою вона іноді не була. Можливостей для росту всередині компанії і поза її межами є ще дуже багато. Мені важко загадувати, що далі, але я точно знаю, що це продовження мого професійного росту – це довготривала мета.

Фото: надані яриною серкез; ebay

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.