Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Книги«Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» Читайте уривок із нової книги Саллі Руні

«Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» Читайте уривок із нової книги Саллі Руні — Книги на Wonderzine

Від авторки «Нормальні люди»

У «Видавництві Старого Лева» вийшла книжка ірландської письменниці та сценаристки Саллі Руні «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» Це третій роман Саллі Руні, який одразу ж став бестселером The New York Times і здобув перемогу в номінації «Художня проза» серед найкращих видань 2021 року за версією користувачів книжкового порталу Goodreads.

Героїня книжки – Еліс, талановита письменниця. Вона зустрічає Фелікса, який працює на складі, і запрошує його полетіти з нею до Рима. У Дубліні її найкраща подруга Ейлін, працівниця літературного журналу, розійшлася зі своїм хлопцем і починає фліртувати із Саймоном, якого знає з дитинства. Еліс, Фелікс, Ейлін і Саймон молоді та пристрасні, однак життя минає. Вони прагнуть одне одного, кохаються, бентежаться через секс, розмовляють про дружбу та світ, у якому живуть.

Публікуємо уривок із книжки в перекладі Ганни Яновської.

– Еліс, пам’ятаєш, як кілька тижнів чи місяців тому я тобі писала про занепад у кінці бронзової доби? Я потім про це ще почитала. Виходить, що хоча про цей період відомо досить мало, наукових інтерпретацій там значно більше, ніж видно на сторінці у вікіпедії. Нам відомо, що перед цим занепадом багаті письменні палацові економіки в Східному Середземномор’ї торгували надзвичайно коштовними товарами: вочевидь, їх пересилали від одних володарів до інших. Також ми знаємо, що після того палаци були зруйновані чи покинуті, письмо забуте, розкішних предметів уже стільки не виробляли й не відправляли так далеко, як раніше. Але скільки людей, який відсоток населення тієї «цивілізації» жив у палацах? Скільки з них носили прикраси, пили з бронзових чаш, їли гранати?

На кожного члена еліти припадали тисячі неписьменних і вбогих селян, на яких трималася економіка. Після «колапсу цивілізації» багато хто з них кудись перебрався, хтось загинув, але для більшості життя не надто змінилося. Вони й далі сіяли та збирали врожай. Іноді він був щедрий, іноді ні. А на іншому кінці Європи такі люди стали твоїми й моїми предками – не жителі палаців, а селяни. Наші складні й широкі міжнародні мережі виробництва й розповсюдження добігли кінця раніше, а ми з тобою перебуваємо тут, і людство теж. А якщо значення життя на землі – це не вічний рух до якоїсь неозначеної мети – проєктування й виробництва дедалі потужніших технологій, розвиток дедалі складніших і менш зрозумілих культурних форм? Ану ж усе це як приплив: то накочується, то відкочується, а сенс життя завжди той самий — жити й бути з іншими людьми?



Не знаю, чи раніше казала тобі, але кілька років тому я почала вести щоденник, який назвала «книгою життя»



Щодо одкровення про вас із Феліксом: чи можу я, як твоя подруга, сказати, що з огляду на всі твої попередні розмови про безформність стосунків і експериментальні зв’язки, я зовсім не здивована? Якщо він до тебе гарно ставиться, то я, безумовно, підтримую його, а якщо ні, то він мій ворог на все життя. Розумно, правда? Але не сумніваюся, він буде поводитися гарно.

Не знаю, чи раніше казала тобі, але кілька років тому я почала вести щоденник, який назвала «книгою життя». Почала з того, аби щодня писати трохи – хоча б один-два рядки про щось хороше. Під «хорошим» я, певне, мала на увазі те, що приносило мені радість чи задоволення.

Я днями його переглядала, і перші записи – всі про осінь (майже шість років минуло відтоді). Сухе платанове листя, згорнуте й схоже на кігті, яке літає понад Південною кільцевою. Штучний масляний смак попкорну в кіно. Блідо-жовте вечірнє небо, огорнута туманом вулиця Томаса. Таке. Я не пропустила жодного дня протягом усього вересня, жовтня, листопада того року. Завжди могла придумати щось приємне, іноді я навіть робила щось навмисне, аби було що записати: приймала ванну чи десь гуляла. Тоді мені здавалося, що я просто всотую життя, і наприкінці дня мені ніколи не доводилося напружуватися, щоб думати про щось хороше, що я бачила або чула. Це просто приходило до мене, навіть самі слова, тому що моя єдина мета полягала в тому, щоб чітко схопити образ, аби згодом пригадати, як я це відчувала. Читаючи ці записи зараз, я справді згадую, що відчувала, чи принаймні, що бачила й чула. Ходячи десь, навіть у поганий день, я бачила різне, точніше, справді бачила те, що переді мною: обличчя людей, погоду, машини. Відчувала запах бензину з гаража, те, як на мене капав дощ, – цілком звичайні речі. І так навіть погані дні ставали хорошими, позаяк я відчувала їх і пам’ятала свої відчуття. У такому житті було щось тонке, ніби я музичний інструмент, а світ торкається мене й вібрує в мені.

Місяців через два я почала пропускати дні. Іноді засинала, забувши щось написати, а бувало, що ввечері розгортала книжку й не знала, що писати, узагалі нічого на думку не спадало. Коли я щось все-таки записувала, то воно все віддалялося від мене, ставало більш абстрактним: назви пісень, цитати з книжок, повідомлення від друзів. До весни я вже не могла продовжувати: то був просто дешевий чорний блокнот, а я мусила працювати. Потім я врешті-решт діставала його, лише щоб почитати торішні записи. У той момент мені здавалося неможливим знову пережити ті відчуття, які, судячи з написаного, в мене викликав дощ чи квіти. Річ не в тім, що я менше раділа чуттєвим задоволенням, – просто мені ніби чуття відібрало. Я ходила на роботу, чи у крамницю, чи ще куди-небудь, поверталася додому й не могла пригадати, щоб чула чи бачила щось особливе. Певне, я дивилася, але не бачила – зоровий світ став для мене пласким, наче каталог. Я ніколи більше не дивилася на речі так, як раніше.

Від перечитування цього щоденника в мене виникло дивне відчуття: я що, справді колись була такою? Уміла зануритись у зовсім швидкоплинні відчуття, якось їх розширити, жити в них, знаходити там багатство й красу? Може, й бувала такою – «години зо дві, але не була тією людиною». Мені цікаво, чи сам цей щоденник, процес його написання, зробив мене й моє життя такими, чи то я його вела тому, що таке відчувала. Я намагалася пригадати, що тоді відбувалося в моєму житті – раптом це допоможе зрозуміти. Я знаю, що мені було двадцять три, я щойно почала працювати в журналі, ми з тобою винаймали оту жахливу квартиру на вулиці Свобод, Кейт ще жила в Дубліні, і Том теж, і Іфе. Ми разом ходили на вечірки, до нас приходили гості, ми пили аж надто багато вина, сперечалися. Іноді з Парижа телефонував Саймон, і ми скаржилися одне одному на свої роботи, а коли сміялися, то я чула, як у нього вдома Наталі розставляє тарілки на кухні. Усі мої відчуття й переживання були в чомусь надзвичайно потужні, а в чомусь – геть банальні, тому що жодне моє рішення не мало наслідків і нічого в житті – ні робота, ні квартира, ні бажання, ні кохання – не відчувалося як щось, що прийшло раз і назавжди. Я відчувала, що можливе все, що переді мною немає замкнених дверей і що десь, ще не знаю де, є ті, хто буде мене любити й захоплюватися мною, ті, хто хоче зробити мене щасливою. Мабуть, у чомусь це пояснює ту відкритість до світу, яку я відчувала, – може, й несвідомо я передчувала своє майбутнє, виглядала його ознаки.



Усі мої відчуття й переживання були в чомусь надзвичайно потужні, а в чомусь – геть банальні



Увечері днів зо два тому я їхала додому на таксі з презентації. На вулицях було тихо й темно, повітря було на диво тепле й спокійне, всі вікна офісів на набережній світилися й були порожні, і десь на споді всього я почала знов оце відчувати – близькість і можливість краси: ніби увесь видимий світ підсвічується м’яким сяйвом. Тільки-но я зрозуміла, що саме переживаю, то спробувала думкою до нього наблизитися, сягнути, підхопити – але воно наче охололо й відсахнулося, чи то ковзнуло кудись уперед. Вікна порожніх офісів про щось мені нагадали, і я тоді подумала про тебе. Здається, спробувала уявити твій дім, пригадала, що отримала від тебе листа, а водночас подумала про Саймона, про його таємницю, і якось так я визирнула з вікна таксі, що почала думати про його фізичну присутність у місті, про те, що десь там, у якійсь будівлі, він стоїть чи сидить, тримає руки так чи сяк, одягнений чи голий, — десь є Саймон, а Дублін – ніби адвент-календар, у якому Саймон ховається за одним із мільйона вікон, і повітря, і тепло насичені його присутністю, і я ще тоді в голові почала відписувати тобі на той лист. Світ, виходить, може містити таке, мої очі й розум можуть це сприймати й розуміти. Я втомилася, було вже пізно, я сиділа сонна на задньому сидінні таксі, химерно нагадуючи собі, що хай куди я поїду, а ти зі мною, і він зі мною, і поки ви обоє живете, світ для мене прекрасний. Я не знала, що ти в лікарні читала Біблію. Чому тобі захотілося? Чи допомогло? По-моєму, ти дуже цікаву річ написала про відпущення гріхів.

Я не так давно ввечері спитала Саймона, чи він молиться, і він сказав, що так – «щоб подякувати». І я гадаю, що якби вірила в Бога, то не падала би перед ним ниць із благанням усе пробачити. Я би просто дякувала йому щодня за все.

посилання на книжку

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.