Книжкова полицяАнастасія Євдокимова (Український інститут книги, Гогольfest) про улюблені книги

 Почати любити читання можна лише тоді, коли ти знаходиш добру пригоду в тексті, а для цього потрібен час. Тож, коли у 5 класі мама почала купувати мені книжки видавництва «Зелений пес» із позначкою «для читання під партою», то підлітковий пригодницький сучукрліт з детективними розслідуваннями й фантастичними містами з тисячею дверей виявився саме тим, що затягнуло.

Одного сонячного дня в 9 класі в мене закралася підозра, що література, як і будь-яке мистецтво, мала би творитися й сьогодні. Окей, є мертві автори, яких ми вивчаємо в класі, але ж є десь і живі, тобто сучасні, які їздять зі мною в метро й ходять у ті ж супермаркети. Так я почала гуглити й відкривати для себе імена, тексти, явища. І виявила, що це безмежно цікавий світ! Так почалася підготовка до 18-річчя, коли я стану дорослою й зможу вийти на вулицю та побачити всіх цих персонажів наживо, тобто поїхати на форум, піти на якісь читання, узяти участь у Семінарах творчої молоді, подружитися з письменниками й таке інше. «НепрОсті» Тараса Прохаська – мій перший текст сучукрліту в 14 (перший і найулюбленіший), «Депеш Мод» Жадана найкраще, що зі мною сталося у 16, «Сталінка» й «Там, де Південь» Олеся Ульяненка підкорили мене в 17 (про перший текст писала роботу в Малій академії наук, про другий – курсову). Мені хотілося якнайбільше розповідати про сучукрліт, тому на подарунки однокласникам я купувала Чеха й Поваляєву в книгарні «Знання» на Хрещатику.

На шкільну програму з літератури в мене дуже суперечливий погляд. Спершу дивилася на ці обов’язкові для читання твори як учениця, для якої це все було новим. Я вчилася розуміти, як воно працює (текст у принципі). Тут важливими були добрі провідники через історичні контексти та мистецтво загалом, тобто вчителі. Твори відкривалися саме завдяки цим провідникам, а ще допоміжним засобам: підручникам, посібникам, гуглу, біографії автора, його щоденникам чи листуванню. Тоді шкільна програма мені здавалася чимось таємничим і невідомим, я завжди підозрювала, що там можна знайти багато цікавого, головне знати, де шукати. І коли мені було не цікаво, то це означало, що я просто рухаюся не тим шляхом і потрібно змінювати підхід. І Леся Українка, і Стефаник, і Хвильовий перевертали уявлення про світ. Невже можна так мислити? Як вони це пишуть?

Пізніше на філфаці виявляється, що все не так просто й у творів, які ми читали в школі, є ще одне дно (або навіть не одне), а в автора – безліч значно цікавіших текстів.

Утретє ставлення до шкільної програми змінилося, коли я стала вчителькою. Тоді перечитувала все заново й переді мною відкривалися нові горизонти (більше читацького досвіду, життєвого, тренд на критичне мислення й усе таке). Й от перед тобою гірська вершина тексту, і його потрібно якось стиснути та пояснити дітям, а ще вписати це в урок, тему, рівень ерудиції аудиторії, спростити. Адже вчительські слова про те, що це дуже цікавий текст і попереду, дорогі мої учні й учениці, у вас класна пригода – малодієвий спосіб. Треба сідати, разом читати, розбирати, малювати схеми, танцювати з бубном. Якийсь четвертий погляд на проблему (саме зі словом «проблема» асоціюється шкільна програма) з’явився, коли постало питання про зміну власне програми й можливість якось (бодай локально) на це вплинути. Потрібно було шукати рішення щодо текстів і проводити внутрішнє голосування за якимись критеріями: цей твір пропускаємо далі, а від цього відмовляємося ще на березі. Словом, зі шкільною програмою можна працювати, головне зрозуміти, як підступитися до кожної окремої гори (= тексту).

Я не намагаюся раціоналізувати читання як процес. Мені щось цікаво (мені потрібно чимось зацікавитися для роботи) – я в це пірнаю. Але я передусім кураторка, а ще менеджерка й лише потім читачка. Філологічна освіта передбачає, що ти можеш, умієш і практикуєш читання різної літератури, різних епох і жанрів. Сьогодні мене захоплюють літературні репортажі, які видає «Човен», мені подобається інтерв’ю Тараса Прохаська, яке взяла Тетяна Терен і яке з’явилося як товста книжка у видавництві Pabulum. Його не треба читати за раз, а можна повертатися знову й знов, відкусуючи шматочки розмови. Так само мені цікаво спостерігати за коміксами й вибором тем, які порушує видавництво «Видавництво», подобається новизна й розмаїтість, яку може запропонувати їхня література.

У моєму оточенні є багато професійних читачів, для яких це спосіб життя. Захват, наприклад, викликають Богдана Романцова й Женя Стасіневич, які поглинають тексти різних літератур і жанрів, які вписують це в систему координат історії літератури й мистецтва, культурного процесу та можуть це пояснити. Тому, якщо можна дослухатися до їхніх порад «що почитати», то варто це робити.

Оскільки читання – це частина професійного життя, то з «обиранням» дуже складно й книжки знаходять мене самі. З одного боку, моє оточення та френд-стрічка – це письменники, редактори й перекладачі, які працюють багато, плідно та якісно. З іншого боку, є потреба тримати руку на пульсі трендів і розуміти, що відбувається в книжковому світі. З третього боку, є проєкти й фестивалі, які потребують часткового читання чи включеності в різні теми. Наприклад, восени буде новий сезон проєкту «Дегустація книжок» і я підбираю для нього тексти (навесні це були театралізовані читання, які робили актори театру «ДАХ» з режисером Владом Троїцьким). Але головне: мені потрібно писати дисертацію, тож список літератури визначений на роки й він дуже великий. А усі попередні пункти, моя допитливість, пристрасть до нових тем дуже заважають читачці-науковиці всередині.

Читати можна в черзі, за ранковою кавою, у потязі, будь-де. Головне випрацювати звичку читати. Математика дуже проста: якщо долати щодня перед сном по 5 сторінок, то за рік можна підкорити 7–8 книжок.

Приклад із життя: мене дуже захоплює постать Леонардо да Вінчі. Він був допитливим, і оця внутрішня зацікавленість процесами, світобудовою, механізмами дозволила йому так багато та плідно працювати (до речі, з перервами на прокрастинацію). Біографія да Вінчі від Волтера Айзексона – дуже груба книжка, і за собою ти її у сумці не повозиш. Але пів року читання перед сном подарували мені нового друга, да Вінчі, а завдяки перекладу Ясі Стріхи він став мені ще й зрозумілим і близьким.

Ще один лайфхак: коли я курувала поетичну сцену на Книжковому Арсеналі, то читала всю поезію, яка з’являлася в Україні. Тоді я зрозуміла, що найкраще поезію читати в метро. Між станціями можна прочитати один-два-три тексти, перечитати ще раз, повернутися до образів, подумати, відчути ритм, розібратися з метафорою. За день можна прочитати поетичну збірку й прогортати її ще раз, щоб пазл збірки, як цілісного й завершеного висловлювання, склався.

Повторимо і закріпимо: читати всюди, товсті книжки – перед сном, поезію – у метро.

У мене в сумці завжди є олівець, бо я дуже люблю робити позначки, щось підкреслювати, записувати ідеї, дискутувати з автором. Коли читаю електронні книжки з нотуванням проблем не виникає, бо відкриваю нотатки на телефоні, фіксую номер сторінки й ідею. Це дуже важлива звичка, оскільки кожен прочитаний текст може потім стати в пригоді.

Щоб не розгубити прочитані книжки, варто їх зберігати в одному місці, а заразом «ділитися» (люблю це слово!). Соцмережі дають нам прекрасну можливість ділитися досвідами – читацькими, глядацькими. Кілька речень про книжку, із фото на пам’ять чи без фото, із цитатою чи емоцією виконують дуже важливу функцію: а) нас, тих, хто читає книжки, меншість, тому потрібно ділитися тим, що ми читаємо; б) ми самі формуємо простір для обміну думками й ідеями; в) в онлайн-щоденнику нічого не загубиться.

До речі, є один читацький секрет: книжку необов’язково дочитувати, її можна покинути чи відкласти, до неї можна повернутися пізніше або… ні. У нас змінюється настрій, життєві обставини, погода за вікном, і все це впливає на те, чого нам хочеться й чого потребуємо в цей момент. Біль у горлі ми лікуємо малиновим чаєм, а поріз на пальці заклеюємо пластирем – не навпаки. Те саме з мистецтвом: іноді нам не потрібна книжка, щоб перекрити ті чи ті емоційні потреби, бо нам допоможе фільм чи музика, або потрібно знайти той текст і ту пригоду, яка нас порятує від туги в цю мить.