Views Comments Previous Next Search Wonderzine

Книжкова полицяАнастасія Євдокимова (Український інститут книги, Гогольfest) про улюблені книги

«Книжки знаходять мене самі»

Анастасія Євдокимова (Український інститут книги, Гогольfest) про улюблені книги — Книжкова полиця на Wonderzine

У рубриці «Книжкова полиця» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце в їхніх бібліотеках. У новому матеріалі про літературні вподобання розповідає Анастасія Євдокимова – керівниця відділу промоції читання Українського інституту книги.

Анастасія Євдокимова

керівниця відділу промоції читання Українського інституту книги, вчителька української літератури Всеукраїнської школи онлайн, кураторка освітньої програми «Гімназія» Гогольfest

Читати можна будь-де. Головне випрацювати звичку це робити


 Почати любити читання можна лише тоді, коли ти знаходиш добру пригоду в тексті, а для цього потрібен час. Тож, коли у 5 класі мама почала купувати мені книжки видавництва «Зелений пес» із позначкою «для читання під партою», то підлітковий пригодницький сучукрліт з детективними розслідуваннями й фантастичними містами з тисячею дверей виявився саме тим, що затягнуло.

Одного сонячного дня в 9 класі в мене закралася підозра, що література, як і будь-яке мистецтво, мала би творитися й сьогодні. Окей, є мертві автори, яких ми вивчаємо в класі, але ж є десь і живі, тобто сучасні, які їздять зі мною в метро й ходять у ті ж супермаркети. Так я почала гуглити й відкривати для себе імена, тексти, явища. І виявила, що це безмежно цікавий світ! Так почалася підготовка до 18-річчя, коли я стану дорослою й зможу вийти на вулицю та побачити всіх цих персонажів наживо, тобто поїхати на форум, піти на якісь читання, узяти участь у Семінарах творчої молоді, подружитися з письменниками й таке інше. «НепрОсті» Тараса Прохаська – мій перший текст сучукрліту в 14 (перший і найулюбленіший), «Депеш Мод» Жадана найкраще, що зі мною сталося у 16, «Сталінка» й «Там, де Південь» Олеся Ульяненка підкорили мене в 17 (про перший текст писала роботу в Малій академії наук, про другий – курсову). Мені хотілося якнайбільше розповідати про сучукрліт, тому на подарунки однокласникам я купувала Чеха й Поваляєву в книгарні «Знання» на Хрещатику.

На шкільну програму з літератури в мене дуже суперечливий погляд. Спершу дивилася на ці обов’язкові для читання твори як учениця, для якої це все було новим. Я вчилася розуміти, як воно працює (текст у принципі). Тут важливими були добрі провідники через історичні контексти та мистецтво загалом, тобто вчителі. Твори відкривалися саме завдяки цим провідникам, а ще допоміжним засобам: підручникам, посібникам, гуглу, біографії автора, його щоденникам чи листуванню. Тоді шкільна програма мені здавалася чимось таємничим і невідомим, я завжди підозрювала, що там можна знайти багато цікавого, головне знати, де шукати. І коли мені було не цікаво, то це означало, що я просто рухаюся не тим шляхом і потрібно змінювати підхід. І Леся Українка, і Стефаник, і Хвильовий перевертали уявлення про світ. Невже можна так мислити? Як вони це пишуть?

Мені хотілося якнайбільше розповідати про сучукрліт, тому на подарунки однокласникам я купувала Чеха й Поваляєву


Пізніше на філфаці виявляється, що все не так просто й у творів, які ми читали в школі, є ще одне дно (або навіть не одне), а в автора – безліч значно цікавіших текстів.

Утретє ставлення до шкільної програми змінилося, коли я стала вчителькою. Тоді перечитувала все заново й переді мною відкривалися нові горизонти (більше читацького досвіду, життєвого, тренд на критичне мислення й усе таке). Й от перед тобою гірська вершина тексту, і його потрібно якось стиснути та пояснити дітям, а ще вписати це в урок, тему, рівень ерудиції аудиторії, спростити. Адже вчительські слова про те, що це дуже цікавий текст і попереду, дорогі мої учні й учениці, у вас класна пригода – малодієвий спосіб. Треба сідати, разом читати, розбирати, малювати схеми, танцювати з бубном. Якийсь четвертий погляд на проблему (саме зі словом «проблема» асоціюється шкільна програма) з’явився, коли постало питання про зміну власне програми й можливість якось (бодай локально) на це вплинути. Потрібно було шукати рішення щодо текстів і проводити внутрішнє голосування за якимись критеріями: цей твір пропускаємо далі, а від цього відмовляємося ще на березі. Словом, зі шкільною програмою можна працювати, головне зрозуміти, як підступитися до кожної окремої гори (= тексту).

Я не намагаюся раціоналізувати читання як процес. Мені щось цікаво (мені потрібно чимось зацікавитися для роботи) – я в це пірнаю. Але я передусім кураторка, а ще менеджерка й лише потім читачка. Філологічна освіта передбачає, що ти можеш, умієш і практикуєш читання різної літератури, різних епох і жанрів. Сьогодні мене захоплюють літературні репортажі, які видає «Човен», мені подобається інтерв’ю Тараса Прохаська, яке взяла Тетяна Терен і яке з’явилося як товста книжка у видавництві Pabulum. Його не треба читати за раз, а можна повертатися знову й знов, відкусуючи шматочки розмови. Так само мені цікаво спостерігати за коміксами й вибором тем, які порушує видавництво «Видавництво», подобається новизна й розмаїтість, яку може запропонувати їхня література.

У моєму оточенні є багато професійних читачів, для яких це спосіб життя. Захват, наприклад, викликають Богдана Романцова й Женя Стасіневич, які поглинають тексти різних літератур і жанрів, які вписують це в систему координат історії літератури й мистецтва, культурного процесу та можуть це пояснити. Тому, якщо можна дослухатися до їхніх порад «що почитати», то варто це робити.

Оскільки читання – це частина професійного життя, то з «обиранням» дуже складно й книжки знаходять мене самі. З одного боку, моє оточення та френд-стрічка – це письменники, редактори й перекладачі, які працюють багато, плідно та якісно. З іншого боку, є потреба тримати руку на пульсі трендів і розуміти, що відбувається в книжковому світі. З третього боку, є проєкти й фестивалі, які потребують часткового читання чи включеності в різні теми. Наприклад, восени буде новий сезон проєкту «Дегустація книжок» і я підбираю для нього тексти (навесні це були театралізовані читання, які робили актори театру «ДАХ» з режисером Владом Троїцьким). Але головне: мені потрібно писати дисертацію, тож список літератури визначений на роки й він дуже великий. А усі попередні пункти, моя допитливість, пристрасть до нових тем дуже заважають читачці-науковиці всередині.

Читати можна в черзі, за ранковою кавою, у потязі, будь-де. Головне випрацювати звичку читати. Математика дуже проста: якщо долати щодня перед сном по 5 сторінок, то за рік можна підкорити 7–8 книжок.

Приклад із життя: мене дуже захоплює постать Леонардо да Вінчі. Він був допитливим, і оця внутрішня зацікавленість процесами, світобудовою, механізмами дозволила йому так багато та плідно працювати (до речі, з перервами на прокрастинацію). Біографія да Вінчі від Волтера Айзексона – дуже груба книжка, і за собою ти її у сумці не повозиш. Але пів року читання перед сном подарували мені нового друга, да Вінчі, а завдяки перекладу Ясі Стріхи він став мені ще й зрозумілим і близьким.

Кожен прочитаний текст може потім стати в пригоді


Ще один лайфхак: коли я курувала поетичну сцену на Книжковому Арсеналі, то читала всю поезію, яка з’являлася в Україні. Тоді я зрозуміла, що найкраще поезію читати в метро. Між станціями можна прочитати один-два-три тексти, перечитати ще раз, повернутися до образів, подумати, відчути ритм, розібратися з метафорою. За день можна прочитати поетичну збірку й прогортати її ще раз, щоб пазл збірки, як цілісного й завершеного висловлювання, склався.

Повторимо і закріпимо: читати всюди, товсті книжки – перед сном, поезію – у метро.

У мене в сумці завжди є олівець, бо я дуже люблю робити позначки, щось підкреслювати, записувати ідеї, дискутувати з автором. Коли читаю електронні книжки з нотуванням проблем не виникає, бо відкриваю нотатки на телефоні, фіксую номер сторінки й ідею. Це дуже важлива звичка, оскільки кожен прочитаний текст може потім стати в пригоді.

Щоб не розгубити прочитані книжки, варто їх зберігати в одному місці, а заразом «ділитися» (люблю це слово!). Соцмережі дають нам прекрасну можливість ділитися досвідами – читацькими, глядацькими. Кілька речень про книжку, із фото на пам’ять чи без фото, із цитатою чи емоцією виконують дуже важливу функцію: а) нас, тих, хто читає книжки, меншість, тому потрібно ділитися тим, що ми читаємо; б) ми самі формуємо простір для обміну думками й ідеями; в) в онлайн-щоденнику нічого не загубиться.

До речі, є один читацький секрет: книжку необов’язково дочитувати, її можна покинути чи відкласти, до неї можна повернутися пізніше або… ні. У нас змінюється настрій, життєві обставини, погода за вікном, і все це впливає на те, чого нам хочеться й чого потребуємо в цей момент. Біль у горлі ми лікуємо малиновим чаєм, а поріз на пальці заклеюємо пластирем – не навпаки. Те саме з мистецтвом: іноді нам не потрібна книжка, щоб перекрити ті чи ті емоційні потреби, бо нам допоможе фільм чи музика, або потрібно знайти той текст і ту пригоду, яка нас порятує від туги в цю мить.

Соцмережі дають нам прекрасну можливість ділитися досвідами – читацькими, глядацькими


Ганна Улюра

«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

Ганна Улюра пише, що в чоловіків є потреба віднаходити зв’язок батьків-дітей, а жінкам говориться про пошук сестер, однодумиць, навіжених, вразливих, з авантюрною вдачею й кінодолею, рівних собі. Нам цікаво, якими вони, жінки-письменниці, були та є, як працювали з різними темами й ставилися до життя. Від Сапфо та східних поетес Середньовіччя, через Жорж Санд і Марка Вовчка до наших сучасниць: Алексієвич, Тарт, Забужко. За 3 сторінки есе авторка дає достатньо зачіпок, щоб захопитися тією чи тією героїнею, почути внутрішнє «овва» й отримати поштовх для гугління та читання.

Горан Петрович

«Крамничка «З легкої руки»

Горан Петрович – один із основних письменників сербської літератури, якого сміливо ставлять поряд із Мілорадом Павичем. У «Крамничці…» місце зустрічі для героїв – книжка. Як артефакт. Уявіть: ви перебуваєте в різних країнах і на різних континентах, але берете в руки той же текст, пірнаєте й зустрічаєтеся на галявинах, у середньовічних містах, у будинках із високими стелями. Шорсткий папір нагадує про нерівність поверхонь, якими ви блукаєте. А читання розтягує мить у вічність. Ця книжка про мандрівки книжками й усе те, що можете пережити, вирушаючи в таку подорож.

Ольга Токарчук

«Останні історії»

Перша книжка мого карантину весни 2020 – це «Книги Якова» Ольги Токарчук. Роман на 900 сторінок, який занурює у світ XVIII століття та життя одного Месії (він вірить у власну обраність? Оточення готове бути з ним чи зректися? А він точно Месія, а не диктатор?). Це, безумовно, майстерно зроблений текст, який затягує, це шлях, яким варто пройти.

«Останні історії» значно менше на слуху й вийшли друком давніше, але твір вартий читацької уваги. Там є три жінки, три долі, три історії різних періодів. Одна втекла на острів, де таких мандрівників безліч. Бо їхні житла, спогади й навіть країни стають нереальними: «про них не пишуть тутешні газети». Інша потрапляє в аварію на автівці, приходить до найближчого будинку, куди її ласкаво запрошують, і залишається. Скільки вона пробуде там? Чи піде нарешті до себе додому? Десь є Іда, а десь Варшава, а ще тут помирає пес господарів і час сповільнюється. Третя в міжвоєнний період живе серед гір і цього для історії достатньо.

А якщо вам сподобаються «Останні історії» польської нобеліантки, то неодмінно відкривайте «Синхрон» австрійської авторки Інґеборґ Бахман.

Олеся Яремчук

«Наші інші»

Для багатьох (і для мене) історії з «Наших інших» – це суцільні відкриття. Гагаузи, угорці, роми, волохи, шведи й багато інших – ті корінні народи, народності, меншини, які живуть на території України десятки та сотні років, але пам’ятають власні звичаї, мають свою мову, бережуть… точніше намагаються вберегти ідентичність. Хто вони та які ці «наші», які насправді є «іншими»?

Літературний репортаж і документальний фільм – це те, що вдається сьогодні українським митцям найкраще. Адже це не вигадка із гепі ендом, а глибоке занурення, потреба досліджувати країну й коріння (навіть якщо не власні), розуміти історичний конструкт, не виправдовувати, а фіксувати – мистецтво в тому, щоб зауважувати деталі. Дорога для творців – це не лише радість (або й не радість зовсім), це потреба та спосіб життя. Тому глядач / читач повинен довіритися тому, хто вирушив у подорож. Український художній репортаж (не лише про Україну, але й про цілий світ) цікавий, яскравий, його хочеться радити, тож довіряти варто й Олесі Яремчук, і Світлані Ославській, і Максиму Беспалову, і Ярославі Куцай, і Марічці Паплаускайте. Для легкого занурення у світ художнього репортажу достатньо відкрити The Ukrainians.

Бов Б’єрґ

«Ауергаус»

Є німецькі підлітки, їм по 18, і вони закінчують школу. Їхній друг Фрідер учинив спробу самогубства, тому вони вирішують почати жити разом, комуною. Вони ходять у школу, готуються до іспитів, крадуть у супермаркеті їжу, п’ють вино, сваряться й миряться. Із касетника слухають пісню Our House британського поп-рок гурту 80-х Madness, тому й називають своє житло «ауер гаус». Окрім безтурботних підліткових буднів наскрізною ниткою проходить питання про те, чому ж Фрідер хотів убити себе. Попри те, що це текст про підлітків, він буде цікавим і дорослим. Альтернатива сеансу в психотерапевта, коли можна повернутися в шкільні роки й поставити собі безліч запитань.

Зусиллями Ґете-інституту в Україні цю книжку можна читати на уроках позакласного читання в школі.

Леся Українка

«Камінний господар»

У лютому 2021-го ми святкуватимемо 150-річчя Лесі Українки. Навколо цього ювілею буде багато галасу: фільми, перевидання, виставки. Але ж найважливіше в розмові про Лесю Українку – тексти. У дорослому віці «Лісова пісня» сприймається зовсім по-іншому, ніж у 10 класі (закликаю повірити та пересвідчитися!), бо за волинськими лісами та природою прочитуються стосунки сильної жінки й талановитого, але абсолютно нецікавого та безпорадного чоловіка. Але справжнім відкриттям для всіх, хто востаннє зустрічався з Лесею Українкою в шкільній програмі, має стати історія про Дон Жуана, написана із жіночої позиції, – драма «Камінний господар». Якщо Казанові важливе тіло, то Дон Жуан зваблює душу та підбиває на різні нерозумні вчинки. Так він планував спокусити й Донну Анну, але вона від початку знала, чого хоче, якого чоловіка, яку родину, який статус, тож Дон Жуану доведеться грати за її правилами.

Текст:

Таїсія Куденко

редакторка Wonderzine Україна

Фото:

ОЛЕКСАНДР ВАНСОВИЧ

фотограф

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.