Views Comments Previous Next Search Wonderzine

Книжкова полицяSMM-ниця Depositphotos Олеся Шпак про улюблені книги

SMM-ниця Depositphotos Олеся Шпак про улюблені книги — Книжкова полиця на Wonderzine

«Одного разу треба взяти відпустку, щоби прочитати все те, що давно хочеш»

У рубриці «Книжкова полиця» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце в їхніх бібліотеках. У новому матеріалі про літературні вподобання розповідає SMM-ниця Depositphotos Олеся Шпак.

Олеся Шпак

SMM-ниця Depositphotos, авторка Telegram-каналу про кіно BigBookowski

Коли є книжка, яка мене захоплює, я намагаюся її читати в кожну вільну хвилину


 Читати я любила завжди, скільки себе пам’ятаю. Десь у 4 роки я навчилася читати й із того часу все, як в тумані, і шрифтом Times New Roman [усміхається]. Любов до читання мені прищепила родина, і навіть ті родичі, які померли до мого народження.

Наприклад, моя прабабуся Єва в часи Австрійського цісарського уряду організовувала хату-читальню. Потім її дочка – моя двоюрідна бабця – мені розповідала, що вони мали б йти працювати, але все читали й читали. Це просто story of my life.

Також мій дідусь, який мене виховав, поки всі працювали, був таким галицьким інтелігентом. Найбільше він любив спати, прасувати свої парадні сподні (штани – ред.), грати в шахи й читати. І щоби бути з ним на одній хвилі, я теж мала навчитися читати.

У дідуся та бабусі була велика радянська бібліотека. Я пам’ятаю, як взяла почитати Кира Буличова «Сто років тому вперед»: там про Алісу, мієлофон. Дія відбувається у 2082 році, де прекрасне радянське майбутнє. Пам’ятаю, що в той час подумала, що СРСР це так класно і навіть, що я б хотіла там жити. Це тривало якийсь час, поки я не зрозуміла, що, взагалі-то, мою сім’ю розкуркулили й мого діда назвали на честь Степана Бандери.

Крім цього, у дитинстві я читала Нестайка, Дяченків з їхнім фантастичним світом. Але, мабуть, найважливішою для мене тоді була поттеріана, яка навчила мене всього. Також на мене справила велике враження книга «Тім Талер, або Проданий сміх» (Джеймс Крюс). Вона не дуже відома, але, як на мене – одна з найкращих дитячих книжок.

Шкільна програма літератури мені подобалася й тільки посилювала мою любов до читання. Пам’ятаю, як мене зачарував «Стариган з крилами» Маркеса. Мені подобалися Кобилянська, Марко Вовчок, Франко. Зараз я розумію, що серед усього мені тоді дуже не вистачало міського роману. Наприклад, Домонтовича з його Києвом 30-х років, з життям, якого зазвичай не показують.

Пам’ятаю, що шукала усюди «Стороннього» Камю українською, а потім узяла в мами принтер і роздрукувала повністю всю книжку маленьким шрифтом, а потім якось читала її вночі. Та ж історія з книжками «1984» і «Механічний апельсин». Моя мама була не дуже рада [сміється].

Потім я також подивилася екранізацію «Механічного апельсина» Кубрика. Мені взагалі подобається перетин фільмів і літератури. Наприклад, є фільм «Кінець туру» про Девіда Фостера Воллеса, який написав «Нескінченний жарт». Це та товстезна книжка, яку мало хто дочитує [усміхається]. У нього брав п’ятиденне інтерв’ю журналіст Rolling Stones, який потім написав книжку, за якою зняли фільм. Дуже раджу.

Коли я почала вчитися в Могилянці, там викладали таку елітарну літературу з претензійною снобістською [сміється]. Я почала читати про філософію, бітників і магічний реалізм. Відкриттям тоді для мене стала «Історія західної філософії» Бертрана Рассела. Під час навчання я почитала Девіда Огілві «Про рекламу» та «99 франків» і зрозуміла, що хочу працювати в рекламі. Книжки завжди мене надихають до чогось. Прожив життя Гемінгвея – і розумієш, що хочеш потрапити в Париж. Прожив життя Девіда Огілві – і розумієш, що хочеш стати рекламісткою.

Узагалі, до нон-фікшну в мене не дуже лежить душа. Це щось дуже професійне, що не створює для мене додаткового емоційного досвіду. Ти не проживаєш за одну книжку чуже життя. Як на мене, навіть якщо взяти «Creative personal branding», про який так багато говорили, то у ньому набагато менше інсайдів, ніж у «Нестерпній легкості буття» Кундери.

Пам’ятаю, що шукала «Стороннього» Камю українською, а потім узяла в мами принтер і роздрукувала повністю всю книжку 


Утім, одна з найкращих нон-фікшн книжок для мене – «Як знаходити друзів та впливати на людей» Карнегі. Я прочитала її перед тим, як почати жити в гуртожитку. Використовувала всі поради й вони мені надзвичайно допомогли: мене вважали хорошою співрозмовницею. Але останнім часом я зрозуміла, що мені бракує нон-фікшну й навіть поставила собі челендж – прочитати 21 книгу за цей рік.

Я не дуже люблю хайпову літературу. Зазвичай даю деяким книжкам «настоятися», якийсь час ходжу з думкою, чи мені треба це прочитати. Одна з таких книг – «Місто дівчат». Звісно, це не Кундера, але така книжка дає можливість розслабитися під час читання, це теж хороший досвід.

Зазвичай я шукаю книжки в Goodreads чи в «Книгарні Є», фоловлю книжкових блогерок – Богдану Неборак і Настю Мозгову. А ще перед тим, як їду в якесь місто, складаю собі список книг, пов’язаних із ним. Для мене книжки – найкращі путівники. Окрім того, що під час читання збираю на карті точки, які хочу відвідати, я ще й ознайомлююся з почуттями автора, який там перебував. Перед Стамбулом я читала «Музей невинності» Орхана Памука, перед Парижем – «Свято, яке завжди з тобою» Гемінгвея. Дуже раджу читати книжки про місця, а які мандруєте. Наприклад, «Ніч ніжна» Фіцджеральда – перед тим, як їхати на Рів’єру. А якщо хочеться поїхати до Берліна, але не можеться, завжди можна прочитати «Берлін Александерплац».

Кілька років назад головним натхненням для мене були книжкові фестивалі: «Ї» в Тернополі, «Artgnosis» у Вінниці, «ГогольFest» на ВДНГ. То була можливість запричаститись літературою, стати ближчими до живих митців і розвідати про нових авторів, нехай і не сучасників. Пам’ятаю, на ГогольFest'і ми блукали підвалами, де були усілякі інсталяції й почули дівчинку, яка цитувала Хармса: «Был один рыжий человек…». Тоді я вперше про нього почула й назавжди закохалася в ту поетику абсурду.

Я філігранно вибираю книжки й дуже повільно їх читаю. Як на мене, немає сенсу поспішати. Можливо, мені захочеться максимально посмакувати якусь книжкову метафору, виписати цитати, чи додатково поресьорчити передісторію книжки та її автора. Для мене важливіше вдало підібрати книжку, ніж виконати свій план.

Я читаю до 30 книжок на рік. Звісно, є люди, які читають по 100, але це не мій шлях. Я люблю читати, перечитувати або частину залишити на потім. Наприклад, книжку «Європа» Нормана Дейвіса. Її не можна прочитати за раз, на неї може й рік піти. За обсягом це така книжка, якою можна вбити людину [сміється].

Я стараюся фіксувати книжки, які читаю, або в Instagram, або в Goodreads, щоб не забувати, що читаю. А також веду нотатки в Google Keep. Туди виписую різні словечка, бо кожна книга для мене – ще й словник слів і зворотів. Саме тому я люблю українську літературу, особливо не нашого часу – там є слова, які можуть загубитися.

У мене величезна бібліотека. Мабуть, я навіть більше колекціонерка, ніж книгоманка. Я розумію, що є видання книжок, які зникнуть із часом. Я шукаю їх, ходжу на Петрівку. Наприклад, «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста я замовила на OLX. Зазвичай я спочатку купую, а вже потім вирішую, коли цю книжку прочитати. Але в мене завжди більше книжок, які я хочу прочитати, ніж тих, які я прочитала. Мені здається, одного разу треба взяти відпустку, щоби прочитати все те, що ти давно хочеш.

Стараюся читати пів години щодня. Коли є книжка, яка мене захоплює, я намагаюся її читати в кожну вільну хвилину. Звичайно, найбільший кайф – сходити в кав’ярню, узяти кави й почитати там. Це перетворює читання на цілий ритуал.

До читальних ритуалів, окрім посиденьок у кав’ярнях, хотіла б віднести ще бібліотеки: Вернадського у Києві та Стефаника у Львові. Буркотливі бібліотекарки й холодні порожні зали, де ти наодинці з книжками – і нехай увесь світ почекає.

Колись таким прихистком був Botan, який завжди в мене асоціюватиметься з Довлатовим, бо саме там, на нижньому поверсі, на пуфах, я прочитала майже всі його повісті. Тепер я розумію, що вже трохи київський олдскул – бо є ж люди, які, на жаль, ніколи не чули й не почують про те магічне місце.

Для мене книжки – найкращі путівники.


брати Стругацькі

«Понеділок починається в суботу»

Люблю Стругацьких дивною несвідомою любов’ю. Тому дуже раджу цю радянську фантастику 60-х про магів-технарів, які займаються людським щастям і змушені через це перепрацьовувати на вихідних.

Як на мене, то це найкраща книга Стругацьких, бо найдобріша і смішна. Ось хоча б прочитайте цю цитату: «Людина – це тільки проміжна ланка, необхідна природі для створення вінця творіння: чарки коньяку зі скибочкою лимона».

Якщо починати досліджувати письменників, то тільки з неї. А вже потім добиратись до похмурого сталкерського «Пікніка на узбіччі» та бронювати свій тур у Чорнобиль.

Генрі Міллер

«Тропік Рака»

Для мене Міллер – головний паризький інстаблогер кінця 20-х і початку 30-х, який систематично записував свої рефлексії, прожите та з’їдене за день у цю книжку. Щоправда, цей блог далекий від круасанів і беретів, бо Париж Міллера брудний, відвертий, злиденний, вічно голодний і трохи дауншифтерський. «У мене немає ані грошей, ані ресурсів, ані надій. Я – найщасливіша людина на світі».

Найбільше я люблю у книжці саме метафоричну й аристократично-вульгарну мову автора й ту епоху, яку він описує. Хоч людям зі слабкими нервами, певно, не порекомендую – не дарма роман був роками заборонений у США й Англії.

Маріо П'юзо

«Хрещений батько»

Прочитала вперше в років 15, потім ще кілька десятків разів перечитувала. Довгий час навіть не здогадувалась, що є така культова серія фільмів, тому мій Дон Корлеоне був схожий не на Марлона Брандо, а на місцевого ксьондза.

Причина читати номер раз – багато сцен і сюжетних ліній, яких немає в кіносерії Френсіса Форда Копполи. Причина читати номер два – сторінки, насичені сицилійськими лугами й сонцем, особливо смачні.

Террі Пратчетт і Ніл Ґейман

«Добрі передвісники»

З 1985 до 1990 рік Гейман і Пратчетт писали разом через телефон одну файну книжку, пересилаючи один одному дискети з розділами. «Ми були хлопці прості. Та й зараз такі. А це була просто робота на літо. Ми чудово провели час, розділили гроші по-чесному й заприсяглися більше так не робити. Навіть не думали, що ця штука перетвориться на щось важливе.»

А вона взяла та перетворилась: вийшов геніально-іронічний роман про Апокаліпсис, де пекло провтикує дедлайни, головні антагоністи ангел Азирафаїл і демон Кроулі стають друзями, а до Антихриста Адама прибігає, приязно петляючи хвостом, сатанинський собака, на ім’я Пес.

Для мене цей роман – квінтесенція усього найкращого, що створили Террі Пратчетт і Ніл Гейман окремо, а створили вони багацько. Бо тільки ці письменники могли придумати, що янгол Азирафаїл — по-гурманськи вечерятиме в хороших ресторанах, а демон Кроулі ганятиме Лондоном на чорному Bentley 1926 року під пісні гурту Queen.

І цитатка, яка пасує під Wonderzine:

«Більшість книжок із прикладної магії стверджують, ніби відьми працюють голяка. Та це лише тому, що більшість книг із прикладної магії писали чоловіки».

Ернест ГемінГвей

«Свято, яке завжди з тобою»

Ця книжка – портал в інший Париж. До золотих 20-тих, до митців втраченого покоління й до молодого, невідомого нікому ще Гемінгвея, що жив у цьому омріяному місті вогнів без копійчини в кишені. Кохав, писав і був щасливим.

«Париж ніколи не завершується, і кожен, хто там жив, пам’ятає його по-своєму. Таким був Париж в ті далекі дні, коли ми були дуже бідні й дуже щасливі. Якщо тобі пощастило й ти в молодості жив у Парижі, то де б ти не був потім, він до кінця днів залишиться поряд, бо Париж – це свято, яке завжди з тобою».

Мартін МакДона

«Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані»

МакДона – режисер, який створив фільм усіх часів «Залягти на дно Брюгге», і замотивував паломників з усього світу добиратися в однойменне маленьке бельгійське містечко, щоби поїсти добрий шоколад і відчути себе трохи Коліном Фаррелом. І мене, звісно, доля не оминула.

Окрім цього, він ще й геніальний ірландський драматург, вистави якого варто дивитись у київських театрах після локдауну, а п’єси – читати зараз. До того ж у перекладі Олекси Негребецького, який переклав нам «Друзів» та «Альфа»!

Орхан Памук

«Музей невинності»

У 2006 році Орхану Памуку присудили Нобелівську премію з літератури з таким офіційним формулюванням: автору, «який у пошуках меланхолійної душі рідного міста знайшов нові символи для зіткнення і переплетіння культур».

Уявіть собі запах лип, що лине зі старих османських садків, мокрий гамбургер з айраном на площі Таксім, готель «Hilton», де збиралась уся проєвропейська молодь випити кави, бруковані вулиці кварталу Нішанташи й безмежний краєвид на Босфор.

То не лише красиво написана історія нетривіального кохання у стилі чорно-білих фільмів Годара чи Трюффо, а й путівник Стамбулом, який розкаже набагато більше про місто, аніж усі тревел-блогери світу.

Вілл Ґомперц

«Що це взагалі таке? 150 років мистецтва в одній пілюлі»

Експрес-курс з історії мистецтва за останні півтора століття від Вілла Ґомперца, який працював директором галереї «Tate». 475 сторінок пояснень важливих мистецьких явищ: від «Фонтана» Дюшана до бляшанок супу «Campbell» Воргола.

Я поки у процесі проходження, але вже обожнюю видавництво ArtHuss за це видання.

Ростислав Семків

«Як писали класики» та «Як читати класиків»

Борщик із порад про те, як правильно писати, та історій про те, як насправді писалось тим класикам. Про те, як і що читати вибірково: бо ж книг надто багато, життя надто коротке, а Ахілл нашого захвату ніколи не наздожене черепаху світової літератури.

Після прочитання обох книжок, думала собі, перефразовуючи Голдена Колфілда: «Хочу, щоби письменник став моїм найліпшим колєгою й із ним можна було б побалакати телефоном, коли завгодно».

Жан-Мішель Ґенассія

«Клуб невиправних оптимістів»

Телепорт, який переносить у неспокійний Париж кінця 50-х – початку 60-х: в епоху рок-н-ролу, Алжирської війни, екзистенціалізму Сартра й перших подихів травневих подій 1968-го.

Мішелю Маріні – герою книжки – дванадцять, але мислить він глибше за деяких тридцятирічних. У його житті багато турбот – батьки на межі розлучення, родини ворогують, а брат-комуніст запалився революційними ідеями. Єдине, що розраджує – це книги, вінілові платівки, плівкові фото й посиденьки в задній кімнатці паризького бістро разом з утікачами-емігрантами із СРСР.

У цих чоловіків різні історії, вони перетнули Залізну завісу та втратили все: сім’ї, посади, гроші, спокій, дім. Але не позбулись смаку до життя й до скону патетично називатимуть себе Клубом невиправних оптимістів.

638 сторінок про дорослішання, дівчат, схожих на Джин Сіберг, поезію, новенькі «Пежо» та про той прекрасний, але такий бурхливий час. Час, у який, щоби бути реалістами, треба було вимагати неможливого.

Шон Байзелл

«Щоденник книгаря»

Шон Байзелл – реальне втілення мого улюбленого героя Бернарда Блека британського ситкому «Black Books» (геніально втіленого коміком Діланом Мораном).

Як цинічний власник вінтажної книгарні в шотландській глухомані, Шон руйнує наш міф про романтику такої справи й пише про свої нетипові будні. Зокрема, як бореться з «Amazon», свариться з дуже нахабними покупцями та їде в занепалі шотландські замки, щоби розшукати там книжкові скарби у збанкрутілих аристократів.

А ще там є товстий кіт! Бо куди ж без нього.

Текст: 

Софія Пилипюк

редакторка Wonderzine Україна

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.