Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Книжкова полицяПисьменниця Наталка Сняданко про улюблені книги

Письменниця Наталка Сняданко про улюблені книги — Книжкова полиця на Wonderzine

«Я не ставлю цілей по читанню книжок, бо хочу зберегти елемент задоволення»

У рубриці «Книжкова полиця» запитуємо героїнь про книжки, які займають важливе місце в їхніх бібліотеках. У новому матеріалі про літературні вподобання розповідає Наталка Сняданко – українська письменниця, перекладачка, учасниця 28 BookForum.

Наталка Сняданко

українська письменниця, перекладачка, учасниця 28 BookForum

Досі не можу викинути книгу, навіть якщо знаю, що не буду її читати


 Я виросла в часи, коли книги були дефіцитом і досі пригадую, як доводилося тижнями чекати, поки вдасться взяти в бібліотеці улюблену книгу. Я завжди заздрила друзям, у яких вдома були більші та кращі бібліотеки, ніж у мене, і досі не можу викинути книгу, навіть якщо знаю, що не буду її читати.

У часи мого дитинства перелік офіційно доступних книг був для всіх один. Можна було отримати «за макулатуру» омріяний тритомник Жорж Санд, книги про трьох мушкетерів, роман «Сестри Річинські» чи «Ляльку» Болеслава Пруса. Останню мені чомусь не дозволяли читати, вважалося, що в ній багато непристойного.

Я пригадую, як читала в бібліотеці книги Миколи Трублаїні, яких не було вдома, Всеволода Нестайка, Марка Твена. Омріяними були книги про індіанців Джеймса Фенімора Купера та Карла Мая. Останнього я навіть не так давно перекладала, сподіваючись, що й моїм дітям вони сподобаються. Але наразі не бачу особливого ентузіазму читати ці пригоди. Мабуть, мода на такі пригодницькі історії вже минула та залишилася хіба в комп’ютерних іграх.

Пригадую книги Тура Геєрдала про його експедиції. Це, мабуть, були перші прочитані мною репортажі.

Батьки намагалися обмежити мене в читанні, щоб зберегти зір. А заборони, як відомо, лише розпалюють цікавість. У дитинстві в мене навіть була гра: я уявляла себе бібліотекаркою та заводила читацькі формуляри для уявних відвідувачів, «позичаючи» їм книги, які були в домашній бібліотеці.

Моє навчання у львівському університеті припало на початок 90-х, коли нарешті з’явилися книги, що раніше не входили до офіційно дозволеного радянського переліку. З’явилися українські переклади зарубіжної літератури, які були лише поодинокими та сильно цензурованими в радянський час. Це була розкіш читання, проте книги все ще продовжували бути дефіцитом. Пригадую, як ми записувалися в чергу в бібліотеці на часописи «Всесвіт», у яких читали книги для курсу зарубіжної літератури. Книги тоді були рідкісні, але водночас і доступні, адже в книгарнях коштували набагато менше, ніж зараз. Небагато було й видань, бібліотечка зібраних мною тоді книг досі поміщається на кількох полицях.

У дитинстві в мене була гра: я уявляла себе бібліотекаркою та заводила читацькі формуляри


Після недоситу шкільних років, коли книжок завжди було мало, а ще менше було цікавих книжок, настав надмір і примус університетського читання. Адже на українській філології читати потрібно дуже багато. А робити це часто було непросто, враховуючи недоступність книг, які можна було отримати лише в читальному залі, де доводилося годинами просиджувати в холодних приміщеннях, іноді дістаючись туди пішки, адже в 90-х постійно вимикали електроенергію та трамваї ходили за доволі спонтанним графіком. Велетенська кількість книг, які потрібно було опрацювати на екзамен, пригнічувала, але й виробляла уявлення про епохи, стилі, особливості. Формувалися власні смаки.

Зараз я також багато читаю. Адже потрібно орієнтуватися в новинках тих літератур, із мов яких перекладаю. Багато читаю, коли досліджую щось для написання власних текстів. Багато читаю для самоосвіти. Також читаю різними мовами, щоб підтримувати їх володіння на належному рівні. Іноді видавці просять оцінити якусь книгу, щоб ухвалити рішення, чи перекладати її. Це часто формує список прочитаних книг. Але іноді дозволяю прочитати собі щось просто для задоволення. Скажімо, якусь українську новинку, чи послухати детектив під час прогулянки. Проте зараз і завжди віддаю перевагу добрій літературі, написаній зі знанням людської психології, такій, що вміє здивувати та захопити.

Є книги, до яких час від часу повертаюся, або ж навіть читаю різними мовами в перекладах. Особливо, коли немає хорошого українського перекладу. Наприклад, книги Вільяма Фолкнера я читала й російською (давно), і польською, і німецькою, й англійською. «Улісса» Джеймса Джойса спершу читала польською, а потім купила для порівняння німецький переклад. «Небесну гармонію» Естергазі спершу прочитала німецькою, а потім купила український переклад. Марселя Пруста читала українською, російською та польською. І таких прикладів чимало.

Я ніколи не ставлю якихось цілей по читанню книжок, бо хочу зберегти елемент задоволення, право на наївну читацьку реакцію «подобається-не подобається» замість фахового розкладання на полиці, як цього вчили в університеті. Колись я змушена була писати огляди на книги, тож доводилося читати дуже багато за короткі проміжки часу. Це було дуже поверхове читання, і відтоді я уникаю різних кількісних «досягнень» у прочитанні книг. Читати я можу практично всюди. Але найбільше люблю читати на пляжі, біля моря, у потязі, пізно ввечері, коли всі вже сплять, іноді в парку або кав’ярні, уранці за першою кавою на балконі.

Дуже тішить, що все більше книг можна прочитати в якісних українських перекладах


Вільям Фолкнер

«Селище. Місто. Дім»

Трилогія Вільяма Фолкнера – це книги, які я можу читати та перечитувати знову й знову. Моя перша книга з цього циклу була купленим принагідно німецьким перекладом 60-х років. Потім я читала його в російських перекладах, і це вже була зовсім інша проза. Не лише тому, що минув час і змінилося моє сприйняття, а ще й тому, що для Фолкнера дуже важлива інтонація. Його можна не лише перечитувати безліч разів, щоразу відкриваючи для себе нові нюанси, а й перекладати так само часто, знаходячи все нові й нові інтонаційні можливості. Своїх героїв Сноупсів Фолкнер порівнював із мурашками або із пліснявою на сирі, і ця пліснява розповзається в мирному й сонному провінційному містечку. І раптом виявляється, що в цьому повільному, наче загуслому світі, який на перший погляд нічим не цікавий, криється дуже несподівана магія, занурившись у яку, уже не можеш зупинитися. Це читання і справді схоже до спостереження за мурахами: їхній невпинний і впертий рух заворожує та змушує зупинитися й зосередитися лише на цьому. Фолкнер як ніхто інший досконало знав й описав психологію таких непомітних і нібито нічим не цікавих людських істот.

Петер Естергазі

«Небесна гармонія»

Із цим романом я вперше познайомилася в чудовому перекладі німецької письменниці угорського походження Терезії Мори. Ця книга складається з двох частин «Нумеровані вислови із життя роду Естергазі» та «Сповідь родини Естергазі». Нащадок однієї з найвідоміших і найзаможніших родин угорських аристократів, Естергазі написав роман, який вважається одним із найцікавіших в історії літератури ХХ століття. Мозаїка із реальних фактів і вигаданих історій нагадує комікс про історію Австро-Угорської імперії з перспективи однієї родини. Завершивши роман, Естергазі довідався, що його батько понад 20 років співправцював з угорським спецслужбами. Щойно стали доступними документи про це, він вивчив їх і за матеріалами цих донесень написав продовження роману. Назва Harmonia Caelestis походить від назви циклу кантат на релігійні теми одного з предків Естергазі.

Джеймс Джойс

«Улісс»

Томас Стернз Еліот назвав Джойса людиною, яка вбила та закопала 19 століття. Тож нічого дивного, що після першого виходу у світ роману «Улісс» у 1922 році його було визнано невдалим, непристойним, неморальним і не вартим уваги. Коли в 1991 році ми вивчали цей роман в університеті, викладач, вихований на літературі радянській, говорив про цей текст схоже. Але й зараз, попри те, що «Улісс» давно став визнаним шедевром світової літератури, далеко не всі можуть зрозуміти, у чому ж полягає задоволення від читання цього роману. Його можна читати буквально як опис одного дня з життя Стефана Дедалуса та Леопольда Блюма в Дубліні 1904 року. А можна зануритися в множинні культурологічні, літературознавчі, антропологічні, релігієзнавчі й інші алюзії, якими роман нашпигований. Прийом внутрішнього монологу, застосований Джойсом, дає можливість побачити в описі цього звичного дня з перспективи двох людей мініатюрну структуру людства та його історії й відчути задоволення від того, що світ тепер можна бачити й описувати, використовуючи принципово іншу оптику. Я найбільше люблю польський переклад роману авторства Мацєя Сломчинського. Сломчинський перекладав «Улісса» 12 років.

Франц Кафка

«Замок»

Цей роман мені довелося не лише перечитувати багато разів, а й перекладати українською. Доти українською роман не перекладався, що лише ускладнювало завдання. Якщо роман «Улісс» часто вважали невдалим його читачі, то роман «Замок» вважав невдалим сам автор. Роман цей не закінчений, і Кафка просив свого друга Макса Брода спалити текст, а не публікувати. Брод не послухався, що робить його поганим другом, але завдяки цьому ми отримали цей неймовірний текст. Спроб прочитання й розшифрування роману безліч. У детальному описі абсурдних поневірянь землеміра К. вбачали алюзію на непростий шлях у пошуку божої благодаті, пародію на тоталітарну владу, відшуковували провидницькі натяки на нацистське майбутнє Європи, вбачали опис абсурду імперської бюрократії як габсбурзької, так і будь-якої іншої. Існує й чимало інших трактувань – історичних, політологічних, провидницьких, психоаналітичних. Як усі видатні тексти, «Замок» не залишає байдужим, змушує замислюватися, сперечатися, наслідувати.

Ґюнтер Ґрасс

«Моє сторіччя»

Як і всі вищеназвані тексти, мозаїчна структура цього роману також вимагає від читача трохи більшого, ніж просто зручно вмоститися на дивані й пасивно відстежувати пригоди героїв. Це текст, який змушує до співпраці, вимагає знання історичного тла, дозволяє заглибитися в деталі та змінити звичну оптику й перспективу. Ґрасс міг би написати просто спогади. І це також було би цікаво. Адже йому довелося прожити бурхливе життя: дитинство в передвоєнному Ґданську, членство в гітлерюґенд, через яке його згодом публічно розпинатимуть у вже зрілому віці, активна політична позиція як до падіння берлінського муру, так і після цього, паралельна до літературної творчість художника. Але Ґрасс написав свої мемуари в дуже незвичній формі. Схоже до іншого нобелівського лауреата Чеслава Мілоша, який «запакував» своє століття у формальний корсет абетки, Ґрасс пропонує нам лаконічні замальовки про кожен рік 20 століття. Тут не лише його особисті спогади – тут численні портрети відомих і зовсім незнаних особистостей, дуже важливі філософські та політологічні роздуми й анекдоти, фіксація важливих історичних подій і навіть спогади про локальні футбольні матчі. Але саме така несподівана суміш дає можливість побачити все століття наче з висоти пташиного лету: усе відразу і з різних перспектив. Перекладати цей роман було пекельно важко та страшенно цікаво.

Ельфріде Єлінек

«Піаністка»

Головна героїня цього роману, 36-річна Еріка Когут, живе подвійним життям. На позір це життя дуже комфортне й успішне. Усі її побутові справи та потреби задовільняє мама, з якою вони досі мешкають разом. Завдяки цьому Еріка може цілковито зосередитися на своїй роботі вчительки музики, яка згідно задуму матері, мала би стати віртуозною піаністкою, але не стала. За комфортним і спокійним віденським існуванням Еріки ховаються монстри її внутрішнього життя, схожого на фільм жахів. Її переслідують комплекси через усе те, чого Еріці не вдалося досягнути. Вона самотня, нереалізована, замкнена в недосяжності своїх фантазій, але навіть у них вона не дозволяє собі усвідомити, чого ж прагне насправді. Єлінек вдалося показати в образі Еріки травми й дилеми, які стосуються кожного й насамперед кожної з нас незалежно від зовнішнього успішного фасаду. Переклад цього тексту, як і будь-якого іншого тексту Єлінек, – це виклик, страх, непевність і величезне задоволення.

Ольга Токарчук

«Останні історії»

Це одна з моїх улюблених книг Токарчук, але насправді я люблю читати все, що вона пише. Ользі Токарчук вдається писати просто про дуже складне та поєднувати універсальність із легкістю. Ольга любить розповідати історію про те, як у дитинстві її водили на цвинтар, де вона дивилася на могилу котроїсь зі своїх прабабць, на якій німецькою мовою було написано «Токарчук», роки смерті та ще щось, що вона не розуміла. Німецька так і залишилася для неї мовою бабциних оповідань, чимось близьким і природним, але геть не зрозумілим. Саме таким описує Ольга і світ своїх героїв, винаходячи наново міфологію цих колишніх німецьких сілезьких сіл і містечок, у яких за примхою історії тепер живуть здебільшого переселені колись українці. Точніше, їхні нащадки, які вже не знають ні української, ні німецької, але все ще почуваються так, наче зайняли чуже місце. Ця казковість й очудненість світу текстів Ольги Токарчук і робить їх водночас легкими в сприйнятті та глибокими й універсальними.

Вітольд Ґомбрович

«Фердидурке»

Якби в українській літературі був свій Ґомбрович, вона би зараз виглядала зовсім по-іншому – таке мені доводилося чути не раз і з цим важко не погодитися. Навіть переклад цього тексту українською Андрія Бондаря викликав чимало суперечок, адже мова цього роману складна та сповнена неологізмів. «Фердидурке» – це роман про незрілість, написаний хуліганською мовою, більше схожою на белькотіння божевільного, ніж на солідну філософську конструкцію критики наших стереотипів і міфологізованої свідомості, якою цей роман насправді є. Ґомбрович засуджував легкість у літературі, вважаючи, що таке підсолоджування та полегшування сприйняття перетворить літературу на недоварене яйце, тим часом як залишитися у вічності можуть лише яйця, зварені накруто. Тексти Ґомбровича, і не лише цей, а й, наприклад, його славнозвісні «Щоденники», – це дуже дієва профілактика будь-якого псевдополегшення, а насправді вихолощення інтелектуальної праці як письменників, так і читачів.

Емма Андієвська

«Роман про людське призначення»

Схоже до того, як Джойс убив і закопав усе 19 століття, Емма Андієвська могла би вбити й закопати в українській літературі все, що пронизане духом приторної селянської ідилії, романтичного патріотизму та примітивної шароварщини. Могла би, якби її твори видавалися й читалися. Але постать ця, без сумніву, чи не найяскравіша в українській діаспорній літературі ХХ століття, незаслужено не дооцінена. Андієвська – людина-фонтан, талановита художниця, поетка, людина з активною політичною та громадською позицією. Формальні експерименти, бурхлива образність, яскравість колористики як мовної, так і малярської, пласти недосліджених філософських та міфологічних підтекстів її творчості – усе це ще чекає майбутніх дослідників. Я захопилася її книгами ще в 90-х, коли вони вперше з’явилися в діаспорних виданнях. Але перевидань і належної оцінки чекають, на жаль, і досі.

Юрій Андрухович

«Екзотичні птахи і рослини»

Маю у своїй книжковій колекції видання цієї збірки «талановитого українського поета з Івано-Франківщини», який «звертається до маловідомих, але яскравих сторінок національної історії та духовності», 1991 року у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь». З ілюстраціями Влодка Кауфмана. Завдяки цим текстам наша юність у похмурі 90-ті отримала свій код: усі ми знали ці вірші напам’ять, обмінювалися цитатами, мов таємним знанням, ходили на концерти «Мертвого півня». Тепер це вже не екзотика, а класика. Але мої діти слухають старі записи цих пісень із не меншим задоволенням, ніж слухали колись ми самі. Так ось, пафосно, завершу.

У цих та інших авторів я вчилася стилістики та ремесла, як писати цікаво, як не створювати інтригу, як досягати відчуття «легкості» тексту, намагаючись не жертвувати змістом і глибиною, як створювати речення, які не соромно перечитувати й багато років опісля. Цей список я можу продовжувати й продовжувати, адже хорошої літератури так багато і з кожним роком стає все більше. Дуже тішить, що все більше книг можна прочитати в якісних українських перекладах, а не лише в оригіналі або в перекладах іншими мовами, як це було раніше. Прочитані мною книги навчили мене, як література вміє поєднувати сміливі формальні експерименти та психологічну глибину, вишуканість описів і сцен, складність мови й водночас простоту та лаконічність формулювань. Одним словом, усе, що становить основи доброго письма. Мабуть, усі мої улюблені книги важливі для мене саме цим.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.