Views Comments Previous Next Search Wonderzine

Культура«Моя історія – це ваша історія»: хто така Ханна Ґедсбі та навіщо дивитися її новий стендап-спешл

«Моя історія – це ваша історія»: хто така Ханна Ґедсбі та навіщо дивитися її новий стендап-спешл — Культура на Wonderzine

Про сексизм, аутизм і мистецтво

«Douglas» («Дуглас») – новий спешл австралійської комікеси Ханни Ґедсбі – уже доступний для перегляду на стримінговій платформі Netflix.

У спешлі Ґедсбі відверто говорить про власний досвід життя з аутизмом і, як і в шоу «Nanette» – найбільш обговорюваному стендапі останніх років – порушує проблеми сексизму й патріархату.

Розповідаємо про стендап-комікесу, яка змусила світ дискутувати про те, чи має стендап бути смішним, і пояснюємо, чому не варто пропускати її нове шоу.

Netflix

Що треба знати про Ханну Ґедсбі

Ханна Ґедсбі народилася в Тасманії – австралійському острівному штаті, де до 1997 року за гомосексуальність передбачалася кримінальна відповідальність. Оскільки робити камінг-аут за таких обставин було щонайменше небезпечно, Ханна довго приховувала свою сексуальність і «тихо гнила в ненависті до себе», потерпаючи від гомофобії – зовнішньої та внутрішньої.

На початку нульових Ґедсбі переїхала до материкової Австралії, де здобула ступінь бакалавра з історії мистецтва та арткураторства. Як згадує сама Ханна в спешлі «Nanette», мешканці Тасманії часто їхали до великих міст, де до ЛГБТ-спільноти ставилися з більшою терпимістю.

На той час, як спешл «Nanette» вийшов на Netflix і привернув до комікеси увагу міжнародної аудиторії, Ханна вже мала успіх в Австралії та збирала повні зали в різних містах Великої Британії. Кар’єру в стендап-комедії Ґедсбі поєднувала з роботою на австралійському телебаченні: була співведучою місцевого комедійного шоу Adam Hills Tonight та грала в популярному серіалі «Please Like Me», де також відзначилася як сценаристка. Деякі проєкти Ханни були пов’язані з мистецтвом: наприклад, упродовж кількох років вона проводила комедійні арттури найбільшою художньою галереєю Австралії.

2017 року, за кілька місяців до того, як в Австралії легалізували одностатеві шлюби, Ханна дебютувала з новою програмою «Nanette» на Мельбурнському фестивалі комедії. На цьому виступі Ґедсбі вперше публічно зізналася про те, що зазнавала фізичного насильства через свою орієнтацію та гендер, у дитинстві пережила сексуальне насильство, а в юності – стала жертвою зґвалтування від двох чоловіків.

Чому всі обговорювали спешл «Nanette»

Попри те, що комікам природно говорити про власний досвід (нерідко – травматичний), такого розвитку подій, як у «Nanette», не міг очікувати ніхто.

У перші пів години спешлу, який записували під час виступу Ґедсбі в Сіднеї, комікеса жартує про проблеми, з якими стикається як лесбійка, але робить це з досить легкою подачею. Розповідає, що «забула» зробити камінг-аут своїй бабусі, тому та й досі бажає онучці знайти «того самого чоловіка». Іронізує із закидів лесбійської спільноти про те, що створює «недостатньо лесбійського контенту». Жартує, що прапор ЛГБТ-спільноти їй, інтровертці, здається трохи перевантаженим. («Це шість кричущих, напористих кольорів, нашарованих одне на одного так, що навіть оку ніде спочити»).

Виступ, що починається з бітів, на які аудиторія Сіднейського оперного театру вибухає гучним сміхом, поступово набуває серйознішої тональності. Видаючи все більше подробиць зі свого травматичного минулого та препаруючи жарти із хірургічною точністю (ось вам сетап, ось – панчлайн), Ханна поволі нарощує напругу в залі. Ґедсбі каже, що втомилася від самопринижувального гумору: вона більше не може піклуватися про комфорт аудиторії ціною свого психічного здоров’я та відмовляється забезпечувати глядачам розрядку, якою зазвичай є гумор.

«Ця напруга, тепер вона ваша – звертається Ханна до аудиторії. – Я вам більше не допомагаю. Ви маєте зрозуміти, як це – відчувати таку напругу. «Ненормальні» люди весь час носять її всередині, тому що знають, що бути інакшим – небезпечно».

Окрім «ницих» проблем на кшталт побутового сексизму й гомофобії, а також гендерно зумовленого насильства, Ханна говорить і про «високе». Спираючись на знання з історії мистецтва, Ґедсбі критикує класичний живопис із його одновимірним зображенням жінок та об’єктивацією, ущент руйнує міф про «невизнаного генія» та оскаржує романтизацію психічних розладів у митців.

У підсумку, Ґедсбі резюмує: наші ліки – це не сміх, а реальні, часом дуже гіркі історії, і просить глядачів подбати про її історію. Історію жінки, яка «боїться бути єдиною жінкою в кімнаті з чоловіками» після всього насильства, якого зазнала.

Те, що Ґедсбі порушила закони жанру та дозволила собі зробити стендап несмішним, обурило багатьох. Більшість негативних коментарів – принаймні на агрегаторі Rotten Tomatoes – залишили чоловіки.

Утім, на одного хейтера припало щонайменше кілька людей, які оцінили спешл зі знаком плюс. Nanette отримав 100% позитивних відгуків від критиків на тому ж Rotten Tomatoes і приніс Ханні статуетку «Еммі» та премію Пібоді, яку присуджують за видатний сторітелінг. Та головне, багато людей упізнали в історії Ханни свою – а це те, чого Ґедсбі, можливо, прагнула понад усе. Можливо, заради цього впродовж цілого року вона щоразу переживала свою травму на сцені та плакала після кожного виступу.

Успіх «Nanette» став зламним моментом для комікеси. До того, як її історія набула розголосу, Ґедсбі збиралася йти з комедії, про що кілька разів згадувала і впродовж виступу. «Я писала «Nanette», припускаючи, що втрачу аудиторію, – розповідає авторка в інтерв’ю The New York Times. – Я була готова до цього; навіть взяла кілька змін у магазині свого брата, який продає овочі та фрукти». Іншого вибору в неї не було, адже, як іронізує сама комікеса, вона так багато років витратила на комедію, що її CV виглядає, як «член і яйця, намальовані під номером факсу».

Утім, після бурхливої реакції на спешл, Ханна переглянула своє рішення та почала працювати над наступним проєктом. На шоу Джиммі Феллона авторка пояснила це тим, що залишити все на цій стадії було б щонайменше нерозумно: «Якби шоу пройшло так погано, як я собі уявляла, це спрацювало б. Але тепер у мене просто не залишається вибору: я або буду ідіоткою, або лицеміркою. Я вирішила бути лицеміркою».

Про що її новий стендап-спешл «Douglas»

2019 року Ханна вирушила в тур містами Австралії, Європи та Сполучених Штатів із новою програмою «Douglas». Назва шоу – це прізвисько її собаки, про якого Ґедсбі також жартує у спешлі.

Коли Netflix виклали в мережу трейлер майбутнього шоу, кількість дизлайків під відео швидко перевищила кількість лайків, а секція коментарів горіла від коментарів на кшталт: «Зовсім не смішно» та «Ну і де тут до біса жарти?». Та, на превеликий жаль хейтерів, про яких Ханна також згадує в новому сеті, сам спешл виявився кращим за його відеоанонс.

Перший блок із жартами про американців, які винесли в трейлер, справді просідає – але Ханна й сама, до початку основного сету, чесно попереджає, що він «не дуже». Найкраще починається, коли Ґедсбі повертається до того, що їй справді болить, і про що вона знає не за чутками: про сексизм, з яким можна зіткнутися навіть у кабінеті гінеколога, і аутизм, який авторці діагностували чотири роки тому.

«Аутизм – це не в’язниця, – стверджує Ханна в інтерв’ю The New York Times. – Це не те, чого треба боятися». Упродовж виступу комікеса намагається пояснити, як це – жити в аутистичному спектрі: досить самотньо, але в чомусь навіть прекрасно, адже ця особливість дає їй змогу мислити не так, як інші.

Сет насичений посиланнями до попкультури (дістається і серії «Знайди Воллі», і «Черепашкам-ніндзя», і Луї Сі Кею) та образотворчого мистецтва. Під час шоу Ханна кілька разів демонструє (буквально – за допомогою проєктора та указки) приклади об’єктивації в класичних творах і викриває наслідки того, що історію переважно писали чоловіки.

Чого від «Douglas» точно не варто очікувати, так це того ж градусу драми, що і в «Nanette». На радість усім, хто переживає за непохитність канонів, цей стендап-спешл справді схожий на стендап-спешл. Після деконструкції жанру в «Nanette» вона конструює його заново – так, як їй це подобається. Звісно, тут також є місце люті (яка набуває свого піку на фрагменті про антивакцинаторів) – але в «Douglas» ця лють контрольована, а за моментами напруги приходить розрядка.

У блоці, присвяченому хейтерам, авторка відповідає на головну критику «Nanette», яка полягає в тому, що це не комедійне шоу. «Я краще за інших знаю, що технічно «Nanette» – це не комедія, – дає зрозуміти Ґедсбі та повертає ситуацію на свою користь: – Я хотіла, щоби в цього шоу була аудиторія, широка аудиторія, і якщо для цього мені треба було надурити людей, назвавши його «комедією», то технічно це таки жарт».

Яких би оцінок зрештою не зібрав «Douglas» (хоч його й називають «crowd-pleaser», цей спешл все одно сподобається не всім), рішення продовжити кар’єру в улюбленій справі пішло Ґедсбі на користь. «Я написала шоу, яке мені справді радісно виконувати. Я веселюся на сцені», – говорить Ханна в інтерв’ю CBS, а далі резюмує: – Життя після травми є. І воно багате. І воно може бути радісним».

Текст:

Таїсія Куденко

редакторка Wonderzine Україна

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.