Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Подивимось«Не намагатися причесати власну дивність». Надя Парфан про вразливість і свої улюблені фільми

«Не намагатися причесати власну дивність». Надя Парфан про вразливість і свої улюблені фільми
 — Подивимось на Wonderzine

«Постійна відпустка»,«Довгі проводи»

У рубриці «ПОДИВИМОСЬ» наші героїні розповідають про улюблені фільми та серіали, які хочеться переглядати кілька разів. У цьому випуску режисерка Надя Парфан розмірковує про успіх, вразливість і розповідає про свої улюблені фільми.

Фото: Валентин Кузан

Надя Парфан

режисерка 


Камера дозволила говорити з людьми прямо й робити це динамічно

У мене не було мрії дитинства стати режисеркою. Ба більше, абсолютно прохолодно ставилася до кіно до певного віку. Я навчалася в Могилянці, і там був культовий кіноклуб, де ми дивилися Ларса фон Трієра, Кіру Муратову. У цьому середовищі всі дуже любили кіно. Мені теж подобалися деякі фільми, але я не відзначалася особливою пристрастю й належала до людей, які частенько засинали в кінозалі.

Я вивчала культурологію й антропологію. Одного разу в університеті нам запропонували не писати дослідження, а показати візуально. Нам видали камери й відправили «в поле». Мені було 22, і я зняла свій перший фільм – антропологічне есе про київські маршрутки. Досвід роботи з камерою мене дуже зачепив. Це було на антитезі до текстів, над якими треба довго й зосереджено сидіти наодинці. А от камера дозволила говорити з людьми прямо й робити це динамічно.

Після навчання я пішла працювати на кінофестивалі, у дистрибуцію. Перебуваючи в кіносередовищі зрозуміла, що хочу продовжувати знімати й маю цьому далі вчитися. Тоді відправилася до Варшави на режисерський курс Анджея Вайди. Тепер у мене є папірчик, що я режисерка.

Про кіно

Я люблю українське кіно, і мені цікаво дивитися кінокласику, наприклад стрічки «Земля» Довженка чи «Пропала грамота». Люблю румунську нову хвилю, вони досягли високо рівня у своїй національній самосвідомості. Це теж країна з колоніальним минулим, соціалістичною спадщиною. Але румуни взяли в руки свою постсоціалістичну травму та зробили з неї настільки круте кіно, що тепер весь світ її знає та співчуває. Я б сама дуже хотіла створювати такі фільми, щоб навіть не намагатися вписати себе в західний канон і причесати власну дивність.

Про новий фільм

Я була феміністкою ще «до того, коли це стало модно». Абсолютно спокійно називаю себе феміністкою та вважаю, що чоловіки й жінки мають рівні права, хоч як би вони не відрізнялися анатомічно. Дуже радію, що зараз відбуваються такі колосальні зміни в цій сфері.

Мій новий короткометражний фільм «Жінки, що грають в ігри» – це опозиція до цілого жанру «успішного успіху». Ми вже навчилися про нього іронізувати, але в реальності на нас дуже тисне вічна потреба бути успішним. У нашій культурі дуже хворобливе ставлення до помилок, вразливості й до щирості. Мені здається, що в душі всі ми глибоко нещасні в полоні цього успішного успіху.

У цьому фільмі я хотіла пополемізувати з жанром успішної «балакучої голови» – створити екранний час, де можна легітимно говорити про вразливість. Про те, що це нормально та що на шляху кожної людини є складні моменти.

Про успіх

Для мене важливо те, як люди дивляться моє кіно. Я маю кураторський досвід і завжди працюю на стороні глядача. Моя природна позиція – бути з ними в залі. Відгуки глядачів для мене значно цікавіші, аніж колонки професійних критиків чи професіоналів. Дуже сумно робити кіно, яке не подивляться живі люди. Мені важливо, щоб моя бабуся у віці 80+ зрозуміла мій фільм і проемоціонувала. Подобається, коли нормальні люди дивляться кіно та сперечаються про нього. Це і є для мене успіх.

Джим Джармуш, 1981

«Постійна відпустка» / Permanent Vacation

Довгий час я дивилася кіно лише тому, що так робили всі й це був звичний спосіб проведення вільного часу в студентські роки. А потім одного дня була субота, я пізно прокинулась і довго валялась у ліжку. Не встаючи з ліжка, взяла ноутбук і вирішила подивитися «Подвійну відпустку» – перший фільм Джармуша. Він мене настільки вразив, що я буквально не могла встати з ліжка. Ні один режисер і ні одне кіно не мало на мене такого потужного ефекту, як ранні фільми Джармуша. Це відчуття поетичного та занедбаного Нью-Йорка й Америки 80-х дотепер найкраще передає моє світобачення. Джармуш – моє «перше кохання», яке назавжди в серці.

Олександр Довженко, 1930

«Земля»

Фільм – точка відліку українського кіно. Знамениті довженківські яблука, поетична зйомка, ідея розлому часу й історії. У фільмі старий селянин говорить сакраментальну фразу: «Уже ніколи не буде так, як було», – це ж слоган української історії, яка побудована на постійних зламах.

Марлен Хуциєв, 1966

«Липневий дощ» / Июльский дождь

Це така-собі «нова хвиля» по-радянськи: кіно, сповнене легкості та молодості, повітря. Коли я вперше його подивилася, то не могла повірити, що в Радянському Союзі зняли таке кіно, настільки легке й невимушене. У фільмі йдеться про покоління людей, яких можна було б назвати радянськими «хіпстерами»: це московська молодь 60-х, яка хоче насолоджуватися життям і вже не розуміє тої серйозності, із якою проживають своє життя їхні батьки, свідки Другої світової війни.

Кіра Муратова, 1971

«Довгі проводи» / Долгие проводы

Кіру Муратову можна любити за все, бо жінка-режисерка, бо всесвітньо відома режисерка, бо теж шістдесятниця, бо одеситка. Мене найбільше вражають її ранні фільми й, зокрема, «Довгі проводи». Тут дуже круто показана вічна «парочка» – тривожна матір і несамостійний син. По суті, це ті самі «Мої думки тихі»: уже 50 років минуло, а ми досі впізнаємо українських жінок і чоловіків у цих персонажах.

Борис Івченко, 1984

«Пропала Грамота»

По-перше, це справжня українська комедія – рідкісний жанр, а тим паче українській культурі, яка тяжіє до драми й трагікомедії. По-друге, в основі сценарію лежить літературне джерело – однойменне оповідання Миколи Гоголя, а це один із моїх улюблених письменників. По-третє, для мене це фільм про таку-собі «кризу маскулінності» й дуже точне відображення гендерних ролей в українському суспільстві. Чоловік як такий дуже душевний і трошки недолугий козак, і жінка, яка «руки в боки» й тягне на собі все.

Крістіан Мунджіу, 2016

«Випускний» / Bacalaureat

Дуже люблю румунську нову хвилю за те, як вони працюють з «банальними» темами: занепадом державних інституцій, кризою медицини та явищем корупції. У фільмі «Випускний» ідеться про лікаря, який хоче бути чесною людиною й не бере хабарів, але також хоче прилаштувати свою доньку на навчання та дати їй краще життя, а за це треба дати хабаря. Саме такі теми я б хотіла бачити в українському кіно, яке все ще намагається копіювати західні історії та страждає на комплекс неповноцінності щодо власного «матеріалу».

Чарлі Кауфман

«Синекдоха, Нью-Йорк» / Synecdoche, New York 2008

«Аномаліза» / Anomalisa 2015

Чарлі Кауфман – найгеніальніший сценарист усіх часів і народів, а «Синекдоха» й «Аномаліза» – це його режисерські творіння. Кауфман – великий екзистенціаліст, він вловлює драму буття людини на найглибшому й найтоншому рівні. Після цих фільмів є відчуття, ніби хтось по-справжньому розуміє твій тихий біль, навіть краще за тебе саму!

Сара Поллі, 2012

«Історії, які ми розповідаємо» /Stories We Tell

Я була на прем’єрі цього фільму в розкішному культурному центрі LACMA в Лос-Анджелесі – в епіцентрі світової кіноіндустрії. Увесь Лос-Анджедес для мене виглядав як кінодекорація, а кожна третя людина в цьому місті працює в кіноіндустрії. На прем’єру мене привіз американський режисер, на фільмі якого ми працювали. І саме кіно розповідає історію кіношної родини. Це неймовірно талановито закручена історія, у якій не зрозуміло, де документальна частина, а де постановна. Дві години екранного часу пройшли як одна мить, а потім був найкрутіший Q&A, який я бачила у своєму житті. Заради таких досвідів існує кіно, кінофестивалі й кінотеатри.

Джошуа Оппенгаймер

«Акт убивства» / The Act of Killing, 2012

«Погляд тиші» / The Look of Silence, 2014

Це надзвичайно потужний документальний диптих, що розповідає про геноцид в Індонезії. Режисер намагається дати відповідь на одне з найважливіших філософських питань, звідки береться насильство. І як ми можемо жити після нього. Друга частина для мене навіть прекрасніша, ніж перша. Вона про прощення, примирення та прийняття. Це речі, які я вважаю найкрасивішими рисами людини. Дивилася цей фільм за присутності головного героя Рамі, він із тих людей, хто ніби світиться своєю мудрістю.

редакторка:

Анна Хаєцька

редакторка Wonderzine Україна

Розповісти друзям
1 коментарпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.