Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Подивимось8 улюблених фільмів режисерки Анастасії Бабенко

8 улюблених фільмів режисерки Анастасії Бабенко 
 — Подивимось на Wonderzine

«Френсіс Ха», «Американська крихітка» та «Страсті Жанни д’Арк»

У рубриці «ПОДИВИМОСЬ» наші героїні розповідають про улюблені фільми та серіали, які хочеться переглядати кілька разів. У цьому випуску режисерка Анастасія Бабенко розповідає про те, чому їй подобаються фільми, у яких «замало конфлікту», і які емоції переживає, коли може ідентифікувати себе саме з жінкою-героїнею на екрані.

Короткометражний фільм Анастасії «Пелюшковий торт» можна буде побачити з 14 вересня на онлайн-кінофестивалі «7+7», мета якого – збільшити видимість режисерок у сучасній кіноіндустрії.

Анастасія Бабенко

режисерка


Часто мені подобаються фільми, про які кажуть, що в них «замало конфлікту»

До вступу в магістратуру я взагалі була снобкою, яка вважала, що книжки – для розумних, а кіно – для красивих. Усе змінилося під час навчання в Могилянській школі журналістики. Пам’ятаю, на курсі з документального кіно нам дали перше домашнє завдання – подивитися сюрреалістичну доку-фантазію Гая Маддіна «Мій Вінніпег» про його рідне місто. І тоді я подумала: «Ніфіга собі, то кіно буває і таким?»

Часто мені подобаються фільми, про які кажуть, що в них «замало конфлікту». Просто я все міряю власним життям. Мені здається, у моменти, повні мороку та відчаю, люди рідко б’ють одне одному носи чи викрикують довгі, сповнені сенсів монологи. Зазвичай боляче, коли тихо. Для мене також важливо, щоби візуальне працювало на смисли, а не навпаки. Мені близька концепція less is more, коли кожен рух камери виправданий. Не люблю, коли фільми знімають так, ніби все в цьому світі – лише засіб для створення красивого кадру.

Кіно передусім про людину і її незадоволену глибинну потребу, а вже потім про соціальний меседж. Навряд чи можна зняти хороший фільм про розширення доступу одиноких матерів до якісного догляду за дітьми та системи соціального забезпечення. Але точно можна зняти пронизливе кіно про молоду багатодітну одиноку маму, яка хоче на побачення. Це кіно називається «Оса». Британська режисерка Андреа Арнольд отримала за нього «Оскар».

Не дуже люблю формулювання «жіноче кіно». Звучить, ніби це певне гето, де жінки знімають якесь своє окреме ельфійське кіно на противагу загальноприйнятому «чоловічому кіно». Це чудово, що все більше жінок стають режисерками. Змінився підхід до зображення жіночих персонажів. Якщо раніше жінки з’являлися переважно для того, щоб відтінити якусь рису головного героя-чоловіка, то тепер це не так. Помалу на екрані з’являються жінки старшого віку, які теж стоять перед складними життєвими виборами, а не просто готують пиріжки онукам.

Ми почали говорити про об’єктивацію жіночого тіла та жіночого досвіду, про романтизацію насилля й аб’юзивних стосунків. Не можу описати цей досвід словесно, але стає дуже легко, коли можна ідентифікувати себе саме з жінкою-героїнею на екрані. Ніби повертаєшся з-за кордону, і всі довкола говорять рідною мовою.

Пам’ятаю, під час перегляду «Ніколи, зрідка, іноді, завжди» Елізи Гіттман я так розпереживалася, ніби це я ця дівчинка в кабінеті гінеколога. Водночас я би не хотіла скочуватися до висновку, що історію жінки має право розказувати лише жінка. Один із моїх улюблених фільмів, який не вліз у добірку, – «Убити Білла». Там історію сильної жінки, для якої помста важливіша за любов, зняв чоловік. Хоча Квентіна Тарантіно й люблять лаяти за надмірне насилля на екрані, для мене він справжній маг-чарівник, бо в його фільмах добро завжди перемагає зло.

До переліку ввійшли стрічки, під час перегляду яких я забувала, що це лише фільм, і мала щастя прожити якесь інше маленьке життя впродовж кількох годин.

Ноа Баумбах, 2012

«Френсіс Ха» / Frances Ha

Здається, у день, коли я зрозуміла цей фільм, я стала по-справжньому дорослою. Бачу в ньому більше, ніж просто комедію про хіпстерське покоління «перенавчених і недопрацевлаштованих» нью-йоркерів. Для мене це історія про прийняття власної звичайності. У добу, коли кожен інста-Ісус закликає увірувати у власну всемогутність і винятковість, «Френсіс Ха» виглядає радикально чесним. На цьому, здавалось би, невеселому шляху прийняття незворотного, десь поміж гнівом і торгом, я почала реготати, як кінь, і вже більше не могла спинитися. Сміятися про те, що болить, – ось за що обожнюю американське інді-кіно. Можна безкінечно довго цитувати сцену з розтяпою-Френсіс на сімейній вечері або її монолог про кохання, але мені випадає вже майже крилата фраза I like things that look like mistakes.

Александре Коберідзе, 2021

«Що ми бачимо, коли дивимось у небо?» / What Do We See When We Look at the Sky?

Фільм про любов, собак і футбол. Якщо вас не зворушує бодай одна з цих категорій, ви або прибулець, або робот, або Марк Цукерберг. Мені дуже імпонує, як автор стібеться з «заборонених прийомів» серйозного кіно. Наприклад, регулярно говорить до нас закадровим текстом або робить кітчові наїзди, як у старих рекламах пральних порошків. Це фільм-пам’ятник буденності, але водночас і фільм-казка. Заворожує якийсь абсолютно новий рівень легкості, свободи й іронії, коли можна просто попросити глядача заплющити очі, щоби на екрані спрацювало закляття. Я заплющила. І воно спрацювало. Але це неточно.

Карл Теодор Дреєр, 1928

«Страсті Жанни д’Арк» / The Passion of Joan of Arc

Сакральний абсолют акторської майстерності. Минуло вже майже сто років із часу створення картини, але ніхто так і не наблизився до рівня Рене Фальконетті. У німому кіно, знятому крупним планом, у неї не було ні слів, ні макіяжу, ні навіть декорацій, за якими можна сховатися. Лишалися самі очі. Це очі, які неможливо забути. Іронічно, що для Фальконетті це перша й остання роль у кіно.

Чарльз Покел, 2014

«Різдво, знову» / Christmas, Again

Чарльза Покела іноді називають «Чеховим із Брукліну». Можливо, через те, що він теж любить носити вуса. А можливо, через те, що Покел також лишає всі поворотні події поза межами твору. У «Різдві» ми не бачимо, як і чому головного героя кидає дівчина. Натомість, протягом півтори години ми спостерігаємо, як страждає від самотності продавець ялинок напередодні найсімейнішого з усіх свят. У його адвент-календарі замість молочних цукерок – пігулки, щодня по одній (снодійне? антидепресанти?) Ідеальне різдвяне кіно, правда ж? Обожнюю читати коментарі до нього на стримінговиих платформах. Зазвичай це подяки за зіпсований дух Різдва або просто прокльони. Для мене ж це дуже світлий фільм, у якому є місце справжньому різдвяному диву.

Андреа Арнольд, 2016

«Американська крихітка» / American Honey

Та сама «нова щирість», яку всі шукають, і лише Андреа Арнольд, здається, віднайшла. Зачаровує, як елегантно вона загортає складне режисерське бачення в прості побутові жести. Наприклад, у пошкрябані нігті головної героїні. Одна секунда – і ти вже розумієш, що дівчина у скруті. Або взяти хоча б сцену сексу. Здавалося б, двох розпашілих молодих тіл має бути достатньо. Але ні, у якийсь момент ми дуже похапцем, без натуралістичних подробиць, бачимо (або радше здогадуємося), що героїня виймає використаний тампон і жбурляє його в траву. Тепер це вже щось дуже земне, щось про близькість і довіру, так буденно й навіть трохи відразно. Оці дрібниці і є режисура.

А ще Андреа Арнольд одній з небагатьох вдається дійсно круто працювати з непрофесійними акторами. До речі, виконавицю головної ролі Сашу Лейн помітила на парковці культова кастинг-директорка Дженіфер Вендітті. Остання збирала каст для фільмів братів Сафді й «Ейфорії».

Марлен Хуциєв, 1965

«Застава Ілліча» (Мені 20 років) / Застава Ильича (Мне 20 лет) 

Справжній радянський мамблкор. «Френсіс Ха» часів відлиги. Дивовижно, що в Союзі з’явилося таке інтимне, невагоме, вільне й сучасне кіно. Я настільки люблю діалоги з цього фільму, що деякі зберегла собі в нотатки на телефон. Головні герої – перше післявоєнне, мирне покоління, – прощаються з дитинством і мріють про світле майбутнє, зміни та свободу. Вони ще не знають, що відлига невдовзі скінчиться, але дух тривоги вже навис у повітрі. Дивно, але цей стан дуже суголосний із тим, що я відчуваю останні кілька років. «У вас такий вік, коли все вирішується. Усе життя може визначитися протягом якогось року».

Карлос Рейгадас, 2007

«Мовчазне світло» / Silent Light

Не можна так казати, але Карлос Рейгадас – це Андрій Тарковський здорової людини. Медитативний ритм, болісно-статичний план, світло й колір цієї картини змушують майже фізично відчувати страждання кожного з учасників любовного трикутника. Попри те, що фільм знятий у менонітській общині, у ньому немає жодного натяку на релігію, притчевість чи проповідництво. Це кіно абсолютно позбавлене осуду. «Мир сильніший за любов», – кажуть герої одне одному. Секундний момент, коли вони, схрестивши руки за спинами, щоб діти не бачили, востаннє торкаються одне одного пальцями. Це для мене найпотужніший пунктум. Я його пам’ятатиму завжди.

Кирило Михановський, 2019

«Гів мі ліберті» / Give Me Liberty

Скажене американське роуд-муві зі слов’янським акцентом. Виконавця головної ролі, електрика за фахом, помітила в пекарні все та сама Дженіфер Вендітті. Вік, а по-нашому Вітя, мріє займатися музикою, але працює водієм розвозки. Його батьки колись покинули Союз задля майбутнього своїх дітей. І тепер цей тягар висить над дітьми, ніби невивчений вірш перед першим уроком. І чомусь щоразу, коли Вік бреше в трубку: «Я приїду за десять хвилин», – я загинаю пальці, скільки разів обіцяла собі писати сценарій і відкладала на потім. У фільмі є дуже щемка сцена, коли Вік не може знайти голку для програвання платівки і використовує замість неї гострий кутик паперового кулька (як для насіння). І знову трагедія вигулькує з побуту. Цей маленький кульок – це і є Вітя, який змушений переінакшувати навіть своє ім’я, пригнічений від тиску батьків та обставин. У нього є лише тихе шипіння платівки, трохи схоже на музику, трохи схоже на життя. А, забула сказати: це комедія.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.