Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвідМи їхали, і кулі свистіли над головою. Історії жінок, що вибралися з міст, які обстрілюють окупанти

«Наче ти потрапив до фільму жахів, який неможливо було зупинити»

Ми їхали, і кулі свистіли над головою. Історії жінок, що вибралися з міст, які обстрілюють окупанти — Власний досвід на Wonderzine

З перших днів війни частина українських міст і сіл опинилися під обстрілами та в оточенні окупантів. Люди живуть у холодних підвалах і сховищах без їжі та зв’язку. А вибратися з таких місць – ризик, який може коштувати життя. Ми поговорили з трьома жінками, які виїхали з міст, обстрілюваних окупантами, про те, як їм вдалося переїхати до безпечних місць, і запитали, що вони планують робити після війни.

Віка

м. Ворзель

Ми на власний ризик виїхали колоною машин, у всіх були білі прапори та простирадла, на деяких авто виднівся напис «Діти»


До війни я була менеджеркою у транспортній компанії, любила боротьбу та викладала її для дітей. Мої дні проходили в роботі, тренуваннях, зустрічах із друзями, відвідинах батьків. Це було щасливе життя.

У напад росії я вірила – у подруги були батьки-військові, вони казали про ймовірне вторгнення, що треба готуватися, збирати валізку та мати завжди заправлене авто. Але сумніви були – ну хто може у 21 столітті почати повномасштабну війну? Думала, що навіть якщо щось і буде, то лише в Донецькій і Луганській областях. Друзі деякі були напоготові, але більшість не вірили, що таке може статися.

24 лютого я прокинулася від дзвінка моєї подруги: вона сказала, що почалася війна, нам потрібно збирати речі та виїжджати. Ми жили в Києві – там ми винаймали квартиру – проте в нас був план, що якщо щось почнеться, то виїдемо до Ворзеля. Отож ми прокинулися, подзвонили батькам, і вони нас із хлопцем забрали. Зазвичай дорога складала 15 хвилин, але цього разу ми їхали півтори години.

До обіду було більш-менш спокійно, але після обіду почалися поодиокі вибухи. Це пробували взяти аеропорт у Гостомелі, нам до нього 5 км. Було дуже страшно – здавалося, наче це все літає над твоїм будинком та ось-ось на нього впаде.

Спали ми одягнутими та взутими на першому поверсі, постійно вставали від вибухів, над нами трясся дах. Уже наступного ранку посилилися удари, росіяни постійно намагалися взяти Гостомель. Ми знову провели ніч взуті, одягнені та нажахані. Проте насправді страшно стало 26 лютого – снаряди влучили на нашу та паралельну вулицю, пошкодили житловий комплекс. Щоразу, коли пролітав снаряд, здавалося, що він точно вже впаде цього разу на нас. У нас ще будинок великий, тому всі звуки здавалися в десять разів гучнішими. Ми позатуляли вікна простирадлами, попересували шафи, але однаково було дуже страшно. Уже тоді вимкнули світло, а через це в нас не було води й опалення.


Зараз дуже хочеться додому – там усе життя. Проте не знаю, чи буде куди повертатися


Після цього ми вирішили переїхати до будинку батьків мого хлопця, він більше вглиб Ворзеля, у лісі. У них було і світло, і вода, й опалення, щоправда, це було також ненадовго. Та разом було якось спокійніше та веселіше, за деякий час ми почали звикати до вибухів і відрізняти, коли стріляють наші, коли прилітає нам, із чого саме стріляють, що їде – танк, військовий автомобіль чи цивільна автівка. За деякий час ми вже почали дивуватися тиші.

У нас під вікнами їздила ворожа техніка, убивала мирних людей. Містяни намагалися її зупиняти самотужки, вийшли їм назустріч з українськими прапорами, і їх просто розстріляли. Багато з моїх друзів тепер не мають батьків, людей убивали просто за те, що вони виходили на вулицю. Нашого сусіда вбили окупанти та поселилися в його будинку. Я досі не знаю, чи ще є будинок моїх батьків. У ті моменти я найбільше трималася за своїх близьких і просто за бажання вижити.

За декілька днів вимкнули світло, потім пропала вода. Ми ходили набирати воду до сусідів, у них був колодязь. Від генератора та бензину, який батьки буквально за день до війни купили, ми заряджали телефони та під’єднували котел. Потім уже пропало й опалення: у будинку було 9 С°, ми спали у трьох штанях, купі ковдр, декількох светрах, але було однаково дуже холодно. За декілька днів ми знайшли в сусідів буржуйку, ми її поставили просто посеред хати, температура піднялася до 15 С° тепла.

Гуманітарної допомоги не було – спочатку нам привозили хліб і молоко, але потім окупанти закрили дорогу з Бучі, звідки це везли, і до Ворзеля перестали завозити продукти взагалі.

10 березня нам відкрили зелений коридор. Мали приїхати автобуси Червоного Хреста, але потім сказали, що їх не буде. Ми на власний ризик виїхали колоною машин, у всіх були білі прапори та простирадла, на деяких авто виднівся напис «Діти». Ми під’їхали до російського пункту, вони сказали, що не пропустять. Ми стояли дві години, потім вони таки зжалилися над бусом із дітьми та пропустили нас. Дорога до Києва зайняла понад шість годин.

Коли ми доїхали, то відчули пологшення та спокій, а потім на нас обвалилася дуже-дуже велика втома. Ми проспали більш як 12 годин. Нас чекали в Києві, багато хто пропонував допомогу, усі були дуже відкриті. Ми вже трохи заспокоїлися, проте я продовжую вмикати спочатку ліхтарик на телефоні, коли заходжу в кімнату, бо забуваю, що вже є електроенергія. Зараз просто дуже хочеться додому – там усе життя. Проте не знаю, чи буде куди повертатися.

Леся

СМТ Немішаєве

Моя мама, яка була за кермом, сказала, що назад дороги нам уже немає. І додала: «Сьогодні 9 березня, день народження Тараса Григоровича, ми маємо проїхати»


Я студентка 3-го курсу Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка та паралельно працювала SMM-ницею в Національному музеї «Київська картинна галерея». Звісно ж, усі знали, що росія збирає війська навколо України. Але я не вірила, що буде повномасштабна війна, і намагалася заспокоїти своїх друзів, які панікували. 23 лютого ми були в Києві, а ввечері поїхали до нашого заміського будинку в Немішаєве, яке біля Ворзеля та Бучі. Десь біля 23:00 нам подзвонив брат (він живе в Америці) та сказав, що путін нападе сьогодні або завтра та додав: «Лягайте спати. Я вам, якщо що, буду дзвонити». Я довго не могла заснути, до 3:00 ночі перевіряла новини. Усе було спокійно, тож я заснула. А через дві години мене розбудила мама зі словами: «Вставай, доця, почалася війна». Одразу почали збирати речі, у нас тоді не було тривожних валізок. Склали документи, якісь гроші, одяг, але ще не збиралися їхати, бо мій вітчим залишився в Києві. Перенесли до підвалу їжу, воду, теплі речі.

У нас на подвір’ї ростуть високі каштани, і на одному завжди висів український прапор. Брат сказав нам обов’язково його зняти. Я не можу передати, як тяжко було його відкручувати. Але це було вимушено-правильним рішенням, яке, напевне, зберегло нам життя.

Через дві години до нас приїхали з Києва старший син мого вітчима з родиною: дружина, донька та собака. І нас стало вже семеро вдома. Сам вітчим очолює музей, тому залишився в Києві розв’язувати питання з експонатами та безпекою. Обіцяв приїхати наступного дня.

А пізніше, у той самий день, ми почули перші близькі вибухи. Це був Гостомель. Ми з мамою не хотіли виїжджати, а наші родичі з Києва обговорювали свою поїздку на захід.

Загалом була якась невизначеність. Було страшно. На другий чи третій день уже підірвали мости через річку Ірпінь, і всі шляхи вітчима до нас були відрізані. Він досі в Києві. Потім у нас зникло світло, бо в Бородянці підірвали трансформаторну станцію. Але в нас давно був дизель-генератор і запас дизелю про всяк випадок. Тому перші дні ми вмикали на дві-три години та заряджали телефони, гріли воду, готували їсти. Були ще більш-менш нормально. На четвертий день до нас приїхали з Ворзеля наші друзі. І нас стало 11 в будинку (з них – троє маленьких дітей). Тоді ж зайшли російські танки.


На першому блокпості ми всі розплакалися. Солдат глянув, що там одні жінки сидять, і сказав: «Швидко проїжджайте»


У перший день їх усіх називали «потіряшками», тому що вони рунталися, шукали шлях на Київ через залізничну дорогу та поле або просто кружляли туди-сюди. А потім вони в нас осіли. Спочатку потрощили великі магазини, потім – маленькі й аптеки. Розстріляли місцевого депутата, який ніс воду людям. Люди хотіли виїхати, але було страшно. Одна сім’я ризикнула, і окупанти розстріляли машину. Жінка з меншою дитиною загинули на місці, а чоловік привіз старшу дочку з важким пораненням в голову до села, але лікарів у нас не було, і він сказав, що будь-що, але буде прориватися до Києва. Нам так і невідомо, чи вони вижили.

Завдяки постійним попередженням брата якийсь запас продуктів у нас був: різні крупи, картопля, навіть якесь м’ясо. На сьомий день зник газ – підірвали трубу. Ми дістали електричну стару плитку. Але через те, що танки постійно біля нас їздили, ми боялися вмикати генератор, адже він дуже шумить і привертає увагу. Була розроблена система: один чоловік стояв на паркані та дивився, чи хтось їде. А інший стояв на кнопці того дизель-генератора, і як тільки перший давав сигнал, одразу глушили. Тому ми вмикали десь на годину вранці, коли було ще відносно тихо, готували та заряджали всім сусідам телефони.

На 12-й день, це було 8 березня, від наших родичів ми почули, що вони будуть старатися виїжджати. Нібито сьогодні є зелений коридор.

Ми вирушили двома машинами. Уся наша команда. Окрім бабусі, тому що вона навідріз відмовилася кудись їхати. Дорогою бачили розбиті крамниці, аптеки. Усе було розтрощене. Доїхали до першого блокпоста. Там була велика черга. Вони пропустили машин 15. І потім десь близько щось вибухнуло. Нас розвернули, і ми поїхали назад. Пізніше родина з Києва вирішила повторити спробу – і вони прорвалися. А ми вирішили спробувати наступного дня. Встали ще раніше та виїхали.

Усі блокпости зникли, лишилися лише бетонні блоки та повалені дерева. Ми доїхали до якогось дачного масиву та побачили, що там зібралася велика колона з різних сіл. Зупинилися, а вони кажуть: «Нам не радять їхати далі звичайною дорогою, бо ніби вони там уже є». Через хвилин 15 з’явилися три чоловіка середнього віку – це були місцеві провідники. Один із них був на дуже старому мопеді, усі з раціями. Ці герої провели місцевими дорогами всю колону на Житомирську трасу. Там машин ставало все більше. Нам сказали, що єдиний шанс – їхати через Макарів. Ми рушили туди, але побачили величезні клуби чорного диму, почули вибухи, постріли. Усі (а це десь 100 машин) стали, бо не знали, що робити. Зв’язку не було, GPS не працювали. Потім рушили далі. Раптом до першої машини вибіг солдат, ми не могли зрозуміти, хто він, наш чи не наш. Начебто наш, судячи з форми. Він сказав їхати назад, бо йде бій, і нас пропустять, коли можна буде проїхати. Уся колона почала задкувати, бо вузька дорога, не розвернешся. А поруч вибухи та постріли. На трасі від нашої колони відділилися сім машин і знову поїхали в цей чорний дим – вони не повернулися. Ми ще трохи постояли, побачили, що ніби бій стих. І наша частина колони, машин 10, вирішили, що теж треба прориватися.


Важко бути тут, коли там залишилися бабуся, коти, собака, більшість друзів і загалом усе життя


Проїжджаємо цей чорний дим і бачимо, що перше авто знову завертає назад. Тоді моя мама, яка була за кермом, сказала, що назад дороги нам уже немає. І додала: «Сьогодні 9 березня, день народження Тараса Григоровича, ми маємо проїхати». Ми їхали, і кулі свистіли буквально над головою. Мама потім розповіла, що вона молилася, щоб із нею нічого не сталося, бо вона єдина водійка, а що тоді з нами буде, якщо з нею щось трапиться.

Коли ми доїхали до першого нашого блокпоста, були найстрашніші хвилини: сформувався затор, а ми все ще були в зоні бойових дій. І це було найгірше, коли до безпеки лишилося кілька десятків метрів.

На першому блокпості ми всі розплакалися. Солдат глянув, що там одні жінки сидять, і сказав: «Швидко проїжджайте». На другому посту було спокійніше, і ми віддали тому хлопцю весь запас наших шоколадок. А на третьому отримали заспокійливе: «Усе буде добре. Тільки свадьби свої познімайте» (біле ганчір’я на машині).

На першій-ліпшій заправці на Житомирщині купили гарячі бутерброди та каву. Раніше я б ніколи не пішла пити каву на заправку, бо виросла на найкращих київських кав’ярнях. Але здається, це були найсмачніші в моєму житті кава та бутерброд.

Ми переночували у Хмельницькому, прийняли душ уперше за багато днів і наступного дня вирушили до Мукачево. Там пожили кілька днів і пройшли кордон. Узяли квитки до брата. Це була дуже довга та виснажлива поїздка. У нас був рейс Будапешт – Париж, Париж – Атланта, Атланта – Піттсбург. У перші дні в мене боліли м’язи на обличчі від того, скільки мені тут потрібно було їм усміхатися. Бридко від того, що постійно треба відповідати: «Та в мене все добре». Це ж small talk – ніхто тебе слухати не буде. А сама постійно думаю: але ж взагалі-то зовсім не добре. Важко бути тут, коли там залишилися бабуся, коти, собака, більшість друзів і загалом усе життя. Я знаю, що бабуся зараз більш-менш у безпеці, вона живе із сусідкою, а на двох їм точно ліків і їжі вистачить надовго.

Ми дуже хочемо додому. Раніше, до 24 лютого, я мріяла про магістратуру за кордоном. І в принципі зараз я теж не проти – але це має бути МОЄ виважене рішення. Мене не має ніхто підштовхувати до цього. Особливо це не має бути втеча, евакуація та вимушений переїзд. Я такого не хочу. Усі мої одногрупники теж хочуть додому. І ми всі обов’язково повернемося в нашу вільну Україну!

Світлана

м. Харків

Я ніколи не думала, що мене хтось хоче вбити. Це як гра в рулетку – ось вибух поруч, і здавалося, що наступний снаряд потрапить у тебе


Я мала звичайне життя до війни: ходила на роботу, і ми говорили тільки про те, що скоро має початися весна. Ніхто не вірив у новини про війну. Коли трапилися перші вибухи рано-вранці, це всіх пробудило від сну. Я живу в центрі міста, а вибухи почалися біля Окружної дороги. Я думала, що війна, якщо і буде, то за містом десь, але не думала, що буде так страшно. Потім 24 лютого о 10:00 я пішла в магазин, черги були вже шалені. Я змогла купити трохи їжі та води десь на три дні. Думала, усе швидко закінчиться.

На другий день знову почали бомбити, і на вулиці взагалі було страшно. Єдине, що мене рятувало – повідомлення від доньки кожні півгодини. Потім волонтери привезли їжу, одна з дівчат була з Донецька, говорила про те, що їй зовсім не страшно. Я виявилася зовсім не войовничою людиною.

Потім у центрі підірвали Харківську міську раду, і в моєму будинку все було чутно. Бомби, які падали, вони так гучно розривалися, що було відчуття, наче будинок падав. Це був десь сьомий день війни. Спочатку я ходила ховатися в метро, потім відкрили всі підвали, і до них мені було ближче йти. В один день я сиділа в підвалі зовсім сама, спала там, було сиро та тихо. Я боялася, що буде боляче, боляче від можливого удару. Спати лягала вдягнутою, якщо раптом потрібно буде бігти. Мені досі сняться кошмари, особливо цей підвал.


Ми ніколи не пробачимо таких знущань над собою росіянам


Я поїхала з міста на восьмий день за компанію з подругою доньки. Нас відвезли на вокзал за 1000 гривень. У потязі виїжджала під повітряну тривогу та вибухи – узагалі не вірила, що зможу виїхати, а вмру дорогою. Повітря пахло залізом. Я приїхала до Львова, а після – до Польщі, де нас прийняли неочікувано тепло.

Я ніколи не думала, що мене хтось хоче вбити. Це як гра в рулетку – ось вибух поруч, і здавалося, що наступний снаряд потрапить у тебе. Можна загинути в будь-яку секунду. Ти не знаєш, як підготуватися до власної смерті. Розумієш, що ти посеред справжньої війни. Якщо залишився живим – тобі просто пощастило.

Мене підтримувало почуття гумору. Спочатку люди боялися, а потім – злилися. Ми ніколи не пробачимо таких знущань над собою росіянам.

Зараз я в Німеччині, мені здається, що я побувала в якомусь сні. Дуже дивно все згадувати, наче ти потрапив до фільму жахів, який неможливо було зупинити.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.