Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Діти, ви не даєте мені померти з голоду». Це жінки, які допомагають літнім людям під час війни

«Діти, ви не даєте мені померти з голоду». Це жінки, які допомагають літнім людям під час війни — Власний досвід на Wonderzine

«У такі моменти розумієш, що ти корисна»

За останній час українці згуртувалися як ніколи раніше. Здається, що зараз немає чужої біди й волонтери за кілька годин можуть знайти все необхідне. Зокрема, це важливо для літніх людей, які не мають коштів купити продукти й ліки чи фізично дійти до магазинів та аптек. У декого діти й онуки виїхали з міста, а хтось узагалі живе на самоті.

Ми поговорили з жінками, які організували волонтерську допомогу та дбають про стареньких і не тільки. Вони розповіли, як усе працює, чому для них важливо не бути осторонь і як літні люди реагують на допомогу.

Русана Шарлай

Волонтерська спілка «ПОРУЧ»

Я з Авдіївки й знаю, що таке війна. У 2014 році вже допомагала людям, тож вирішила відновити волонтерську діяльність


Говорить із нами, поки їде в машині доставляти гуманітарну допомогу

23 лютого ми з чоловіком гуляли вечірнім містом і вирішили, що на вихідні було б непогано поїхати в Полтавську область до моїх батьків. О 6 ранку ми вже сиділи в інтерсіті «Київ-Полтава», але на станції «Дарниця» потяг зупинили, тому з міста так і не виїхали. Насправді ми не збиралися кудись бігти в мирний час і не хочемо робити це зараз. Ми з Авдіївки й знаємо, що таке війна. Ще тоді, у 2014 році, допомагали людям, тож вирішили відновити волонтерську діяльність.

У перші дні війни зачинили магазини й аптеки, багато хто до цього не був готовий і не мав запасів. Ми почали їздити містом, шукати продуктові бази й магазини, які працювали, викуповувати необхідне й розвозити сусідам. Публікували звіти в соцмережах, і люди, які були на мене підписані, почали активно поширювати інформацію в сторіз. Спрацював принцип сарафанного радіо, до нас почали доєднуватися небайдужі люди, що живуть у нашому районі. Спочатку в команді було 5 людей, потім 7, а зараз – майже 30. Наша спілка допомагає тваринам і незахищеним верствам населення: літнім людям, людям з інвалідністю, самотнім мамам з дітьми, переселенцям з Ірпеня й Бучі.

Ми стараємося опікуватися саме тими, кому це дійсно потрібно. До нас звертаються бабусі й дідусі та просять привезти «хоч що небудь поїсти». І коли ти приїжджаєш до них із повним пакетом продуктів, вони починають плакати від вдячності. У такі моменти навіть волонтерам важко стримати емоції.

Михайло Філіпович розплакався й відповів: «Діти, яке право я маю просити у вас щось, коли ви й так не даєте мені померти з голоду?»


Багато літніх людей залишилися самі, тому що їхні діти й онуки виїхали з міста чи країни. Декому зі стареньких важко ходити, а хтось не може встати взагалі. Раз на 5–7 днів ми навідуємося до дідуся Михайла Філіповича. Він дитина Другої світової війни й уже ледь ходить, максимум до кухні й туалета. Зазвичай приносимо йому майже одні й ті ж продукти, як-от: картоплю, моркву, цибулю, крупи, масло, яблука й інше. Нещодавно запитали: «Можливо, вам купити щось інше? Якогось м’яса чи бананів?» Він розплакався й відповів: «Діти, яке право я маю просити у вас щось, коли ви й так не даєте мені померти з голоду?» І навіть зараз я розповідаю це зі слізьми в очах. Ми шукаємо саме таких людей, яким необхідна допомога, і намагаємося зробити все можливе для них.

До війни чоловік був програмістом, а я – маркетологинею, і тоді ми думали, що в нас дуже активний графік. О 7 годині ми прокидалися й збиралися на роботу, о 19-й поверталися, ішли в спортзал і лягали спати. Були такі втомлені, просто жах. [сміється] Але зараз ми працюємо в шаленому ритмі. Прокидаємося о 7, і в нас уже розривається телефон. Протягом дня їздимо по волонтерських штабах, оптових базах, домовляємося з великою кількістю людей про щось. Загалом за день виконуємо 15–30 заявок, одного разу було навіть 42.

До 20:00 ми вирішуємо всі питання в місті, а потім швидко повертаємося додому, щоб встигнути до комендантської години. [усміхається] Далі робота не закінчується, ми сідаємо за ноутбук і займаємося організаційними моментами, відповідаємо на повідомлення в різних соцмережах, оформлюємо бланки на гумдопомогу, приймаємо заявки тощо. Лягаємо о 2–3 ночі й знову встаємо о 7. І так по колу. У період з 24 лютого по 28 березня ми виконали 380 заявок. Тобто це щонайменше 380 людей, які отримали їжу, медикаменти й інше. Часто буває й таке, що одна заявка – це кілька людей або сім’я. До цього числа входять 46 людей, як Михайло Філіпович, яким ми регулярно щось доставляємо.

Ми з чоловіком навряд чи повернемося до своєї роботи. Будемо допомагати людям у мирний час


Мій моральний дух тримає наша команда волонтерів. Цікаво, що до війни ми не знали одне одного, але так гарно спрацювалися. Усі ці люди мають сильне бажання допомагати у важкий для країни час. Це додає сил, коли в когось опускаються руки й починається апатія. Ми підтримуємо одне одного й підбадьорюємо.

Дуже чекаємо перемоги. Коли це станеться, ми продовжимо допомагати бабусям і дідусям, яким возимо продукти й ліки зараз. Покинути їх просто не дозволить совість. А також підтримувати дитячі центри, будинки для літніх людей і зоопритулки. Я думаю, ми з чоловіком навряд чи повернемося до програмування та маркетингу. Будемо старатися допомагати людям у мирний час і сподіваємося, що він настане дуже скоро.

Оля Шкіль

Ми ніколи не відмовляємо в допомозі й робимо все, що в наших силах


Літредакторка Wonderzine Україна, яка знайшла час для розмови в перерві між двома роботами й волонтерством

24 лютого мене розбудив дзвінок з роботи хлопця, дали бойову тривогу. І за пів години я почула звуки вибуху. Мені не було спочатку страшно, просто не могла до кінця зрозуміти, як узагалі таке можливо в наш час, як це можливо в таких масштабах.

Після того, як усвідомила, що справді війна, а не залякування, я не розгубилася. Як співають Курган & Agregat, «бистро в стоєчку вернулась», знайшла пост, що необхідно зібрати в тривожний рюкзак, що має бути в аптечці. Зателефонувала мамі, близьким подругам і колежанкам, надіслала їм скриншоти, що необхідно скласти. І поїхала на роботу за речами.

Декілька сусідів поїхали з будинку й залишили на нашому КПП (кімната консьєржки) їжу, деякі ліки. Голова нашого ОСББ запропонував роздати їх тим, хто потребує. І потім як понеслося. [усміхається] Завдяки сусідам, їхнім колегам та Instagram нам надсилають кошти на закупівлі, привозять їжу, ліки. Ми, зі свого боку, підготували оголошення, розвісили по нашому мікрорайону. Згодом почало працювати сарафанне радіо.

Ми допомагаємо літнім людям і людям з інвалідністю. Також завдяки великій кількості їжі підтримуємо місцеві ТРО, іноді звертаються люди, які втратили роботу. Щодня приймаємо заявки телефоном, збираємо пайки з їжею та потрібними ліками, а група волонтерів з будинку розносять їх адресно.

Деякі люди, коли дізнаються, що ми самоорганізація, не вірять, що можемо щось нормальне зібрати


Деякі люди, коли дізнаються, що ми самоорганізація, не вірять, що можемо щось нормальне зібрати. Але потім, звичайно, змінюють свою думку. Завжди отримуємо багато слів вдячності, це дуже приємно й мотивує. Допомагає триматися та продовжувати діяльність згуртованість сусідів, з якими ми працюємо разом. І люди, які допомагають фінансово, їжею, ліками.

Я планую залишатися в Києві, бо хто ж зустріне наших військових-переможців. [усміхається] Загалом будемо із сусідами допомагати, поки це буде вкрай необхідно й ми матимемо таку можливість. Хочемо також трохи розширитися на сусідні мікрорайони. До нас періодично надходять запити про допомогу вимушеним переселенцям. Ми ніколи не відмовляємо й робимо все, що в наших силах, але цього замало. Було б класно мати більше потужностей для допомоги їм.

Катерина Демченко-Зальвовська

Волонтерська організація Poryad

Є старенькі, які спокійно реагують на волонтерів, а хтось щоразу плаче від вдячності


Говорить з нами між вирішенням логістичних волонтерських завдань. Зізнається, що рада поспілкуватися хоч з кимось у Zoom

У мене в лютому день народження, і вирішила зробити собі подарунок. 24-го я була в Барселоні, тому про війну я дізналася саме там. Мені було дуже не зручно, що я в іншій країні в безпеці, а мої друзі й рідні в Україні. З першого дня війни почала допомагати людям: збирати команду волонтерів, організовувати логістику зборів і доставок, шукати можливості, щоб залучити якомога більше людей тощо. У пригоді стала моя велика база контактів, тож я зібрала всіх в одному чаті. Координувала допомогу там, а потім створила окрему сторінку в Instagram.

На 3–4 день з’явилася гугл-форма, куди нам надсилають запити про допомогу чи пропонують її. Це все автоматично розподіляється по департаментах: приготована їжа, продукти, медикаменти, потреби дітей, амуніція тощо. Далі волонтери знаходять водія, який доставляє все, у Києві й області, або надсилають необхідне поштою.

Найбільше мені подобається отримувати фотозвіти, у такі моменти розумієш, що ти корисна


Ми співпрацюємо з Об’єднанням рестораторів Києва, які готують 40 000 порцій їжі на день. Таку допомогу ми направляємо ЗСУ та теробороні. Окремо доставляємо ліки й продукти дідусям і бабусям, багатьом із яких допомагаємо постійно. Є старенькі, які спокійно реагують на волонтерів, а хтось щоразу плаче від вдячності. Були випадки, коли нам боялися відчиняти двері та доводилося зв’язуватися з родичами, щоб ті запевнили, що волонтери прийшли з хорошими намірами. Зараз до нас уже звикли, тому без остраху приймають допомогу. Найбільше мені подобається отримувати фотозвіти, у такі моменти розумієш, що ти корисна.

Спочатку в чаті було 500–600 людей, але з часом частина відсіялася з різних причин, тому зараз у команді до 200 людей. Нам допомагають із різних країн: Франція, Німеччина, Угорщина. Організовувати все з-за кордону не складно. Найважливіше правильно розподілити обов’язки й закріпити людей за конкретною задачею. Зараз ми працюємо над тим, щоб фіксувати все виконане й оцінити, скільки виконуємо і які маємо можливості.

Інколи стає морально важко. Перші тижні нашої діяльності ми не помічали вдячний фідбек від людей, у якийсь момент від нас почали вимагати допомогу. Нещодавно я почувалася апатично, але побачила пост військової ЗСУ, де вона переконливо писала, що не час здаватися. Я подумала, якщо вона там, на передовій, може виконувати свою роботу, то можу і я.

Зізнатися чесно, я вже налаштована їхати додому й усе відбудовувати. Мені тільки дайте зелене світло – й я вже там. [усміхається] Додому дуже хочеться, але мене відмовляють і переконують, що звідси я працюю ефективніше. Зараз ми займаємося офіційним оформленням організації й хочемо збільшити масштаби роботи. За час нашої діяльності ми з партнерами зібрали також гроші на медапарати для військового госпіталю вартістю близько 500 тисяч євро. Чекаємо доставку, це наша маленька перемога. [усміхається]

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.