Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Боюся вибухів, та бажання допомогти переважило». Історія візажистки Каті, яка волонтерить у Харкові

«Боюся вибухів, та бажання допомогти переважило». Історія візажистки Каті, яка волонтерить у Харкові — Власний досвід на Wonderzine

«Тепер я точно не кину своє місто та своїх людей»

Волонтерський рух в Україні завжди був сильним, але нині вся країна мобілізувалася, щоб перемогти російську армію. Катя Лелюк, наприклад, до війни була візажисткою та ще жодного разу не волонтерила, але тепер вона збирає та розвозить ліки в Харкові. Ми розпитали в неї, як вона стала волонтеркою, чого за цей час навчилася і як виглядає тепер її життя в Харкові.

Катя Лелюк

Візажистка

Ніколи мені не сиділося на місці. Саме тому, напевно, я й стала волонтеркою.


 До війни я була візажисткою, а ще нещодавно відкрила винний бар із вінтажними речами з Франції. Багато часу проводила в Європі, особливо часто бувала в Парижі. Загалом постійно щось відбувалося в житті, ніколи мені не сиділося на місці. Саме тому, напевно, я й стала волонтеркою, щоб тільки не зупинятися.

Щодо початку війни я була великим скептиком, на 90% була впевнена, що нічого не станеться. Ми не збирали валізки, я не стежила за новинами, які оголошували постійно день нападу, навіть не дуже переживала через це все. А вранці 24 лютого ми прокинулися від дзвінка друзів (самі ми не дуже чуйно спимо), вони сказали, що почалася війна. Ми спросоння не могли нічого зрозуміти, але вже за кілька хвилин почули вибухи. Це був момент заціпеніння, не ясно було, що робити. Я зателефонувала батькам, сказала їм, що почалася війна. Ми вирішили, що поїдемо до них і там розберемося. Вони живуть на першому поверсі, а це краще ніж наш 18-й. Я почала хаотично збирати речі, ми думали, що варто лише 3–4 дні перетерпіти й усе повернеться до норми. Ми навіть не вимикали фотолампи для квітів.

Про те, чому вирішила залишитися

У нас було багато варіантів виїхати за кордон: і до Сицилії, і до Англії, і до Франції, і до Канади. Проте стільки варіантів, а ти не хочеш нікуди їхати. Я не можу сказати, що до війни я була суперпатріотом своєї країни, любила Україну, але довгий час хотіла переїхати. З початком війни патріотизм виріс у 10-кратному розмірі, тепер я залишаюся тут. У мене в Україні батьки, хлопець, собака та 100 вазонів. Можливо, поїду тільки якщо наш будинок розбомблять. Та й тоді навряд. Але сподіваюся, що такого не станеться, звісно.

Зараз мене дуже розлютили росіяни, і я сказала, що не кину своє місто та своїх людей.


У перші дні було страшно, дуже страшно. Було заціпеніння, що і як робити. Страшно було, коли літала авіація, особливо коли це перший тиждень війни й ти сіпаєшся від кожного звуку. Я зрозуміла, що таке «кров холодіє у венах». А ще було страшно, коли прилетіло в сусідній будинок, і кричала жінка, у якої загинула дитина. Її крик заглушив усе взагалі.

Проте, коли психіка вгамувалася, то я зрозуміла, що залишаюся тут і можу якось допомогти. Пам’ятаю, коли ми їздили на змагання з баскетболу ще в школі, нас тренер перед грою злив. Тож навіть коли був супротивник сильніший, ми перемагали на силі духу. Зараз мене дуже розлютили росіяни, і я сказала, що не кину своє місто та своїх людей.

З чого почалося волонтерство

Моє волонтерство почалося трохи хаотично. Моєму хлопцеві, Антонові, зателефонував друг, який уже почав волонтерити, і попросив знайти ліки. Ми були з тих сміливих, хто вже виходив надвір, а аптеки були поруч відкриті. Друг так ті ліки й не забрав, бо приїхала гуманітарка, а я виставила їх в Instagram, бо в мене там величезна аудиторія. Мені писало дуже багато людей, і я зрозуміла, скільки потребує медикаментів. Хтось не має змоги їх купити, а хтось не може за ними вийти: люди похилого віку, які лежать, або ті, хто тепер не можуть спуститися й піднятися, бо відключили ліфти, або люди на Салтівці, які весь час у бомбосховищах і нічого поруч не працює. А ще дізналася, скільки всього потрібно лікарням. Я ніколи не була волонтеркою, ніколи цього не прагнула, але тепер намагаюся допомагати, як можу.

Я ніколи не була волонтеркою, ніколи цього не прагнула, але тепер намагаюся допомагати, як можу.


Усі зв’язки з іншими волонтерами та тими, хто готовий возити ліки, вибудувалися протягом дня: вони просто телефонували й говорили, що чули, чим я займаюся, і що вони можуть розвозити або скуповувати ліки. В основному складі нас троє, плюс троє водіїв і люди, які постійно закуповують ліки. Проте всіх важко порахувати, у нас немає сталої команди, бо ми надто часто обмінюємося інформацією та запитами з іншими осередками волонтерів і маємо друзів на підхваті.

Ми постійно вдосконалюємо логістику, але зараз вийшли на такий етап: мені й моїй подрузі Маші пишуть в Instagram, а сарафанним радіо мені телефонують бабусі, які десь беруть мій номер телефону. Ті, що в Instagram, мусять заповнити анкетку із запитом, там тепер чітко питають про дозування, форму (ампули або таблетки) та розраховану кількість на 1–1,5 місяці, щоб двічі не ганяти хлопців у дуже небезпечні райони.

Запити від бабусь я записую ручкою на папірчиках. Після цього все зводиться з Google-таблицями, ми телефонуємо тим, хто скуповує ліки в інших містах, а вони нам пересилають усе «Новою Поштою» або нашими перевізниками. Після цього все сортуємо й відправляємо відповідальними за райони або ж відвозимо самі. Зараз хочемо ще зробити окремий Instagram і візитівку-сайт з анкетами на запити, які автоматично переносять все до таблиці.

Про небезпеку й обережність

У Харкові зараз всюди небезпечно – ти ніколи не знаєш, куди прилетить наступного разу. Через це всі наші виїзди в потенційно гарячі точки, і ми мусимо завжди все дуже швидко відвантажувати, бо ніхто не знає, як довго можна бути на вулиці в безпеці. Мені страшно, як і всім, виїжджати в місто, не знаю, куди воно прилетить, боюся вибухів, але бажання допомагати й моя сміливість переважили. Я не вважаю це героїзмом, це вже не подвиг або щось надзвичайне. Наша психіка адаптувалася, щоб ми просто не збожеволіли, тому маємо змогу брати й робити свою справу.

Проте, звісно, мусимо якось підтримувати й баланс. Зараз не можна розслаблятися: можна потрапити в небезпеку. Ми іноді стаємо надто не чутливі, бо що більше ти їздиш, то більшу відчуваєш безтурботність. Багато хто виходить на вулиці, гуляє в парках. Спочатку ми бігли в коридор від віддаленого звуку, а тепер можемо ігнорувати якісь повітряні тривоги вночі. Проте потім якісь події нагадують про те, що страх важливий: нещодавно влетіло у сусідній будинок, а до людей, які вийшли на лавках посидіти та проігнорували тривогу, прилетіла бомба у двір. Нещодавно ми приїхали на Олексіївку відвозити ліки, а на сусідній вулиці почалася низка гучних вибухів, щойно ми вийшли з машини. Розслаблятися не можна, треба собі це постійно повторювати.

У Харкові зараз всюди небезпечно – ти ніколи не знаєш, куди прилетить наступного разу. Через це всі наші виїзди в потенційно гарячі точки.


Про боротьбу з вигорянням

Ще один баланс, за яким потрібно слідкувати, – це відпочинок. Нещодавно я дуже вигоріла та зрозуміла, що нам теж потрібні вихідні. Ми люди й не можемо постійно працювати, тим паче, що ще й живемо в максимальному стресі. Ось декілька днів тому ми заїхали до кав’ярні, яку я дуже люблю, це була така собі спроба переключитися. Іноді відпочити – це з’їздити за продуктами, подивитися фільм або прибрати в коридорі.

Ми допомагали літній парі, відвозили їм на Салтівку ліки, а в один день наші привезли ліки назад: бабуся вже померла.


Нам часто буває сумно. Нещодавно телефонувала бабуся та плакала, бо вона чекає на ліки вже два тижні і їй дуже погано. Ми допомагали літній парі, відвозили їм на Салтівку ліки, а в один день наші привезли ліки назад: бабуся вже померла. Сам дідусь – військовий, офіцер, він уже пройшов одну війну, і від цього ще болючіше. Це дуже важко і боляче слухати історії людей та усвідомлювати їхню безпорадність, їхній страх і жах. Хтось поховав родичів, комусь у квартири прилетіло.

Проте хороше переважає: мені краще від волонтерства. У мене немає часу дивитися новини та спільноти, думати про погане майбутнє, як ми робили це в перші п’ять днів війни. Я знаю, що щось роблю для людей і для країни, і це дуже піднімає бойовий дух, вселяє надію та силу. Найбільше піднімають дух медики та військові: у цих героїв завжди підірваний настрій, і, коли сумуємо вже ми, то вони нас завжди мотивують.

Про віру в людей і підтримку

Є дуже багато хороших емоцій. Багато хто починає майже плакати, коли бачать нас, бо радіють. Є бабусі, які вже мають прізвиська, є повідомлення подяки. Будь-яка історія є унікальною й дає життєву енергію. Одну з бабусь ми, наприклад, запам’ятали з того, що вона одягає якісь гарні речі, щоб нас зустріти. І тепер, коли ми щось їй веземо, то телефонуємо заздалегідь і нагадуємо одягти щось нарядне, щоб ми її впізнали.

А ще волонтерство повернуло мені віру в людей. Ми суперкласна нація, тому що за короткий час згуртувалися, у нас так багато людяності та взаємодопомоги, і ми довіряємо одне одному. Зараз ми зв’язуємося з людьми, яких ніколи не знали, і вони ніколи не відмовляють у допомозі.

Ми суперкласна нація, тому що за короткий час згуртувалися, у нас так багато людяності та взаємодопомоги, і ми довіряємо одне одному.


Як я вже розповідала, багато ресурсу черпаю з люті та направляю її у правильне, як мені здається, русло. Проте зараз мені найважливіше не втратити людську подобу, гуманізм. Я нещодавно відчула, як це – захлинатися у почутті ненависті. Піковий момент був, коли я зайшла в квартиру хрещеного, і будинок, де було моє дитинство, де жила моя бабуся, що пройшла війну, і дідусь, який у ній воював, стояв без дверей, зруйнований. У цей момент втрачаєш себе як людину, я в цей момент візуалізувала, як також убиваю російську армію, як і вони нас. Тоді будь-яке людинолюбство та жаль залишає. Проте дуже треба боротися, щоб тебе це не з’їло, постійно нагадую собі про це. Не можна уподібнюватися до нашого ворога, якого не можна й людиною вже назвати. Попри все, ми не повинні втратити свою гідність, доброчесність, чуйність. Ми повинні показувати свої найкращі якості й допомагати одне одному, або ми просто погіршимо наше становище. Треба говорити одне з одним про свої емоції та стани й підтримувати одне одного.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.