Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Для мене це робота». Я – сурогатна мама

Історія жінки, яка вже втретє в програмі сурогатного материнства

«Для мене це робота». Я – сурогатна мама — Власний досвід на Wonderzine

«Коли я була маленькою, завжди мріяла мати багато дітей – сім чи вісім. І моя бабуся казала: «На що ти їх годувати будеш? Народжуванням дітей грошей не заробиш». Мені зараз дуже смішно згадувати про це. Я вагітна п’ятою дитиною, тому ще дві залишилося для здійснення планів», – розповідає Оля. Вона – сурогатна мама, яка виношує вже четверту дитину для інших пар.

Сурогатне материнство – це репродуктивна технологія, у процесі якої жінка погоджується виносити й народити дитину, яка є генетично чужою для неї. Для цього сурогатній мамі переносять ембріон, отриманий з яйцеклітини та сперми біологічних батьків майбутньої дитини.

У травні Уповноважений Президента з прав дитини Микола Кулеба порівняв сурогатне материнство з торгівлею дітьми й виступив за те, щоб в Україні заборонили таку практику. На його думку, надання таких послуг іноземним громадянам може призвести до порушення прав дітей. Через карантин батьки-іноземці тривалий час не могли забрати своїх дітей, народжених сурмамами в клініці репродуктивної медицини Biotex. Тоді в Мінсоцполітики заявили, що це призвело до порушення права цих дітей на батьківську турботу. Уповноважена з прав людини Людмила Денісова виступила не за заборону сурогатного материнства, а за законодавче врегулювання роботи центрів, які надають такі послуги.

«Якщо в Україні заборонять сурогатне материнство, воно однаково буде існувати, просто нелегально. Тоді найбільш вразливими будуть якраз і так незахищені люди в цій ситуації – сурогатні мами», – Оля ділиться думками щодо заборони такої репродуктивної практики та своїм досвідом участі у програмах сурогатного материнства.

Оля

27 років

Я дізналася про сурогатне материнство, коли ходила в школу. Тоді це показували в серіалах, ще дивувалася, чому з цього роблять трагедію. Зазвичай, сюжет закінчувався тим, що біомама залишається одна, батько йде до сурогатної мами й вони живуть щасливим життям з дитиною. Мене це дико злило: сурогатна мама мало того, що забрала дитину цієї жінки, а ще й чоловіка відбила.

Я – мати-одиначка, у мене є син. Коли були фінансові труднощі, згадала, що є сурогатне материнство. Почала цікавитися, чи є це в Україні, чи легально, чи реально. Погуглила й знайшла різні клініки в Києві. Я тоді жила в Донецьку, подумала, що це їхати кудись, ризикувати. Ще й не відомо, чи мені вдасться пояснити це близьким. Вирішила, що поки аж такої потреби в грошах немає. Якщо буде гірше, я знаю, що є такий варіант.

У 2014-му, коли моїй дитині було три роки, розпочалися події в Донецьку. Ми вирішили їхати в Маріуполь. Я зрозуміла, що треба швидко заробити гроші на переїзд. Відправила анкету в одну з агенцій [із сурогатного материнства], і мені зателефонували вже за два дні. Мабуть, це через те, що я була дуже молода – 21 рік. Мене відразу вибрали й запросили на обстеження.

Я ухвалила це рішення сама й ні з ким не радилася.

Сказала своєму тодішньому хлопцеві вже після того, як підписала договір. Я взагалі люблю спілкуватися: ще коли заповнювала анкету, думала про те, що в мене не вийде від друзів ховатися кілька місяців, як же буду живіт ховати? Але потім забила. Сказала друзям, що, якщо ви зі мною хочете спілкуватися, доведеться приймати ситуацію, як є. Якщо щось не подобається, то це не мої проблеми. І виявилося, що всі спокійно реагували.

Головна умова участі в програмі – наявність своєї дитини

Головна умова участі в програмі – наявність своєї дитини. Це для того, аби бути впевненими, що ти взагалі можеш народити дитину та щоб знала, на що йдеш. Також у програми є свої ризики, вони прописуються в договорі – наприклад, втрата матки. Тому навіть, якщо ти не зможеш після цього народжувати, у тебе принаймні вже є своя дитина.

Оплата за програму – 15 000 доларів. Також є щомісячні виплати – 400–500 доларів; на ці гроші я планувала жити перший час [у Маріуполі]. Я тоді ще не планувала купувати житло. Думала повернутися у своє місто в Донецькій області й відкрити магазинчик чи кафе. Цієї суми мало вистачити з головою на те, щоб відкрити там свій бізнес.

Думаю, батькам важче наважитися на програму, ніж сурогатній мамі.

У мене не було ніяких вимог до них. Це була пара іспанців. Ми зустрілися з ними на підписанні договору, поспілкувалися з перекладачем. Вони були такі усміхнені.

Зазвичай, договори, які укладають під час програми, захищають права батьків або агенції. Щодо сурогатної мами там прописані виплати під час форс-мажорів. Тоді, коли я вперше брала участь у програмі, несильно цим цікавилася. Мене цікавила фінальна сума, щомісячні виплати й додаткова оплата за двійню. Я прочитала всі ці ризики й подумала: «Окей, але зі мною цього точно не станеться». Хоча варто було вчитуватися, бо статися може, що завгодно.

Так, як обстежують перед програмою [сурогатного материнства], не обстежують, коли просто плануєш свою дитину. Здаєш аналізи на все, що тільки можна. Я завагітніла з першого разу. За кілька днів після перенесення [ембріону] зробила швидкий тест і побачила, що є дві смужки. Проте в агенції мені казали, що треба чекати результатів ХГЧ (гормон, який починає вироблятися після імплантації ембріона – ред.), але я вже тоді відчувала, що вагітна. Це була двійня.

Я набагато менше хвилювалася, коли була вагітна своєю дитиною.

У мене не виникало відчуття прив’язаності до дитини, лише відчуття відповідальності за це життя.

Побачила позитивний результат і зрозуміла, що за 9 місяців буду з дітьми на руках. А тут набагато більше ризиків, і стільки всього треба пройти. Наприклад, 3 тижні до перенесення й 12 тижнів після треба вживати підтримувальні препарати.

Я мала жити в Маріуполі й, як усі, на 32-му тижні приїхати на загальну квартиру для сурогатних мам у Києві. Але через ситуацію в Донецьку мої біобатьки почали хвилюватися, що я поряд з обстрілами. Вони сказали, що знімуть мені окрему квартиру в Києві, але переїжджати треба вже. Я так і зробила, переїхала із сином і тодішнім хлопцем.

Гроші від першої програми пішли на подальше життя в Києві. Я продовжила жити на квартирі, яку зняли біобатьки, і треба було платити за оренду. Також усюди заводила й завозила свого сина, ми злітали до моєї мами. Але здебільшого кошти пішли на щоденні потреби.

Я сприймаю сурогатне материнство як роботу.

Я відчуваю відповідальність, яку несу перед іншими людьми. Від мене залежить їхній добробут. У мене не виникало відчуття прив’язаності до дитини, лише відчуття відповідальності за це життя.

Іншою є ситуація, як зараз у дівчат (через карантин батьки-іноземці тривалий час не могли забрати своїх дітей, народжених сурмамами, – ред.), коли вони повинні були сидіти з цими дітьми кілька місяців. У цьому випадку може виникати відчуття прив’язаності, коли проводиш час із дитиною. Але прив’язатися до ненародженої дитини – я цього не розумію. Я ж усвідомлюю той факт, що це не моя дитина.

Мій син знає, що я сурмама.

Коли я була на першій програмі, він був ще маленьким і якось сильно не розпитував про це. Після того, як народила, його спитала наша консьєржка: «Женя, хто в тебе з’явився: братик чи сестричка?» А він відповів: «У мене з’явився велосипед».

Коли я була на програмі вдруге, йому було шість років, він якраз мав іти в школу. Я йому розповіла про програму, він спитав: «То це в мене не буде братика чи сестрички?» Я пояснила, що ні, а він такий: «І слава богу!»

Другу програму я почала шукати вже за пів року після пологів. 

Відправила заявку в агенцію, ми почали з ними працювати, й у нас було п’ять невдалих спроб. І справа була саме в клініці, бо тоді ніхто із сурогатних мам не міг завагітніти: можливо, у них щось сталося з холодильниками для ембріонів. На ці спроби я витратила майже два роки й була на межі нервового зриву.

Я написала про це в групу сурмам, ми спілкуємося у «Вконтакте» й Viber, у нас наче своя сім’я там. Мені розповіли, що є одна біомама, якій я підходжу за всіма параметрами, і дали її контакт. Ми з нею зв’язалися, швидко домовилися, підписали договір. І я завагітніла з першого разу.

Якщо чесно, я не знала іншого способу заробити гроші. Якби пішла працювати на касу за 10 000 гривень, то з орендою мені б залишалося 1 000 – 2 000 на життя. Без професійних навичок, освіти неможливо інакше. Я подумала, що, якщо куплю житло й позбавлюся від оренди, буде простіше. На другу програму йшла якраз через це. Між програмами займалася різними підробітками, десь тексти писала, десь диспетчеркою працювала.

Мій план був таким: зараз народжу, куплю квартиру, через пів року знову піду в програму, уже на ці гроші робитиму ремонт. Після цього з програмами закінчуємо. Але все вийшло не так: [під час другої програми] у мене був екстрений кесарів розтин. Після нього за пів року в програму не підеш, і не відомо, чи здоров’я взагалі дозволятиме. Тому гроші вирішила вкласти в бізнес: придбала кав’ярню, але потім виявилося, що мене обманули аферисти, і я втратила всі гроші.

 Якщо чесно, я не знала іншого способу заробити гроші.

Після програми я не спілкуюся з біобатьками. 

 Другий раз виношувала для української пари, зрозуміла, що вони точно не захочуть спілкуватися після цього. Мама дуже приховувала все, ходила з «животом», удавала свою вагітність. Так часто роблять в Україні. Іноземці якось простіше ставляться до сурогатного материнства. Вони діляться цим, інколи навіть знайомлять дитину потім із сурмамою. Але я не хотіла б такого, щоб була наче «друга мама». Ні, я чужа тьотя, яка народила вам дитину. Максимум, чого я хотіла, – це якісь фотографії дитини, але ніхто цього не робить. І це їхнє право.

Звісно, усі сурмами йдуть на це передусім за грошима, але є й емоційна складова

Хвилювання, вдячність біобатьків – на це «підсідаєш» страшенно. З півтори тисячі людей у групі сурмам я знаю тільки одну, яка закінчила на одній програмі. І то, минуло лише вісім місяців після пологів, вона ще може передумати. Це затягує емоційно й фінансово. Я вже навіть не думала йти втретє на програму. Але потім у цій групі постійно читала, що в когось – позитивний тест, у когось – перенос. І, перебуваючи в цій атмосфері, зрозуміла, що мені цього не вистачає. Тому пішла ще раз.

Спочатку прийшла в нову агенцію, і сталася завмерла вагітність. Я звернулася за компенсацією, яку передбачав наш договір, але вони просто відмовлялися платити й казали, що це я неправильно зрозуміла. Зрештою, отримала ці гроші. Але потім, коли обговорювала це з іншими сурмамами, вони теж казали, що ця клініка ніколи нічого не хоче виплачувати. Я звернулася в іншу агенцію й зараз виношую дитину для китайців. Дуже хвилююся, що на карантині дитина «застрягне» в Україні й батьки не зможуть її забрати. А це не моя дитина. Я не хочу з нею няньчитися навіть за доплату.

Хвилювання, вдячність біобатьків – на це «підсідаєш» страшенно.

Якщо в Україні заборонять сурогатне материнство, воно однаково буде існувати, просто нелегально.

Хтось називає це експлуатацією жінок. Але якщо його заборонять, то найбільш вразливими будуть якраз і так незахищені люди в цій ситуації – сурогатні мами. Бо не буде офіційних договорів, можливостей оскаржити щось у суді. Усе на словах, й оплата лише в разі позитивного результату.

Крайніми будуть сурогатні мами, які взагалі не будуть захищені. Дівчата йтимуть у ці програми, батьки будуть хотіти дітей. Середньостатистична жінка рідко може заробити цю ж суму грошей іншим способом. А всім хочеться забезпечувати своїх дітей, кращого майбутнього. І на це будуть іти законно чи ні.

Я не думаю, що це моя остання програма. Зараз вступила в медичний коледж на акушерку, закінчила перший курс. Мені ще вчитися півтора року, і після цього зможу працювати. Далі думаю вступити в інститут, якщо це буде можливо. Але поки я вчуся, поки не куплю квартиру, точно піду на програму, як буде дозволяти здоров’я.

Текст

Софія Пилипюк

редакторка Wonderzine Україна

Ілюстрації

Анна Шакун

Розповісти друзям
30 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.