Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Окупанти забрали шкільний автобус». Це вчительки, які продовжують працювати в умовах війни

«Поки я працюю, відчуваю себе сильною»

«Окупанти забрали шкільний автобус». Це вчительки, які продовжують працювати в умовах війни — Власний досвід на Wonderzine

Цьогоріч навчальний рік закінчується не так, як зазвичай. Деякі вчителі та діти змогли евакуюватися за кордон, а дехто продовжує навчання та роботу з окупованих територій чи міст, які піддаються обстрілам.

росіяни продовжують знищувати школи, у Маріуполі вони скасували літні канікули, щоб підготовувати українських школярів до «російської програми». Тому робота вчителів зараз – це внесок у майбутнє України. Але як проходять уроки в умовах війни, який моральний стан у дітей і як закінчується навчальний рік, діляться наші героїні.

Так Олена розповідає про ситуацію в окупованій Херсонській області, Леся ділиться, що скасовує уроки через тривоги в Миколаєві, а Наталія підтримує дітей, які втратили дім у Харкові чи виїхали з нього за кордон. На жаль, їхні учні не мають змоги почути останній дзвоник на шкільному подвір’ї, зустрітися з однокласниками, подякувати викладачам особисто й відсвяткувати випускний.

Текст: Катерина Янченко

Олена

Директорка школи в Херсонській області

У нашу школу окупанти не заходили та не заселялися туди, як це було в сусідніх громадах


(ім’я героїні змінено на її прохання)

На початку війни було нескладно адаптуватися під нові умови, адже процес дистанційного навчання був налагоджений через локдауни. Наша школа вже мала електронні журнали, користувалася спеціальними платформами для навчання, мала досвід роботи в Zoom. Але згодом, коли озброєні російські війська почали заходити до нашої області, ми ухвалили рішення надати дітям весняні канікули, з 1 до 15 березня.

Потім ми відновили навчання в дистанційному форматі. З боку окупантів не було спроби втручатися в процес, але з керівником нашої громади вони говорили про те, чому діти не ходять до школи. Їм пояснювали, що до цього був великий спалах коронавірусу, і немає можливості збирати таку кількість дітей у закладі. Особливо, враховуючи факт, що зараз важко доставити ліки. Якщо діти почнуть хворіти, що робити в такому випадку? Але, звісно, ці слова з підтекстом про небезпеку учнів і колективу. На сьогоднішній день у школі навчається 500 учнів, 80 з яких виїхали. Звісно, є класи, де на онлайн-уроки приєднуються 80% школярів. Інколи немає зв’язку чи можливості повноцінно долучитися до процесу. Але налагоджуємо контакт через Viber-групи, інформуємо одне одного телефоном, коли немає під’єднання до одного інтернет-провайдера, переходимо на інший.

У нашу школу окупанти не заходили, нічого не брали та не заселялися туди, як це було в сусідніх громадах, просто живуть в інших будівлях. Але приходили з оглядом, цікавилися, що і як. У нас і ще в кількох школах забрали нові автобуси, на яких підвозили менших школярів. Коли прийшла тепла весна, ми з колективом однаково зібралися із силами, привели територію закладу до ладу, окультурили наші ділянки та підтримуємо чистоту. Наша школа дуже приваблива, нещодавно ми використали кошти з держпрограми та зробили ремонт у закладі.

Педагогічний колектив, понад 40 працівників, зокрема психолог і соціальний педагог, продовжують роботу. Три вчителі виїхали, але всі мають змогу працювати. На початку ми вирішили налагодити психологічний стан дітей і колективу, проводили тренінги та зустрічі онлайн. У чатах постійно ділилися порадами, пам’ятками, як триматися, піклуватися про ментальне здоров’я у воєнних умовах.

У нас і ще в кількох школах забрали нові автобуси, на яких підвозили менших школярів


У нас була проблема із зарплатою. Її не виплачували кілька місяців, у березні ми отримали тільки аванс. Це сталося тому, що 26 лютого мали отримати електронні ключі до системи дистанційного обслуговування. Так працівники 26 закладів освіти й культури залишилися з паперовими платіжками, які можна було б передати в казначейську службу, однак вона не працювала. Нас перевели в іншу установу, але ми все-таки з керівниками згуртувалися, зібрали пакети документів і відправляли їх через блокпости в інші міста. Під обстрілами волонтери везли до Запоріжжя, а потім поштою далі. Кілька тижнів не було відповіді, 545 працівників громади чекають зарплати. Я особисто написала звернення до Міністерств економіки та освіти, Державної казначейської служби, Офісу Президента. Маємо сподівання, що на наступному тижні почнемо отримувати заробітну плату. Цей час у колективі допомагали одне одному і грошима, і продуктами. Складно в таких моментах, ціни дуже високі, багато товару з Криму, живемо під наглядом росіян.

У колективі допомагали одне одному і грошима, і продуктами. Складно в таких моментах, ціни дуже високі, живемо під наглядом росіян


Окрім своєї основної посади, я викладаю «Основи здоров’я». Зазвичай до уроку я привожу себе до ладу, роблю зачіску, усміхаюся, щоб школярі бачили, що в мене все добре. Одного разу в нас була тема про стресові ситуації, наприкінці заняття я побажала менше їх у житті, а учень каже: «Так ми і є зараз у постійному стресі з 24 лютого». Я підсумувала тему, пояснила, що маємо триматися та налаштовувати себе на краще.

Запитувала також п’ятикласника, чому не ходить на уроки. Відповідав, що його більше цікавить війна. Говорю йому, що прийде час, коли нам треба буде відбудовуватися, використовувати знання, усе буде залежати від вашого покоління. Як я йому не розказувала, а він на мене дивиться і відказує: «Ну, ви мене не вмовляйте, я вам пояснив, мене зараз більше хвилює війна». Ставлю запитання: «А яка твоя участь у ній?» Говорить: «Читаю і слухаю новини, ми вдома це проговорюємо».

Старші класи дуже схвильовані своєю подальшою долею. З 9 і 11 класів вибули деякі діти. Для випускників постає питання зі складанням тесту і виїзду на підконтрольну Україні територію, отриманням документів. Але попри те, що ми в тимчасовій окупації, усе-таки продовжуємо навчальний процес, який закінчується 31 травня. До окупації в нас були укладені договори про співпрацю з ВНЗ, які розташовані поблизу нас, нещодавно знову проводили зустрічі про умови вступу. З 11-класниками обговорювали, які зараз можливості є, як їх використати. Учень ділився, що хотів виїхати, але біля Херсону їх повернули, були обстріли градами, де троє людей загинуло. Понад 100 машин пошкоджених, тому знову повернулися додому.

ВНЗ, які перебувають на тимчасово окупованих територіях, розглядають варіант проводити співбесіді з абітурієнтами дистанційно. У нашій школі були діти, які не мали можливості постійно ходити на уроки. Законодавством передбачено зарахувати їм другий семестр, а річну оцінку виставити не нижчу, аніж за перший. Якщо буде змога, ми плануємо надавати таким дітям індивідуальні консультації влітку. Дехто з батьків учнів початкової ланки виявили бажання залишити дітей на наступний рік. Ще відкрите питання – набір у перші класи. Багато хто виїхав, а хтось говорить, що дитина не піде в школу, навіть попри те, що їй виповнилося 7 років. Хоча за законом, вона повинні перебувати в навчальному закладі.

Учень ділився, що хотів виїхати, але біля Херсону їх повернули, були обстріли градами, де троє людей загинуло


Позаминулий рік ми теж закінчили дистанційно, я готувала відеозапис для всіх дітей, який публікувала на своєму сайті та у фейсбуці. Цього року, мабуть, так само кожен класний керівник проведе або запише урок. Я сподіваюся на краще, що все буде Україна, і колись ми будемо працювати, як і раніше. Думаємо, за літо ситуація покращиться, і ми знову зустрінемося з дітьми в школі.

Леся

Викладачка англійської у приватній школі в Миколаєві

У мене була мотивація не тільки заробляти гроші, а й займатися саме з дітьми. Хотілося дати їм ілюзію продовження нормального життя


24 лютого я прокинулася від дзвінка: «Доню, почалася війна». Одразу скасувала всі заняття на той день. Я працюю в приватній мовній школі, ми викладаємо як для дітей, так і для дорослих. Але так склалося, що саме в мене майже всі дитячі групи нашого закладу. Дехто зі студентів написав мені сам. Було дуже лячно, я не розуміла, що робити. Їхати кудись, залишатися, іти в тероборону? Як допомогти іншим та убезпечити себе?

Незадовго до війни я почала співпрацювати із ще однією міжнародною школою англійської мови. Підписала контракт і навчала працівників американської фірми, які опановують мову. Зокрема, мені видали двох студенток-росіянок. Деякий час ми з ними навчалися, але 24 лютого заняття були скасовані, надалі я відмовилася продовжувати співпрацю. Було дуже неприємно, з тими жінками нібито нормально й спілкувалися, а на початку війни вони написали: «Так, сьогодні вчитися не будемо». І зникли.

Щодо Миколаївської школи, то приблизно місяць ми не проводили заняття. У цей час я намагалася поширювати серед учнів корисну інформацію щодо виїзду з країни, розташування укриттів тощо. Деякі з них виїхали відразу, а хтось перебрався за місто. Згодом ми поступово почали відновлювати уроки. Спочатку з тими, хто займався індивідуально, а пізніше до навчання повернулися групи. Однак, якщо раніше займалося шість студентів, то зараз тільки два-три. Наприклад, деякі учні живуть у квартирах із багатьма людьми та мають поганий інтернет. Хоч кількість студентів зменшилася, але водночас це дає змогу мені приділяти достатньо уваги кожному. Шкода, що через війну дехто втратить свій прогрес.

Інколи наші уроки за 5 хвилин до початку переривала повітряна тривога, тоді я скасовувала заняття


Коли минув перший місяць війни, я зрозуміла, що життя має продовжуватися. У мене була мотивація не тільки заробляти гроші, а й займатися саме з дітьми. Хотілося дати їм ілюзію продовження нормального життя, рутину, до якої вони звикли. Я не психологиня і дуже переживала за моральний стан учнів, адже не можу надати їм належну психологічну допомогу. Та я була приємно здивована: мої діти дуже витривалі та добре тримаються. Якщо в підручниках ми бачимо згадки росії, то тільки жартують на цю тему. Бували моменти, коли під час уроків звучала тривога, або в тих, хто живе за містом, лунали вибухи. І діти казали: «О, візьми камеру, покажи нам, що там відбувається». Чесно, дуже страшно, що діти, які кілька місяців тому були зайняті зовсім іншими справами, вимушені жити та здобувати знання в таких умовах. Інколи наші уроки за 5 хвилин до початку переривала повітряна тривога, тоді я скасовувала заняття. Я не хочу брати на себе відповідальність за дітей у такий небезпечний час і змушувати їх ризикувати життям заради навчання. Деякі учні виїхали з країни, то ми можемо продовжувати урок у тривогу, а дехто приєднується до конференції з укриттів.

Страшно, що діти, які кілька місяців тому були зайняті зовсім іншими справами, вимушені жити та здобувати знання в умовах війни


До початку війни кілька моїх студентів навчалися онлайн, але з групами ми зустрічалися в школі. Я сумую за уроками в класах, де ми спілкувалися, грали в ігри. Зараз діти не менш продуктивні та сфокусовані, але, звичайно, хотілося б побачити їх наживо й урізноманітнити наші заняття. Та я рада, що є інтернет і можливість працювати. В іншому випадку ми б втратили прогрес і роки праці. Після 24 лютого власники офісу, який ми орендуємо, ухвалили рішення його запечатати, там усе повністю закрите, тому ми не зайдемо туди, навіть за бажанням. До того ж їздити містом небезпечно.

Мені важко ставити учням традиційне запитання в четвер-п’ятницю, коли я цікавлюся, як пройдуть їхні вихідні. Раніше всі із задоволенням розповідали, куди збираються поїхати та чим зайнятися. Однак зараз багато хто каже: «Які можуть бути плани?» або «Не знаю, вижити». Я стараюся спонукати дітей жити далі, мріяти на перспективу та складати плани в контексті вивчення майбутнього часу.

У цілому клієнтська база школи зменшилася, ця тенденція почалася ще з пандемії. Це зрозуміло, адже вивчення англійської – не послуга першої необхідності. У нашому колективі у викладачів стало набагато менше студентів, особливо груп. Мені дуже пощастило: з чотирьох груп три відновили навчання. Мої колеги намагаються займатися зі студентами індивудуально, але це не такий активний процес, як раніше.

Я дуже люблю свою роботу. І навіть якщо до повномасштабної війни в мене могла бути апатія, то після її початку дуже захотілося жити та чимось займатися. Страшно зізнатися, але живемо з думкою, що кожен день може бути останнім, і треба зробити якнайбільше для себе та людей, навчити їх англійської та приносити користь.

Зараз учні кажуть: «Які можуть бути плани?» або «Не знаю, вижити»


Мені пропонували пожити за кордоном, але я відмовилася. Спочатку це була принципова позиція. Я вважала, що є люди, яким це потрібніше, і займати чиєсь місце я не хотіла.Також у мене старенькі бабуся та дідусь, які не переживуть довгу дорогу, та вони й відмовляються їхати. А я не можу лишити сім’ю.

Я чекаю на оголошення капітуляції росії та хочу, щоб під контроль України повернулися всі території. Моєю новою мрією стало знайти волонтерську ініціативу та поїхати щось відбудовувати. А ще, коли все розмінують, я дуже хочу розробити величезний маршрут подорожей Україною. І хоч деякі міста я вже не побачу такими, якими вони були, хотілося б сісти в авто й об’їхати все.

Наталія

Викладачка української мови та літератури у спеціалізованій економіко-правовій школі за Харківського гуманітарного університету

Росіяни знищують школи, у цьому є певний задум. Ми не можемо їм дозволити нас уважати такими, якими є вони


Десь за тиждень до війни в мене було відчуття, що трапиться щось нехороше. Забувалося все, коли приходила на роботу. 24 лютого зіскочили о 5:00 ранку з чоловіком з ліжка та зрозуміли, що почалася війна. Живемо ми через дорогу від Північної Салтівки, а там уже Циркуни й кордон. Я одразу перевірила Viber, перше повідомлення прийшло від завуча школи про те, що ректорка просить приїхати всіх, хто може, на роботу для визначення подальших дій. Ну, я й поїхала. Мій син із родиною, які живуть неподалік, уже сиділи в підвалі, а я говорила чоловіку, щоб віз мене до метро. У мене був стан розгубленості. У підземці вже було скупчення людей, із гуртожитку виходили студенти з валізами й нерозумінням, що буде далі.

Я побула на роботі до 10:00 ранку й повернулася. Якраз тоді почало сильно гремотіти. 10 днів ми просиділи в підвалі, мій син облаштував його для людей, домовлявся про хліб і ліки. Гупало все голосніше й голосніше. Прилетіло в поліклініку біля нашого під’їзду, побило деякі балкони, довкола зробилися урвища, ями. О 6:00 ранку ми виходили з укриття, тому що вдома залишався брат чоловіка з інвалідністю. Нам треба було його доглянути та приготувати їсти. І як тільки приїдемо, бахкає і бахкає.

Наші родичі живуть у тихому селі в Харківській області, тому запрошували нас приїхати до них. Люди, які знайшли прихисток у підвалі, почали виїжджати теж, хтось не витримував морально, хтось утомився, адже як можна жити в такій ситуації. Покидати місто було дуже важко, ми бачили постріляні та спалені машини прямо на дорозі, довго стояли на блокпостах. На щастя, дісталися до родичів. Тож із 3 березня ми переселенці. Двоє хлопців цієї сім'ї захищають країну: один у ТРО, а інший – на передовій. У районний центр прилітало, але тут нічого не було. Спочатку мені було дуже важко, у цьому пуховику, чоботях…Хоч узяла ноутбук. Я переплакала, переосмислила і з 14 березня, без підручників, почала листуватися з учнями, давати їм завдання. Діти стали більш організованими, виїхали в безпечніші міста, і ми відновили навчання через Zoom.

Покидати місто було дуже важко, ми бачили постріляні та спалені машини прямо на дорозі, довго стояли на блокпостах


Це нелегкий виклик часу, зовсім не те, що було під час ковіду. Тоді всі школярі сиділи вдома, були спокійні, а зараз дехто втратив свої домівки, у когось батьки – бізнес. В учнів великий розпач, тому мені потрібно було не тільки проходити з ними теми, а й знайти щось таке, щоб підтримувало їхній дух, психологічно допомогло. Я написала маленьке есе з описом, де зараз перебуваю, і запропонувала зробити це їм. Я навчаю дітей 6–8 і 10 класів, багато з них за кордоном. Але вони звикають та адаптовуються, якщо батьки спокійні.

Це нелегкий виклик часу, зовсім не те, що було під час ковіду. Тоді всі школярі сиділи вдома, були спокійні, а зараз дехто втратив свої домівки, у когось батьки – бізнес


Я сама складаю всі уроки, не використовую записи інших учителів. Є екран, учні переді мною, так живе моє слово, мій голос, мабуть, це теж якось зміцнювало школярів. Особливо рятівними були уроки літератури, вони для душі. Ми обговорювали прочитане, характеризували образи, створювали презентації, писали власні тексти. У сучасному контексті твори української літератури зовсім інакше сприймаються, аніж минулого року. Інколи я можу заплакати, наскільки це все відгукується сьогодні. От я читала учням Олену Телігу, яку розстріляли фашисти, і плакала. Я не соромлюся своїх емоцій, я жива людина.

Проблемою для навчання є різні часові пояси школярів. Якщо урок починається о 8:30, то для декого о 7:30. Але діти відповідально поставилися до навчання та приєднуються до конференцій. Дехто ще паралельно навчається в іноземних школах, а опісля виконує завдання для української. Мій учень Андрій розповідав, як в Австрії співав українські пісні іншим дітям (усміхається). Ще один учень-політик, наш найбільший патріот, говорить, що за три дні Керченського моста не буде. Інколи телефонує мені ввечері, щоб говорити. Різні діти бувають, різні погляди батьків, але зараз усі дуже згуртовані.

Звісно, інколи перешкодою стає відсутність інтернет-зв’язку чи світла. Коли ноутбук не завантажує нічого, під’єднуюся через телефон. Буває таке, що чути тільки на вулиці, тож доводиться виходити. Але вже якось звикли працювати в такому режимі. У будь-якому разі істерик і суму ніколи немає, коли працюєш із дітьми. Мій стаж роботи 40 років, тому впевнено можу сказати, що вони завжди заряджають. Я продовжую свою справу. Приблизно 37 моїх учнів закінчили філологічний факультет і працюють за спеціальністю або у схожих сферах, як-от журналістика чи редактура. Одна з них викладає іноземцям українську мову в Лондоні, ми спілкуємося досі.

Мій стаж роботи 40 років, тому впевнено можу сказати, що вони завжди заряджають


У мене немає випускних класів, але після уроків я викладаю на волонтерських засадах учням, які готуються до мультитесту (тест для вступу, який цьогоріч проводиться замість ЗНО – ред.). Поки я працюю, відчуваю себе сильною. Я не маю права розслабитися.

Хочу, щоб якнайшвидше закінчився цей жах і божевілля, щоб діти були найменше піддані цим стресам, і їхній дух зберігся. Я вірю тільки в найкраще, тому що світло перемагає темряву. Якщо доведеться продовжувати навчання дистанційно, у нас це вже відпрацьовано. Постійно наголошую дітям, що їхнє ставлення до навчання сьогодні – це маленький чи великий внесок у нашу країну. Росіяни знищують школи, у цьому є певний задум. Ми не можемо їм дозволити нас уважати такими, якими є вони.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.