Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Не потрібно нас заспокоювати». Жінки про життя з психічними розладами під час війни

Важливо дозволити прожити будь-яку емоцію

«Не потрібно нас заспокоювати». Жінки про життя з психічними розладами під час війни — Власний досвід на Wonderzine

Навіть за відсутності зовнішніх подразників, страшних подій, війн, епідемій однаково на планеті є люди, які ведуть щоденну боротьбу. Зазвичай, це внутрішня боротьба, яка змушує регулярно домовлятися із собою, докладати більше зусиль, вести інакший від звичного спосіб життя та враховувати додаткові потреби (вживання ліків, регулярні зустрічі з психологом, психотерапевтом або психіатром, уникнення тригерів).

Якщо кожен із нас простежить за своєю поведінкою, то помітить, що будь-яка стресова ситуація загострює наші відчуття. А якщо ці відчуття й так постійно загострені, то як з ними справлятися в моменти, що травмують і руйнують світ навколо?

Ми поговорили з дівчатами, які мають психічні розлади. Вони поділилися тим, як живуть під час війни, способами самодопомоги, змінами в лікуванні та результатами. А також розповіли, чим допомогти людям з їхніми діагнозами під час загострення симптомів.

Текст: Лариса Ракша

Ілюстрації: Олеся Ковальчук

Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів


Оля, 22 роки

Біполярний розлад

Мені здається, мій розлад почав розвиватися ще в дитинстві. Спочатку це були сонні паралічі, потім почала відчувати труднощі із соціалізацією в школі, а після першого досвіду куріння марихуани я взагалі втратила зв’язок із реальністю на тиждень. Пам’ятаю, що нічого не відчувала, крім панічного страху, і тому вирішила поїхати до мами, яка завжди мене рятує від будь-яких тривог своїми обіймами та просто присутністю. За біполярного розладу трапляється сильна дереалізація: я наче не живу своє життя, а спостерігаю за ним, для мене це фільм чи гра, у яких можна приміряти різні ролі. Тому, коли я опинилася біля мами, то емоційно сприйняла її чужою жінкою, що ввело в ще більшу паніку. Головою мені було зрозуміло, хто це, але дистанціювання було настільки сильне, що почуття не мали до неї ніякої прив’язки.


Коли трапляється щось страшне, то мій розлад навіть наче зберігає мене: я не асоціюю події з собою, тому не впадаю в паніку

Коли звернулися по допомогу?

Дуже довгий час не робила цього, оскільки було враження, що мій стан дивний, але я його наче могла пояснити собі. Наприклад, коли я була в 11 класі, то ми потрапили в аварію, у якій було багато крові та травм; у наслідку мама їздила на інвалідному візку певний термін. Коли трапляється щось страшне, то мій розлад навіть наче зберігає мене: я не асоціюю події з собою, тому не впадаю в паніку й роблю все, що потрібно, задля збереження безпеки. Але в цього є наслідки, оскільки потім мене викидає в протилежну сторону та з’являються думки про вбивство себе, тотальна апатія, це складно.

Улітку 2021 року я звернулася по допомогу до психіатра, який виписав мені антидепресанти. Результат ми отримали відразу, мені ставало легше, хоча однаково життя супроводжувалося крайнощами. В одну з фаз пішла з університету, влаштувалася на роботу та почала готувати собі умови в разі загострення розладу. Наприклад, працювала з дому, їжу мені привозили вже готову, тоді я нарешті відчула, що присутня у своєму житті.


23 лютого я була в психотерапевтки й казала їй, що вперше мені вдалося побудувати фундамент, у якому почуваюся безпечно

Початок війни

23 лютого я була в психотерапевтки й казала їй, що вперше мені вдалося побудувати фундамент, у якому почуваюся безпечно. Хоча в мене були тоді проблеми в комунікації з іншими, але мені вдавалося знаходити баланс із собою, а раніше це не вдавалося.

Коли почалася війна, то я наче повернулася на початкову точку. Усі свої заощадження майже відразу перерахувала на ЗСУ та пішла до тероборони. Зовсім не думала про наслідки, на що буду жити, я знову не була присутня у своєму житті, а просто робила хаотичні дії – справжня манія. Для порівняння можу навести образ стража: майже не їла, не спала, знаходилася в неврозі, віддавала останнє, без думок про майбутнє. Так було протягом першого тижня, поки ми з сестрою не вирішили їхати до Польщі, оскільки російська армія вже була поруч із Броварами та знаходитися там стало небезпечно. У Польщі я залишила сестру з її дітьми та поїхала з подругою до Іспанії, де відбувся черговий епізод манії: я знайшла хоста в Tinder і поїхала до нього одна, залишивши подругу. Подібні дії неможливо пояснити, тому що вони повністю керуються розладом, і, коли приходить період апатії, упоратися з усвідомленням скоєного важко.

Коли я опинилася у відносній безпеці, то написала своїй психотерапевтці про манію, яку прожила в Україні та що відчуваю, що скоро вона проявиться й за кордоном також. До речі, це справді відбулося. Пам’ятаю, як почала ходити на площі, щоб співати українські пісні, намагалася брати участь в інформаційній війні, але тіло мені показувало, що зараз не час. До мене повернулися сонні паралічі та булімія, до яких я вже не планувала повертатися, це був пройдений етап.

Я поводила себе так, наче в мене є ресурс допомагати, але насправді його не було й організм це показував через тіло.


Людям з психічними розладами легше живеться під час війни

Зараз відбувається відновлення балансу, тобто я можу спати 20 годин на день, не мати сил почистити зуби, про приготування їжі взагалі мовчу. Але це нормальна реакція на ту поведінку, яка була на початку війни. Єдиний простір стабільності – мій психолог, ми постійно на зв’язку, він пояснює мої реакції, тому мені трохи легше, хоча не вистачає занять з психіатром.

Війна мене тригернула, але це могло статися й з будь-якої іншої причини, тож така поведінка для мене «як завжди». Боротьба як була, так вона і є.

Я вважаю, що людям з психічними розладами легше живеться під час війни. Принаймні тим, у кого біполярний розлад такої самої тяжкості, як у мене. У мирний час я могла відчувати себе богинею, наступного дня – найгіршою людиною, а ще через два занурювалась у дереалізацію й не відчувала нічого. Тому я все це проживала й без війни, у нас цей чинник внутрішній, просто неправильно працюють гормони.


Нам просто потрібен той, хто вислухає, без порад, бажання нав’язати свою думку та
«я знаю, як краще»

Про лікування

У воєнний час планувати лікування неможливо. По-перше, є ліки, які потрібно вживати регулярно, а якщо цього не робити, то результат буде дуже негативний. Оскільки за кордоном незавжди можна знайти потрібні препарати, то часто доводиться рятуватися іншими способами. Наприклад, важливо підтримувати рутину та знайти декілька занять, які будуть повертати мене до себе. Тому я прописую на листочках усе, що мені потрібно зробити, навіть банальне «почистити зуби». Це допомагає, тому що зранку маю план дій на день і таким способом уникаю хаотичних дій. Іноді здається, що в мене взагалі нічого не залишилося, але коли повертаю якісь буденні заняття, то на певний час знаходжу баланс. Розумію, що потрібно будувати себе спочатку, але мій стан справді не дуже відрізняється від того, що був у день мого першого візиту до психіатра. У людей з психічним розладом ця боротьба відбувається постійно.

Як підтримати людину з психічним розладом?

Психолог завжди мене спонукала розбирати емоції на частини, а потім проговорювати, що я сильно не любила, адже зазвичай вони складні. Зараз усе легше, почуття спростилися й стали трохи тваринними: нам страшно, боляче, несправедливо, втомлено. Тому тепер нам просто потрібен той, хто вислухає, без порад, бажання нав’язати свою думку та «я знаю, як краще». Також важливо дозволити прожити цю емоцію. Якщо людина поруч із вами плаче, то нехай, не потрібно казати «не плач», «усе буде добре», «воно того не варте». І загалом це все, що потрібно від звичайної людини, а не спеціаліста. Складніші способи підтримки краще залиште професіоналам.


Марина, 27 років

Тривожний розлад

Перші «дзвіночки» були ще в університеті, але я тоді їх знецінювала, хоча сама навчалася на психолога й повинна була зрозуміти, що це не просто характер у мене такий. Пам’ятаю, що могла тижнями лежати, нічого не робити, ні з ким не спілкуватися, уникати людей – така собі колючка. Я постійно сварилася з усіма, створювалося таке враження, що ніхто мене не розуміє, через це виникало почуття самотності й певного відторгнення.

Я хотіла жити в коконі, щоб ніхто мене не чіпав і не помічав.

Навмисне одягалась у великі речі, щоб не привертати уваги. Я дуже боялася, що якщо одягну сукню чи нафарбуюся, то всі будуть дивитися, а це вже було для мене небезпекою. Але іноді траплялися періоди «розквіту». Зазвичай вони припадали на весну, і тоді комунікація не викликала таких труднощів і панічних емоцій. Якийсь час я так і жила на емоційних гойдалках, то закриваючись від усіх, то повертаючись до нормального життя.


Я хотіла жити в коконі, щоб ніхто мене не чіпав і не помічав.

Коли звернулися по допомогу?

В один з активних періодів я поїхала на відпочинок, познайомилася з хлопцем, і ми покурили траву, що спричинило відновлення моїх панічних атак, з якими я стикалася в підлітковому віці. Я не стала чекати, тому пішла до лікарів на дослідження. Спочатку думала, що це тахікардія, тобто що проблема десь у тілі. Але мені повідомили, що зі здоров’ям у мене все чудово й, найімовірніше, це психосоматика, тому направили до психотерапевта.

Мій перший запит у кабінеті в спеціаліста був: «Я просто хочу бути щаслива».

Попри періоди «розквіту», більшість часу я все ж таки не любила людей, особливо тих, які всміхалися. Мені щиро було незрозуміло, як вони можуть бути щасливими просто так, це здавалося надто дивним і незвичайним. Саме на терапії я згадала травмувальний досвід, який трапився в мої 15 років, і тоді відразу стала зрозумілою моя закритість і чому саме осінь завжди була найтяжчим сезоном. Я пережила зґвалтування, яке запам’ятало тіло, але витіснила психіка, щоб захистити мене.

Коли ми це з’ясували, то жити не хотілося. Так, я це усвідомила через 10 років, але біль від того не менший. На той момент я працювала зі своїм психологом уже 2 роки, рівень довіри досяг майже найвищого, тож це допомогло трохи послабити удар. Наступного дня, коли мене питали, як мої справи, то я не розуміла, що сказати цим людям. Я була мертва всередині з бажанням піти з терапії через страх знайти ще щось страшніше. До цього знання мені здавалося, що я розв’язала всі свої травми, але за два місяці мені поставили діагноз – тривожний розлад.

Я знову перестала виходити з дому, рік не їздила ввечері на громадському транспорті, тіло стало дуже затиснутим. Моя освіта психолога допомогла зрозуміти, що потрібно звертатися до психіатра, оскільки минулий підхід уже не поліпшує мій стан.

Моя рекомендація: якщо ви відчуваєте, що не справляєтеся самостійно, то звертайтеся до спеціаліста. Вам не будуть відразу давати ліки, усе відбуватиметься безпечно та поступово.


Якщо я заглиблюся у всі жахи, які відбуваються, то зроблю собі гірше й тій частині людей, якій зможу допомогти, якщо зберігати ясність розуму

Початок війни

Завдяки роботі з психіатринею і її обережному підходу до мого лікування я починала відчувати себе по-справжньому щасливою. Наші заняття дали мені міцну опору, і я почала працювати, ходити на тайський бокс, гуляти, відверто розмовляти з друзями. Також вживала ліки: спочатку регулятори настрою, а потім антидепресанти. І знаєш, 23 лютого я ходила в київській Планетарій, потім гуляла по ВДНГ, а потім у певний момент зрозуміла: я себе зцілила.

24 лютого я знову відчула стан тривоги, але не такої, як раніше, оскільки вживаю ліки, що трохи притуплюють мої емоції. Напевно, з цієї причини в мене почуття проявляються через тіло: мене почало нудити, не могла поїсти, хотілося просто поїхати до друзів, що я й зробила.

Перший день ми знаходилися в Києві, а потім я поїхала до сім’ї на Закарпаття. Мені було важко, але більше від нагнітання родичів, які постійно писали: «Сідай на потяг і їдь прямо зараз, бо через 5 хвилин усе розбомблять». Можливо, це трохи комічно, але я зі своїм тривожним розладом була найспокійнішою з усіх, постійно намагалася жартувати, не створювати панічні образи в голові, логічно мислити.

Я працюю з дітьми, і найскладніший період трапився після побачених фотографій з Бучі. Розумієте, мені добре відомо, скільки потрібно вкласти в маленьку людину, щоб виховати, і скільки терпіння на це потрібно мамам. Невимовно сильно болить за жінок і дівчат, стареньких і загалом за всіх, хто не може себе захистити. Саме тому зараз активно вивчаю, як надати допомогу за ПТСР у воєнний час і безпечні способи комунікації з дітьми. Коли розумію, що зможу стати корисною, то це дає опору та стабілізує стан.

У мене є розуміння: якщо я заглиблюся у всі жахи, які відбуваються, то зроблю собі гірше й тій частині людей, якій зможу допомогти, якщо зберігати ясність розуму. Це важко, але мій психологічний стан регулюють таблетки, тому мені легше, ніж людям, які повинні справлятися з цим власними ресурсами.


Часто записую свої думки в нотатки, більше сплю та менше працюю, допомагає ще щоденник вдячності й взаємодія з котами

Про лікування

За мого розладу дуже важливий контроль, тому в мирному житті я вже знала, якими діями собі допомогти. Наприклад, коли в мене стрес, то потрібно послухати музику та набрати ванну чи піти на бокс, де я дві години зможу ні про що не думати. Тобто це певна стратегія, що вироблена роками, через дослідження своїх станів.

Зараз так само намагаюся звертати увагу на дії, які мені підконтрольні. Наприклад, часто записую свої думки в нотатки, більше сплю та менше працюю, допомагає ще щоденник вдячності й взаємодія з котами. Іноді важливо нічого не робити, щоб відновитися. Мене цього навчив мій психотерапевт.

Психіка не може відновитися, коли її навантажують. Потрібен стан абсолютного спокою.

Рекомендую почитати книгу «Казки оборотної смерті: депресія як цілюща сила». Нам відомі всі ці казки про Білосніжку, Сплячу Красуню, Червону Шапочку, де героїня повинна померти, щоб відновитися. Я вже багато разів відчувала на собі цей принцип, але воно того варте, щоб виростити всередині себе щось нове.


Я люблю фразу з Гаррі Поттера: «У темні часи добре видно світлих людей»

Як підтримати людину з психічним розладом?

У кожної людини свої способи саморегуляції та самодопомоги, тому це дуже індивідуально, і найкращий спосіб дізнатися – запитати. Комусь допомагають обійми, а хтось хоче залишитися на самоті. Найважливіше, що ви повинні зробити, це не нашкодити та не порушувати особисті кордони людини. Тому застосовуйте прості речі, запропонуйте воду, легку їжу, можливо, потрібно ввімкнути заспокійливі звуки.

Я не люблю, коли мене чіпають у стані тривоги, оскільки знаю краще, як собі допомогти. І дати час побути одній – найкращий варіант. Зараз ситуація трохи змінюється, й ось нещодавно приїхала моя подруга, з якою ми проводимо багато часу разом. Це завжди про спокійний стан: ходимо з собакою, п’ємо чай, купуємо квіти, готуємо сніданки, заварюємо каву. Такі маленькі дії дуже зігрівають, можна навіть помовчати.

Не робіть нічого через силу. Не хочеться значить не потрібно. Не знаєте, як допомогти людині поруч? Просто не нашкодьте, і цього вже буде достатньо.

Як психологиня я бачу, що війна розкрила в людях їхні болісні теми, їх частіше тригерить, і вони зривають злість на найближчому оточенні. Я дуже хочу, щоб ми не псували стосунки одне з одним, тому раджу користуватися допомогою спеціалістів. Зараз є багато контактів терапевтів, які зробили консультації безоплатними, і для цього не потрібно кудись їхати, усе доступно в телефоні, тому турбуйтеся про себе.

Я люблю фразу з Гаррі Потерра: «У темні часи добре видно світлих людей». Любов рятує всіх, не губіть своє світло, бережіть його, щоб, коли ми переможемо, світити на всю країну.


Анастасія, 27 років

Панічний розлад

У 2018 році в мене сталися дивні зміни в організмі: спочатку це була тахікардія та тремор, потім з’явився нервовий тік і переднепритомний стан. До лікаря тоді не звернулася, оскільки думала, що само якось мине, але все почало нашаровуватися одне на одне – і вже через пів року я проживала справжні панічні атаки, мала проблеми з диханням і всім тіло відчувала, що зі мною відбувається щось нездорове. Звичайно, як і будь-яка людина, я дуже злякалася й почала свій медичний «туризм», який приніс мені діагноз вегето-сосудистої дистонії з рекомендаціями пити вітаміни та гуляти на свіжому повітрі.


В мене діагностували панічний розлад і депресію середнього ступеня, що була наслідком постійної тривоги

Коли звернулися по допомогу?

Після отриманого діагнозу мені стало ще більш страшно за своє життя, тому що стан здоров’я не поліпшувався, а лікарі розводили руками, тож мій розлад (про який ще не знала) вирішив, що я помираю. З того моменту навіть найнезначніша зміна в моєму тілі дорівнювала страху смерті та думкам, що залишилося зовсім трохи і я помру. Коли подібні напади відбувалися декілька разів на тиждень, то це було терпимо, але потім вони збільшилися до 3–5 разів на день, що сильно виснажувало та не давало жити.

Пам’ятаю, якось побачила на The Village Україна статтю про панічні атаки, прочитала її й одразу виникла думка: «О, це ж на 100% про мене». Тоді я знову не звернулася до спеціаліста з надією, що якось усе вирішиться без моєї активної участі, хоча психологічний стан продовжував погіршуватися. Пішла до психотерапевта лише за рік після перших симптомів. Тоді було вже дуже нестерпно знаходитися наодинці зі своїми тривогами, нав’язливими думками та нерозумінням, що відбувається.

У серпні 2020 року в мене діагностували панічний розлад і депресію середнього ступеня, що була наслідком постійної тривоги. Зараз депресії вже немає, її вдалося швидко вилікувати, оскільки вона не була моєю основною проблемою.

Дійсно класно я себе відчула тоді, коли почала працювати з психіатром, який прописав мені таблетки та, звісно, терапевтичні сеанси. Тут хочу зазначити, як важливо мати поруч «своїх» людей, тому що, якби не моя подруга, яка сказала: «Насте, будь ласка, сходи до психіатра, я хвилююся», – то не знаю, яку кількість часу ще перебувала б у тому стані. Хоча я працювала з психотерапевтом уже два роки, але від цих занять не було потрібного результату, а іноді мені навіть ставало гірше. Досвід із психіатром став протилежністю, і я до сьогодні вважаю, що людям важливо знайти саме свого спеціаліста, який стане близьким за духом.


Я дуже боялася за свою кішку, тому навіть коли виходила в магазин на 5 хвилин, то брала її з собою в переносці

Початок війни

Із середини січня й до початку війни мій стан нарешті був стабільний: препарат виконав свою задачу, тож далі я повинна була працювати з психотерапевтом без вживання антидепресантів. За нашим попереднім планом, я повинна була припинити пити таблетки до літа, але війна змінила хід лікування.

Звісно, я певний період жила серед розмов про можливу війну, але мені здавалося, що люди, які дійсно вірять у це, просто з’їхали з глузду. Досі не можу зрозуміти, чи то я так сильно цього боялася, що захищалася запереченнями, чи дійсно не вірила.

Мені трохи пощастило, оскільки я не стала тією наляканою людиною, що прокинулася від почутих вибухів і почала імпульсивно кудись збиратися. Я дізналася про вторгнення через отриманий о шостій ранку дзвінок, повністю заціпеніла та пробула в такому стані наступні 5 днів. Водночас постійно повторювала собі, що потрібно щось робити, кудись їхати, купувати, збиратися, хоча конкретного розуміння, як правильно вчинити, не було.

Я дуже боялася за свою кішку, тому навіть коли виходила в магазин на 5 хвилин, то брала її з собою в переносці. Думала: якщо прилетить ракета, то краще в нас двох.


Фрази: «заспокойся», «воно того не варте», «візьми себе а руки» – не працюють зовсім, а тільки роблять гірше

Про лікування

Ми з хлопцем не виїхали з Києва, залишилися вдома, попри те, що декілька разів збирали речі та навіть завантажували їх у машину. Але в результаті ми все ж таки в нашій квартирі, і зізнаюся, що мені набагато спокійніше, коли я знаходжуся у звичній локації.

Пам’ятаю, коли дізналася про війну, то подумала, що будуть проблеми з таблетками, а в мене їх залишалося десь на місяць. Тоді написала психіатру та запитала, як мені безпечно відмовитися від антидепресантів за цей термін, тобто я була впевнена, що впораюся самостійно, і не злякалася та не запанікувала. Щодо таблеток, то я помилилася, і ніяких проблем з їхньою покупкою не виникає, тому поки що продовжую їх пити, оскільки зараз несприятливий період для зміни лікування.

Війна посилила всі симптоми, які властиві моєму панічному розладу, удвічі чи навіть тричі. Ступінь тривоги високий, але я контролюю його, і стабільний, хоча й стабільно поганий. Я розумію, що це трохи дивно читати, але, попри гіперболізовану тривогу, мені більше не страшно, тому що розумію, що з нею робити та до кого звертатися, якщо буде погіршення. Безперечно ця впевненість і ясність прийшли до мене завдяки психотерапії.

Як підтримати людину з психічним розладом?

Тривога виникає в момент, коли певна емоція не була прожита. Тому найважливіше, що ви мусите зробити для іншої людини, – це дозволити їй висловити почуття та не блокувати їх. Навіть якщо поруч з вами почнуть кричати чи матюкатися, то й нехай. Повірте, фрази: «заспокойся», «воно того не варте», «візьми себе в руки» – не працюють зовсім, а тільки роблять гірше. Якщо ви стаєте спостерігачем сильної панічної атаки, то звертайтеся до Google, і там ви знайдете техніки дихання, які можуть поліпшити стан. Якщо ж нічого не допомагає, то пам’ятайте, що це не триватиме більше ніж 30 хвилин і станьте для людини опорою.

Також хочу наголосити на тому, щоб кожен, хто відчуває потребу, звертався до спеціаліста. Проведу легку аналогію: якщо хтось ламає ногу, то вона звичайно може сама зростися, але може й не зростися або ж зростатиметься довго та боляче, а в наслідку виявиться, що неправильно, і тоді її знову треба буде ламати. З нашою психікою все працює так само.

Деякі люди мені кажуть: «Як психолог може допомогти, якщо сам не пережив відповідний досвід?» Тут знову можна провести паралель з тілом: хірургу не обов’язково самому ламати ногу, щоб знати, як накласти гіпс.


Ксенія, 22 роки

Межовий розлад особистості

Зазвичай я не можу зрозуміти, що зі мною відбувається: чи це моя справжня емоція, чи це психічне порушення реагує за мене, чи, можливо, психологічне? Цей розлад характерний великою кількістю змін настрою і, коли я кажу, що за день проживаю 50 різних емоцій, то це не є перебільшенням.

Я можу прокинутися в хорошому настрої, а вже через пів години відчувати депресію, потім – ейфорію й знову апатію.

Мій стан можна контролювати, є навіть спеціальна діалектично-когнітивна терапія, яка допомагає людям із моїм розладом. Я вже була записана на цей вид терапії, тому що все частіше не справлялася з потужністю емоцій, але через війну не встигла розпочати зустрічі. Зараз у мене постійні спроби допомогти собі самостійно, але це складно, і я часто думаю, що ніколи не матиму життя звичайної людини. Попри те, що є способи контролю, людина з цим розладом однаково відчуває емоції інакше. Ми наче тіла без шкіри, не маємо захисту та проживаємо все занадто яскраво.


Мені поставили помилковий діагноз біполярного розладу, з яким я прожила приблизно 4–5 місяців

Коли звернулася по допомогу?

2,5 року тому помер від раку мій дядько, який завжди займав і продовжує займати дуже важливе місце в моєму серці. Не можу сказати, що до його смерті, я не помічала за собою істеричних епізодів, але після цієї новини вони посилилися й тоді було вирішено звернутися до психіатра. Мені поставили помилковий діагноз біполярного розладу, з яким я прожила приблизно 4–5 місяців і весь цей термін постійно думала, що моє життя більше ніколи не стане нормальним.

Але згодом, у процесі роботи з психіатром, він змінив мій діагноз на межовий розлад особистості, що знаходиться на межі психологічного та психічного. Тоді я знайшла психолога та продовжила роботу вже з ним, і наразі разом ми працюємо вже півтора року із залученням ліків.

Початок війни

Мені складно говорити про цей етап, оскільки останній місяць до війни я знову була нестабільна, мала серйозну проблему із залежностями та навіть повинна була лягати в рехаб, але відмовилася. Натомість ухвалила рішення повернутися до занять із психіатром і навіть встигла сходити на одне. Друге було призначено на 24 лютого, і на нього вже потрапити не вдалося.

З початку війни та до 5 березня я дуже багато пила, зокрема й транквілізаторів, які мене відключали від реальності. На той момент я знаходилася в Києві, але після чергового епізоду зрозуміла, що так більше не може продовжуватися, тому поїхала до подруги в Чернівці. І перше, що я зробила, коли приїхала, пішла волонтерити в центр для біженців. Тоді мені вдалося стати більш стресостійкою та почати самостійно контролювати свої залежності, оскільки з’явилося усвідомлення, що я роблю класну справу й мої дії поліпшують життя інших. Я відчула відповідальність перед людьми, яка дала мені мотивацію не піддаватися та продовжувати свою діяльність.


З початку війни та до 5 березня я дуже багато пила, зокрема й транквілізаторів, які мене відключали від реальності

Якщо в людей, які приїхали з гарячих точок, є сили, щоб стояти в черзі для отримання допомоги, то й у мене мають бути сили, щоб подолати свої залежності та надавати їм цю допомогу.

Але волонтерство буває різним, і часто на мене можуть кричати, оскільки думають, що я краду щось собі з гуманітарних продуктів. Це такий стереотип про тих, хто допомагає, люди просто не вірять, що можна щось робити просто завдяки своєму бажанню. Пам’ятаю, як нам сказали, що ми гірше москалів, побажали, щоб усіх волонтерів частіше бомбили. Чути подібне складно всім, а мені з моїм розладом – удесятеро тяжче. Тому я взяла під контроль свою залежність, але емоційно мені ще складніше через наявність таких людей, які роблять боляче на психологічному рівні. Усе перекривається дітьми та добрими людьми, яких набагато більше. Наприклад, я обожнюю роздавати малюкам іграшки, інші волонтери часто кажуть, що в мене немає стопу, але коли я бачу радість від звичайного пікачу, мені стає дуже тепло всередині. Я дуже ціную такі миті та пронесу кожну усмішку через своє життя.

Основна моя проблема – це постійна порожнеча всередині, яку потрібно наповнювати. Тому волонтерська діяльність потрібна мені, тому що саме завдяки їй я передивляюся своє ставлення до залежностей і справляюся з дірою в серці добрими справами, а не руйнівними речовинами.


Підтримувати нас потрібно звичайною присутністю та дозволом на проживання того, що ми відчуваємо в моменті

Про лікування

Мені складно відмовитися від антидепресантів, тому продовжую їх вживати. Загалом, щоб перестати пити ліки, потрібно підготувати себе заздалегідь і розуміти, що ти випадаєш із життя тижні на 3, тому що побічні ефекти жорсткі. Я колись намагалася від них відмовитися, але не вийшло, тож зараз моє лікування – це ліки та волонтерство.

У нас якось була волонтерська зустріч, і там поставили запитання, що тобі подарувала війна. Уже трохи згодом я зрозуміла, що мені вона дала усвідомлення, що натхнення в людях, а оскільки люди повсюди, то й натхнення можна знайти в будь-якій точці. Ми всі зараз ослаблені, але однаково неймовірні. Хтось втратив більше через війну, хтось – менше. Але ось ця повага, надія, любов – вони залишаються майже у всіх серцях, і це надихає на нові звершення.

Як підтримати людину з психічним розладом?

У людей з межовим розладом особистості світ чорно-білий: або все добре, або все погано. Тому підтримувати нас потрібно звичайною присутністю та дозволом на проживання того, що ми відчуваємо в моменті. Ніякі логічні пояснення ситуації не будуть корисні. Усе, що ми хочемо, це почути: «Я розумію, тобі боляче, але я поруч». І все, не потрібно заспокоювати нас, казати зупинити сльози, це все марно.

Я ніколи не забуду свій стан на початку війни із залежностями, ходінням по дну, але зараз мені краще, тому що змогла прожити все, що я відчувала. Звісно, краще запобігати надмірному вживанню алкоголю, транквілізаторів та інших речовин, це лише шкодить ментальному здоров’ю. А от можливість не уникати своїх емоцій, а навпаки, стикатися з ними, може бути корисна.

Насправді ж усім нам є для чого жити. Подумайте: коли закінчиться війна, скільки в нас буде історій, які потрібно висловити, і люди, які зустрічаються нам зараз, сприяють розширенню світосприйняття. Будь ласка, вірте одне в одного, кожному з нас уже є чим пишатися. Ми настільки єдині в прагненні до миру, свободи, любові, що війні не вдасться нас зламати.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.