Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Багато людей просто зникло». Я виїхала з Чорнобаївки

«Люди руйнують свою нервову систему, коли не можуть навчитися розрізняти звуки війни»

«Багато людей просто зникло». Я виїхала з Чорнобаївки — Власний досвід на Wonderzine

Чорнобаївка стала справжньою героїчною точкою на карті. Ми радіємо новинам про кількість завданих окупантам ударів, однак що відбувається в самому селищі? Як російські війська поводяться з місцевими мешканцями та наскільки відчутні наслідки обстрілів?

Щоб дізнатися про воєнну реальність Чорнобаївки, говоримо з Еліною, якій нещодавно вдалося виїхати. Вона розповідає, що відбувалося 24 лютого, яким було життя в окупації і як виїжджала в Польщу через Крим та росію.

 Текст: Катерина Янченко

Розшифровка: Аліна Древницька

Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів

Еліна

Мешканка Чорнобаївки

Життя в окупації дуже змінило нас. Тоді все сприймалося як незрозуміла реальність комп’ютерної гри, куди ти випадково потрапив


Початок війни: 5 ракетних ударів

Я народилася в Чорнобаївці, там жила і, сподіваюсь, буду жити після війни.

24 лютого о 5:00 ранку росіяни завдали 5 ракетних ударів по аеропорту «Херсон», знищили склад паливно-мастильних матеріалів. Ми прокинулися від вибухів, бо мешкаємо в центрі селища. Я відразу побігла на двір, дивитися, що сталося, фотографувала для історії. Ми зрозуміли, що це – війна. Стежили за новинами, вмить на нас посипалося дуже багато інформації. Було страшно споглядати, як росіяни закріплюються на нашій землі. Я зібрала в сумку якісь медикаменти, джгути, бинти, усе, що мала вдома, і прихопила свої фотографії.

Перший день війни був дуже незрозумілим і стресовим для всіх: люди згрібали продукти з полиць магазинів, а працівники просто не встигали викладати їжу на полиці. Аналогічно було в аптеках і на заправках. Усюди величезні черги, дехто виїжджав у Херсон, щоби купити бензин та обміняти валюту. 27 лютого ворожі війська вже окупували Чорнобаївку. Виїжджати через Снігурівку (Миколаївська область) чи Кривий Ріг було страшно, ті шляхи обстрілювали, це здавалося російською рулеткою. Мої знайомі підірвалися на міні.

Окрім того, я вчуся на журналістку, мені було цікаво суто з професійної точки зору лишитися в окупації та переказати свій досвід.

Виїжджати через Снігурівку чи Кривий Ріг було страшно, ті шляхи обстрілювали, це здавалося російською рулеткою


Я думала, коли нас будуть обстрілювати?

Ще 24 лютого ми чули канонади, бої у Великих Копанях і за Антонівський міст (Херсонський автомобільний міст через Дніпро, що з’єднує Херсон із лівобережжям, зокрема з Олешками та Голою Пристанню – ред.). Того ж дня ми зібрали свої речі та приїхали до бабусі з дідусем. Вони живуть далі від аеропорту, ніж ми. Уночі 25-го росіяни атакували його. Я побачила зоряво в небі, почула вибух і пішла з родиною до сусідського підвалу, де ховалися ще кілька родин. Усього нас було 17 осіб із малими дітьми, ми спали вчотирьох на одному ліжку, у чоботах і куртках. Я несла варту до 8:00 ранку, спостерігала, дивилася в небо, бачила сигнальні ракети, і все думала, коли нас будуть обстрілювати?

26 лютого нас було п’ятеро в підвалі, тим сім’ям вдалося виїхати. У нас стріляли градами приблизно о 12:00 дня, тоді вперше звучала сирена і, до речі, востаннє. Потім ми вже орієнтувалися за вибухами, навіть за реакціями птахів і домашніх тварин. Ми заскочили в підвал, і почався обстріл. Встали в коло, узялися за руки та почали молитися. І ще довгий час ми повторювали цей «ритуал» під час небезпеки.

Ми тут надовго

27 лютого російські війська були й у полях, і на об’їзній дорозі, там де в нас АЗС. Я зрозуміла, що треба окопати місце підвалу на випадок пожежі. Насипати пісок, цеглу й обладнати спальні місця. 13 березня Чорнобаївку знову обстріляли з градів, і я зробила висновок, що ми тут надовго. Ми спали на дошках, зробили собі імпровізовані ліжка, наносили туди теплих речей, приєднали світло з хати. Я усвідомлювала, що ми маємо це зробити, бо довго будемо сидіти в підвалі, і нас іще будуть обстрілювати. Так і сталося.

Коли слухаєш довготривалі вибухи, не розумієш, де це відбувається. Здавалося, що зараз прилетить по тобі. Уже потім ми читали новини та розуміли ситуацію, спостерігали за ходом війни. Наприклад, якщо це бік аеропорту, то, значить, б’ють точково байрактарами, і для місцевих мешканців немає ніякої загрози. Ми довіряємо українським військовим і розуміємо, що вони дбають про те, щоб не було жертв серед місцевих. Якби не провокації з боку російської федерації, ми б узагалі в підвалах не ночували. Натомість за три місяці війни ми спали вдома лише 11 днів, як і більшість мешканців селища. Не пам’ятаю такого, щоб усі розслабилися. Відчували постійний страх.

Коли слухаєш довготривалі вибухи, не розумієш, де це відбувається. Здавалося, що зараз прилетить по тобі


Відкат у СРСР

На початку війни було складно з продуктами. Росіяни заблокували виїзд до міста, тож ми залишилися з тим, що маємо на складах. Не було ніяких сумішей чи молока для дітей, їх годували овочевим пюре. Не мали й підгузок, із малечею в підвалах дуже складно, холодно.

Пізніше нас уже почали випускати з Чорнобаївки. Місцеві продавці завозили необхідні продукти. Бувало так, що видавали десяток яєць на сім’ю, а потім ціни сягали 60–90 гривень за лоток. Відчувався дефіцит усього: одній людині дозволяли брати буханку хліба та коробку сірників. Щоб заспокоїти дітей після обстрілів, доводилося палити цукор у ложці над газовою плитою та готувати так льодяники. Це ніби відкат у СРСР. Ми знову повернулися до того, що чергу потрібно займати о 5:00 ранку, хоча магазин відкривається о 9:00. Працював тільки один із 30. Інші окупанти розграбували, особливо понівечили АТБ. Напередодні голова сільради з помічниками приїхали забрати хоч щось із супермаркету та встигли завантажити в машину мізерну частину продуктів. Однак підійшли росіяни та наставили на них автомати. Чоловіки мусили рятуватися самі, не говорячи вже за їжу.

За деякий час Херсон перетворився на осередок стихійної торгівлі, там можна було знайти буквально все. Люди почали їздити до міста та могли купити собі продукти.

300 зруйнованих будинків

У Чорнобаївку було дуже багато різних влучань. Наразі приблизно 300 будинків зруйновані. Деякі – ущент, не піддаються ремонту. Великі проблеми почалися, коли росіяни вели обстріли касетними снарядами. 28 квітня за раз було пошкоджено 68 будинків, одна людина загинула. Потім, 16 травня, аналогічно обстріляли касетними смерчами, знову загинула жінка.

Увесь цей час я розуміла, що нас обстрілюють російські війська, але вони звинувачують у цьому ЗСУ. Люди знімали обстріли та бачили, звідки прилітає, тому нас не можна надурити та змусити повірити в пропаганду. Та мушу визнати, що росіяни самі збивають ППО кілька ракет для належного вигляду, ніби вони захисники. Потім приїжджають «ріа новасті» знімати сюжети.

17 травня знову був обстріл, за день до цього на блокпості місцеві стали свідками розмови про плани окупантів, що казали «та ударим по ним кассетными и все». І це слово я ще змінила на цензурне. 25 травня Чорнобаївку обстрілювали з Голої Пристані, люди звідти написали, що бачили це. Саму ж Голу Пристань обстріляли раніше з Олешок, снаряд бачили над Коханами. Тобто як би відповідна картинка в російських ЗМІ не створювалася, місцевих мешканців неможливо обдурити.

З мобільним та інтернет-зв’язком були проблеми. 30 квітня його вимкнули взагалі, і ми не могли нічого дізнатися чи повідомити. Не було можливості викликати швидку літнім людям, передати, що впав снаряд. Ми були відірвані від цивілізації. Якщо в інших населених пунктах люди ще викручувалися і ловили зв’язок деінде, то в Чорнобаївці мережа була відсутня повністю.

Люди знімали обстріли та бачили, звідки прилітає, тому нас не можна надурити та змусити повірити в пропаганду


1 травня перебили лінію магістрального оптоволоконного зв’язку, тому в деяких не було інтернету. Уже 2 травня «Скайнет» приєднався до провайдера «Міранда-медіа», який створив ростєлєком, і люди користувалися інтернетом через VPN. Перше, що я зробила, коли отримала доступ до мережі, це завантажила VPN, бо знала, що мене можуть ідентифікувати, декодувати листування в месенджерах, мої пошукові запити, місцеперебування. І вже 30 травня знову росіяни відключили зв’язок у Херсонській області. Пройшов рівно місяць від першого разу, що був нібито репетицією перед реалізацією плану. Через гучномовці почали передавати російську пропаганду.

Зараз я не можу зв’язатися зі своїми близькими та друзями, що лишилися в Чорнобаївці та не мають російських сімкарт. Тільки нещодавно в них з’явився інтернет, дізналася, що вони живі, і в них все добре. Це найважливіше.

Багато людей просто зникло

Перевірки людей у селищі були і є, наскільки мені відомо. Дивилися документи як у жінок, так і у чоловіків. Останніх роздягали, щоб подивитися татуювання. Могли виводити з маршрутки та перевіряти. Хоча на початку війни деяких забирали без пояснень. Дуже багато людей просто зникли. І люди недовірливо спочатку ставилися до можливості поїхати до міста, боялися якихось провокацій.

Я була вражена випадком, коли на перевірці в однієї жінки заграла «Ой, у лузі червона калина». Це такий контраст, коли поруч стоять озброєні росіяни, а в неї грає українська пісня. І всім стало зрозуміло, що Херсон і Чорнобаївка – це Україна. Зараз ситуація знову погіршилася: можуть перевірити й телефони, і документи, і особисті листування. Тому перед блокпостами найчастіше все видаляють.

Усім росіянам на окупованій території Херсонщини зручно їхати до Криму, бо іншої дороги немає. Вони звідти прийшли, туди й повертаються


Було багато випадків мародерства. З будинку моєї подруги винесли все. Від парфумів до прикрас і люстри. Вишенькою на торті стала спідня білизна, яка чекала на прання. Вона стала черговим трофеєм російських жебраків. З одного боку, це кумедно, а з іншого, у це складно повірити. Телефони, планшети, телевізори – від цього нас теж почали «асвабаждать». Усім росіянам на окупованій території Херсонщини зручно їхати до Криму, бо іншої дороги немає. Вони звідти прийшли, туди й повертаються.

Знаю, що були випадки вбивств: двох хлопців розстріляли біля Чорнобаївського ліцею за те, що вони щось сказали окупантам. А потім ще двох, які зробили зауваження, коли росіяни грабували магазин. Але з тим, що було в Олександрівці, просто не порівняти, це як маленька Буча. Мій знайомий звідти. На щастя, йому вдалося вивезти свою родину, але він залишив сусіду своє господарство, щоб той дивився за хатою. Пізніше другу повідомили, що сусідів убили, усю сім’ю, разом із донькою-підлітком. Тоді росіян відтісняли, вони розлютилися, зривали свою злість на місцевих.

Я б така, що залишилася до останнього, якби не моя родина. Я була досить медійною і я розуміла, що за мною прийдуть. Рано чи пізно це станеться. І якщо будуть шантажувати, то я цього не витримаю. Окрім цього, почалися касетні обстріли, гинули мої сусіди, люди, яких я знала особисто. Я побоялася за свою сім’ю. І усвідомила, що ми маємо виїжджати.

Я б така, що залишилася до останнього, якби не моя родина. Я була досить медійною і я розуміла, що за мною прийдуть


Виїзд із Чорнобаївки

Залишається тільки один відносно безпечний спосіб виїхати – через Крим. Моя знайома виїжджала через Станіслав (Миколаївська область) і розповідала, що вони їздили за лічені сантиметри від мін, були обстріли, застали ворожу колону в полі. Усі покидали авто та просто лежали на землі. Частина людей набилася в трубу недієвого каналу. У Снігурівці були випадки, коли люди підривалися на мінах.

Кривий ріг обстрілювали та забирали буквально все: чашки, пледи, їжу, павербанки. Роздягали чоловіків, а одну дівчину лишили на блокпосту, бо вона сподобалася. Тож я знала, що тим шляхом ми не поїдемо. До того ж там 76 блокпостів. Одна жінка з Чорнобаївки спробувала відкрити новий шлях із волонтером, але почався обстріл їхньої невеличкої колони. Вона лягла на землю зі своїм цуциком і підірвалася на міні. А перевізник отримав уламок у голову. Ця жінка працювала в сільській раді, тому ми всі її добре знали. Хотіли заховати, але вже не було що. Так її до Чорнобаївки й не привезли.

Тому їхати через Крим – єдина можливість виїхати. Для мене це відчувалося як зрада, але коли потрібно рятувати своє життя та життя своїх близьких, треба йти на якісь поступки із совістю. Я виїжджала з мамою, бабусею та дідусем, але на кримському кордоні допитували лише мене, це тривало зо пів години. Я зашила свою сімку в бюстгальтері, попередньо перенесла всю інформацію на хмару та почистила паролі, щоб нічого не знайшли. У телефон вставила нову.

Допит проводиться вибірково. Деяких чоловіків можуть тримати від години до 8, часто обирають саме молодих людей. Я перелякалася, коли в мене забрали паспорт і відправили на допит. Уже думала, лишуся в якомусь фільтраційному таборі на території рф. Мене запитували, чому така мала активність сімкарти, на це було складно відповідати під натиском. Але найголовніше – бути впевненим в тому, що ти говориш. Питали також, чи фотографувала військову техніку, який стосунок маю до ЗСУ, чи є знайомі із СБУ чи полку «Азов». Я просто дякую Богові, що мене не запитали щось про Україну, бо я б не змогла збрехати та сказати, наприклад, що не люблю свою країну або вважаю когось нацистами.

Я перелякалася, коли в мене забрали паспорт і відправили на допит. Думала, лишуся в якомусь фільтраційному таборі на території рф


У Криму я не бачила жодної машини з українськими номерами. На звичайних автомобілях мирних мешканців, які взагалі не мають стосунку до війни, намальовані букви Z. Тобто я роблю висновок, що вони підтримують усі ці звірства. Нас тримали 8 годин у Сімферополі, бо ми чекали людей із допитів. Далі наш шлях пролягав через росію. Завдяки тому, що ми пересіли на автобуси з їхніми номерами, то не було якихось проблем. Плюсом стало те, що ми прямували автобаном і проїхали майже непоміченими. Уся дорога зайняла 4 дні.

4 години ми стояли на кордоні в псковській області. Там у нас теж забирали паспорти та тримали на вулиці. Стояв поліграф, але мене так не перевіряли. Можливо, з огляду на те, що в мене в паспорті є польські візи та прямую я до університету на навчання.

Перетин кордону

Ми проїхали багато кілометрів, аж до литовського кордону, і вже звідти вирушили до Польщі. Коли я перетнула кордон із Литвою, була щаслива, що покинула територію росії. По-перше, перебувати там було огидно. По-друге, я розуміла, що всі ті люди винні у смертях українців. Неможливо почуватися в безпеці поруч із ними.

Я вже в Польщі та намагаюся адаптуватися, хоча мені дуже складно. Тут літають гелікоптери, я щоразу згадую, як це було в Чорнобаївці. Вони літали над хатами, і ми знали, що буде наступна серія обстрілів. У мене є страх від своєї діяльності. Наприклад, коли виходить якась стаття або я щось транслюю в соцмережах, то я все-таки зважаю на те, що в мене там лишилися друзі. Водночас розумію, що немає в цьому нічого такого, до них не мають прийти. Сподіваюся, росіяни не дізнаються, з ким я пов’язана.

Відчуваю великий сум і дуже хочу додому. Коли слухаю українські пісні, особливо «Додому» KALUSH і Skofka, навертаються сльози на очі, я переглядаю старі фотографії, читаю звістки про Чорнобаївку. За відчуттями, мало що змінилося. Що там я читала новини та переживала за наших захисників, що тут я роблю те ж саме. Просто в Польщі я маю більше можливостей донатити та допомагати з волонтерами нашим бійцям. Тут у мене розв’язані руки, щоб не тільки переживати, а ще й діяти.

Я вже в Польщі та намагаюся адаптуватися, хоча мені дуже складно


Про набуті страхи

Після виїзду з Чорнобаївки я зрозуміла, що моя родина має психологічні травми. Наприклад, дідусь прокидається вночі від гулу трамвая зі словами: «Що, нас бомблять?» Коли я йду вулицею, то звертаю увагу на людей у зеленому, і в мене перша думка про те, що це окупанти, треба бути обережною та щось робити: кудись іти чи тікати подалі. Життя в окупації дуже змінило нас. Тоді не було так страшно, усе сприймалося як незрозуміла реальність комп’ютерної гри, куди ти випадково потрапив. Це захисна реакція організму. Усе здавалося ірреальним, тому страху від обстрілів не було.

Мої рідні через вік морально слабкіші. У моменти небезпеки я розуміла, що варто робити: коли швидко йти до підвалу, а коли працюють наші захисники. Одного разу до нас прийшов сусід, почався обстріл, він упав на коліна. Дорослий 40-річний чоловік почав плакати переді мною. А я стою та пояснюю йому, що це ППО, що все добре. Люди руйнують свою нервову систему, коли не можуть навчитися розрізняти звуки війни. Аналогічне сталося з моєю сім’єю. Тому зараз вони лякаються кожного звука. Одразу запитують, що це. Підсвідомо вони не розуміють, де перебувають, і що тут уже немає ніякої небезпеки, не треба гуртуватися, бігти та думати про підвал.

Люди руйнують свою нервову систему, коли не можуть навчитися розрізняти звуки війни


Але тоді в мене з’явився інший страх. Це страх, коли до тебе можуть прийти. Окупанти вільно себе відчували в Чорнобаївці, ходили по домівках, перекидали через паркан драбину та заходили, обшукували, могли забрати місцевих мешканців, перевіряли телефони, комп’ютери. Було страшно від того, що ми беззахисні, як малі комашки, яких можна розчавити. Коли відчувалася небезпека ми розуміли, що треба бігти, лягати на підлогу, закривати руками голову з відкритим ротом. Рахували хвилини, знаючи, що маємо 5–7 хвилин на те, щоб перебігти. Уже згодом люди якось адаптувалися до війни. Але адаптуватися можна, а от звикнути – ніколи.

Сподівання на майбутнє

Звісно, я прогнозую перемогу України, але за це буде дуже велика ціна – життя наших захисників і захисниць. Зважаючи на ситуацію на Донбасі, буде складно відвоювати Херсон. Але я сподіваюся повернутися в українську Чорнобаївку й український Херсон. Зі своєю інформаційною зброєю я буду намагатися допомагати, як можу, щоб ми разом прийшли до перемоги.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.