Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«У Миколаєві треба постійно бути включеним»: історії жінок про життя в місті

Ініціативність миколаївців і волонтерство під постійними обстрілами

«У Миколаєві треба постійно бути включеним»: історії жінок про життя в місті — Власний досвід на Wonderzine

Останніми днями в Миколаєві почастішали обстріли. Уранці 29 червня російські окупанти завдали ракетного удару по багатоповерхівці, унаслідок чого загинуло сім людей. Від ракет також постраждали портова інфраструктура, підприємства, інші житлові будинки, громади в Миколаївській області. На сто двадцять шостому дні повномасштабної війни Міністерство оборони України повідомило, що Миколаїв не обстрілювали лише 18 днів за весь час.

Ми поговорили з жінками, які живуть у Миколаєві, про те, як місто живе під частими обстрілами і як містянам вдається волонтерити та допомагати іншим у таких умовах.

Текст: Ольга Дуденко

Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів

Катерина

24 роки

Спочатку було ніби й менше прильотів у самому місті, але хвилювалися більше. Зараз не так. Можливо, уже звикли


Узагалі я з Миколаївської області, але в самому Миколаєві живу вже понад шість років. Зранку 24 лютого всі почали мені телефонувати, надходило багато повідомлень, наприклад, про те, що в нас вдарили по аеродрому «Кульбакіне». Ми тільки прокинулися, а перед вікном уже почали пролітати літаки, військові, бойові. Мама телефонує, каже мені: «Що ви там? Збирайтеся, тікайте звідти». Я не збиралася виїжджати. Ми взяли продукти й інші необхідні речі та просто зібралися в друга, у нього були більш безпечні умови в будинку. Виходить, що ми зібралися компанією в одній квартирі: так усім було спокійніше, коли близькі люди перебували поруч. На вечір у телеграм-каналі Віталій Кім повідомив, що мешканці області будуть робити коктейлі Молотова, тому наші хлопці пішли допомагати.

Коли все тільки почалося, було дуже порожньо на вулицях. У порівнянні з початком воєнних дій, зараз, мені здається, людей багато. Якщо чесно, мені навіть важко згадати, як було до воєнного стану. Не пам’ятаю, як це – виходити гуляти ввечері, коли на вулиці ще світло.

Також зустрічаєш багато людей у чергах, коли виходиш десь набрати воду. У кранах не було води приблизно місяць. Обстріли пошкодили трубу, і нам довелося набирати воду, як і технічну, так і питну.

Миколаїв в основному обстрілюють дуже рано, десь о четвертій-шостій годині ранку. Неможливо помітити, як люди реагують на вибухи. Уже коли вдень лунає повітряна тривога, вмикаються сирени, то дуже часто бачу, що люди гуляють із дітьми, нікуди не ховаються, продовжують ходити. Нещодавно я сиділа у сквері, прозвучала сирена, і люди почали розходитися, хоча до цього я такого не помічала. Можливо, у зв’язку з тим, що зараз нас усе частіше обстрілюють, посеред дня влучають у житлові будинки, то містяни знову почали берегтися. А на початку війни, як тільки звучала тривога, люди збиралися з речами, кудись бігли, шукали укриття.

Обстріли лякають, стає дуже страшно, але не до паніки


Нещодавно ракети потрапили в стадіон, його якраз видно з мого балкона через дорогу. Так само ота п’ятиповерхівка, там, де було багато загиблих, теж розташована недалеко від мого будинку. Перед цим були обстріли житлових будинків, і вони недалеко розміщені, тобто все це було в одному районі. Не можу сказати, що я відчувала панічний страх. Звісно, тривожно, я переживаю, але панічного страху немає, та й коли дивишся на людей, здається, що в них так само. Хвилювання є, але не таке сильне, як на початку повномасштабної війни. Спочатку було ніби й менше прильотів у самому місті, але хвилювалися більше. Зараз не так. Можливо, уже звикли.

До війни я не працювала, була в пошуках роботи. У зв’язку з пандемією коронавірусу було трохи важко влаштуватися. І в мене трапилася така ситуація, що якраз 23 лютого в мене був перший повний робочий день. І 24-го я мала виходити вже сама. Так і не вийшла.

З Миколаєва я не планую виїжджати, максимум – можу поїхати до мами в село на якийсь час. А мій батько – військовий, і він потрапив у полон. Мені здається, що в Україні я можу бути кориснішою якраз у плані комунікації, якщо потрібно з кимось зв’язатися, зателефонувати, розв’язати якісь питання. Тут я можу передати щось мамі, кудись сходити, тримати контакт із сім’єю.

Кожен день я телефоную мамі, розмовляю з нею, виходжу на прогулянки. Моя сестра з дітьми виїхали в перші дні: спочатку поїхали в село до мами, а потім уже через деякий час до Польщі. З нею також інколи спілкуюся. Вони розповідають про своє повсякденне життя та справи, свої новини, і це відвертає.

Обстріли лякають, стає дуже страшно, але не до паніки. Варто також враховувати, що не завжди спрацьовує сирена. Може бути таке, що спочатку я чую вибухи, один-два, тільки через деякий час сповіщають про повітряну небезпеку. Коли ти знаєш, що в основному обстріли відбуваються зранку, коли ти спиш, то в мене вже виробилася така звичка, що я о четвертій ранку прокидаюся навіть без будильника чи сирени, про всяк випадок перевіряю соцмережі, чи ніхто нічого не написав, чи щось сталося, а потім засинаю знову.

Тетяна

40 років

Ми постійно кажемо, що, коли в Миколаєві вмикається сигнал тривоги, це нічого не означає для миколаївців. Бо ракетна загроза вимикається, а за нею прилітає РСЗВ


Миколаїв – моє рідне місто. Я народилася тут і живу недалеко від аеродрому. У ранок 24 лютого ми прокинулися від вибухів. З чоловіком одразу зрозуміли, що це не навчання, з вікна було видно пожежі. Тому за пів години моя родина їхала навмання в більш безпечні регіони, а я шукала житло для них. Ми розуміли, що насамперед треба вбезпечити дітей, але вдома має хтось залишитися: доглядати собаку, двох котів, дбати про бабусь. Власне, я розуміла, що більше зможу зробити в місті, ніж на відстані від нього. Миколаїв того ранку активно виїжджав, були затори. Люди стривожені. Ніхто не розумів, як ситуація буде розгортатися саме в нашому місті.

Миколаїв під обстрілами щодня. Раніше, коли росіяни стояли ближче до міста, вони накривали із РСЗВ центральні райони. Зараз здебільшого Корабельний район. Ми постійно кажемо, що, коли в Миколаєві вмикається сигнал тривоги, це нічого не означає для миколаївців. Бо ракетна загроза вимикається, а за нею прилітає РСЗВ. Тому в Миколаєві треба постійно бути включеним, не ходити в навушниках, не слухати гучну музику в авто, їздити з відчиненими вікнами, щоб просто почути небезпеку.

Постійні обстріли змінили, напевно, кожного. Власне, війна змінила кожного. Характер став більш сталевим, до щоденного лексикону додалася нецензурна лайка, але то можна згодом виправити. З’явилося розуміння, що все найцінніше в тебе – у голові, серці та нагрудній сумці. Війна відфільтрувала оточення: зараз поряд зі мною ті, хто розуміють цінність боротьби та роблять часом неможливі речі для перемоги.

Зараз більш страшно, коли тихо. Починаєш постійно прислухатися, не можеш спати. Мені добре, коли я чую, як працює наша артилерія


Я постійно ношу із собою аптечку, це вже така звичка. Там турнікети, бинти, бандажі та заспокійливе. У волонтерському штабі, де я працюю, ми вчилися тактичної медицини, щоб не просто складати правильні аптечки для військових, а й уміти надати допомогу собі й оточенню. Бо це Миколаїв, і тут прилітає.

Звісно, буває страшно. Одного дня я поїхала додому (чотири місяці я не живу у своєму домі, бо там гучно й небезпечно), і якраз почали накривати «Смерчами». Це був дуже страшний обстріл, після нього я майже добу не могла вийти з дому. Стресове блювання – не найприємніша штука. Зараз більш страшно, коли тихо. Починаєш постійно прислухатися, не можеш спати. Мені добре, коли я чую, як працює наша артилерія.

Особисто мене тримають позитивні люди, військові, які усміхаються, і добрі новини з фронту


Наразі місто потерпає від ракет. Це страшно, бо влучають у цивільних, тому ти не знаєш, чи залишишся живим. Але найголовніше – не залишатися самому, бути в колі однодумців і постійно щось робити, не зупинятися.

Місто стало сталевим. Миколаїв і так був суворим, індустріальним, для когось навіть сірим. Для мене він завжди був і є яскравим завдяки людям, які в ньому живуть. Зараз цивільних поменшало, багато військових і волонтерів. На вулицях можна зустріти іноземних журналістів, українських зірок, своїх друзів із минулого життя (спортсменів, медійників), які приїхали захищати в складі підрозділів ЗСУ. Мені в місті комфортно, більш некомфортно в мирних містах. Це розрив шаблону. Виїжджали вже чотири рази та скоріше намагалися повернутися.

З перших годин ми волонтеримо з командою центру Rebel Volunteers, переросли в ГО (громадське об’єднання) та зараз працюємо міцною бандою на Перемогу. Миколаїв – волонтерський на сто відсотків. Волонтерських центрів чимало: хтось більше допомагає цивільним, хтось – військовим, хтось ремонтує чи фарбує техніку, хтось перепрофілював виробництво на пошив амуніції. Майже всі намагаються закривати потреби лікарень, шпиталів, адресні запити. Наш центр теж працює за всіма напрямами: возимо допомогу в села, годуємо тварин у віддалених населених пунктах, відпрацьовуємо запити на передову. Усе має значення, усі потребують підтримки.

Нещодавно актори театру провели концерт у бомбосховищі. Художники влаштовують аукціони зі своїми роботами, а гроші передають на волонтерські потреби.

Особисто мене тримають позитивні люди, військові, які усміхаються, і добрі новини з фронту. Миколаївці міцно згуртувалися не тільки в місті, а й за кордоном. Вони регулярно донатять, надсилають необхідне для людей, пишуть пости підтримки. Ті, хто залишаються в місті, підтримують одне одного. Зараз Миколаїв показав сталевий характер. Мені подобається таке ком’юніті миколаївців: нескорене місто, нескорені, сильні люди. Круті!

Тетяна

21 рік

Зараз, звісно, уже звикла, інколи вночі навіть не чую сирени та вибухи. Але розумію, що це не є нормою, і ми не повинні до цього звикати


Я родом із Харкова, але рік тому переїхала до Миколаєва, коли вийшла заміж. 24 лютого було страшним днем. Війна застала мене в пологовому будинку, до якого я приїхала 23 числа ввечері.

Четверта ранку, початок п’ятої. Вибухи, один, потім другий. Пролетіли літаки. Усе здригалося. Спочатку подумала, що то хтось пускає салюти. Здається, мій мозок так захищав мене від думки, що почалася реальна повномасштабна війна. На початку війни я впала в жахливу депресію. Народити дитину 26 лютого під вибухи на сусідній вулиці (ворожий десант висадився на сусідню вулицю від пологового будинку, коли я народжувала), потім протягом місяця сидіти з малюком у лікарняному бомбосховищі – я не знаю, як узагалі я це витримала та не з’їхала з глузду.

Я одна в пологовому, чоловік удома. Я сиділа з телефоном у паніці весь день, запитуючи, як там наші домівки, чи цілі вони взагалі. З того дня ситуація мало змінилася. Миколаїв під обстрілами майже кожен день. Останнім часом це стається переважно о п’ятій ранку, коли люди сплять, або вночі.

Кожна тривога, кожна сирена, кожен вибух – це істерика та панічне відчуття смерті, страх за свою дитину, за її життя. Зараз, звісно, уже звикла, інколи вночі навіть не чую сирени та вибухи. Але розумію, що це не є нормою, і ми не повинні до цього звикати. Раніше тільки в підвалі й сиділа, а зараз уже можу з дитинкою вийти погуляти на подвір’я, подихати свіжим повітрям.

Люди відчувають небезпеку, але багато тих, хто не хоче лишати свої домівки. Виїхало багато, але багато й залишилося


Люди відчувають небезпеку, але багато тих, хто не хоче лишати свої домівки. Виїхало багато, але багато й залишилося. Попри те, що багато хто виїхав, місто живе. Люди гуляють із дітьми, бабусі сидять на лавочках, тільки тепер уже обговорюють не перехожих, а «клятого путлєра» та «тупу русню». Багато пошкоджених будинків, багато поранених, багато тих, кому немає, куди йти. Багато черг за водою та безоплатною їжею, бо багато людей лишилися без роботи, а за щось треба жити.

Зрозуміло, що всім це набридло, хочеться нормального життя. От усі й живуть настільки нормально, наскільки це можливо. Особливо мені допомагає триматися те, що я допомагаю таким матусям, як я. Те, що дають нам, і те, що вдається закупити, я роздаю тим, хто цього потребує. Нещодавно почали закуповувати ліки. Працюємо також із чоловіком у церкві: формуємо продуктові пакети та роздаємо тим, кому потрібно. Відчуваю, що допомагати українцям, – наша місія. І поки живі, ми будемо це робити, не шкодуючи сил і часу.

Мені як мамі звичайно, дуже важко, насамперед в емоційному плані. Мене гойдає від нормального стану до істерик і сліз. З одного боку, моя дитина, яка потребує уваги, любові та моєї постійної присутності; з іншого боку, багато діток, які лишилися без батьків чи елементарних засобів догляду, без харчування. За них так болить, що, вечорами сидячи із сином на руках, просто плачу, поки читаю новини. Постійно в голові думка: «На місці тієї маленької дівчинки чи хлопчика міг бути мій синочок». Від цього ще складніше. Проте я не хочу покидати те, що роблю, не хочу залишати інших діток без тих радощів, які ми їм можемо дати.

Дуже дивує те, як із початком війни люди почали ставитися одне до одного. Такої згуртованості в місті я до цього не бачила ніколи. Коли в Миколаєві не було води, молоді хлопці таскали по сотні літрів на день стареньким бабусям, які не можуть цього зробити самі. Люди діляться між собою тим, що мають. Усі почали працювати на добробут міста та країни.

У місті багато волонтерів: багато тих, хто готує та роздає обіди, багато хто формує продуктові набори. Чимало добровольців пішли готувати для нашої тероборони. Багато разів бачила навіть, як бабусі купують водичку в маленьких пляшках і несуть нашим військовим, які в такій спеці стоять на блокпостах та охороняють нас. Працюють усі.

Якщо сказати загалом, то я вражена, як нас, українців, об’єднала ця війна. Тепер нас узагалі неможливо перемогти. І я вірю, що з Божою допомогою та з допомогою ЗСУ ми повернемо мир до нашої країни, до нашого Миколаєва та будемо жити краще, ніж до цього.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.