Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Чому вони про це мовчать?» Психологиня про власний досвід сексуального насильства

«Чому вони про це мовчать?» Психологиня про власний досвід сексуального насильства — Власний досвід на Wonderzine

«Тільки за реакцією мами я зрозуміла, що це було жахливо»

Мирославі Мірошник знадобилося майже 20 років, щоб опрацювати пережите нею сексуальне насильство та почати говорити про нього. Іноді нам здається, що люди з освітою психолога чи психотерапевта можуть легко впоратися з будь-якою ситуацією, проте і їм доводиться докладати багато зусиль, щоби пережити травматичний досвід.

Вона розповіла нам, як насильство вплинуло на її життя, коли вона нарешті почала про нього говорити та зрозуміла, що те, що з нею сталося, не нормально, і як вона доусвідомлювала свій досвід багато років потому. Вона також дає поради, як говорити з людьми, які звернулися до вас зі своєю історією, щоб не травмувати їх.

Текст: Анастасія Микитенко

Ілюстрації: Олеся Ковальчук

Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів

Мирослава Мірошник

психологиня ЇЇ Підтримки

Увесь цей час я думала, що когось рятую своїм мовчанням


Про зґвалтування та забуття

Мені було 11 років, я ночувала у своєї тітки. Ми з нею дуже близькі, тому я часто бувала в їхньому будинку. Однієї ночі я прокинулася та побачила поряд із собою хорошого друга сім’ї. Він стояв, мастурбував і торкався мене. Страшно те, що я навіть не пам’ятаю, що було далі, бо моя дитяча психіка заблокувала деталі тієї ночі.

Тоді я пішла до тітки та розповіла про те, що сталося. Вона почала відразу розповідати, які великі наслідки це матиме для сім’ї, для нашої фінансової безпеки, бо в нього було багато впливу, він давав гроші. Проте вона також запропонувала викликати поліцію. Тоді я ухвалила рішення, що не потрібно нічого робити, що цим ми врятуємо всю сім’ю, а я просто не буду ночувати в неї, коли він буде поруч. Ми з ним бачилися, але жодних таких інцидентів більше не було. Далі я не знала, що це якось потрібно опрацьовувати, тому просто жила з цим.

Наступного разу це мене наздогнало, коли пішла вчитися на психотерапевта. На навчанні мені поставили якесь запитання, пов’язане з хлопчиком, і я почала плакати з нічого. Тоді я розповіла тренеру, що зі мною сталося і що, може, це було важливо. А він відповів, що в цьому немає нічого такого. Мені стало навіть соромно, наче я сказала якусь дурницю, і цей епізод відкинув моє опрацювання тієї ночі ще на 10 років.

Я вийшла заміж, у мене народилася дитина. Та стосунки з чоловіком погіршилися. Я говорила йому, що для мене вони, як в’язниця, що я відчуваю себе в постійній небезпеці, мені здається, що на мене нападають, мені потрібно огороджувати себе. Траплялися ситуації, коли я, наприклад, готую їжу, він запитує, що я роблю, а я починаю кричати. Психотерапевтці я пояснювала, що захищаю свою територію, що чоловік влазить до мене, а вона запитувала: «Так від чого захищати?».

Така реактивна реакція на просте запитання від чоловіка – це ознака емоційного флешбеку, який не стосується поточної ситуації. Ми почали шукати, звідки в мене агресія, який страх її провокує. І ніби я як психотерапевтка маю розуміти, що до чого, а я кажу, що агресія є, проте я не знаю, де страх, чому він так швидко проходить, що я не встигаю його відчути та зрозуміти його джерело. У якийсь момент я зрозуміла, що я постійно перебуваю в страху, що це стало чимось фоновим і звичайним для мене, тому я його й не помічаю.

Коли ми намагалися знайти той страх і створити для мене безпечне середовище, то я їй знову спробувала розказати цю історію. Я відразу попередила, що це навряд чи щось важливе, але за виразом її обличчя я розуміла, що розповідаю щось, що дуже сильно впливає на моє життя та стосунки. Я відчувала ту саму небезпеку, що відчувала в 11 років.

Про розуміння неправильності того, що сталося

Останні декілька років ця ситуація постійно зринала в пам’яті, і це виснажувало. Це наче мати жахливу картину на пів стіни у вітальні – ти не можеш її ігнорувати. Прийшов час робити щось із нею.

У моєї сестри є маленькі доньки, і я розуміла, що цей друг далі спілкується із сім’єю. Тоді я зрозуміла, що несу відповідальність за інших дітей, і це мене змусило зателефонувати та розказати цю історію їй. Я розуміла, що якщо я не набираюся сміливості та не кажу про це, то я підтримую насильство, не запобігаю йому та стаю співучасницею. Для мене це був сильний поштовх, щоби подолати свій страх, а їй це допомогло виїхати звідти та захистити своїх дітей.

Я думала, що це мені допоможе та мене відпустить, проте цього не сталося. Тоді я подумала, що можу поговорити з мамою: вона дуже безпечна для мене людина, я завжди всім з нею ділилася. Та тоді тато ще був живий і тільки нещодавно пережив інфаркт. Я думала, що розкажу мамі, а мама – йому, і це виллється в ще один інфаркт. Тоді я намагалася розв’язати це питання без залучення інших людей, щоби начебто охороняти спокій усієї родини.

1 травня помер тато, я почала відчувати ще більший страх. Дійшло до того, що я боялася ходити вночі в туалет. Після якоїсь із сесій я набрала маму та розповіла їй. Отак, поки я обирала продукти в супермаркеті, я розповідала, хто і що зробив, жартувала. Я це не вважала сексуальним насильством, мене ж не зґвалтували, тому й нічого було робити з цього якусь травму, трагедію.

Це наче мати жахливу картину на пів стіни у вітальні – ти не можеш її ігнорувати


Мама завмерла. Я почала її заспокоювати, казати, що нічого такого не сталося. На це вона мене зупинила та сказала, щоб я більше ніколи такого не говорила, що те, що трапилося – це жахливо, що їй шкода, що вона не була весь цей час зі мною, що я мусила жити з цим сама. Якось виринуло те, що моя тітка знає, мама сказала, що зателефонує пізніше.

Вона зателефонувала через годину та сказала, що подзвонила всім. Вона кричала про те, що тітка вчинила дуже неправильно, що вона повинна була піти до мами, що в 11 років я була дитина та не повинна була ухвалювати рішення, розповідати це чи ні. Тут почалося найжахливіше, тому що тітка почала мені дзвонити, а мене почало трусити. Вона сказала мамі, що не пам’ятає цю ситуацію, тільки коли на неї накричали, то все згадала. Тому я відмовилася з усіма розмовляти, написала, що мені це не потрібно. Який сенс розмовляти з людиною, яка це не пам’ятає, для якої це було настільки неважливо, що вона це забула, коли я весь цей час про це думала?

Я переконувала себе, що тітка тут ні до чого, що вона не винна. Тільки коли я побачила реакцію мами, тобто здорову реакцію, я зрозуміла, що її вчинок був огидний. Вона розповідала, як вона мене любить, що вона є моєю родиною, а сама тоді обрала свою безпеку та свої зручності, нічого більше. Їй було вигідно налякати мене, щоб я нікому не говорила.

Увесь цей час я думала, що когось рятую, а по суті я поставила зручності тітки, дорослої людини, вище себе, а вона вибрала свій фінансовий комфорт замість моєї безпеки. Це було дуже боляче усвідомлювати, тоді я загубила уявлення про тітку, яка мене дуже любить, яка про мене дбає.

Про те, чому постраждала від насильства мовчить

Моя психотерапевтка була здивована, коли я розповіла їй про тітку, бо раніше в моїй розповіді цієї ситуації не було інших людей, тільки я. Усю відповідальність за існування цієї історії, за знання правди я взяла на себе, що часто стається з потерпілими від насильства. Як вважає моя психотерапевтка, я не хотіла, щоб моя концепція безпечної родини розпадалася, щоб мій світ змінювався. Тож я взяла вину на себе, тому що легше було сказати, що з родиною все нормально, це просто зі мною щось не так. А в чому винна 11-річна дівчинка, що з нею не так? Ну вона просто є, вона жінка.

Тут я також зрозуміла, що розповідь про свою травму може народити ще одну травму, бо суспільство майже завжди реагує неправильно. Хтось зробить винною тебе, бо ти надягнула коротку спідницю, пішла темним провулком, не виїхала з окупації. Людям не хочеться думати, що їх можуть так само, без причини, зґвалтувати, тому вони хочуть швидко знайти причину в потерпілій.

Людям не хочеться думати, що їх можуть так само, без причини, зґвалтувати, тому вони хочуть швидко знайти причину в потерпілій


Іноді потерпіла мовчить про насильство, тому що не хоче зламати комусь життя. Проте тут також спрацьовує страх суспільства, бо ми боїмося, що нам не повірять, що нас засоромлять за те, що ми намагаємося когось очорнити, ізолюють нас. А це дуже страшно, і ми обираємо суспільство, а не себе.

Отож, спочатку мені потрібно було впоратися не з головною травмою, а з тим, як це сприйняли, з відчуттям провини, яке на мене повісили би, якби я розповіла. Я була малою та спиралася на реакцію дорослих людей, проте вони, а саме моя тітка, а потім і той коуч, мене підвели. Тому психотерапевтка сказала, щоб я спиралася на реакцію мами. Вона була зла, вона розповідала, чого ці люди заслуговують, що ця історія важлива, що вона неправильна та страшна. У таких ситуаціях я була не психотерапевтка з досвідом, я була дитина, з якою це трапилося, і мені потрібен був хтось, на кого можна орієнтуватися.

Про зустріч із насильником

З цього усвідомлення я виходила ще два тижні, а потім дослухалася до себе та зрозуміла, що це ще не кінець. Мені потрібно було стикнутися зі своїм страхом, щоби знову відчути себе сильною. Та я не знала, як це зробити, бо я очікувала, що зустріч буде для мене непосильною. Це було пов’язано з тим, що я не відчувала, що насильник є, є хіба умовний демон, якого не перемогти. Та в один день він перетворився на людину, яка навіть є у мене в друзях на Facebook. Коли з’явилася людина, з’явилися і слова, які я могла сказати.

В один із таких моментів я просто сіла та написала повідомлення в себе в Telegram, воно було дуже зле. Та я подумала, що це добре, що в мене з’являються сили, з’являється агресія, щоб упоратися зі страхом. Я відправила це повідомлення мамі та сестрі, яка мене підтримує в цій ситуації, і запитала, чи варто це відправляти йому. Я досі боялася, що в нього станеться серцевий напад, якщо я йому це відправлю, бо повідомлення було про те, що він мудак, виродок, що він завдав мені сильну травму, що я все розповім і все йому зіпсую. Сестра сказала, що такі потвори гідні померти від серцевого нападу, мама сказала, що я зможу жити з цим почуттям провини, якщо з ним щось станеться. Я вже хотіла попросити маму відправити це повідомлення, але мені вже не 11, мені 33, і я маю захистити себе сама.

Я написала більш психотерапевтичне повідомлення про те, який у мене був страх і тривожність, як постраждали мої стосунки з чоловіками, що він винен у цьому, що він повинен нести відповідальність за те, що він зробив, за те, що він не заслуговує на ту любов і пошану, яку він отримує, що він заслуговує жити в страху, як я, і що я розповіла про це мамі, я розповім усім. Я хотіла, щоб він згадав і щоб він жив із цим усвідомленням, щоби знав, що він це зробив, щоби він не міг забути цього.

Я хотіла, щоб він згадав і щоб він жив із цим усвідомленням, щоби знав, що він це зробив, щоби він не міг цього забути


І він попросив вибачення, хоча я не розраховувала на відповідь. Він визнав, що це було, що те, що він робив – не припустимо, що він розуміє, що це була сильна для мене травма, він бере на себе всю відповідальність і готовий прийняти наслідки, якщо я це розповім. Після реакції тітки цей вчинок мене дуже вразив. Тобто я усвідомила, що дорослі можуть брати відповідальність за свої вчинки.

Моїй мамі цього було недостатньо, але для мене це було чимось дуже важливим. Усе, що я хотіла, від чого мені полегшало, це визнання того, що це відбулося. До цього в мене було відчуття, наче це зробила інша людина. У момент насильства ґвалтівник віддає сором і провину потерпілій. Вона стає об’єктом насильства, ґвалтівник перестає бути людиною, яка це з тобою робить, і таке відчуття, начебто ти сама із собою це зробила. У кращому разі, ніби це щось чи хтось із тобою зробив, але не якась певна людина. Щоб віддати цю відповідальність, потрібно, щоб з’явилася людина, і мені знадобилося так багато часу, щоб вона матеріалізувалася, щоб у мене з’явилася якась агресія, щоб з’явилися слова. Та нарешті я можу йому сказати: «Це зробив ти».

І це мене заспокоїло, це повернуло мені мою людяність, контроль над моїм життям, і я перестала бути об’єктом, з яким це сталося, я стала людиною, яка з цим упоралася. Зараз немає припливу сил та агресії, я почуваюся спокійно.

Чи важливо говорити про пережите насильство?

Немає універсальної інструкції з того, як правильно чи неправильно переживати насильство, що ви повинні чи не повинні робити. Найголовніше в цьому процесі – це дослухатися до себе та зрозуміти, що вам потрібно в цей момент, щоби повернути собі відчуття безпеки.

Щоби краще розібратися в собі, варто звернутися до психотерапевта або людей, які, ви впевнені, нададуть вам підтримку. З цим дуже важко працювати самостійно, варто мати людей, які нагадуватимуть вам, що це не ваша провина, що цей епізод важливий, які надаватимуть турботу та почуття безпеки.

Мені, наприклад, розмови про свій досвід допомагали. Що більше я розповідала, то сильнішою ставала. Мені також надавало наснаги те, що я говорила про це, щоб допомогти іншим жінкам.

Проте якщо у вас немає сил говорити про це з багатьма людьми або проходити крізь допити та суди, то це також нормально. Не варто себе засуджувати за те, що ви начебто не відновили справедливість, навколо цієї теми й так багато відчуття сорому та провини.

Як говорити з людьми, які розповіли вам про насильство?

Якщо до вас прийшла людина, яка стала жертвою сексуального насильства, то варто розуміти, що ви для неї – безпечна людина. Підтримайте якось це відчуття безпеки – запитайте, чи не потрібно їй до лікаря, запропонуйте чаю, води, серветок, ковдру, зручне місце для сидіння тощо.

Надалі варто просто дати людині розповісти про те, що сталося. Не розпитуйте подробиць самого зґвалтування, дозвольте людині обирати темп розповіді, слідкуйте за тим, що ваші запитання не виражають недовіру до правдивості її розповіді. Якщо ви й хочете щось додати до розмови, то ви можете запитати про емоції людини та розповідати те, які емоції її розповідь викликає у вас.

Також обов’язково потрібно дати зрозуміти людині, що те, що з нею сталося, дійсно було випадком насильства, що це серйозно та жахливо, що в цьому немає їхньої вини. Ви можете надалі запропонувати людині звернутися до поліції або до служби допомоги постраждалим від насильства. Проте не варто тиснути, щоб вони заявили про насильство, не у всіх є на це сили. Ви можете запропонувати їй різні опції, запропонувати свою допомогу в проходженні всієї процедури, але не потрібно звинувачувати постраждалу, якщо це їй не потрібно. Просто намагайтеся йти з нею цей шлях прийняття та пошуку розуміння, що їй потрібно, щоб жити далі.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.