Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Загроза артобстрілів нависала завжди». Це жінки, які залишаються в Нікополі

«Загроза артобстрілів нависала завжди». Це жінки, які залишаються в Нікополі — Власний досвід на Wonderzine

«Я думала провести відпустку на дачі, а натомість відсиділа в підвалі»

Ще донедавна про Нікополь, невеличке місто в Дніпропетровській області, знали небагато людей, а останні тижні воно регулярно з’являється в новинах. Його обстрілюють артилерією: іноді випускають по 50 снарядів, іноді по 100 та більше.

Ми запитали в жінок, які залишаються в Нікополі, як жило місто до обстрілів і зараз і як вони проживають обстріли.

Текст: Анастасія Микитенко

Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів

Любов

Фітнес-тренерка

Ми кажемо, що бути Нікополем – це дивитися ворогу в обличчя


Наш Нікополь – маленьке місто: десь на 100 000 жителів, думаю, що зараз менше. Ми називаємо його велике село: усі одне одного знають, хтось із кимось учився. Зелене, затишне, не можна сказати, що ідеальне, але своєю неідеальністю воно прекрасне. До обстрілів, я думаю, ми навіть не помічали його краси, зараз почали цінувати набагато більше.

У перші дні повномасштабного вторгнення ми боялися, як і всі інші, у нас були повітряні тривоги, ми ходили до сховищ перший час. Та потім якось стало простіше, ми чотири з половиною місяці були звичайним тиловим містом, яке приймало переселенців, зокрема, людей із Маріуполя. Ми донатили на ЗСУ, волонтерили, активно підтримували економіку, працювали.

Водночас ми боялися, тому що Енергодар від нас за сім кілометрів водою. Ми навіть кажемо, що бути Нікополем – це дивитися ворогу в обличчя. Проте коли нас уперше обстріляли 12 липня, то всі однаково були шоковані. Ми розуміли, що не можемо дати відсіч, тому що вони сховалися поміж атомних блоків, а в них ніхто цілити не буде.

Я ніколи не забуду той перший обстріл. Це було дуже страшно, неочікувано, підло, це було гучно. У нас місто маленьке, якщо щось летить, то чують усі. Ми спокійно сиділи в домівках, не було навіть повітряної тривоги, бо артилерія долітає за секунди. Спочатку ми почули вихід, а за декілька секунд уже рахували, як воно падало.

Кожного дня в нас є тривоги. У мене літня мама, 78 років, двоє котів і собак, тому ми під час обстрілів у коридорі. Я на другому поверсі, тому можу собі це дозволити, а люди з верхніх поверхів намагаються з’їжджати або ховатися. Одного разу в нас було дуже гучно, бо обстріляли сусідній район. Там загинула жінка, двадцять будинків зруйновані, люди залишилися без житла.

Спочатку ми почули вихід, а за декілька секунд уже рахували, як воно падало


Бувало, нас обстрілювали й удень, тоді ще влучили у водонапірну вежу, але наші все швиденько полагодили. Та частіше все відбувається вночі – о дванадцятій, другій, третій. Коли люди сплять, вони підступно починають по нас відпрацьовувати. Якщо чесно, мене тепер виснажують ночі. Я довго не сплю, п’ю магній, чекаю на новини. Ти знесилений, не можеш пильнувати все, тому рано чи пізно однаково засинаєш. Проте коли починаються обстріли – Нікополя, Марганця, Червоногригорівки – то прокидаєшся і починаєш переписуватися з усіма: чи все нормально, чи всі близькі живі та цілі, у який район влучили, чи це стріляють по місту, чи по населених пунктах поруч.

Багато моїх знайомих показували фото та відео руйнувань, я знаю людей, будинки котрих зачепило. Та я морально не готова піти та це побачити, оминаю ці місця. Я розумію, що майже втратила роботу, а ще можу втратити дім, знайомих, рідних. Я це аналізую й однаково не можу прийняти та повірити. Ми, спілкуючись із друзями, обговорюємо: а якщо прилетить у будинок і зруйнується квартира, а якщо…? І ми не можемо допустити цієї думки. Уже п’ять місяців війни, а я не готова до такого розвитку подій, не знаю, що в такому разі робити.

Після першого обстрілу йде другий, а потім чекаєш, поки вони перезарядяться, то, може, і третій почнеться


Зараз кожного дня думаєш, чи сьогодні буде відпочинок для різномаїття, чи таки обстріл, що, можливо, ми не прокинемося зранку. За п’ять хвилин ти не знаєш, що буде, тому багато містян не витримали та виїхали. Я ухвалила рішення залишатися, бо мама не хоче нікуди їхати, а я її не покину. Я працювала за кордоном довгий час, приїхала саме за місяць до війни додому й уже не хочу нікуди. Зараз відкриті всі кордони, ти можеш увесь світ об’їхати, але не хочеться. Україна – найкраща у світі, наше місто – також.

Три-чотири дні в нас було затишшя, але ми розуміли, що це не все. Були повітряні тривоги, але ми хоча би виспалися, бо воно не бахкало. А тепер кожної ночі я тільки засну – і починається. Після першого обстрілу йде другий, а потім чекаєш, поки вони перезарядяться, то, може, і третій почнеться.

До того ж постійно в Telegram-каналах або ще десь публікують, що їм там підвезли нову техніку та боєприпаси, що буде масований обстріл і треба сидіти в підвалі день і ніч. Також часто кажуть, що вони будуть мститися за розбомблений склад, що якщо ЗСУ в Енергодарі щось зробили, то на нас буде відплата. Таке ІПСО (інформаційно-психологічна операція – ред.) дуже розколихує.

Найважче, мабуть, переселенцям. Одна моя знайома з Маріуполя не витримала, поїхала відразу. Вони кажуть: «Скільки ще нам потрібно пересуватися, куди ховатися, щоб врятуватися? Чи можливо врятуватися взагалі?». Вони вже все втратили, тільки почали обживатися, можливо, якусь роботу знайшли, а тут знову Росія. Неможливо починати життя з нового листа нескінченно.

Після обстрілів я боюсь, що вийду надвір, і місто буде мертве, тихе. Проте люди намагаються продовжувати жити далі. Працюють кав’ярні, і ми намагаємося працювати. Нам страшно, нам боляче, ми переживаємо ці обстріли, але вдень я і мої близькі подруги вдягаємо найкращі сукні та йдемо жити життя, пити каву, працювати, посміхатися та цінувати кожну хвилину.

Ольга

Фрилансерка, викладачка з ораторської майстерності

Ми почали звикати до того, що живемо під постійною загрозою


Коли всі дізналися, що почалася повномасштабна війна, то була відчутна паніка, люди почали виїжджати. У мене склалися обставини так, що я перебувала в тяжкому стані в лікарні, тому мені не було, як і куди їхати, і цей час став подвійно складним. Потім для мене не вистачило лікарняного ліжка, і я поїхала за місто, у будиночок моєї мами.

Небезпека в місті зросла, коли Енергодар окупували, бо ми розуміли, що він занадто близько. Тобто загроза артобстрілів нависала завжди, але їх не було. Були ракетні удари на території Нікопольщини, проте за деякий час ми почали звикати до того, що живемо під постійною загрозою. Через певний час навіть почали думати, що, напевно, вони нас чіпати не будуть.

У якийсь момент у російських Telegram-каналах почали публікувати інформацію, що в нас тут склади боєприпасів і поселення нацистів, і я знала, що нічого хорошого чекати не можна. У день першого обстрілу, увечері, я була вдома. Комендантська година тривала до одинадцятої, тому ще всі гуляли, на майданчику гралися діти. Аж раптом я почула гучні залпи, на інтуїтивному рівні я знала, що це артилерія. Чимало людей тоді не могли уявити, що це обстріли, навіть повітряна тривога не лунала. Мабуть, у декого психіка захищалася, їм зручніше було думати, що це хтось запускає феєрверки. Залпів було до 50, я їх рахувала в голові, думаючи, який буде наступним, чи виживу я. Нам сказали, що цього треба було очікувати, але ніхто особливо готовим не був.

Я дуже швидко закрила всі вікна, пішла в коридор і схопила ковдру – думала, що в разі чого хоч голову нею накрию. До сховища я б не встигла добігти. Зі страху почала плакати, дзвонити друзям, думала йти до когось, бо сама боялася залишатися вночі, але все ж таки вирішила спати вдома. Узагалі, я вважаю, що виключно нічні обстріли – це дуже підла та свідома тактика. Люди розгублені посеред ночі, вони сплять, їм важче зорієнтуватися та швидко перейти до укриттів.

Я дуже швидко закрила всі вікна, пішла в коридор і схопила ковдру – думала, що в разі чого хоч голову нею накрию


Я пережила три обстріли, потім зрозуміла, що перебувати на п'ятому поверсі небезпечно і треба кудись їхати. У нас уже були зруйновані багатоповерхові будинки, загинули люди саме з останніх поверхів. Я почала виїжджати на ніч до мами за місто.

У села, які розташовані в глибині громади, почали масово з’їжджатися люди, просилися до будинків, ночували в наметах, щоби тільки не вдома


Після того, як ми дізналися, що є загиблі після артобстрілів, то почалася сильна паніка серед людей. У села, які розташовані в глибині громади, не берегом, почали масово з’їжджатися люди, просилися до будинків, ночували в наметах, щоби тільки не вдома, особливо, якщо їхні будинки в більш небезпечних районах міста. Багато хто виїхав і далі. Ті, хто з дітьми, залишали будинки, бізнеси, роботи, – усе. Вони зрозуміли, що це все неважливе, непотрібне та може вартувати їм життя.

Я сама не збираюся поки що виїжджати, хочу бути в рідному місті, поруч із друзями. Під час того обстрілу я плакала вперше, але в наступні рази розуміла, що цей стрес може погано вплинути на здоров’я, тому довелося заспокоїтися, домовитися із собою, що потрібно триматися. Коли ти чуєш залпи, то в тебе є дві полярні думки – пронесе чи потрапить у тебе – але ти починаєш концентруватися на тому, що все буде добре. Досі страшно, до цього не можеш звикнути, але принаймні я трохи адаптувалася, уже не так гостро реагую на обстріли.

Кожен день я прокидаюся, передивляюся тривожну валізку, переношу в коридор воду, ковдру, подушки про всяк випадок. А так ми просто намагаємося виконувати свою роботу, наскільки це взагалі можливо. Увечері починаю тривожитися, тому що думаю, буде чи не буде обстрілу, як довго це все ще продовжуватиметься. За кожну будівлю, за кожну людину болить, хоча я їх і не знаю. І навіть коли я ночую не в Нікополі, то не випускаю з рук телефон, читаю, як стріляють, як мої друзі сидять у коридорі. Навіть за кілометри від рідного міста ти не можеш бути спокійним.

Анна

Лікарка-акушерка, гінекологиня

Ми виходимо зранку та бачимо, як багато містян виходять на поверхню разом із нами


Я розуміла, що пішки вони не дійдуть до Нікополя. Ми чекали прильотів, але тоді, коли наші будуть їх вибивати з Енергодара. Я не думала, що росіяни почнуть нас обстрілювати у випадковий день. У мене саме почалася відпустка: я думала провести її на дачі, відпочиваючи біля басейну, а натомість відбула її в підвалі.

У день першого обстрілу ми з родиною були за містом. Там не було зв’язку, тож ми нічого не знали та не чули, а зранку нам усі почали дзвонити, питати, чи все нормально. Та ми знову були в якомусь стані заперечення, як тоді, у перший день повномасштабної війни. Просто не могли повірити, що вдарили по місту. З дачі ми виїхали: поверталися центральною дорогою, там саме був район, який обстріляли. Школу розбили, на дорозі були величезні ями.

Зараз ми живемо в підвалі вночі, трьома родинами. Ми його облаштували, там є вода та туалет. Узагалі, багато людей спускаються в підвали, особливо на приватних територіях. Ми виходимо зранку та бачимо, як багато містян виходять на поверхню разом із нами. І саме це рятує життя. Коли розбили вщент будинок знайомої, то її врятувало лише те, що вона була в підвалі. Ми більше не ігноруємо тривоги. Та з укриттями пощастило не всім: у деяких районах немає облаштованих місць, особливо в панельних будинках. Такі люди або сподіваються на коридор, або виїжджають.

У підвалі однаково чутно, як працює артилерія. Ми намагаємося спати, але цей звук будить, тому ми лежимо та дослухаємося. Уже навчилися розуміти, куди прилетіло. Я ніколи багато не спала та вмію засинати в будь-якому положенні. Як лікарка я звикла, що мене можуть підняти вночі та викликати на пологи, тому мені легше, аніж іншим. Проте я також не висипаюся з такими ночами.

Улітку на алеях і на дитячих майданчиках так було багато дітей, багато шуму, а зараз вони порожні


Я працюю в пологовому, то там ми також спускаємо усіх у підвал на ніч, навіть якщо немає сирени. Раніше жінки не хотіли ходити, у них притупилося почуття страху за чотири місяці. Проте після початку обстрілів вони біжать від сигналу навіть без попередження, ніхто не готовий ризикувати зараз. Унизу облаштовані ліжка для мам і малюків, відокремлена кімната для пологів.

Видно, що місто побите. Ми їхали на ринок після першого прильоту, а людей майже не було, машин мало. Це було так незвично. Улітку на алеях і на дитячих майданчиках так було багато дітей, багато шуму, а зараз вони порожні. Багато хто сидить вдома та виходить тільки за продуктами. Проте є й ті, хто продовжують жити, працювати та робити щось для міста. У нас, наприклад, створили волонтерське об‘єднання, яке допомагає людям розгрібати завали, лагодити вікна.

Тут кілька днів було затишшя, то здавалося, наче буде все добре. На третій чи четвертий день ми вже вирішили залишитися у квартирі, але саме тоді почався новий обстріл. Я просто сподівалася виспатися.

Зараз ми надалі спускаємося в підвал. В один день було дуже гучно, навіть дитина прокинулася, яка завжди спала під час обстрілів. Уже вранці ми дізналися, що це був приліт у нашу квартиру, друзі скинули фото зранку. Ми відразу поїхали дивитися, що сталося, постраждав лише балкон, наша квартира була на іншому боці від того, куди влучило.

Зараз мені дуже боляче. Ти думаєш, що до тебе це не дійде, але воно дійшло. Мама та сестра виїхали на початку, після першого обстрілу виїхали бабуся, дідусь і вітчим. Вони постійно мені телефонують у паніці та страху, запитують, як ми. А ми тут по-іншому це сприймаємо, усе тепер якось легше. Не хотілося би звикати до війни, але так воно виходить.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.