Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«У моєму будинку зараз живуть окупанти»: це жінки, які неодноразово втрачали дім через війну

Нестерпна важкість переміщень

«У моєму будинку зараз живуть окупанти»: це жінки, які неодноразово втрачали дім через війну — Власний досвід на Wonderzine

З 2014 року українці змушені виїжджати зі своїх рідних домівок, щоби не жити в російській окупації. Там вони залишають свої дитячі фотографії, якісь пам’ятні речі, рідних людей і все, що окреслювали словом «дім».

Ми поговорили з жінками, які декілька разів втрачали дім через війну, про те, як це – жити в очікуванні переїздів, адаптовуватися до нових міст і знаходити сили після втрати.

текст: Ольга Дуденко

Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів

Катерина Босяченко

Дебальцеве – Харків – Харківщина – Львів

Новини про викрадання побутової техніки я розповідала ще 7 років тому, коли в мене вкрали телевізор


Мені 21, і мої переїзди почалися давно. Коли в Україні відбувався Майдан, ми із сім’єю дуже чітко усвідомлювали нашу національну ідентичність. У 12 років мене називали бандерівкою в моєму рідному місті, Дебальцевому. Тоді я ще маленькою побачила в Палаці культури кадировців і чеченців із російськими прапорами.

Я розказала про це батькам, наступного дня ми вирішили, що їдемо на море. Це була дуже популярна стратегія для людей із Донеччини: спочатку просто поїхати на море, перечекати цей жах, а потім, можливо, повернутися. Ми вирушили до Бердянська, зрозуміли, що в Дебальцевому неможливо залишатися. У принципі, з того моменту я більше ніколи не була у своєму рідному домі. Новини про викрадання побутової техніки я розповідала ще 7 років тому, коли в мене вкрали телевізор. Його привезли татовому другу в Дебальцевому та сказали відремонтувати. Цей чоловік зателефонував моєму татові та запитав: «А що мені робити? Це ж твій телевізор». А тато: «Ну що, відремонтуй. Я вже не хочу його забирати».

Уперше я переїхала в ранньому віці, і думаю, що моя психіка багато чого заблокувала, тому не міркую про це так часто, як могла б


Моя мама завагітніла третьою дитиною, ми дізналися про це та зрозуміли, що треба щось робити, продовжувати навчання та шукати школу для маленьких брата та сестри.

Тому ми приїхали в маленьке селище Харківської області. Я пішла до школи. Було дуже важко соціалізуватися, бо панував наратив про те, що люди з Донбасу жахливі та якісь не такі. Траплявся булінг, не лише з боку дітей, а й від інших жителів. Я достатньо добре з цим упоралася, бо знайшла своїх однодумців, почала ходити на всі гуртки та прожила шкільні роки достатньо щасливо.

Нас п’ятеро в сім’ї й у нас не було можливості знайти хороше житло. Ми жили в поганих квартирах. Уперше я переїхала в ранньому віці, і думаю, що моя психіка багато чого заблокувала, тому не міркую про це так часто, як могла б. Я ніби витіснила ці спогади, почала жити швидким життям, багато чого робити, не відвертатися. Не було часу це все відрефлексувати, особливо коли тобі 16, і ти навіть не знаєш, що таке рефлексія.

Коли на якихось святах звучить гімн і вносять прапор, нікого це так сильно не чіпляє, як мене, тому що я знала, що за цей прапор вбивають


Єдиний момент, коли ти можеш пригадати та відчути, що в тебе був травматичний досвід, – коли в школі просили написати твір про свою рідну вулицю. Пишеш, пишеш і розумієш, що це просто жах. Зараз рідна вулиця не моя, у моєму домі живуть окупанти. Вони крали наші речі, ще до того, як це стало відомо всім в Україні. Або ситуації, коли на якихось святах звучить гімн і вносять прапор: нікого це так сильно не чіпляє, як мене, тому що я знала, що за цей прапор вбивають. Це було дуже травматично, тому що люди не розуміли мене. Ніхто не хотів цього визнавати.

Потім вступила до Української академії лідерства, тому що мені підходить цей заклад. Я давно знала, що я патріотична людина, і все готова робити задля розвитку своєї держави. Десь у 2017 році моя сім’я придбала квартиру в Харківській області. Ми були дуже щасливі, перевезли туди з Дебальцевого все майно, яке можливо, і чудово жили в цій квартирі останні два-три роки.

Коли я перебувала в Харкові, мені було важко в університеті, де панувало русифіковане середовище та люди не здатні критично сприймати інформацію. Потім я переборола це, знайшла своїх людей. Зараз просто відчуваю якусь частинку образи на тих, хто усвідомив свою ідентичність тільки після 24 лютого, хоча до того я їм пояснювала це. Вони не могли цього зрозуміти, поки їх дім не окупують.

24 лютого відчуття того, що знову доведеться поїхати, було дуже чітким. Коли ще прогнозували, що вторгнення станеться 8 грудня, я вже малювала собі яскраву картину, як нам знову доведеться тікати з міста. Я ще дуже хотіла навчитися водити авто, бо в нас дві машини в сім’ї, а водій тільки тато. Навчитися я встигла, але отримати права – ні.

Два місяці після Нового року я морально готувалася до того, що вторгнення може відбутися в будь-який день. Саме завдяки тому, що я була впевнена в цьому на 90%, якось я проживала ці останні місяці дуже насичено, щасливо, цінувала кожен момент.

24 лютого я прокинулася від слів мами: «Почалося вторгнення». Потім телефонували друзі, хлопець. Вибухів ми ще не чули, були в тій частині Харківської області, яка розташована не біля кордону. Цей день я зустріла спокійно, але потім цілими днями дивилася новини. Звісно, це був надзвичайний стрес, тому що я взагалі не їла та почала усвідомлювати те, що росіяни знову захоплюють мої рідні території. Я не змирилась із тим, що в мене немає Дебальцевого, але все ж таки прийняла це та просто працюю з цим. Однак коли це знову сталося з тою ж самою Каховкою, де я організовувала мистецькі проєкти, чи з Луганщиною та Донеччиною, з якими пов’язано багато спогадів, я відчула дуже сильний біль. Почала плакати разом із мамою, бо не очікувала, що це станеться настільки швидко.

На третій день повномасштабної війни я записалася до територіальної оборони в нашому селищі, але вона була дуже неорганізованою. Я пішла туди та зрозуміла, що наше керівництво не протистоятиме окупації, якщо вона станеться. На селищних зборах голова жодного разу не назвав речі своїми іменами, не сказав про те, що нас захоплює росія. Він казав: «Если кто-то придет, мы не будем сопротивляться». Для мене це стало дуже сильним ударом. Це знову той самий поворот подій, який я вже переживала у 12 років, і розуміла, як усе відбувається. Влада і всі її структури не протистояли окупації, тому вона відбулася так швидко, і зараз я не хочу, щоб мене окупували. Я знала, якщо це станеться, то мене просто вб’ють або захоплять у полон за мою позицію.

Я достатньо активна в соціальних мережах стосовно теми війни, мені приходили погрози. Писали, що ми можемо здатися, що нам нічого не зроблять, або що я стану їхнім трофеєм, коли вони зайдуть у мою область. Мій батько переживав за мене найбільше, бо я вже доросла та достатньо активна, тому він наполіг, щоби 27 лютого я виїхала з Харківщини.

Це була морально важка дорога, бо я усвідомлювала, що оце і є той час, якого я очікувала, коли мені знову доводиться їхати без нічого, невідомо куди та будувати якесь нове життя


Я поїхала з татом на машині. Проїжджали дуже близько до окупації та довго шукали дорогу. Я вийшла з машини та сіла до людей, які їхали в попутному напрямку. Це була морально важка дорога, бо я усвідомлювала, що оце і є той час, якого я очікувала, коли мені знову доводиться їхати без нічого, невідомо куди та будувати якесь нове життя.

Я доїхала до Дніпра, сіла на евакуаційний потяг до Львова. Там поселилася у своєї подруги. Мені вже було набагато легше, ніж під час минулих переїздів, тому що у Львові збираються дуже багато людей, які зараз кинули свої домівки так, як і я: друзі з Криму, Луганська, Бучі. Я, звісно, погано почувалась усі ці місяці, але розуміла, що життя триває, і згадувала, як наша сім’я вижила в ті часи після першого переїзду, але ми однаково були щасливі разом.

Ми знаємо, що таке окупація, і як у нашому Дебальцевому вбивають людей ні за що


На початку березня моя родина також виїхала, до Вінниці. Зрозуміло, що це було хороше рішення, бо окупація – найстрашніше, що може бути. Для нашої сім’ї це страшніше, ніж бомбардування. Ми знаємо, що таке окупація, і як у нашому Дебальцевому вбивають людей ні за що.

Я продовжую жити, займатися волонтерською діяльністю та працювати в культурному секторі. Чомусь упевнена, що моя психіка пережила достатньо всього, хоча коли я була на проєкті Erasmus у Данії, то побачила від мами повідомлення, що вони в укритті, є приліт і загиблі. Для мене світ ще раз перевернувся, я відчувала злість, істерику. Третій раз виїжджати з того місця, де їм було більш-менш комфортно, – це вже занадто.

Коли тобі 21 й ти все життя перебуваєш у реальній війні, це впливає на психіку


Мої бабуся та дідусь залишилися зараз у Харківській області. Ще одна бабуся живе в Дебальцевому. З нею я взагалі не комунікую, бо це дуже важко. Вона старенька та нічого не розуміє. Каже: «Усе добре, це просто військові об’єкти». Бабуся на Харківщині теж так каже, але ми не говоримо про це. Я розповідаю їм, що в мене над головою летить ракета, а вони відповідають, що все добре, бо так сказали в телевізорі. Також не розповідаю їм про свою волонтерську діяльність, про те, що купую дрони, щоб убивати росіян. Вони кажуть, що я молода дівчинка, і «тобі воно не треба».

Я розумію, що мета росії – зробити так, щоби ми боялися. Їм це не вдасться, бо вони вже зробили достатньо боляче всьому нашому народу, щоб ми усвідомили, що здаватися вже нема куди. Тому я переживаю біль і працюю далі, насолоджуюся життям, наскільки можу, бо знаю, що моє життя одне, і воно має бути щасливим.

Зараз я налагоджую зв’язки з іноземними волонтерами, які хочуть допомагати як медичні волонтери в Україні, або намагаюся закуповувати щось для військових (дрони, турнікети). Працюю на інформаційному фронті, розповідаю європейцям про війну, і це теж травматично, але я звикла до цього. Коли живеш 8 років у таких умовах, ти не можеш спокійно поїхати до іншої країни та сидіти там, насолоджуючись життям. Коли тобі 21 й ти все життя перебуваєш у реальній війні, це впливає на психіку.

Ксенія Чернуха

Донецьк – Запоріжжя – Румунія – Івано-Франківськ

Страху особливо не було, натомість – надія, що я скоро повернуся в Донецьк


З Донецька я виїхала в липні 2014 року з мінімальною кількістю речей: тільки тим, що було на мені, і документами. Поїхала рейсовим автобусом Донецьк – Краматорськ до бабусі. Тоді в дорозі був легкий шок, перебитий міст із товарняком і дорога, продавлена танками. Страху особливо не було, натомість – надія, що я скоро повернуся в Донецьк.

Через декілька днів із Краматорська я поїхала до друзів у Бердянськ. Пам’ятаю, що дорога була довгою, в автобусі – багато літніх людей, жінок і дітей. Усі плакали та не розуміли, куди їхати. У Бердянську ми з друзями вірили, що мине два тижні, і ми повернемося в колишній Донецьк. Увесь час моніторили новини та переживали за тих, хто лишився в місті. У Бердянську було важко знайти хороше та недороге житло, ціни підвищилися моментально з початком бойових дій. Нас жило шестеро в маленькому спекотному бараці за 50 гривень на добу з людини. Через декілька тижнів я розуміла, що їхати в Донецьк поки небезпечно. І постало питання: далі до Києва чи до Запоріжжя?

Вирішили з друзями їхати до Запоріжжя, тому що нам запропонували порожню квартиру на кілька тижнів, поки ми адаптуємося та знайдемо собі житло. Сам процес переїздів складним не був, важко було усвідомлювати, що я ще не скоро потраплю в улюблене місто. Тільки я почала звикати до Запоріжжя та приймати його таким, яким він є, знову вимушений переїзд. 24 лютого я прокинулася від вибухів і спочатку подумала, що здалося. Відразу зайшла в телеграм-канали подивитися новини та зрозуміла, що відбувається. Почалася паніка, я розбудила чоловіка, повідомила йому. Тут же з’явилися флешбеки, нібито це вже було, і я розуміла, що чекає на нас попереду. Підвали, переїзд, нове життя.

Хоч у ті дні телефонували всі, хто міг, пропонували їхати до Польщі чи на захід України, ми вибрали село – і не вгадали. Через тиждень воно стало окупованим


25 лютого ми з чоловіком і дитиною вирішили поїхати в село Очеретувате під Токмаком. Рішення ухвалили після того, як пройшлися районом і зрозуміли, що в нас немає укриттів, ховатися ніде. Хоч у ті дні телефонували всі, хто міг, пропонували їхати до Польщі чи на захід України, ми вибрали село – і не вгадали. Через тиждень воно стало окупованим. Кожен день я мріяла виїхати звідти.

Увесь місяць я переглядала чати з перевізниками, шукала волонтерів, які могли б нас забрати, писала всім можливим громадським діячам, просила про допомогу щодо виїзду. Спробували доїхати до Токмака із Запоріжжя в автобусі, але його не пустили. Через знайомих мені дали контакт хлопця, який зі своєю дружиною машиною прямував до Запоріжжя в обласну лікарню. Я з ним зв’язалася, але кожного разу він говорив, що не знає, коли поїде, але поїде точно.

Приїхавши до рідної країни, я зрозуміла, що до Румунії вже не повернуся


Одного вечора цей хлопець написав, що вони вирішили виїжджати вранці та зможуть узяти нас із собою. Наступного ранку ми з дитиною вже прощалися з рідними на автостанції Токмака. Сіли в машину та поїхали в бік Запоріжжя. Ми проїхали від Токмака до Кам’янського приблизно 20 російських блокпостів. Усе йшло добре, нас пропускали, перевіряли документи та телефони.

Коли ми приїхали на перший український блокпост, нам сказали, що проїзду сьогодні немає, бо будуть провокації з російської сторони. Там ми простояли години чотири, зібралася велика колона з машин, і по селу Кам’янському почався обстріл. Було дуже страшно, сховатися ніде, від кожного снаряду, який падав поруч, машину трусило. У якийсь момент нам відкрили проїзд і сказали терміново виїжджати звідси. Так ми поїхали в Запоріжжя. По всій дорозі від Токмака до Запоріжжя не було жодних емоцій, навколо лежала купа розбитої та згорілої техніки.

У Запоріжжі я з дитиною переночувала в знайомого й він передав нас волонтерам, які відвезли до кордону з Румунією. Там нас зустріли інші волонтери, запропонували обігрів, купу іграшок для дитини, допомогли знайти житло через центр допомоги біженцям.

Коли перейшла кордон, у мене просто текли сльози. Жодних емоцій, тільки розуміння, що ми в безпеці, і нерозуміння того, скільки ми будемо блукати світом. Лише через тиждень я усвідомила, що почала спокійно спати, виходити на вулицю та нічого не боятися. У Румунії було непросто: незнання мови, відсутність нових знайомств, тільки завдяки дитині я виходила гуляти. Постійні дзвінки від подруг, які говорили, що треба їхати кудись далі. Від цього було важко. Потім я просто вирішила з’їздити в Україну, щоб зробити паспорти. Приїхавши до рідної країни, я зрозуміла, що до Румунії вже не повернуся. Немає кращої країни, ніж Україна!

До 2014 року було відчуття дому, потім здавалося, що нам потрібно постійно шукати більш безпечне місце для життя


Мені здається, я не проходжу адаптацію в нових місцях. Дуже складно було звикнути до Запоріжжя, ледве адаптувалася вже після весілля. Завжди було відчуття, що ось-ось, і я повернуся в Донецьк. У Румунії, живучи на валізі, я не відчувала постійності, не було бажання облаштовувати житло, тому що розуміла, що скоро поїду. В Івано-Франківську навіть і не всі валізи відкриті.

Коли виїжджала з Донецька, я ще не зовсім розуміла, наскільки це страшно: їду і їду, скоро повернуся. А зараз вибухи по всій країні, незрозуміло, куди бігти, у всіх паніка. Страх не тільки за себе, а й за дитину, і чоловіка. До 2014 року було відчуття дому, потім здавалося, що нам потрібно постійно шукати більш безпечне місце для життя. Облаштовуючись у знімних квартирах, ти не маєш відчуття дому, не можеш купити все, чого тобі хочеться. Завжди стоїть питання: а як ми потім повеземо це із собою? Поки мій чоловік у Запоріжжі, а я в Івано-Франківську, є відчуття, що нас очікує ще не один переїзд. До того ж війна ще не закінчилася.

Сумую за рідними та близькими, за звичним життям, роботою. Особисто мені допомагає проведення часу з дитиною: хочеш-не-хочеш, із нею треба гуляти, грати, багато розмовляти. Це відвертає.

Єлизавета Коритнюк

Крим – Київ – Львів

Є багато речей, які я дуже люблю збирати: книжки, каміння, гербарій – усілякі матеріальні речі, бо мене позбавили мого дому


Я переїхала до Криму, коли мені було 12 років. Пішла до школи, а потім сталася анексія. Довелося переїжджати. Це була дуже болюча та страшна історія, бо ти опиняєшся там, де мова, гроші та прапори стають іншими, чужими. І тебе це руйнує.

Я переїхала в Україну на своє шістнадцятиріччя. Для мене було великим щастям отримати український паспорт, але я одна переїжджала до родичів, а моя сім’я залишилася в Криму. Напевно, з того моменту я відчуваю себе самотньо, бо моя сім’я, мої дім, квартира, кімната в Криму, і немає людини, яка потурбується про мене. Мої батьки занадто далеко для цього. Ти стаєш старшою, але тобі потрібна ця турбота та знання, що тебе захистять.

Зараз повномасштабна війна, я знову переживаю оцю відсутність турботи, фізичної підтримки, коли твої батьки поряд і говорять тобі, що робити в якихось стресових ситуаціях. Це розбиває мене морально. Через вимушений переїзд із Криму поняття дому та рідного міста для мене розхитане. На це наклалося ще й 24 лютого, коли я втратила свій другий дім. Коли я переїхала до Києва на навчання, я закохалася в це місто, прикипіла до нього. Є багато речей, які я дуже люблю збирати: книжки, каміння, гербарій – усілякі матеріальні речі, бо мене позбавили мого дому. Мені не вистачає його, він дуже далеко.

Крим окупований, із цим пов’язані важкі, травматичні історії. Наприклад, коли ти їдеш ідо тебе докопуються на блокпостах. У мене подвійне прізвище, мене часто питали, чого це я на російських кордонах, чому в мене не подвійне ім’я та ще мільйон дивних запитань, відповідаючи на які, ти кожного разу стресуєш, боїшся, що в тебе заберуть український паспорт. Кожен раз їдеш, як останній. А ти просто намагаєшся потрапити до себе додому, до своєї сім’ї. Кожен раз ти вимушений виправдовуватися, відчувати сором за те, ким ти є.

Моя самосвідомість формувалася як в українки та в людини, яка залучена в культурний, історичний контекст України, якій важливо її політичне та соціальне життя. Кожного року я відчувала, що не зможу їздити в Крим, бачити ці прапори, росіян, я не витримую цього емоційно. Минулого літа собі сказала, що більше не приїжджатиму туди: мені важко бути там та знати, що я купую продукти за гроші, які фінансують систему, яка воює на Донбасі та захопила Крим.

Я розуміла, що почалось, бо ми вже декілька місяців жили в контексті того, що може бути війна


Потім моя сім’я виїхала з Криму через Емірати. Вони залишили все, що в нас було, нашу квартиру, яку моєму батькові як колишньому військовослужбовцю видало Міністерство оборони України. Вони спакували своє життя та виїхали. Скоро вони повернуться до України, їх треба соціалізовувати тут. Їм потрібно буде допомагати, посвячувати їх у культурний контекст. Усе буде на моїх руках, і це так важко.

Батьки будуть їхати до України з Молдови. У мене мама, брат, сестра, треба буде вирішувати, де вчитися, жити, працювати та всі інші питання їхньої інтеграції. Вони все розуміють, їхня позиція проукраїнська, але вони не в контексті. Вони повною мірою не знають ненависті, яку відчуваємо ми, не знають, що таке сирена. Я сподіваюся, що все пройде легко, і я зможу віддати їм трохи відповідальності, яку покладала на себе. Але це ще один виклик для моєї сім’ї через росію.

У мене не було паніки, я усвідомлювала, що відбувається, уже частково відчувала це в Криму, але водночас зовсім не розуміла, що робити


Відчуття дому в мене було прив’язане до Києва: це моє місто, мої люди. Я сформувалася за шість років життя тут. До 24 лютого воно було таким комфортним, добрим, рідним, у класній квартирі. А 24 лютого почалося з того, що моя подруга, з якою я жила 6 років в одній кімнаті, не розбудила мене. Я прокинулася о 7:30 від будильника, вона вже стояла одягнена, у шапці та куртці. Я запитую: «Що відбувається?», а вона каже: «Почалось. Я чула вибухи». Я розуміла, що почалось, бо ми вже декілька місяців жили в контексті того, що може бути війна. Буквально за п’ять хвилин подруга вийшла з квартири, і я залишилася одна вдома.

У мене не було паніки, я усвідомлювала, що відбувається, уже частково відчувала це в Криму, але водночас зовсім не розуміла, що робити. Мої батьки далеко, я одна в Києві, коли почалася війна. Добре, що мої друзі підтримували мене, бо я абсолютно не знала, що робити, який варіант краще: виїжджати зі столиці чи залишатися? Може, у дорозі небезпечно, як я кину свій дім? Біля мене ще живе сусідка-пенсіонерка, про яку я піклувалася. Мої друзі подзвонили та сказали: «Ліза, збирайся, нам треба виїхати з міста». І я почала збиратися, навіть більш-менш нормально спакувала валізу: поклала речі, які були для мене важливі, але однаково не всі.

Зранку мені також телефонували інші друзі та казали: «Приїжджай до Бучі, будь із нами». Я думала, що це один із безпечних варіантів, бо Буча – це маленьке місто. В останній момент у знайомих з’явилося місце в машині, ми виїхали на захід України. Їхали через Ірпінь.

Я поїхала до родичів і три місяці прожила в них, це був дуже складний час. Я була відповідальною в хаті, до мене приходили сусіди моїх родичів і запитували: «Ліза, а що буде далі?» А я думаю: а хто я, щоб знати, що буде далі? Мені доводилося тримати своїх родичів на собі: діда з тіткою, усіх сусідів, які приходили та тривожилися. Потім я переїхала до Львова на три місяці, зараз живу тут, проходжу етап, коли мені потрібно з’їхати з квартири в Києві, яку я дуже люблю та де жила 6 років.

Я втратила свій дім у Криму, зараз я виїжджаю з квартири, у якій прожила 6 років, і це все через росію


Я втрачала дім стільки разів – ментально, фізично. Я втратила свій дім у Криму, зараз я виїжджаю з квартири, у якій прожила 6 років, і це все через росію. Це все через росіян і їхню агресію, через що ти втрачаєш безпечний і особистий простір. Для мене дім – це важлива річ, щось те, чого в мене немає через переїзди. Коли я переїхала до Києва, то казала, що ніколи більше нікуди не переїду, і вчепилася зубами в це місто. Воно стало для мене дуже близьким, а тут сталася війна, і я знову його втратила.

З містами я вибудовую стосунки так само як із людьми: місту потрібно довіритися, до нього треба звикнути, відчути його. Складно щось планувати в країні, де йде війна, але я хочу повернутися до Києва знову, десь у жовтні. Зараз намагаюся зрозуміти, чи можу я жити у Львові, чи підходить мені його атмосфера? Мені до душі, але все-таки Київ – моя зона комфорту, мене ще чекає повернення.

Зараз ти інтегруєшся в місто набагато швидше, бо йде війна, тобі треба пристосуватися. У Львові все склалося добре: у мене відразу знайшлася робота, пов’язана з гуманітарною допомогою. Я не дуже інтегрувалася в місто, але інтегрувалася у своє робоче життя. Ми почали допомагати іншим людям, возити гуманітарку, бігати містом, закуповувати ліки, і в мене не було часу думати про місто й атмосферу. І я справді відсторонено сприймаю Львів, хоча він дуже красивий, але знаю, що повернуся до Києва.

Я переживаю тугу за Кримом, ще й літо, мені так хочеться туди, на море. Те, що моя сім’я виїхала, – це велика радість, бо там неможливо перебувати. Але те, що вони не там, а я не можу туди поїхати, для мене дуже боляче та страшно. Я ніби вдруге втрачаю Крим. Минулого літа я зрозуміла, що не зможу більше їздити туди, і на 24 серпня поїхала одна в мандрівку в Коктебель, вилізла на Кара-Даг, пройшла сама 30 км за день. Це збіглося з Днем Незалежності, у мене було відчуття, ніби я досягла якоїсь особистої маленької незалежності в цей день: поїхала в таку страшну подорож, бо не відчувала себе в безпеці в Криму.

Зараз ти інтегруєшся в місто набагато швидше, бо йде війна, тобі треба пристосуватися


Я не можу розповідати, що я з України, бо я і так в Україні, але в тій її частині, яка захоплена. Мене дратувало те, що я, їдучи до себе додому, витрачаю купу ресурсів, а якісь росіяни долітають до мого дому, ще й розповідають одне одному, наскільки це дешево, наскільки тут погано. Було усвідомлення того, наскільки ми з ними різні, наскільки вони нам не брати. Ми в усьому в різних світах: в екології, містах, ідеях, житті.

23 лютого цьогоріч я виклала пост із фотографіями з цієї подорожі та з нагадуванням, що ми живемо у важкий період, в очікуванні війни. Я вирішила нагадати собі, якою я є, і наступного дня почалося вторгнення. Для мене це все дуже символічно. Моє оточення і я знали, що війни не могло не бути, бо ми – не росіяни, і жодного братання з ними бути не може. Коли сталася анексія, мені було ще 15–16 років, а зараз у мене є власні думки стосовно мови, культури. І всі ідеї про те, що культура поза політикою, та інші російські наративи для мене не спрацьовували.

Мені хочеться докладати більше зусиль для того, щоб війна закінчилася


Ти багато чого робиш, але ти настільки виснажений війною, що думаєш, ніби робиш мало. Мені хочеться докладати більше зусиль для того, щоб війна закінчилася. Допомагають друзі: це велика підтримка й опора в моєму житті, бо сім’я далеко. Також я пішла в терапію, для мене це теж велика підтримка, але життя дуже насичене, я зараз я проживаю кожен день, ніби рік. Дуже багато подій, дуже багато людей, переїзди, моя робота, пошук ще однієї роботи, приїзд моїх батьків, війна – і це все тут, зі мною. Деколи це все дуже сильно тисне, але в один момент ти згадуєш, що є військові, які нас захищають. Вони можуть, а я не можу?

Частина моєї сім’ї, деякі друзі воюють. Я знаю, що це таке, бо бачу людей, які повертаються звідти, і це не АТО чи ООС. Це інша історія, а бачу їхній стан і розумію, що там іде справжня війна. У нашій організації, низовій феміністичній ініціативі «Білкіс», ми трохи втомилися від гуманітарки та вирішили змінити вектор діяльності на просвітницькі проєкти. Остання з наших гуманітарок – це бокси з продуктами для 17 людей, які жили в підвалі. Це дуже багато продуктів, які ми закуповуємо самі, потім четверо жінок усе це розвозять, і це 17 посилок щонайменше по 20 кг. Це все потрібно придбати, організувати, відвезти, скласти, купити коробки на пошті. Важко, незручно, але потім ти думаєш: люди живуть у підвалі. Я зможу донести ці коробки та надіслати їм, забрати з АТБ шість візків із продуктами, зможу, бо є люди, яким це потрібно. І запити не закінчуються, їх стає більше. Люди телефонують, пишуть, є потреба в багатьох речах.

І в нас закінчується ресурс на це. Я не можу зараз опустити руки, бо комусь важче. Хочу, щоб колись гуманітарна допомога не була нікому потрібною.

Розповісти друзям
1 коментарпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.