Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Для мене він зник безвісти»: це жінки, які не спілкуються з рідними через різні погляди на війну

«Для мене він зник безвісти»: це жінки, які не спілкуються з рідними через різні погляди на війну — Власний досвід на Wonderzine

Припинити, не можна порозумітися

З 24 лютого позиція багатьох українців стосовно всього російського стала більш кристалізованою та чіткою. Хтось припинив слухати російську музику, дивитися російські фільми, хтось перейшов на українську мову в побуті та спонукає інших долучатися до формування українськомовного інфопростору.

На жаль, у деяких випадках захист власної позиції став виснажливою справою. Комусь доводиться буквально розплющувати очі своєму оточенню, спілкуватися мовою фактів і фотопідтверджень, показувати, що є чорним, а що білим.

Ми поспілкувалися з жінками, які розірвали стосунки з рідними людьми через різні погляди на війну. Вони розповіли про власні спроби пояснити близьким про війну, щоденні злочини з боку росіян, дію пропаганди та поділилися, чи є такі розмови результативними.

Текст: Ольга Дуденко

Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів

Юлія

25 років

Усі розмови зводилися до того, що я маленька, дурна та з промитими мізками


Я пізня дитина в родині, моєму батьку зараз 83 роки. Потрібна коротка передісторія: він інженер, працював за Радянського Союзу на високих посадах. За його розповідями, КДБ возило його на роботу та з роботи, на дачі керівників, тобто в людини все було «в шоколаді». Потім Союз розпався, і всі висловлювання із серії «Україну придумав Ленін» я чула від нього все своє життя.

Я списувала це на те, що він стара людина, йому там було краще. Хай говорить, що хоче. І мама це ігнорувала, і мені було байдуже. Що варто також зазначити: тато понад 20 років живе в Америці.

З 2014 року ці питання ми особливо не порушували, іноді могли посваритися, але я говорила, що не збираюся його слухати. Усі розмови зводилися до того, що я маленька, дурна та з промитими мізками. Та й цей конфлікт усередині родини відчувався не так сильно. А потім сталося 24 лютого. Я в Італії, моя мама в Києві, причому вона живе біля президентського кварталу. Тоді ще ніхто не знав, що взагалі буде. У моїй картині світу, коли я почула, що танки в Києві, то подумала, що вони вже в неї під домом.

У мене все тремтіло, я телефонувала своїм друзям, перевіряла, хто де, з ким. Зателефонувала татові, подумала, що після такого він уже точно одумається. У відповідь почула: «Ой, Юля, у вас там скоро все будет хорошо. Фашизм победят». Я подумала, що, можливо, людині треба декілька днів на усвідомлення, до нього дійде. Телефоную через кілька днів – те саме. «Вас визволяють, у вас там бандерівці, а вісім років ви бомбардували своїх». Десь місяць-півтора я ще терпіла, потім він сам написав мені та запитав, як у мене справи. Як у мене можуть бути справи, коли в моїй країні війна, і там залишилися всі рідні? «Ой, не мороч голову, це ваші бомблять».

У принципі, я вже морально змирилася з тим, що рано чи пізно ми б розірвали спілкування, тож зробили це раніше


Я кидаю слухавку. Минає тиждень, він знову телефонує – і знов те саме. Потім я вирішила йому розказати аргументовано, розкласти все по поличках. Однак після викриття злочинів у Бучі він доводив мені, що все це постанова, і це наші наробили. Тоді я сказала йому «до побачення». У принципі, я вже морально змирилася з тим, що рано чи пізно ми б розірвали спілкування, тож зробили це раніше. Бо я просто не витримувала.

Він намагався телефонувати, але я просто не беру слухавки. Не бачу сенсу у витрачанні енергії


Одна справа, коли так висловлюються в росії, інша справа, коли найрідніша людина, яка має тебе підтримати. Я кажу йому: «Ти ж розумієш, на місці вбитих могла бути я». А я сама планую восени повертатися до Києва. «Ти ненормальна, вас зазомбували, тобі потім буде соромно», – чую у відповідь. Коли почали обговорювати Кримський міст, батько казав: «Якщо ви до нього хоч доторкнетеся, по вас вдарять ядерною ракетою». Ну а я йому розповіла, що якщо вдарять по нас, то вдарять і по Америці. Почнеться справжня ядерна війна.

З початку травня я з ним не спілкувалася. Він намагався телефонувати, але я просто не беру слухавки. Не бачу сенсу у витрачанні енергії. Мама ще намагалася поговорити з ним. П’яти хвилин вистачило. Найсмішніше те, що людина живе в Америці: 20 років у цивілізованій країні.

З братом я також припинила спілкуватися. Він із 15 років в Америці. Йому глибоко байдуже на все, що відбувається і в Україні, і в росії в цілому. Він вважає себе американцем, і коли я почала сваритися з батьком, він мені зателефонував і запитав: «Чого ти батька хвилюєш? Це все не має стосунку до родини, це все політика». Мама сидить в Україні, усі мої рідні там, мої друзі з Бучі виїжджали під обстрілами. Що означає поділ на політику та на родину?

Я могла роками списувати погляди тата на його бекграунд і ностальгію за Союзом, але всьому має бути межа, особливо коли у твоїй країні літають ракети


Брат також говорив, що нам промили мозок, а через три дні нас уже не буде. Йому відверто байдуже, він просто казав: «Чому ви спротив чините, треба здатися. Люди в Харкові вмирають, бо ви не здаєтеся». У нього логіка така, нібито треба просто припинити стріляти, і все стане на свої місця.

Я могла роками списувати погляди тата на його бекграунд і ностальгію за Союзом, але всьому має бути межа, особливо коли у твоїй країні літають ракети. Мені ще сподобалася теза про те, що мені пора зводити націоналістичні тату, бо повісять. А я кажу: «Як це повісять, вони ж, за вашими словами, звільняють?»

Він хороший як батько: багато років підтримував у всіх моїх починаннях, оплатив закордонне навчання, але коли за останні півтора року я казала йому, що готуюся до переїзду до Києва, шукаю роботу там, усе, що на це чула, що я хвора на голову.

Для себе я зробила висновок, що йому вже дуже багато років. Ідеологія цієї людини фактично є її сенсом життя. Відмовитися від усього, у що ти вірив, і визнати, що 80 років ти жив обманом, – дуже важко. Крім того, він не живе в Україні. Робити щось заради людини, яка ні на що не впливає, я не бачу сенсу. Час буде витрачений, найімовірніше, нічого не зміниться. А от людей, які будуть впливати на якісь процеси в країні, варто не втратити.

Валерія

22 роки

З 2014 уже були якісь конфлікти, пов’язані з війною, бо тоді ми з родиною переїжджали з міста Авдіївки на Донеччині


Останній раз я бачилася з хрещеним батьком у 2013 році, коли приїжджала до нього в санкт-петербург. Тоді мені було 13 років, я ще не сформувала жодного ставлення до росії. З наших зустрічей я завжди розуміла, що мій хрещений батько доволі запальна людина, його дуже легко розізлити. Більшу частину життя він прожив у росії. Там було його оточення, там він будував кар’єру, і ми в принципі рідко спілкувалися.

З 2014 уже були якісь конфлікти, пов’язані з війною, бо тоді ми з родиною переїжджали з міста Авдіївки на Донеччині. На той час ця тема стала для нас такою, яку краще не обговорювати. Наприклад, коли батьки зідзвонювалися з хрещеним батьком через Скайп, ми могли обговорювати будь-які теми, тільки не цю. Та й моєї активної участі в цьому спілкуванні, мабуть, не було: я просто підходила привітатися, показати себе, що я жива, здорова, зростаю.

24 лютого ми з хлопцем вирушали на захід України, дорога була доволі довгою, тому я листувалася з рідними стосовно того, що відбувається. Пам’ятаю, почала писати й хрещеному батьку теж. Зверталася до нього українською, хоча до того ми спілкувалися російською. Думаю, що половину з написаного він навіть не зрозумів.

Потім він зателефонував. Чи зрозумів він щось, чи не зрозумів, але запитав, яка допомога потрібна, що можна зробити. Я почала йому пояснювати ситуацію загалом. У мене все тремтіло, я почувалася розгубленою. До того, як він зателефонував, я написала йому в телеграмі багато повідомлень. Хотіла просто повідомити, що чула вибухи зранку, що ми їдемо, і мені дуже страшно, а батьки залишилися в іншому місті. Хотілося передати свої почуття, тим самим ствердити, що почалася війна, і її розв’язала росія. А я живий свідок того, що це правда.

Під час цієї бесіди він також говорив, що це все політики, Зеленський і путін вирішать усе між собою, а ми можемо приїжджати до нього, щоб перечекати, поки політики повирішують питання


Я сказала йому, що він може виходити на мітинги. Тоді ще вірила, що це принесе ефект. Я говорила, що він може поширювати інформацію та донатити на Збройні сили України. Ця пропозиція викликала в нього багато негативних емоцій, і він почав доволі агресивно відповідати на мої прохання. На той момент мені взагалі не спадало на думку, що хрещений цього не сприйме, проте це людина з іншої реальності, яку всі ці роки наповнювали пропагандою.

Він просто вибухнув від моєї розповіді: «Ти мені радиш підтримувати війну, платити за це». Я була й так у тривожному, переляканому стані, а тут іще до мене проявляють агресію. Я припинила цю розмову та кинула слухавку. Під час цієї бесіди він також говорив, що це все політики, Зеленський і путін вирішать усе між собою, а ми можемо приїжджати до нього, щоб перечекати, поки політики повирішують питання.

Я намагалася розмовляти мовою фактів, але всередині були такі емоції, які не давали спокійно та поступово переконувати людину


Після цього декілька днів я витримала паузу в нашому спілкуванні. Моя мама зідзвонювалась із ним, бо це її брат. Вона була більш стриманою, розуміла, що в нього своє сприйняття та намагалася з ним не сваритися. Потім у якийсь момент я почала кидати йому в телеграм фотографії та новини про жахливі речі, які відбуваються в Україні. Коли ці світлини з’являлися в інформаційному просторі, мені хотілося, щоб він їх бачив і відчував сором.

Я намагалася розмовляти мовою фактів, але всередині були такі емоції, які не давали спокійно та поступово переконувати людину. Тому надсилала йому найстрашніше. Коли мама спілкувалася з ним, він казав: «Хай Лєра перестане це робити, чому вона надсилає мені жахи?» й таке інше. Пристав на якусь дитячу позицію. Моя мама виправдовувалася тим, що я ще молода, назвала мене радикальною, із загостреним почуттям справедливості.

За декілька днів до повномасштабного вторгнення, коли починалися побоювання серед знайомих і казали про те, що варто збирати тривожні валізки, моя сім’я не спілкувалася з хрещеним батьком з цього приводу. І він не запитував про це. У моєї мами в родині взагалі було троє дітей: вона, її брат (мій хрещений батько) та сестра. І ця сестра пробула в Ірпені, коли там було доволі небезпечно. Вони також ділилися, що брат зовсім не цікавився, чи жива вона взагалі.

Після всіх цих діалогів я пам’ятаю, що запостила в інстаграм допис про те, що в мене більше немає хрещеного батька


Після всіх цих діалогів я пам’ятаю, що запостила в інстаграм допис про те, що в мене більше немає хрещеного батька. Напевно, я не відчувала страху втратити цю людину. Ми не були сильно близькими. Водночас мої погляди не дозволили б мені спілкуватися з ним після всього, що він сказав. Навіть не знаю, чи він бачив той пост. Зараз він навіть не стежить за мною в соцмережах, просто відписався. І текст я писала українською, тож він би однаково нічого не зрозумів.

У мене немає якогось такого досвіду, який став би прикладом для інших людей у комунікації з рідними. Швидше є досвід прийняття того, що якась людина пішла з мого життя через погляди, далекі від моїх. З мого кола спілкування вийшли й деякі люди з України, які також мали дивні погляди.

У моєму житті вже відбулися певні зміни: батьки виїхали з Нікополя, тому що там стало небезпечно. Не знаю, чи хрещений дивиться якісь новини, крім російських, чи десь міг побачити, що за останній час багато прилітало в Нікополь. Рефлексуючи зараз, я не знаю, чи є зміст щось доводити йому, пояснювати, якщо він не поінформований про події в наших містах.

Можливо, це не ті люди, з якими взагалі можливо розмовляти. Історія нашого з ними діалогу, напевно, ще не завершена. Коли війна закінчиться, можливо, ті близькі люди, які не вірили в те, що робить росія, звідкись дізнаються правду та зрозуміють, що оточували себе брехнею. Цікаво, як повернеться історія, чи почуємо ми щось від них узагалі, чи відчують вони сором, провину за те, що не вірили своїм близьким і не запитували, що в них відбувається в країні, де йде війна.

Катерина

21 рік

З 24 лютого жодних компромісів уже бути не могло


Я розірвала стосунки з друзями з Криму. Узагалі різні погляди розділяли нас від самого початку війни. Але поки не сталося повномасштабне вторгнення, я ніколи не приділяла цьому значної уваги, завжди шукала якісь компроміси, намагалася не зачіпати цю тему. З 24 лютого жодних компромісів уже бути не могло.

У перші дні повномасштабної війни я сподівалася, що друзі все зрозуміють. Я дуже близько спілкувалася зі своїм найкращим другом із Криму на той момент, ділилася з ним усім, що відбувається в моєму житті, і в перший день війни теж написала йому: «Привіт, нас бомблять, летять ракети». А в мене батьки з Бучі, і тоді я їхала до них. Ділилася з ним усіма переживаннями, на що він мені відповів: «Катя, не переживай, скоро все будет хорошо, вас спасут». Я не могла йому нічого відповісти та просто припинила з ним спілкуватися.

Так само вчинила близька подруга, яка раніше була моєю тренеркою та дуже важливою людиною для мене. Вона рік жила в Криму, мала проблеми з фінансами, і ми дали їй житло, удома в нас. І вона знає, що мої батьки живуть у Бучі. Коли все починалося, ми з нею спілкувалися, на що вона мені відповіла: «Катя, не разводи ненависть». Тому я теж розірвала цей контакт.

Просто не вкладається в голову, що люди можуть настільки не розуміти, що відбувається


Потім через деякий час мені написав друг Андрій із запитанням: «Як ти?». На це запитання було дуже важко відповісти. Я йому відписала відразу після того, як стало відомо про російські злочини в Бучі. Це був просто здоровенний лист про всі свої думки щодо нього та всієї ситуації. Я написала, що для мене він зник безвісти, що я загубила його як друга, і цей біль від втрати його як товариша не зрівняється з болем, який я зараз переживаю. Нічого на це він мені більше не відповів.

Я взагалі припинила спілкуватися з усіма своїми друзями, знайомими з Криму. У мене залишилося, може, троє людей, двоє з них виїхали в Україну. З усіма іншими не підтримую контакт, повідписувалася в соціальних мережах, бо це неможливо. Просто не вкладається в голову, що люди можуть настільки не розуміти, що відбувається.

Деякі з моїх друзів приїжджали, вони знають українську культуру, українців, вони самі українці та кримчани. Для мене цей факт – найбільший біль


Я ніколи не приховувала своєї позиції серед друзів, ми просто намагалися не порушувати цієї теми. Після розмов я запрошувала їх до Києва, завжди була готова прийняти, показати місто. Деякі з моїх друзів приїжджали, вони знають українську культуру, українців, вони самі українці та кримчани. Для мене цей факт – найбільший біль. Однак це завжди були люди без чіткої позиції, їм однаково, вони ніби не належать до жодної з країн. Пристосовуються, щоб лише не було війни.

Вісім років життя в окупації дуже сильно впливають на світогляд. Вони дуже обмежені, не виїжджають нікуди, крім росії, не бачать світу, не читають інформації на різних ресурсах. Є кримчани, які повиїжджали, і вони свідомі, і є кримчани, яких влаштовує те становище, у якому вони перебувають, і все інше їм нецікаве. У Криму немає війни, тому вони нормально почуваються.

Було дуже важко донести щось цим людям у діалогах. Вони ніколи не мали чіткої позиції, але зараз мене це сильно шокує. Значить, нам не по дорозі разом, і спілкуватися з ними я вже не бачу сенсу. Вони чітко показали свій вибір.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.