Views Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Тіло наче перестало бути цілісним для мене». Дівчата про шрами та історії, які стоять за ними

«Тіло наче перестало бути цілісним для мене». Дівчата про шрами та історії, які стоять за ними — Власний досвід на Wonderzine

«Для мене він був фізично кілька сантиметрів, а морально – на все тіло»

«Пам’ятаю, що прокинулася після наркозу й моєю першою думкою було не: «А чи зможу я мати дітей?», а «Як я буду жити з цими шрамами?», – розповідає одна з героїнь нашого матеріалу. Ставлення до шрамів може відрізнятися та змінюватися з часом: в один період вони за відчуттями можуть бути ніби на все тіло, а в інший – сприйматимуться як невеликий косметичний дефект, який врятував життя.

Ми поспілкувалися з жінками про ставлення до шрамів на власному тілі. Це історії про прийняття зовнішності, толерантність, визнання своєї цінності та вдячність.

Олександра Буринська

головна редакторка Cosmopolitan Ukraine


Моя історія прийняття свого тіла – шлях у 30 років. У дитинстві я професійно займалася балетом. Десь у 14 років різко закінчила й через це погладшала. Тому все життя худла й хотіла мати «класне тіло», яке б подобалося іншим, і не вважала своє красивим. Можливо, тому мене так зачепила поява шрамів. Для мене це було наче доповнення до й без того «неідеального» тіла.

Кілька років тому мені робили операцію з гінекології, видаляли пухлину. Пам’ятаю, що прокинулася після наркозу й моєю першою думкою було не: «А чи зможу я мати дітей?» чи «Яке в мене майбутнє?», а «Як я буду жити з цими шрамами?».

Після операції залишилося три шрами. До того ж на чутливій частині тіла – унизу на животі. Їх можна побачити й у купальнику, і в білизні. У мене дуже чутлива шкіра, через що я почуваюся дуже fragile (тендітною, вразливою – ред). І з появою цих шрамів моє тіло наче перестало бути цілісним для мене. Пам’ятаю, що перші кілька місяців у мене щоразу був шок, коли я проходила повз дзеркало.

Спочатку ці шрами виглядали зовсім не так, як зараз. Вони були червоного кольору й повільно загоювалися. Це були мої перші шрами у свідомому віці та я не знала, чи залишаться вони такими назавжди. Мені здавалося, що вони дуже помітні. Було таке відчуття, що люди бачать їх навіть через одяг. Я перейшла на суцільні купальники й ніяковіла, коли мені треба було роздягнутися перед чоловіком. Я наче втратила впевненість у собі та своєму тілі.

Перший час після операції я намагалася знайти якусь позитивну сторону цієї історії, але в мене не виходило. Особливо мені «подобалося», як у той період мені казали: «Та вони непомітні, такі маленькі». Звісно, усі люди, які так казали, насправді намагалися мене підтримати, але так вони знецінювали мої емоції. У нас заведено казати: «Та навіщо ти взагалі переживаєш?» або можуть перебити й почати: «А от у мене...». Інколи чийсь досвід допомагає, але не тоді, коли хочеться виговорити свій «біль».

Для когось такий шрам нічого не значить, а для мене він був фізично 3 сантиметри, а морально – на все тіло


Я б радила іншим у такій ситуації просто слухати, емпатувати й давати поради тільки якщо про них просять. Але точно не намагатися допомогти фразами типу: «Та забий!». Для когось такий шрам нічого не значить, а для мене він був фізично 3 сантиметри, а морально – на все тіло.

Я давно ходжу на психотерапію, тому пропрацювала цю тему та змогла подивитися на шрами інакше. Це дало поштовх для зміни ставлення до тіла загалом. Насправді ні мій розмір одягу, ні шрами, не стосуються мене як особистості. Це просто моє тіло, частина моєї історії. Якщо якась людина вважає, що це робить мене некрасивою, то мені з нею просто не по дорозі.

Поступово я звикала до шрамів. Роздивлялася і – прозвучить дивно – розмовляла з ними. На якомусь етапі я перестала їх боятися. Зростала внутрішня впевненість у собі. Я перестала вимикати світло [перед тим, як роздягнутися]. Повернулася до роздільних купальників. Почала танцювати вдома голою. Звісно, я не перестала їх помічати, просто робила це вже з іншим меседжем. А ще вигадала собі, що вони виглядають як перевернутий смайлик. Я дивилася на живіт і казала собі, що ці шрами мені усміхаються [сміється].

Мені чомусь раніше здавалося, що люди оцінюють мене саме за зовнішністю. Наше суспільство зациклене на цьому. Але зараз я вважаю, що від цього треба відходити. Коли я стала направляти фокус не зовні, а всередину себе, то почала по-іншому ставитися й до людей навколо. Я зрозуміла, що неідеальна, інші – теж неідеальні, і це нормально. Звучить банально, але для мене був дуже корисний інсайт.

У мене в голові було багато установок відмінниці, що все має бути ідеально, красиво. А життя показує, що ідеального взагалі нічого не буває. Ідеальність якраз і полягає в неідеальності. Тому з цим досвідом я стала більш толерантна і до себе, і до інших. Я зрозуміла: коли робиш ставку на свої внутрішні якості – чесність, почуття гумору, упевненість у собі, усе «зовнішнє» залишається на другому плані. Адже ми набагато більше, ніж просто довгі вії чи тонка талія.

Марія Банько

маркетинг-директорка «Сім’ї ресторанів Діми Борисова»


Цей шрам з’явився, коли я була маленькою дитиною. Це був 1993 рік, тоді мені було чотири роки.Тому я мало усвідомлювала, що зі мною відбувається. Я розуміла, що захворіла, навколо почало з’являтися багато людей у білих халатах, а моя родина метушиться, щоб вирішити якусь проблему.

У мене був рак нирки, пухлина Вільмса. Це поширене дитяче захворювання з високим рівнем смертності. На щастя, наразі з розвитком медицини він стає нижчим. Мені видалили нирку, після чого було декілька курсі хімієтерапії.

Кажуть, наразі є технології, які дозволяють видалити пухлину з меншим косметичним ефектом, однак, якщо чесно, у 93-му році це точно не було головною проблемою. Проблемою було знайти потрібних лікарів у Миколаєві та гроші на коштовну операцію. Тому за цим [шрамом] стоїть радше історія героїчного подвигу моєї родини.

Тоді не було фандрейзерства чи фондів, до яких можна було звернутися, як зараз. Щоб зібрати гроші на операцію, [мої родичі] продавали все, що можна було продати, шукали будь-які заробітки. Одна моя бабуся продала свої золоті вставні зуби, а інша, яка жила в селі, зарубала всю худобу не в сезон і продала. Так назбирали гроші на операцію та ліки. Пам’ятаю, що під час останніх процедур розплачувалися з медсестрами банкою меду.

Після цього моє дитинство було досить відлюдькуватим. Був ризик, що навіть проста застуда може мати великі наслідки для організму. Тому кілька років після операції я не гралася на дитячих майданчиках, а проводила час у своїй кімнаті з м’якими іграшками та купою книжок.

Я не розуміла, що тут обговорювати: у когось карі очі, хтось пише правою рукою, а в мене лишився шрам. Це не є чимось, що визначає особистість


Попри це, на мою функціональність у житті [ця операція] не вплинула. Батьки виховували мене як звичайну дитину, хіба що в мене було звільнення з фізкультури у школі. Не було моментів страху чи сорому, які мені доводилося пізніше в житті переборювати. На щастя, батьки не пояснили мені, що зі мною «щось не так».

Ми з батьками мало про це говорили. Мені просто переповідали частини цієї історії й уже у свідомому віці я змогла скласти їх в одну картину. Уперше з мамою я поговорила про це, коли мені було аж 27 років. А усвідомлення того, через що в той момент пройшли мої батьки, сталося, коли я досягла того віку, щоб уявити себе на їхньому місці.

Коли фотографка Діана Андруник запропонувала мені взяти участь у проєкті «Не така як інші вона», я не розуміла, що тут обговорювати: у когось карі очі, хтось пише правою рукою, а в мене лишився шрам. Це не є чимось, що визначає особистість. Водночас у проєкті брали участь інші героїні, які справді пройшли через випробування, на відміну від шраму, який я отримала в дитинстві. Але потім я подумала, що це дивна ідея порівнювати страждання. І вирішила, що приклад, як можна ставитися до шраму, не як до проблеми, може бути комусь корисний.

Мене виховували так, що я сприймаю своє тіло як нормальне. У мене може бути багато інших вразливих точок, але точно не тілесність. Так, я не ношу відкритий одяг. Але це не пов’язано зі шрамом. Просто я не дуже відкрита людина, тому люблю ходити в чорних светрах, закритих купальниках та окулярах. Це точно не через те, що хтось може не так подивитися на мій шрам. Навіть коли я йшла на зйомку, мене набагато більше хвилювало, що я набрала вагу, ніж наявність шраму.

Узагалі, я багато рефлексувала на цю тему під час створення проєкту «Не така як інші вона». І всі ці міркування були про прийняття, довіру, стосунки зі своїм тілом. Вони дуже сильно виходили за межі маленького шраму чи історії однієї хвороби. Я зрозуміла цінність і навіть певну неспіврозмірність невеликого косметичного дефекту й банальної можливості жити, адже хвороба була небезпечною. Зараз я відчуваю велику вдячність до своєї родини.

Стася Лутова

графічна дизайнерка Madcats


Мені було 13 років, коли в мене сталося запалення на губі. Я пішла в лікарню, де мені призначили лікування, частина якого була з народної медицини. Наприклад, радили прогрівати губу теплою цибулею. Я робила все, що мені сказали, але ставало тільки гірше. Зрештою в мене була температура під 40, запаленим було вже все лице й одне око не відкривалося. Мене терміново поклали на операцію під наркозом.

Хірург потім сильно насварив маму, бо ще трошки й запалення могло б бути дуже небезпечним для мене. Він запитував, чим я лікувалася, виявилося, що всі ці народні методи лікування не можна було ні в якому разі застосовувати. Лікар сказав, що якби ми цього не робили, усе б пройшло й не потрібно було б робити операцію.

Потім кілька тижнів лежала в лікарні під крапельницею. На хірургічному столі я ще підхопила запалення легенів. Нічого не могла їсти та нормально спати. Постійно робили перев’язки, бо губу прорізали наскрізь. Усе сильно боліло. Але водночас мені було дуже спокійно. Відступили всі буденні переживання. Я зрозуміла, що духовний спокій і рівновага не залежать від тілесного. З цього моменту мене почали цікавити духовні пошуки, різні релігії. Особливо цікавою була тема випробувань.

Раніше мені було незручно розповідати цю історію, а зараз навіть подобається. Мені здається, коли людина її почує, це нас якось зблизить


Коли я вийшла з лікарні, у мене була жива рана на пів губи. Я повернулася у школу, але було дивно, бо я наче стала трошки іншою людиною. У тому віці всі якраз починали зустрічатися, дівчата дуже переймалися своєю зовнішністю. Тоді в мене з’явилися комплекси, з якими я боролася ще 5 років. Тоді було враження, наче зовнішність може допомогти отримати краще життя. Нам же з дитинства кажуть: «Треба бути хорошою та красивою дівчинкою». І тут виникла проблема – я була не до кінця така. Шрами тоді виглядали набагато помітнішими, ніж є зараз. Мене не помічали, я відчувала якусь несправедливість, наче стосунки для мене завжди будуть чимось недоступним, бо я «не така». Навіть коли я чула від інших людей, що мені цей шрам личить, робить незвичайною, мені було важко в це повірити.

Пізніше я почала займатися фотографією. І зрозуміла, що мені нудно знімати звичайних моделей з умовно типовою зовнішністю. Цікавіше шукати в людях щось особливе. Пам’ятаю, знімала одну дівчину зі шрамом на щоці. Вона була дуже красива, я зрозуміла, що цей шрам робить її тільки цікавішою. Бо в неї є історія, яка, ймовірно, якось змінила її. Тоді моє сприйняття змінилося. Тепер я думаю, що прийняття недоліків – фізичних і психологічних – і бажання не надавати такої важливості зовнішньому вигляду, робить мене гармонійною людиною.

Раніше мені було незручно розповідати цю історію, а зараз навіть подобається. Мені здається, коли людина її почує, це нас якось зблизить. Зараз я все ще інколи можу переживати через шрам. Наприклад, коли фотографуюся, стаю стороною, де його менше видно. Але чи хотіла б я, аби зі мною це не сталося? Ні. Це дало мені так багато всього внутрішньо, що ні з чим не зрівняється.

Анастасія Проц

студентка, журналістка


Батькам ще до мого народження сказали, що в мене вроджені вади серця. Це спадкове, у мами теж такі проблеми. Але батьки не дуже хотіли робити операцію й до останнього вигадували інші способи, як можна з цим упоратися. Батько навіть екстрасенса привозив, але нічого не допомагало. Через поганий кровообіг кисень не потрапляв у голову, я постійно плакала. Зробили операцію, коли мені було чотири місяці. Після неї в мене залишилося чотири шрами: три маленькі на руках і ногах, один великий (16 сантиметрів) на грудях.

У мене не виникало питань про шрами в дитинстві. Я думала, що це цілком нормально. Про те, що в мене була операція, я дізналася десь у чотири роки, коли йшла в садочок. Тоді мама дала чітку відповідь, що казати, якщо мене будуть про це запитувати.

У початковій школі, під час переодягання на фізкультуру, дівчата почали помічати, що в мене щось є на тілі. Вони дивувалися, але нічого більше. Уже у старших класах могли сказати, що мій шрам на руці такий, наче я вживаю наркотики. Але мене це взагалі не турбувало.

Раніше мені здавалося, що батьки від мене багато вимагають, мені бракувало проявів любові. А зараз знаю, що в мене є доказ того, що я їм цінна


Поки якось на шопінгу з батьками тато не сказав мені, що треба вибрати щось, щоб прикривало шрам. «Та куди тобі таку футболку, у тебе ж шрам буде видно». Це було в підлітковому віці, у мене й так були причини бути незадоволеною собою. Приблизно в цей період у моєму гардеробі з’явилися светри з горловиною та закриті сукні.

З батьками ми рідко про це говорили. У моєї мами через такі спадкові вади серця були викидні, тому я розуміла, що їй неприємно спілкуватися на цю тему. Більшість історій про це мені розповіла бабуся. Про те, як мої батьки хвилювалися, скільки зусиль вони доклали. Тому з часом цей шрам став нагадуванням про те, що мене дуже сильно люблять. Він подарував мені впевненість і знання своєї цінності.

У мене нещодавно була смішна історія. На вихідних я працюю в дитячому музеї й під час екскурсії одна дівчинка сказала, що мої два шрами схожі на розетку. Оскільки це музей науки, я пожартувала, що екскурсію в нас ведуть андроїди та я так заряджаюсь [сміється].

Для мене цей шрам – не про прийняття своєї зовнішності, а про вдячність своїм рідним. Тепер 11 листопада – у день, коли була операція – ми збираємося сім’єю. Раніше мені здавалося, що батьки від мене багато вимагають, мені бракувало проявів любові. А зараз знаю, що в мене є доказ того, що я їм цінна.

Текст: 

Софія Пилипюк

редакторка Wonderzine Україна

Фото: 

Яніна Сич

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.