Views Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Вона сказала: «Я хочу розмазати тебе по стінці». Історії жінок, яких цькували вчителі у школі

«Вона сказала: «Я хочу розмазати тебе по стінці». Історії жінок, яких цькували вчителі у школі — Власний досвід на Wonderzine

І що робити, якщо це відбувається з вами чи вашою дитиною

У школі Львівської області вчителька побила 11-річного учня у присутності однокласників. За словами директорки школи, викладачка розбороняла учнів, які билися на перерві, та вдарила одного з них після того, як він крикнув їй: «Вийди звідси!». Це зафіксували на відео, яке поширилося в інтернеті. Після розголосу вчителька написала заяву про звільнення.

Жорстоке поводження вчителів з учнями може виявлятися не лише у фізичному насильстві, а й у приниженнях, крику, необґрунтованих оцінках, недоцільних вимогах до зовнішнього вигляду. «Як показує практика, діти, без перебільшення, щодня стикаються з жорстоким поводженням, але не всі викладачі вважають те, що вони роблять із року в рік (десятками років), жорстоким поводженням», – розповідає Роман Бондаренко, юрист ГО «БАТЬКИ SOS». «Наприклад, дітей ставлять у куток, бо завжди так робили, але про те, що це жорстоке поводження, просто не знають».

Ми попросили людей, які страждали від знущання чи цькувань від вчителів у школі, поділитися спогадами про цей досвід і своїми думами з цього приводу зараз. А також запитали в експерта, що робити, якщо вас або вашу дитину у школі принижує викладач.

Юлія Менжуліна

Happiness maganer в іт-компанії

 Я навчалася у Кловському ліцеї. У багатьох моїх однокласників і просто учнів цієї школи будуть інші дитячі спогади про навчання. Одного разу я опублікувала пост щодо викладачки, про яку я розповім далі, і мені писали [інші учні], що в них був зовсім інший досвід. Але в нас був різний Кловський. Коли ти приїжджаєш у школу з охоронцем, а вчителі знають «хто твій тато», то з тобою спілкуються зовсім інакше, ніж із дівчинкою, яку возить до школи бабуся.

Ці події трапилися близько 12 років тому, приблизно в 5–7 класі. Звичайно, і в 8–9 класі вони не пройшли, просто мені було трохи легше з ними справлятися. Але тільки тепер, 12 років потому, у мене з’явилися сили захистити ту маленьку дівчинку Юлю.

У мене у школі була вчителька Віра В. Про неї в різних учнів будуть різні спогади – і хороші теж. Попри всі мої образи й біль, я розумію, що моя розповідь не говорить про те, що вона була така завжди й з усіма.

Віра В. дуже мене не любила. І це не вигадка моєї дитячої фантазії, а й те, що можуть підтвердити всі мої однокласники. Віра не могла терпіти те, що я балакуча, що я часто не робила домашнє завдання, а потім ще й базікала із сусідкою по парті. І ось в якийсь момент це вилилося в те, що доросла жінка почала на кожному уроці влаштовувати публічне приниження маленької дівчини, за якою не стояли батьки настільки впливові, щоб її потім через це звільнили зі школи.

Здавалося б, звичайна справа, але Віра так увійшла в раж, що в запалі сказала: «Я хочу розмазати тебе по стінці». Пройшло 12 років, а я пам’ятаю не тільки слова, але її інтонацію.

Найбільше запам’яталося, коли вона в черговий раз підняла мене на уроці й почала сварити за розмови. Здавалося б, звичайна справа, але Віра так увійшла в раж, що в запалі сказала: «Я хочу розмазати тебе по стінці». Пройшло 12 років, а я пам’ятаю не тільки слова, але її інтонацію. Коли я почала ридати прям стоячи перед усім класом, вона додала: «Я не вірю твоїм крокодиловим сльозам!». Вона не тільки принизила мене перед класом – найстрашніше, що вона знецінила мої почуття. Мені було так боляче. Коли я розповідаю цю історію, у мене все тремтить у грудях, ніби це відбувається знову та знову.

Одного разу один з однокласників пожартував, що я взяла в неї щось зі столу. Було зрозуміло, що він вигадує, але вона при всіх питала мене, чи дійсно я брала щось зі столу. Я зробила висновок, що погана, така негідна, що про мене будь-хто може подумати найгидкіші речі. І ось я живу досі з цими страхами й болем. Почуття, що я була беззахисна проти зла й несправедливості мене гризуть багато років.

Коли я опублікувала пост про це, деякі мої однокласники написали мені, їм було дуже боляче читати його. Вони писали, що їм соромно та шкода, що вони були свідками цих подій, але не змогли допомогти мені. Я ж вважаю, що вони не могли й не повинні були допомагати в тій ситуації. Вони теж були дітьми. Насправді вчителька, мабуть, і не думала, що транслює насильство, яке проявляла до мене, і на інших дітей. Думкою, що вони не можуть нічим протистояти злості, несправедливості, агресії вона ламала і їхню психіку.

Ця історія, звичайно, вплинула на мене. Я дуже болісно ставлюся до цькувань і несправедливості. Тому що знаю, що це таке, і як це боляче. Зараз я ділюся цим, аби одного разу так себе поводити стало неможливим. Адже люди будуть знати, що це все вже не можна приховати, і, можливо, почуття страху й сорому їх якось зупинить. Мені б дуже хотілося, щоб учителі пам’ятали про те, який слід залишають у житті дітей. Це величезна відповідальність і нагорода. Важливо правильно нею скористатися.

Аліна Рудя

фотографка

 У 14 років я вступила до Українського гуманітарного ліцею імені. Т. Шевченка. Він і зараз є однією з 10 найкращих шкіл країни. Нам розказували, що ми «майбутня еліта країни». До цього я вчилася в гімназії й була відмінницею.

Проблемою 10-го класу для мене, як і для однокласників, стали уроки хімії, які викладала директорка. Вона виставляла неймовірні вимоги до вивчення свого предмета. Наприклад, ми вчили неорганічну хімію за університетськими профільними підручниками. Хоч діти, які обрали гуманітарні напрямки, як свою майбутню спеціалізацію, не планували 70% свого часу присвячувати вивченню непрофільного предмета.

Такого приниження, як на її уроках, я не відчувала ніколи в житті. У неї не було конкретних жертв: будь-яка дитина, яка не відразу могла відповісти на поставлене запитання, ставала жертвою словесних знущань і криків. Відмінники та четвірочники сиділи в неї на уроках у повній паніці та страху. Якщо тебе викликали до дошки – ти мав бути готовим до образ. Уже пройшло 20 років, а я досі згадую її слова: «Дівчинка-дебілка відповідає біля дошки, а хлопчик-імбецил їй із місця допомагає». Це сказали не мені, але в’їлося в пам’ять.

Учнів вона не била, але це єдине, що я можу сказати на її захист. Проте часто вона у гніві кидалась книжками та пластиковими моделями молекул, а її асистентка їх потім збирала.

У неї не було конкретних жертв: будь-яка дитина, яка не відразу могла відповісти на поставлене запитання, ставала жертвою словесних знущань і криків.

Тоді учні нічого не робили. Мені здається, більшість вважала, що це нормально. І боялись її як директорки, звичайно. Більшість дітей жалілися на неї батькам, але часто батьки не сприймали це настільки серйозно. Коли до школи приходили батьки учня чи учениці, вона показувала свою найкращу сторону й розказувала, яка розумна та геніальна в них дитина. Навіть мої батьки, які мені повністю довіряли, не могли повірити, що ця приємна жінка може бути таким монстром на уроках.

Мене вона одного разу із криками вигнала з уроку, бо я жувала гумку, і сказала більше не приходити. Наступні два тижні я замість уроку хімії сиділа в бібліотеці, бо мені спокійніше були сприйняти її слова буквально, ніж іти на ту каторгу. Потім вона викликала до школи мого батька. Цікаво, що до школи вона зазвичай запрошувала татів, а не мам, керуючись тим, що з тат можна буде витягнути гроші на ремонт школи, закупівлю нових тренажерів до спортзалів і так далі.

Після школи я вступила до Києво-Могилянської Академії, закінчила магістратуру в Будапешті, отримувала стипендії на навчання в Німеччині та Америці. Такою тупою та нікчемною, як у 14–15 років на уроках хімії, я себе більше не відчувала. На мене ця історія точно вплинула, бо я просто зненавиділа хімію та досі не витримую підвищеного тону або крику в мою сторону.

Зараз я вже, здавалося б, доросла людина із двома магістерськими дипломами та роботою мрії – але кожного разу, як я згадую 10 клас і уроки хімії, знову перетворююся на 15-річну дівчинку, яка тремтить біля дошки.

Наталія Шимків

продюсерка hromadske.ua, журналістка

 Я була дитиною, яка за замовчуванням подобалася вчителям: тиха, скромна, книжки в обкладинках, чисті зошити, а якщо десь було багато закреслень – переписувала. Ніхто мене до цього не змушував, просто був такий пунктик у голові до 6 класу.

Є декілька історій зі свого шкільного життя, які я ідентифікую зараз як цькування зі сторони вчителів. Наприклад, пам’ятаю, коли мені було 13 років, учителька з математики кричала на мене за те, що я відмовлялася йти до дошки, бо не знала, як вирішити завдання. Згодом вчителька пояснювала мамі, що зрив стався через проблеми в її особистому житті. Зараз я розумію, що говорити треба лише з дитиною, бо саме з нею відбувся конфлікт.

Пригадую, як учителька іноземної мови під час розповіді про себе, запитала, у якому році одружилися мої батьки та в якому році народилася я. Після відповіді, що між цими подіями пройшло 2 роки, вона сказала: «О, бачиш, усе, як має бути, ти не по зальоту».

Пам’ятаю, як на фізкультурі ставили бали за «прес і розтяжку», а вчителька розповідала, що розтяжка важлива, «щоби не порватись під час пологів». Я її боялась, бо повільно рухалась, не швидко бігала, не могла стати на мостик і стрибнути через козла, а вона у відповідь лише кричала. Усе дійшло до того, що я просто перестала ходити на урок і займалась спортом у залі. Виявилося, що повільний пілатес і йога набагато ефективніші за 45 хвилин крику вчительки.

Я її боялась, бо повільно рухалась, не швидко бігала, не могла стати на мостик і стрибнути через козла, а вона у відповідь лише кричала.

А вчителька із зарубіжної літератури ставила двійки, бо їй не подобалося, з якою я інтонацією відповідала. Це був 10 клас, вона була фанаткою російської літератури, а я – не мала жодних сентиментів до Толстого чи Достоєвського й трактувала їхні твори не так, як би мало бути – без захоплення епохою й сюжетними лініями. У результаті – допомогли переговори мами, класного керівника й те, що я ходила перездавати кожну тему. Через це я перестала читати художню літературу, надолужую шкільний список лише зараз.

Я була старостою у школі, тому однокласники ставилися до мене добре. Не пригадую, щоб у той період узагалі хтось за когось заступався – кожен був само по собі, а будь-яка агресія вчителів ще сприймалась, як норма. Щодо того, як ці ситуації вплинули – я була щаслива, коли закінчила школу. Дійсно, жодного разу не виникло бажання туди повернутися, для мене це будівля, з якою немає зв’язку.

Я не намагаюся відшліфувати минуле чи звинуватити когось, просто ще 7 років тому про булінг не говорили, слово вчителя вважалось кінцевим, а дітей сприймали за замовчуванням поганими та важкими. Радію, що дискусія почалася – тепер важливо її втримати та допомогти новому поколінню. Важко зростати неідеальною дитиною в пострадянській країні: говорити свою думку з першого класу, боятися червоної ручки чи так ніколи й не навчитися лазити канатом. Але коли навчитись цього, як не зараз.

Стефанія Сагайдак

підприємиця, керівник салонів краси Generation G

У нашій гімназії директорка, якій не дуже подобалися дівчата, які відрізнялися чимось: в одязі, поведінці. У неї був свій ідеал: відмінниця, довге волосся, балетки. Тому вона часто принижувала дівчат, які виходили за межі цього образу. Деяких навіть називала «проститутками».

Мені ж вона постійно казала зняти пірсинг – сережку в роті, яку навіть не було видно. Я пояснювала їй, що це ніяк не впливає на навчання, але вона все одно робила зауваження.

Якось я йшла коридором, вона мене зупинила, сказала відкрити рот, щоби вона «викрутила цей бл*дський кульчик». Звісно, я відмовилася це робити, але можете уявити мої емоції. Сказала, що зніму сама. З директоркою школи важко сперечатися. Але це було не принизливо. Принизливо було, коли вона говорила про моїх батьків: «Ось вони в барі працюють, кого ще можуть виховати».

Це навчило мене відстоювати свою думку. Через це деякі викладачі виділяли мене в негативному ключі: «А, це ж Стефанія!» – але були й такі, які бачили в мені особистість. Ці вчителі поважали й підтримували мене. Тоді я зрозуміла, що повага – це не регалії, її потрібно заслужити. І вчителів, які знали й любили свою справу, я поважала.

Роман Бондаренко

юрист ГО БАТЬКИ SOS


Як може виявлятися жорстоке поводження вчителів із дітьми?

Що таке жорстоке поводження – викладено в наказі Міністерства освіти і науки. Воно може проявлятися в таких речах:

  • приниженнях, ставленні в кут; битті; роздяганні дитини перед іншими як способу покарання;
  • нагадуванні при класному колективі про недоліки дитини, особливості сім’ї, сімейні події, про які вчителю стало відомо;
  • непосильній праці; ігноруванні фізичних потреб дитини (заборона піти до туалету); існуванні «улюбленичок» і «паріїв»;
  • підвищеному тоні, крику, необґрунтованих, неадекватних оцінках; суворій дисципліні, яка тримається на страху, а не на інтересі до навчання;
  • авторитаризмі, вимогах без пояснень;
  • недоцільних вимогах до зовнішнього вигляду дитини (зачіски, форми) й застосуванні дій щодо його покращення – підстригання власноруч, зняття прикрас, відбір мобільних телефонів тощо;
  • розбещенні.

Як часто школярі стикаються з таким ставленням?

Як показує практика, діти щодня (без перебільшення) стикаються з жорстоким поводженням, але не всі викладачі вважають те, що вони роблять із року в рік (десятками років), жорстоким поводженням. Наприклад, дітей ставлять у куток, бо завжди так робили, але про те, що це жорстоке поводження, просто не знають.

Батьки теж доволі часто згодні з жорстоким поводженням із боку вчителів, вважають це нормальним. Бо батьки самі – жертви радянської авторитарної педагогіки, де вчитель завжди мав рацію, а про права дітей узагалі не йшлося. Хоча часи змінилися й уже два роки є поняття булінгу у правовому полі, тому і батькам, і вчителям варто переглянути підходи в навчанні та вихованні.

Як діяти, якщо дитину у школі принижує викладач?

У першу чергу, батькам потрібно звернутися до директора школи з письмовою заявою, де описати ситуацію, та вимагати вжити заходів для припинення жорстокого поводження чи булінгу/цькування.

Якщо директор нічого не робить, тоді варто подавати заяву до поліції щодо притягнення до відповідальності винних у булінгу та тих, хто приховує булінг (директор).

Текст: 

Софія Пилипюк

редакторка Wonderzine Україна

Фото: 

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.