Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Як це – ти не можеш поїсти?». Я борюся з анорексією

Іра Виговська про життя з розладом харчової поведінки

«Як це – ти не можеш поїсти?». Я борюся з анорексією — Власний досвід на Wonderzine

«У мене завжди були кепські стосунки з тілом», – розповідає авторка та редакторка Іра Виговська. Ще з дитинства вона хотіла змінити свою фігуру та схуднути. А в підлітковому віці зрозуміла, що взагалі нічого не їсти не виходить, а ось поїсти й вирвати – так. Це призвело до розладу харчової поведінки, який Іра довгий час сприймала як проблеми зі шлунком.

Рік тому вона зрозуміла, що практично не може їсти – і почала працювати з цією проблемою з психотерапевтом. «Мені сказали, що в мене анорексія, а я відповіла: «Де я, а де анорексія? Я ж не важу 40 кілограмів». «Якби ви важили 40 кілограмів, ми могли б уже з вами прощатися».

Іра поділилася з нами своїм досвідом життя з анорексією, яку не усвідомлювала, та спроб повернути собі відчуття того, яким насправді є її тіло. 

Цей матеріал розповідає особисту історію і не узагальнює досвід людей з анорексією чи розладами харчової поведінки.

Дитинство

У мене завжди були кепські стосунки з тілом. Наприклад, мені ще з дитинства не подобався мій живіт, бо він не плаский, а має більш округлу форму. Такий живіт зазвичай вважається нормальним у дорослих жінок, а в мене стегна й живіт були від народження. Така фігура «пісочного годинника». Мені про це постійно наголошували. Звісно, звучало, як комплімент, але мені це не подобалося. Наприклад, у садочку було свято, на яке треба було підготувати костюми. Мені пропонували сукню, яка має підкреслити фігуру. Досі не розумію, навіщо це робити дитині в чотирирічному віці. Мені хотілося бути, як усі, а я начебто була зарано жіночна на свій вік.

Я не дуже любила їсти в дитинстві, мабуть, як і всі діти. Удома ми жили з бабусею й дідусем, які були дітьми війни. І вони просто так не відпускали, якщо я не поїла. У моєї бабусі була улюблена страшилка: «Якщо не поїсти, то живіт прилипне до спини й помреш». Тобто я сиджу, їм супчик і чую таке. Удома мене радше вмовляли їсти, ніж примушували. Але маю досить бридкий спогад про те, як у садку мене нагодували молочною кашею, хоч я казала, що не хочу й не люблю її – і я після цього виблювала її назад у тарілку.

Я дуже рано хотіла щось змінити у своєму тілі, але не мала змоги, бо жила з батьками, які мене як дитину постійно годували. Але в 7 років я поїхала в дитячий табір і зрозуміла, що там мене ніхто не контролює, що я можу не їсти, просто пити водичку з хлібом і худнути. Це стало для мене робочою схемою на багато років. Звісно, я «прокачувала» це вміння та знаходила нові способи.

У підлітковому віці моє тіло почало змінюватися: з’являлися груди, попа, живіт. Я все не розуміла, чому не можу бути худою, схожою на паличку. Моя найкраща подруга у школі була дуже худа. Вона мала певні проблеми зі здоров’ям, через що в неї не було підшкірного жиру. Я вважала її просто еталоном краси й хотіла теж бути такою. Але, навпаки, набирала вагу. Навіть мама почала казати мені, що їсти треба менше. Ці обмеження дуже дратували: мало того, що я собі не подобаюся, мені ще й кажуть, що я сама себе роблю такою.

Я розуміла, що просто взагалі нічого не їсти в мене не виходить, а якщо ось поїсти й вирвати – так

Це були 2000, пік популярності моделей героїнового шику. У журналах тільки йшлося, що круто бути худою, як Періс Хілтон. Для мене тоді ці худі знаменитості були просто ідеалами. Пам’ятаю, у мене були плакати в кімнаті, один із них був із Дженіфер Лопес. І мій тато якось сказав: «Ти – як Дженіфер Лопес, тобі не потрібно бути худою». Але мені все одно хотілося боротися зі своєю природою.

У підліткових журналах публікували всі ці «зіркові дієти» про те, що можна поїсти й виблювати, або їсти лише каву та яблука. Звісно, якщо ти нічого не будеш їсти, то худнеш через дефіцит калорій. Усе це приміряла на себе. На мене сильно вплинули ці журнали зі статтями про те, що якась їжа шкідлива. Дієти, дієти, дієти.

Я розуміла, що просто взагалі нічого не їсти в мене не виходить, а якщо ось поїсти й вирвати – так. Мені це також допомагало зняти стрес і напругу. Наприклад, переживаю, що щось з’їла, а потім хоп – і «очистилася». І тортик з’їла, і в мені він не залишився. Я почала це робити ще в підлітковому віці.

Через це в мене завжди були проблеми зі шлунком. Якщо привчати тіло, що після кожного приймання їжі можеш засунути два пальці в рот, то і шлунок починає працювати у зворотному напрямку. Він болів, я його лікувала. Але сприйняла це не як те, що я не можу нормально їсти й тому в мене хворий шлунок. А в мене хворий шлунок – і від цього всі проблеми. Зараз я розумію, що немає організму, який «не приймає» їжу. Проблема не в тілі, а в голові.

Загострення

У мене за життя було понад п’ять загострень розладу харчової поведінки. Як це працює? З’являється якийсь тригер, я починаю використовувати «перевірені методи»: не їсти та блювати. Тригером може бути навіть те, що мені скажуть, що я схудла. Тоді я думаю: «Треба схуднути ще більше».

Це починає наростати. Спочатку виблювала тортик, потім подумала, що тортик їсти взагалі недобре, краще салатик, але вже не можу не виблювати і його. Тобто максимально зменшувала їжу та блювала ту, що їм. Так я приходила до того, що їжа мені начебто не дуже потрібна, я можу жити й так.

Звісно, це спричиняло проблеми зі здоров’ям. Організм інакше не може, якщо тримаєш його в дефіциті. Я починала лікувати проблеми й тоді забувала, що маю паритися про їжу – і все якось вирівнювалося.

З кожним разом епізоди загострення розладу стає більш затяжним і треба докладати більше зусиль, щоб із цього стану вийти. Один із них був рік тому, він був пов’язаний із перевтомою. Я не могла дозволити собі відпочивати та способом зняти напругу для мене була блювота. Втомилася, складно щось робити – виблювала та стало легше. Зрозуміло, що рано чи пізно в мене взагалі не залишиться сил, що треба їсти або вмирати. І після цього поверталася до нормального існування.

Я була впевнена, що тримаю ситуацію під контролем, але це не так

Цього літа десь у червні-липні мені знову почали казати, що я схудла – і почалося. Я досі в цьому стані та працюю над тим, щоб із нього вийти. І що більше зменшуюся, то частіше мені кажуть про схуднення в позитивному ключі. І мій мозок такий: «Чудово, йдемо до мети». Але в мене ж немає мети зникнути чи щоби мене не було видно. Ця залежність від того, що кажуть про моє тіло, призводить до того, що я свого тіла не знаю. Я не знаю, якого воно розміру. Я навіть навмисне роблю фото, щоби це якось зафіксувати, але однаково бачу зовсім не ту картинку, яку бачать інші.

У мене є подруга, яка має тісні стосунки з анорексією й вона мені написала: «Мала, я бачила твої фото, я знаю, що ти робиш, зав’язуй». Я їй відповіла, що зовсім не така вже й худа, мені нічого не загрожує. Я була впевнена, що тримаю ситуацію під контролем, але це не так.

Усвідомлення ситуації

Перше усвідомлення було, коли моя подруга Оля розповіла про свій досвід анорексії для The Village Україна. Я бачила Олю щодня, вона була для мене еталоном краси. Коли я читала це інтерв’ю, де вона розповідала про процеси, у мене побігли мурахи спиною, бо знаю ці відчуття. Я їй написала: «У мене так само, хіба так може бути?». Вона сказала, що так, і порадила звернутися до лікаря. Але я подумала, що я ж не така худа, не важу 40 кілограмів, тому вирішила забити.

Потім Оля дала мені почитати книжку «Тело, еда, секс и тривога» про стосунки жінки зі своїм тілом. І коли я читала розділ про їжу – анорексію, булімію, компульсивне переїдання – я знову подумала, що живу в цій парадигмі. Проте мені продовжувало здаватися, що я собі це вигадую.

Я ходила до психотерапевта, але про свої стосунки з їжею не розповідала, тихенько блювала після їжі. Десь рік тому почала помічати, що не контролюю ситуацію. Був день, коли я перед тим, як їхати в офіс, не поснідала, бо вирішила, що поїм десь у кав’ярні, але мене нудило від зовнішнього вигляду всієї їжі. Коли колеги на обід замовляли доставку, я відмовилася. І мені стало страшно: чи дійсно я не хочу, чи вже просто не можу.

«Якби ви важили 40 кілограмів, ми могли б уже з вами прощалися»

Я відчула, що треба поговорити про це з терапевтом і згадала про це в нашій розмові. Він спитав, чи я часто так роблю. «Ну, так, пів життя», – відповіла я. Він сказав, що це не окей і ми почали розбирати цю проблему. Зійшлися на тому, що оскільки я блюю – то це булімія, пов’язана не з тілом, а з емоціями. Мене в якийсь момент попустило й до наступного загострення я спокійно з цим співіснувала. Тобто розуміла, що якийсь розлад у мене є, але не пов’язувала його з їжею.

Десь півтора місяця тому я прийшла до психотерапевта та зрозуміла, що не можу говорити ні про що, крім їжі. Тому він запропонував піти до спеціалістки, яка працює з розладами харчової поведінки. Я довго не хотіла цього робити, та все ж наважилася та прийшла до нової терапевтки. Розповіла, що в мене булімія, описала процеси й вона пояснила, що насправді це анорексія. Я відповіла: «Де я, а де анорексія? Я ж не важу 40 кілограмів». «Якби ви важили 40 кілограмів, ми могли б уже з вами прощалися». Вона пояснила, що є інші чинники, які вказують на те, що це анорексія.

Про анорексію та булімію

Усі розлади харчової поведінки схожі між собою тим, що це неадекватні стосунки з їжею, коли постійно думаєш про їжу, переймаєшся нею, рахуєш калорії. Булімію зазвичай пов’язують із блюванням, а анорексію – з відмовою від їжі. Я і відмовлялася від їжі, і блювала. Але здавалося, що це точно не може бути анорексія, бо я ж не важу 40 кілограмів. Це поширена помилка – не вважати, що це анорексія, поки не почнеш виглядати, як ходячий мрець.

Симптоми булімії та анорексії схожі. Булімія – це коли ти багато-багато їси й усю зайву їжу повертаєш. А анорексія – це коли ти небагато їси, а потім блюєш. Це планова відмова від їжі, коли думаєш, що було б добре взагалі без неї обійтися. Звісно, це все запаковується в голові в те, що просто організм не сприймає їжу, але насправді не сприймає голова.

Ейфорія від голоду

Я розпитувала свою терапевтку, коли взагалі з’явилася анорексія. Вона розповідає, що завжди були люди, які отримували відчуття ейфорії від того, що вони не їдять. Умовно, це як люди, які отримують задоволення від аскези, бо так ніби ближчі до Бога. Зараз я знаю, що теж отримую задоволення від відчуття голоду. І що воно пекельніше – то більше мені подобається. Раніше мені здавалося, що я навмисне відтягую приймання їжі, «бо так буде смачніше їсти». Часто я настільки відтягувала голод, що вже навіть переставала хотіти їсти.

Якщо я відчуваю ейфорію від голоду, дуже складно відразу примусити мозок відмовитися від цього. У людей з анорексією є наче дві частини: одна каже, що треба їсти, а інша, що не їсти – класно. І постійно такий суперечливий безлад у голові. Бувають дні, коли я нормально їм і можу отримати задоволення від їжі, а буває інакше.

У мене був період, коли я взагалі не відчувала голоду. Спочатку я дуже кайфувала, а потім зрозуміла, що це так страшно, що організм узагалі не подає сигнали. Так можна себе потрохи вбивати й не знати. Але це все компенсувалося й наступного тижня я хотіла їсти весь час.

Ставлення оточення

Мені завжди було важливо не їсти самій. Наприклад, зі своїм чоловіком. Але важливо, щоби в мене було на тарілці менше їжі, ніж у нього. Якщо це не так, то я панікую й не можу їсти. Звісно, важко було це не помітити за 8 років. Через це в нас було багато сварок. Бо я пропоную поїсти, а він, наприклад, не голодний. Для мене це означало, що я взагалі не поїм. На що він відповідав: «Ти ж голодна, поїж без мене». Але мені це складно.

Зазвичай, люди, які не стикалися з цією проблемою, не розуміють, як це – ти не можеш поїсти? Це не викликає ні співчуття, ні розуміння. Я приховувала, що в мене є така проблема. Буквально нещодавно зізналася про це в голос.

У першу чергу, про розлад я розповіла чоловікові. Я зробила це, коли мені вже стало страшно, що я не контролюю ситуацію. Мені було важливо побороти його скептицизм, бо він раніше міг сказати, що я собі вигадала цю проблему. Я ж пояснила, що це затяжний процес і не вчора сталося. Я так пів життя роблю, просто раніше про це не розповідала.

Зазвичай люди, які не стикалися з цією проблемою, не розуміють, як це – ти не можеш поїсти?

Блювання мені було нескладно приховувати. Я робила це непомітно: просто йдеш до вбиральні за якоюсь вигаданою причиною. Навіть зараз я інколи знаходжу причини зайти туди, але сама розумію, до чого все йде.

Моя мама теж про це знає, але ми про це майже не говоримо. Зазвичай, коли я приїжджала до неї, вона постійно намагалася мене нагодувати. Але мені було приємно, коли я заїхала до неї на минулому тижні, вона запропонувала їжу й побачила, що якось не дуже охоче відреагувала. Річ у тім, що я не можу просто сісти й поїсти, мені треба підготуватися. Тому вона сказала: «Я накладу тобі зовсім трошки». Для моєї мами – це великий крок, що вона не загодовувала мене, а просто запропонувала.

Я розповіла свою історію в Instagram. Звісно, було добре зрозуміти, що я не сама з такою проблемою, у багатьох дівчат теж складні стосунки з їжею. Мені було важливо донести, що варто ставитися до цього серйозно. Звісно, були коментарі, які зробили мені гірше. Наприклад, мені писали: «Ти не схожа на людину з анорексією» або «При анорексії таких щік не буває».

Тілесність і спроби її повернути

Я вже два роки самостійно не зважуюся. Зараз моя психотерапевтка зважує мене задом-наперед: я стаю на ваги спиною, щоби не бачити цифру. Цифра на вагах – це тригер, що б я там не побачила. Побачу, що схудла – захочу ще менше, побачу, що набрала вагу – подумаю, що треба худнути.

Я не відчуваю, яким насправді є моє тіло. Зранку прокидаюся й почуваюся надутою кулею чи хмариною. Чимось, що не має конкретної форми й велике. Я не дуже розумію, як виглядаю, бо бачу себе у дзеркалі більшою, ніж є насправді. Щоб якось «виміряти себе», у мене сформувалися певні звички: наприклад, перевіряю розмір своїх пальців перснями. Якщо перстень спадає з пальця, значить, я схудла. Або якщо можу охопити собі зап’ясток пальцями. Це не найпоказовіші частини тіла, але їх я можу поміряти одним рухом.

Я не можу собі сказати: «Зараз я припиню це робити». Це все одно, що сказати людині: «Припини це відчувати»

Мені не подобається, як на мені виглядає одяг. Просто річ може подобатися, а коли я її одягну – уже ні. Нещодавно зрозуміла, що вже кілька місяців не можу собі нічого купити й усе-таки вирішила піти й вибрати собі джинси. І ось, коли нарешті натрапила на ті, які мені підійшли й добре сіли на мене, у мене немов лампочка загорілася над головою: «Ось якого я розміру». Я наче частково знайшла портрет свого тіла, своїх ніг. Буду шукати й далі те, що допоможе відчути, яким є моє тіло, які його реальні межі. З цим також допомагає йога.

Річ у тім, що я не можу собі сказати: «Зараз я припиню це робити». Це все одно, що сказати людині: «Припини це відчувати». Я б і сама хотіла просто сісти й поїсти, але це не так просто. Це викликає хвилю нудоти, щоби поїсти доводиться переживати безліч станів. Уранці в мене може піти кілька годин, щоби вмовити себе поїсти й не повертати все назад. Зараз я намагаюся робити це максимально приємно для себе: запалюю свічки, вмикаю музику. Жартую, що скоро буду танцювати танець із бубном, щоби це було святкове поїдання їжі. Але інколи я поспішаю й не готова витратити стільки моральних зусиль, щоби домовитися із собою й поїсти. Тому буває, що просто не їм.

Вихід із розладу харчової поведінки – складний процес. Я думала, що за кілька сесій із психотерапевткою справлюся. Але зазвичай люди швидше, ніж за кілька років, із такого стану не виходять. Треба час. Навіть моя подруга, яка раніше жила з анорексією, погоджується, що це просто образ мислення. Якось вона сказала: «Іро, треба просто жити. А щоби жити – треба, на жаль, їсти. На жаль». Я розумію, що це довгий шлях і легко не буде.

Надія Волченська

голова етичного комітету Асоціації лікарів і психологів «Розлади харчової поведінки: терапія та превенція»

Якими бувають розлади харчової поведінки?

Усі порушення та розлади харчової поведінки можна поділити на такі типи:

обмежувальні розлади

До них належать нервова анорексія, нервова булімія – це розлади, які характеризуються ідеєю ідеалу худорлявості та контролем ваги в будь-який спосіб. Обов’язковий критерій для обох розладів – надання занадто великого значення вазі й формі тіла, коли заклопотаність із приводу образу тіла має велике або першорядне значення для самооцінки.

Характерна риса нервової анорексії є добровільним голодуванням, коли люди, що вже мають низьку вагу, поводяться так, щоби не допустити набір ваги або продовжують її зниження. Цей діагноз включає як людей, схильних до переїдання та штучного очищення організму (шляхом викликання блювоти або зловживання проносними/сечогінними засобами), так і тих, для кого така поведінка не властива.

Характерна риса нервової булімії – люди не мають пониженої ваги, але не можуть вирватися із замкнутого кола переїдання й викликання блювоти/голодування/виснажливих тренувань.

Також до такого типу належить розлад уникнення/обмеження приймання їжі, характерною рисою якого є суворе обмеження всіх або певних різновидів їжі, але переживання через образ тіла не є ключовою ознакою для діагностики.

Розлади переїдання

До них належить розлад приступоподібного переїдання, характерна риса якого – періодичне приступоподібне переїдання без регулярного штучного очищення організму.

Також є стани, які ще не є клінічного спектра, або ще не занесені до класифікаторів, вони належать до порушень харчової поведінки, ознаки яких:

  • вживання їжі, коли не голодний, із метою заспокоєння або інше, використання їжі як способу опрацювання емоцій;
  • поглинання їжі тільки в нічний час;
  • негативні емоції депресії, провини або відрази, які виникають після вживання «шкідливої їжі;
  • одержимість «здоровим харчуванням».

Що потрібно знати про анорексію?

Важливо розуміти, що один із розладів харчової поведінки – анорексія – є психічним захворюванням, яке характеризується високим ризиком суїциду в підлітків. А також має найбільший ризик і статистику смертності через виснаження в підлітків і дорослих.

Загалом, анорексія – це багатофакторне захворювання. Вона має й індивідуальні фактори – наприклад, генетику та схильність відчувати емоційне збудження/приплив сил від почуття голоду – і зовнішні: середовище, у якому перебуває людина; а також кількість чи вираженість тригерів, які запускають такий спосіб поведінки із собою та з навколишнім світом. З однієї сторони, людина з анорексією орієнтується на певний «стандарт краси», а з іншої – саме вона є тим, хто визначає, наскільки красива. Саме тому цифра, до якої прагне людина з анорексією, постійно зменшується.

При типовій анорексії людина:

  • панічно боїться набору ваги;
  • зважується кілька разів на добу з метою контролю за змінами;
  • присвячує вільний час схудненню – підрахунку калорій, ознайомленням з інформацією про нові дієти, і це прогресує до того, що їжа стає центром життя;
  • незадоволений своїм зовнішнім виглядом, скаржиться на вагу навіть при сильній худобі;
  • регулярно займається спортом навіть при сильній слабкості;
  • відмовляється від жирних або вуглеводних продуктів (у залежності від того, який тип їжі зараз «демонізується») на користь дієтично правильних.

Якщо вас турбує ваша вага, харчування та зовнішній вигляд, як можна дізнатися, чи це все вийшло з-під контролю? Ось кілька питань, які допоможуть:

Чи почуваюся я хворою, бо відчуваю дискомфорт після переїдання?

Чи турбує мене, що я, можливо, не контролюю те, що я їм?

Чи я втратив/ла понад 6 кілограмів за 3 місяці?

Чи говорять мені інші люди, що я занадто худа(-ий), водночас я вважаю себе занадто товстим?

Чи можу я стверджувати, що їжа має велике значення в моєму житті?

Якщо ви відповіли «так» щонайменше на два з цих питань, велика ймовірність, що у вас є розлад харчування.

З таким розладом варто звернутися до кваліфікованого психотерапевта, який має кваліфікації та досвід роботи з розладами харчової поведінки. В ідеалі, до того, хто працює в підході з доказовою ефективністю й у зв’язці з іншими спеціалістами та регулярно отримує супервізію. Постійний дефіцит їжі впливає на весь організм, тому також важливо працювати й із лікарем-терапевтом і гінекологом. Також анорексією займається психіатр, який може призначати лікування для частих супутніх захворювань і станів (депресія, обсесивно-компульсивний розлад, дисморфія).

Текст:

Софія Пилипюк

редакторка Wonderzine Україна

Ілюстрації:

Яніна Сич

Фото:

Анастасія Горностай

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.