Views Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвідПривіт, мене звати Світлана, і я лесбійка. Історія прийняття й видимості

Привіт, мене звати Світлана, і я лесбійка. Історія прийняття й видимості 
 — Власний досвід на Wonderzine

«Я зробила камінг-аут. І ніхто не помер, і передусім я»

ОДИН ІЗ ВАЖЛИВИХ КРОКІВ до прийняття власної ідентичності – відкрита й чесна розмова. Копірайтерка й психологиня Світлана Солдак розповіла нам про те, з якими труднощами вона зіткнулася на шляху своєї соціалізації, як змінюється ставлення до гомосексуальних людей в українському суспільстві та чому для неї було важливим отримати свідоцтво про шлюб зі своєю дівчиною.

– Що для мене означає бути лесбійкою? Я не знаю. Згодом стає вже не так актуально шукати причини своєї гомосексуальності, приймаєш їх усі й відразу та усміхаєшся, коли хтось вибудовує свої геніальні теорії.

Але мені 32, і я пройшла 1000 й 1 історію неприйняття, презирства й поблажливості. І зараз хочу якомога більше, якомога голосніше говорити про лесбійок. Не про ЛГБТІК +, а саме про Л. Можливо, моя історія допоможе дівчатам спокійніше пройти свій шлях становлення й соціалізації.

Я вдячна життю, що отримала свій досвід і той пул травм, які мені дали можливість стати тією, хто я є зараз, і розуміння того, що можна побудувати сім’ю й бути щасливою незалежно від того, якої ти сексуальної орієнтації.

Хто я насправді?

Коли народжуєшся, про тебе ще нічого не відомо: у свідоцтво вписують твою стать, орієнтуючись на зовнішні ознаки, а у виписці з пологового – результати аналізів, стать, групу крові.

Я дуже добре пам’ятаю себе в дитинстві, починаючи з 2–3 років. Може, не конкретні події, але відчуття недоречності. Будучи активною, непосидливою дівчинкою, яка не проти бігати, падати, лазити по деревах, я часто чула ось це «ну, ти ж дівчинка». У результаті найпростішим рішенням для 2-річної дитини стало відмовитися від своєї статевої приналежності та продовжувати вести себе так, як хотілося. Тому протягом якогось часу я просто відповідала, що ніяка не дівчинка – «я хлопчик Аводя».

Але це не спрацювало. Батьки й бабусі не вірили в мої переконання й продовжували пояснювати, як ця сама «дівчинка» повинна себе поводити, виглядати та про що мріяти. Поводитися скромно, намагатися залишатися чистою (хоча б на людях), щоб усі дивилися на тебе й бачили маленьку слухняну лялечку, «терпіти заради краси» і в жодному разі не битися, ні з ким, ніколи. Є шаблон, у який треба вписатися, а я не змогла. І чи означає це, якщо я не дівчинка, але й не хлопчик, то хто я тоді насправді?

Бути «нормальною»

Ні в три роки я не розуміла, що мені подобаються дівчата, ні в 5, ні в 10.

У молодших класах мені подобався мій сусід по парті. Ми грали в приставку та їли піцу. Напевно, це кохання всього мого життя, думала я. Навіть малювала сердечка на полях чернетки. І коли я виросла, то саме цей епізод моїх дитячих симпатій став перешкодою до прийняття власної сексуальної орієнтації. Адже, якщо ця симпатія була, значить я була «нормальною», а потім щось трапилося.

Мені б хотілося бути «нормальною» дівчинкою, але здавалося, що це означає мріяти про те, що нам нав’язує суспільство: про стосунки з красенем, який носитиме на руках; про успішне життя в ролі дружини й матері, вишукані наряди, які б підкреслювали мою жіночність. Але в моїй голові ніяк не вкладався образ: я доросла, під ручку з моїм принцем штовхаємо візочок із немовлям і сміємося. Замість красеня чоловіка органічніше виглядала собака, яка з'являлася у моїй свідомості під час роздумів про майбутнє.

Приреченість на самотність?

У старшій школі я закохалася в однокласницю. Як я зрозуміла це? Думаю, всі закохувалися хоч раз, коли сонце світить тільки тоді, коли бачиш її, а в будь-якому іншому місці без неї тобі душно, неймовірно порожньо й усе втрачає сенс. Ми вчилися з першого класу разом і раніше я не помічала її, а якось нас удвох поставили чергувати в учительській. Я зайшла вранці туди однією людиною, а вийшла зовсім іншою. Наляканою, приголомшеною й не менш заплутаною, тому що в цей день зародилося якесь нове та ще не зрозуміле мені почуття.

Ця закоханість була, звісно ж, таємницею, і, хоч наші стосунки були лише дружніми, проте ці почуття завели коліщатка усвідомлення себе як когось, кому дуже сильно подобається ось ця дівчина. А може, дівчата?

Окей. Одна вподобана дівчинка ще нічого не вирішує. Я не намагалася переконувати себе, що все переграється, адже в картинці мого 30-річчя були тільки я, візочок і пес. Але за гарячою закоханістю номер один, пішла гаряча закоханість номер два. Інтернету в мене вдома ще не було, і брати інформацію теж не було звідки. Лесбійська доля уявлялася мені як щось трагічне, недозволене та приречене на невзаємне кохання.

Як узагалі можна було уявити щось інше, коли по телевізору приклади лесбійських стосунків можна було побачити лише в серіалі «Баффі» та кліпі ТАТУ.

Брати приклад того, що лесбійка може бути щаслива, успішна, кохана, було просто нізвідки

Ми з дружиною недавно згадували цей кліп, де дві юні школярки несамовито цілуються під заливним дощем. І навіть переглянули його в пориві ностальгії. Так ось, леді та джентльмени. Ніхто там не цілується. Так, не двозначний натяк на поцілунок є. Але фактично ніякого поцілунку там не було. Але так хотілося, що ми його додумали. А все, що там є, – спроба зіграти на сексуалізації лесбійських стосунків.

Брати приклад того, що лесбійка може бути щаслива, успішна, кохана, було просто нізвідки. Усе навколо говорило про те, що єдиний спосіб бути щасливою – це знайти правильного хлопця й осісти з ним, піклуючись про дітей. І все, що залишалося – змиритися зі своєю самотньою долею.

Навіть в старших класах, коли почали з’являтися в моєму житті дівчата, які відповідали мені взаємністю, я сприймала цю симпатію як щось тимчасове. Не дозволяла собі повірити, що інша жінка може мене любити, може мене бажати. Я завжди була готова до того, що в будь-який момент вона прийде до тями й зрозуміє, що це було помилкою, і піде далі жити своїм гетеросексуальним життям. Коли відчувала, що ми прив’язуємося одна до одної, я «героїчно» вирішувала за дівчину, що їй буде краще жити «нормальним» життям без мене, і розривала стосунки. Мені зараз соромно й шкода, що нікому нічого нормально не пояснила. Зараз я розумію, що кожна людина заслуговує пояснення й має право голосу в питанні стосунків, у яких вона бере безпосередню участь.

Дочка виявилася бракованою

Уже в університеті мама дізналася, що я лесбійка. Реакція на камінг-аут може бути різна: від досить легкого прийняття ситуації й підтримки до повного трешу з побоями, вигнанням диявола та позбавленням житла й любові. Першою реакцією мами було прийняття та клятва у вічній любові, але цього вистачило рівно на один день. А вранці настала гробова тиша, яка тривала 2 тижні. Оскільки ми з мамою були дуже близькі, це були одні з найскладніших двох тижнів мого життя. Її дочка виявилася бракованою.

Нас ніби розірвало гранатою, потрібно було якось склеїти стосунки, і я звернулася до знайомої-психологині. Вона спілкувалася близько з мамою, і я сподівалася, що вона зможе підтримати її, тому що абсолютно точно знала, що мама ні з ким не поділиться тим, що її дочка-лесбійка, навіть під дулом пістолета.

Свята наївність. Я вважала, що, якщо людина – психолог (а я теж училася на психолога), то за п’ять років навчання отримує щеплення від оцінних суджень, нетерпимості й гомофобії. Але ні. Мені, під виглядом підтримки та прийняття, запропонували проконсультуватися в сексопатолога – шанованої професорки, що працює в лікарні Павлова. Аргумент був залізний «для маминого спокою». У цій ситуації я була готова піти на все, аби мама швидше відтанула, почала дивитися мені в очі й розмовляти зі мною.

Уже нічого не поробиш. Треба було раніше приходити. Ви ж бачили, що у вас проблемний підліток

Мене покрутили, як лабораторну мишку, на всіх атракціонах, які були доступні: енцефалограма, тестування, здача аналізів на гормони, гінеколог. Я чесно відходила декілька сесій до сексопатолога, і після того, як з’ясували, що я фізично й психічно абсолютно здорова, зробили висновок, що змінити нічого не вийде. Мамі сказали буквально таке:

«Уже нічого не поробиш. Треба було раніше приходити. Ви ж бачили, що у вас проблемний підліток». Нестерпне відчуття. Ця фраза ще довго стояла в моїй голові. Занедбаний випадок. Невиліковна хвороба. На мені тавро, яке мама успішно приховує від усіх, ні з ким за всі ці роки не поділившись.

Після цього в наших стосунках усе трохи вирівнялося. Протягом кількох років мама намагалася щось дізнаватися про мої стосунки, але, оскільки їй було неприємно чути відповіді на свої питання, ми залишили ці спроби.

Без інтимних подробиць

Але лесбійська орієнтація – це не тільки складнощі спілкування з батьками. Це ще й нескінченна проблема «вписатися» в соціум. Наприклад, похід до гінеколога для мене завжди випробування, а знайти лікаря, який не шукатиме негативні наслідки твоєї орієнтації – як знайти піратський скарб під час відпочинку на морі в Скадовську.

Напруження наростало, я все думала, чи достатньо двох пальців, щоб це вважалося проникненням?

А вічні запитання, коли будемо народжувати й що регулярний секс потрібен для здоров’я, дістають не тільки лесбійок, а й багатьох гетеросексуальних дівчат. Пам’ятаю, перший раз у гінекологині я дуже зависла на питанні, чи був у мене секс узагалі. Так, був, але з дівчиною. А це в очах лікарки буде вважатися за секс? «Проникнення в піхву було?» – уточнила вона після хвилинного мовчання. Напруження наростало, я все думала, чи достатньо двох пальців, щоб це вважалося проникненням? Я продовжувала висіти, як інтернет на початку 2000-х. «Хоч раз …» – благала гінекологиня, і я вирішила: буде, що буде, і відповіла ствердно, що був. Але жодному лікарю, до якого зверталася, я не могла розповісти про своє інтимне життя.

Синдром самозванця

На останніх курсах університету я захопилася перинатальною психологією. Й так пощастило, що мені запропонували спробувати проводити лекції вагітним, які за різних обставин очікують на народження дитини у пологовому будинку. Застосувавши весь свій ентузіазм, я почала у парі з акушер-гінекологом читати лекції з підготовки до пологів. А після закінчення університету продовжила працювати там психологинею. Я була ще дуже юна, щоб співробітниці\ки гадали, де мій чоловік і діти. Але однаково відчувала себе, наче не маю права тут бути. Важливо було стежити за поведінкою й тим, що говориш, щоб не видати себе, ввічливо всміхатися та жартувати, коли ставлять незручні питання про особисте життя.

Потім я пішла в сімейний центр, де пропрацювала понад 7 років інструктором із підготовки до пологів. Мені там дуже подобалося, і взагалі тема зародження, народження та становлення нового життя була дуже цікава мені. Я перебувала у витоків, вбирала історії й інформацію, щоб дізнатися, як допомогти, як зробити щось, щоб світ став кращим, більш терпимим, щоб було менше болю й більше любові.

Кисень перекривала тривога, що хтось може впізнати мене в магазині, коли тримаю за руку свою кохану, або ще якось дізнатися про мою орієнтацію

Але нарівні з ентузіазмом і задоволенням від роботи кисень перекривала всепоглинальна тривога, що мене можуть розкрити, що хтось може впізнати мене в магазині, коли тримаю за руку свою кохану, або ще якось дізнатися про мою орієнтацію. І мені здавалося: якщо люди, з якими працюю, для яких працюю, раптом упізнають у «тій лесбійці» свою викладачку, то все, що було пройдено на заняттях, опрацьовано на практиці, перекреслиться, як неправдива інформація.

Працюючи вже в іншому сімейному центрі, я зрозуміла, що мені просто життєво необхідна робота, де не треба постійно тримати марку успішної гетеросексуальної жінки; робота, де можна буде не приховувати свою орієнтацію. Ідучи з сімейного центру, я зробила камінг-аут. І ніхто не помер, і передусім я.

Нормального хлопця не було

Найтравматичніші ситуації для мене, коли зраджують довіру. Коли відкриваєшся людині, а тобі відповідають абсолютно незрозумілою грубістю. Трапляється: спілкуєшся з хлопцем у компанії, він дізнається, що ти лесбійка, йому цікаво дізнатися, як це, розповідаєш. Поговорили про життя й сенс буття, цікаво говорили, було весело, а потім раптом ти відчуваєш його руку на своєму коліні або його язик уже у твоєму вусі. Ось була розслабленість і відкритість, і ось немає її – залишається тільки розчарування й гидливість. Думаю, із таким стикалися багато дівчат.

Якщо ти лесбійка, то у тебе нормального хлопця не було, тому що лесбійство – це блаж, а справжня любов вона тільки «пенісовагінальна»

Комусь просто цікаво погратися з лесбійкою, похитати кордони й перевірити на міцність. Але є хлопці, які серйозно вважають, що жіноче «ні» – це «так», а твої сексуальні вподобання легко виправити. Адже, якщо ти лесбійка, то у тебе нормального хлопця не було, тому що лесбійство – це блаж, а справжня любов вона тільки «пенісовагінальна».

Це вчить дотримуватися дистанції, не сідати занадто близько до людей, не говорити надміру відверто.

Одруження в Данії

Шість років тому я зустріла свою дружину Аню і зрозуміла, що ще нікого так не любила й не зустрічала настільки «моєї» людини. Мені захотілося щоб усі знали, що це «моя» людина, щоб у мене був документ про шлюб і головне – обручки. Ми самі заповнили анкети без послуг агенції й відправили на розгляд. Невдовзі отримали підтвердження, що можемо одружитися. Це все коштувало 200 євро.

З нами до Данії поїхало досить багато друзів. Ми просто створили групу у фейсбуці й запросили всіх, кого хотіли б бачити. Розраховували, що поїде дві або три людини, тому що це дорого, а вийшло так, що поїхали майже всі, кого запросили. 

Деякі випадкові знайомі щиро дивувалися, що в Україні ще не дозволили одностатеві шлюби. І не тому що вони так сильно співпереживають, а тому що вони думали, що такі шлюби вже є законними.

Утомилася казати «моя подруга»

Мені важливо, щоб у суспільстві було зрозуміло, що почуття жінки-лесбійки не менш сильні й не менш важливі, ніж почуття матері трьох дітей. Я не хочу витрачати час на запитання «хто у вашій парі чоловік», віджартовуючись і підігруючи, щоб усе було зрозуміліше та зручніше. Я не потребую співчуття, що в мене ніколи не буде «нормальної сім’ї», бо моя сім'я – моя норма. Звідки я візьму дітей? У найближчому магазині, де вони продаються. Мені не потрібні співчутливі погляди, зі мною все окей.

Мені 32, і люди навколо говорять про стосунки, сімейні побутові негаразди, спільні поїздки й плани з коханими. Я навчилася вільніше говорити про своє життя, коли на роботі заходить розмова про побут чи відпочинок. Адже дуже втомлює весь час говорити «подруга», набагато приємніше говорити «дружина».

Я не потребую співчуття, що в мене ніколи не буде «нормальної сім’ї», бо моя сім'я – моя норма

Згодом незручностей стає менше, моя орієнтація стає чимось буденним для оточення. І тільки так, потихеньку, я повертаю собі місце в суспільстві, тільки так знаходжу реальну форму та стаю кимось цілісним. І це надає багато сил і ресурсу, щоб жити своїм життям.

Я лесбійка не тому, що мені «не пощастило», не тому, що я «бунтую» проти соціальних норм. Не тому, що мене образили, і точно не тому, що ніхто з чоловіків не зазіхнув на мене. І як виявилось, навіть не тому, що я боюся відповідальності шлюбу.

В мене чудова родина – кохана дружина і чотири коти. У планах на майбутнє немає підкорення світу, лише зробити ремонт у ванній і чкурнути у відпустку як тільки закінчиться карантин.

Текст:

Анна Хаєцька

редакторка Wonderzine Україна

Ілюстрації:

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.