Власний досвід«Це складно назвати вибором». Історії двох трансгендерних людей

У нас велика проблема із дружніми до трансгендерних людей лікарями. Адже їх не навчають, як працювати з нами. Але принаймні тепер в Україні є протокол, де на базовому рівні прописані норми, як вживати гормони (у 2016 році МОЗ затвердило уніфікований клінічний протокол «Гендерна дисфорія» – ред.).

Коли я здійснювала трансгендерний перехід, цього протоколу не було. Мені допомагала засновниця спільноти, про яку я вже згадувала. Вона розповіла мені, як вживати гормони, перед тим вивчивши безліч матеріалів. Але, звісно, це був ризиковий шлях. Буває так, що люди в цих рекомендаціях спираються на свій досвід, а він у кожного індивідуальний. Або ж людина хоче якомога швидше отримати результат і починає вживати більшу дозу [гормонів], але це так не працює.

З гормонотерапією в мене змінилася чутливість шкіри, зменшився ріст волосся на тілі, виросли груди. Я видаляла волосся на обличчі, гормонотерапії для цього виявилося недостатньо. Хоч загалом від неї кількість волосся на тілі зменшується. Перші два роки – це період найбільших змін. Далі тіло переходить у більш-менш стабільний стан. Але щоби підтримувати його на такому рівні, треба продовжувати вживати гормони.

Також до 2016 року для зміни статі в документах необхідно було провести місяць у психіатричному стаціонарі, щоб отримати діагноз [«транссексуалізм»]. Також була одна комісія в Києві, яка могла цей діагноз підтвердити. Ця комісія давала дозвіл на операцію – вона була обов’язковою. Тільки після цього можна було міняти документи.

Тепер у нас є сімейний лікар, який основна ланка в цьому процесі. Тобто людина спочатку звертається до сімейного лікаря, який направляє до інших спеціалістів. Психіатр ставить діагноз, але для цього вже не треба проводити час у психіатричному стаціонарі, можна спостерігатися амбулаторно. Це повинно тривати мінімум два роки. Але бувають лікарі, які трактують це так: або два роки амбулаторно, або два тижні у психіатричній лікарні. Зазвичай за швидкий варіант ще гроші беруть.

Паралельно до обстеження у психіатра людина отримує гормонотерапію. Потім вона отримує довідку, що терапія прийшла до того рівня, коли в неї відбулася «зміна статевої належності». І коли є діагноз від психіатра та довідка про гормонотерапію, ти можеш робити операцію, а можеш і не робити. Це вже на вибір.

Також до 2016 року було обов’язково не перебувати у шлюбі для переходу. Зараз такої вимоги немає. Я перебуваю у шлюбі з Яном, який за гендерною ідентичністю – небінарна людина. Ми познайомилися в інтернеті, й оскільки Ян проживав в Росії, то їздили одне до одного кілька років. Після 2014 року Ян вирішив переїхати в Україну. Тоді ж ми захотіли узаконити наші стосунки й організували квір-весілля (за документами Інна – чоловік, а Ян – жінка). Але тепер, якщо я захочу змінити стать у документах, наш шлюб перетворюється на одностатевий. І тут запитання, хто та як це буде трактувати. А в нас від цього шлюбу залежить посвідка на проживання в Україні Яна.

З мамою було багато непорозумінь, коли я ще сама не до кінця розуміла [трансгендерність]. Я лазила в її шафу по одяг, наприклад, але не могла пояснити, що відбувається. Я не знаю, як усе могло б зрештою скластися, адже моя мама померла до того, як я розпочала перехід.

Коли я досліджувала для себе всі ці моменти, я не обговорювала це з близькими. А наважившись на трансгендерний перехід, вирішила сказати про це батьку. Він мені відповів: «А я давно вже зрозумів, що ти будеш змінювати стать». Зараз батька теж уже, на жаль, немає, але з рідним братом у нас дуже хороші стосунки.

Я дуже сильно змінила коло спілкування. У більшості випадків це не було навмисне розірвання стосунків, просто так вийшло. Але нещодавно організовували зустріч одногрупників із КПІ. Мене знайшли й додали в цей чат. Я прийшла на зустріч, і все було абсолютно нормально. Я навіть не очікувала! Мені пощастило з людьми.

Я почав з елементарного: відрізав своє довге волосся, почав вибирати нейтральний або чоловічий одяг. Мені пощастило, що у 2016 році змінилася процедура переходу для трансгендерних людей. Зараз процедура більш спрощена, але вона все одно неідеальна. Тому що в Міжнародній класифікації хвороб 11 перегляду «трансгендерність» уже не належить до психічних захворювань. Україна поки що не запровадила зміни відповідно до цієї Міжнародної класифікації хвороб. Тому 22 травня ми виходимо на Трансмарш, щоби МОЗ оновили протокол [щодо трансгендерного переходу].

Мені пощастило: у Дніпрі лікарка-ендокринологиня погодилася зі мною почати гормональну терапію, я в неї був перший. Перед цим вона проходила тренінг від «Інсайт», спілкувалася з колегами, у яких є подібний досвід. Дружніх лікарів дуже мало, до моєї їздять з усієї України просто за консультацією. Коли приходиш до лікаря, то хочеш бути хочеш бути впевненим у своїй безпеці, у тому, що тебе не будуть принижувати. Тому ми всі ходимо до лікарів, які вже перевірені.

До мене люди розпочинали гормонотерапію самі, передавали одне одному схеми, але це дуже ризиковано, тому що це індивідуальний процес. Перед цим треба здати безліч аналізів, адже [гормонотерапія] може призвести до певних наслідків зі здоров’ям. Тому я вирішив, що буду робити все з лікарем і контролювати зміни. Ось уже четвертий рік на гормональній терапії.

З першим уколом у мене зламався голос. Я думав, що застудився. Я навіть не думав, на що можуть упливати гормони. Змінюється запах тіла, шкіра, волосся. Змінюється тіло, розподіл жиру в ньому – він тепер пішов у живіт. Зменшуються груди. Але я б хотів зробити мастектомію. Мені пощастило, що мої природні дані дозволяють мені ходити більшу частину часу без «утяжки». Я її одягаю лише на тренування у спортзалі. Але на пляжі мені б хотілося ходити без футболки. Волосся на тілі стає більше. Я от усе чекаю, коли в мене виросте борода. Це в якомусь сенсі другий пубертат.

Мені комфортно з цими змінами. Що більше їх, то легше мені приймати своє тіло й отримувати задоволення від нього. Мені приємно дивитися на себе у дзеркало.

Мені всюди кажуть: «Це не ваш паспорт». Я колись зайшов до McDonalds після десятої вечора. Мені сказали: «Ми не продамо вам бургер, тому що в нас така політика: не можемо людям неповнолітнім продавати якісь товари вночі без батьків». Я кажу: «Я не буду показувати свій паспорт, бо ви не повірите, що він мій. Так і сталося.

Я постійно морально готуюсь до якогось конфлікту, коли сідаю в потяг, тому що доводиться пояснювати: «Це мій паспорт. Я трансгендерна людина». Дивлюся на провідників, обираю того, хто може бути менш конфліктним.

У банку так само: у мене знайомий, теж трансгендерний чоловік, він ще не змінив свій ІПН, тому що це взагалі дуже складна процедура, ніхто не знає, як це робити. Він приходить до банку, не може оформити кредит, тому що система каже, що він жінка, а він чоловік.

Я вже майже всі свої документи змінив. Але в цьому процесі завжди готувався до гіршого. Добре, що в мене є контакт юристки, якій я можу зателефонувати за потреби. Я нещодавно був у військкоматі, вирішували, що зі мною робити. По суті, я непридатний до служби. Але мені сказали: «Може, ми запишемо, що ви придатний, просто не з’явилися? Щоби не возитися з документами». Переконували в тому, що так буде краще, якщо цей діагноз не буде світитись у вашому військовому квитку. Я сказав: «Стоп. Давайте я все-таки зателефоную юристці та проконсультуюся з нею, як краще». І все-таки їх переконав.

Треба сильне внутрішнє бажання боротися за себе й щось змінювати. Бо якщо ти не будеш цього робити, то не отримуватимеш задоволення від життя, просто не будеш щасливим.

Мені пощастило знайти собі терапевтку, яка зрозуміла, що зі мною, прийняла мене й допомогла. Я йшов до неї із суїцидальними думками. Думав, якщо вона мені не допоможе, то не знаю, що мені робити. У мене була тривала терапія, в основному мене турбувало прийняття батьків. Але їй таки вдалося допомогти мені знайти опору всередині себе й упоратися із тривогою.

Класно, коли є можливість ходити до терапевта. Мені пощастило, що в мене є робота, стабільний дохід. А є [трансгендерні] люди, які просто не можуть вийти з дому та влаштуватися на роботу через невідповідність документів. Тому й не можуть дозволити собі психотерапію. Тому наша організація дає безкоштовні психологічні консультації.

Я знайшов роботу після журфаку. Моя перша робота – регіональний канал, де була дуже толерантна директорка, яка прийняла мене. У мене було два посвідчення: одне паспортне, інше моє. Я тоді ще не був на гормональній терапії й мав доволі дитячий голос. Але попри це начитував сюжети під своїм ім’ям, не паспортним. Мені дозволили так робити, і це було дуже важливо. Мої колеги з розумінням ставилися, був тільки один випадок агресії.