Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Мені досі сняться кити». Українські біологині про експедицію в Антарктику

«Мені досі сняться кити». Українські біологині про експедицію в Антарктику — Власний досвід на Wonderzine

Чотири місяці спостережень у Південному океані

«Скільки би разів ти не була в Антарктиці, вона щоразу тебе захоплює», – каже біологиня Каріна Вишнякова.

Каріна та її колега Юлія Іванчикова – співробітниці Національного антарктичного наукового центру (далі – НАНЦ) й Українського наукового центру екології моря. Юлія також є аспіранткою Інституту зоології НАН України.

У грудні 2020 року вони вирушили в експедицію Південним океаном, де проводили дослідження на українському крилеловному траулері «Море Содружества».

Чотири місяці науковиці спостерігали за китами та фотографували хвостові плавці китів-горбанів для спеціального каталогу. За допомогою Photo-ID каталогів встановлюють шляхи міграцій китів у межах усього Світового океану. Крім того, під час експедиції науковиці досліджували крижану рибу, яка є ендеміком Південного океану, тобто не зустрічається більше ніде у світі.

Ми поговорили з Юлією та Каріною про враження від зустрічі з китами, життя на судні (без інтернету та вихідних) й упередження, від яких не втечеш навіть до Антарктики.

Від мрії до дії

Юлія Іванчикова: Мені завжди подобалися дельфіни, але 2013 року, коли я вперше побачила їх у живій природі, я захопилася ними серйозно. Під час експедиції в Карадазькому природному заповіднику дельфіни підпливли до нашого човна й почали грати навколо нас. Я побачила, які вони щасливі на волі, та зрозуміла, що більше ніколи не піду в дельфінарій. Тоді ж вирішила, що хочу бути дотичною до дельфінів у своїй науковій діяльності, та почала думати, як це можна реалізувати.

Після 2013 року у Криму, звідки я родом і де тоді працювала над дипломом, такі дослідження перестали бути можливі. Але моє бажання займатися дельфінами залишалося, тому я шукала будь-які варіанти.

Дещо згодом, коли я вже брала участь в експедиціях, у мене сформувалася мрія побачити й китів. Я щороку згадувала про це у планах на рік – і нарешті моя мрія здійснилася.

Каріна Вишнякова: Мій перший візит до Антарктиди стався 10 років тому, коли я працювала в Південному науково-дослідному інституті морського рибного господарства й океанографії (Керч). Усе, що відбувається в Антарктиці, регулює Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики. За її вимогами, держава, яка видобуває там океанічні живі ресурси, зобов’язана брати на борт судна наукового спостерігача. 2011 року я була такою спостерігачкою на польському судні, яке вело промисел антарктичного крилю.

Перша зустріч із китами залишила неймовірні враження. Коли ти бачиш, як це величезне 20-метрове створіння плаває, дихає – це вражає. Айсберги, пінгвіни… Просто бракує слів.

Наступного разу я була в Антарктиці наприкінці 2018 року, коли Україна брала участь у дуже амбітному проєкті – міжнародній акустичній зйомці запасів антарктичного крилю.

Цьогорічна експедиція – моя третя. Але скільки би разів ти не був в Антарктиці, вона щоразу тебе захоплює.

Місія експедиції

Юлія: Антарктика – це таке місце, куди мріє потрапити чи не кожен біолог. Для нас це земля обітована.

Коли керівником НАНЦ став Євген Дикий, у вчених з’явилося більше можливостей для експедицій в Антарктику. Тепер це не тільки зимівлі на станції Вернадського, де протягом року працює одна команда, а й сезонні експедиції, у яких кілька груп учених змінюють одне одного. Науковці отримали змогу працювати в Антарктиці й при цьому не залишатися там на 12–16 місяців. Це круто, бо пришвидшує збір матеріалу.

Ми з Каріною стали учасницями морської частини 25-ї сезонної української антарктичної експедиції.

Каріна: Власне, уся ця сезонна морська експедиція – це ми з Юлею вдвох [сміються].

Юлія: Під цю експедицію ми змогли запропонувати тему, з якою справді хотіли працювати. Це спостереження за китоподібними та паразитологічні дослідження антарктичних риб.

Каріна: Відколи в Антарктиці заборонили полювати на китів, їхня популяція поступово відновлюється. На базі тих даних, які нам вдалося зібрати, можна буде зробити висновки щодо шляхів міграції китів; визначити ділянки, де вони харчуються, розмножуються, вирощують дитинчат.

Юлія: Крижана риба, яка водиться тільки в Південному океані, може бути потенційно цікавою для промисловості, тому важливо розуміти ступінь її заразності гельмінтами. Ми зібрали зразки такої риби та провели її розтини, а зібраний матеріал передали на аналіз паразитологам.

Антарктичний нон-стоп

Юлія: На підготовку до експедиції ми мали менш як два тижні: від ухвалення рішення до виходу на судні «Море содружества» з порту Кейптауна.

Каріна: Шлях від Кейптауна до місць, де траулер видобуває криль, тривав 15 днів. Більшість часу ми провели біля Південних Оркнейських островів, звідки потім пішли до протоки Брансфілда.

Юлія: Антарктида й без того не надто зручне, з погляду логістики, місце, а пандемія цю логістику тільки ускладнила. Та в цьому, мабуть, була якась доля: ускладнення дали змогу дещо переформатувати експедицію та виділити більше часу й ресурсів на нашу морську частину.

Труднощі з логістикою позначилися й на тривалості експедиції. Спершу ми повинні були їхати на 6–8 тижнів, але зрештою повернулися до Києва лише за чотири місяці. Річ у тім, що траулер намагається працювати без відриву від процесу. Цього року жодне із суден, які його обслуговують (заправляють, привозять обладнання) не йшло до порту, тому нас не могли відправити на берег раніше.

Для мене найскладнішим у цій експедиції було те, що з початку лютого ми просто не знали, скільки ще часу пробудемо на судні. Це ускладнювало роботу, адже коли ми орієнтувалися на те, що будемо в експедиції 6 тижнів, то намагалися використати цей час максимально. У нас не було вихідних: удень ми спостерігали за китами, увечері розтинали рибу.

Каріна: Окей ще ввечері, але й уночі теж. Був день, коли ми встали о 7:00 ранку та закінчили роботу вже о 02:00 ночі. Пам’ятаю, як круто було повернутися до каюти та просто лягти. Це такий кайф! Усім рекомендую: випрацьовуєшся тижнями – а потім просто лягаєш та отримуєш задоволення [сміється].

Юлія: Якби ми знали, що їдемо на чотири місяці, то запланували би собі вихідні й рівномірно розподілили би це навантаження. Я зрозуміла, що працювати два місяці без перерв, навіть коли ти займаєшся улюбленою справою, це ненормально.

Веселка та зустріч із китами

Каріна: На судні, де ми працювали, було приблизно 90 людей екіпажу. Майже всі – чоловіки.

Юлія: Душ і туалет у каюті доступні буквально кільком людям на кшталт капітана та старшого механіка судна. Крім них, увесь екіпаж користується загальними вбиральнями й душовими.

Каріна: Але ми відразу домовилися, щоби для нас забронювали «лазарет» – приміщення з окремим душем і туалетом. На судні це, вважайте, люкс.

Юлія: Тобто житлові умови, наскільки це можливо на судні, нам вдалося зробити більш-менш комфортними.

Каріна: Що ж до погодних умов, то є стереотип, що в Антарктиді всюди лютий мороз. Ми були там у період антарктичного літа, тому я не пам’ятаю, щоби температура опускалася нижче за -3. Це ніби й не холодно, але є інші обтяжувальні обставини.

Коли ти маєш дві години простояти на спостереженнях на борту, треба бути готовим до пронизливого вітру. Це тобі не наше чорноморське літо, умови суворі. Та насправді, якщо правильно одягнутися, це можна спокійно пережити. Айсбергом за ці кілька годин ти не станеш.

Юлія: В Антарктиці дуже швидко змінюється погода. Може вийти сонце – і за дві години все, що намерзло, просто розтане й потече. А тоді, ще за дві години, буде непролазний туман. Найяскравішу веселку у своєму житті я теж бачила саме там. За 10 хвилин вона зникла – і почалася заметіль.

Треба сказати, що Каріна дуже добре підготувала мене до поїздки: я вже знала, які умови на нас чекають. А от до айсбергів чи китів підготуватися неможливо. Можна передивитися багато фото й відео, але коли ти стикаєшся з цим у житті, це незрівнянні враження.

У цій поїздці я почала займатися фотоідентифікацією китів-горбанів. Для того, щоби зробити фото-ID горбаня, треба зняти, як його плавець входить у воду під прямим кутом. Це вдається далеко не з першої спроби, адже часом кити люблять погратися – крутяться, пірнають і так, і так. У якийсь момент руки відмерзають тримати фотоапарат – аж раптом кит робить те, що тобі потрібно. Коли ти натискаєш на кнопку, то вже знаєш, що отримала той самий кадр. Це дуже бажане відчуття. Краще, ніж оргазм.

Стосунки на борту

Юлія: В Україні до 2019 року не брали жінок на зимівлю на станцію «Академік Вернадський». Вони були в перших кількох зимівлях, але згодом, відколи одна з науковиць повернулася з експедиції вагітна, з’явилося неофіційне, але цілком робоче правило, що жінок до участі не допускають. Можна було навіть не подаватися на конкурс, бо було зрозуміло, що твою кандидатуру не розглядатимуть. На щастя, коли НАНЦ очолив Євген Дикий, ця традиція змінилася.

Каріна: Зараз для жінки цілком нормально потрапити в Антарктиду. Якщо ти відповідаєш критеріям відбору (маєш досвід, публікації, науковий ступінь), то можеш брати участь на загальних основах – і це круто.

Але треба бути готовим, що з упередженнями можна зіткнутися вже на борту. В екіпажу промислового судна багато забобонів щодо жінок. Наприклад, якщо жінка зайде в машинне відділення, буде лихо.

Юлія: На судні доволі важко зберігати межі особистості – у замкненому середовищі, у колективі, який не обираєш, тим більше коли займаєшся незрозумілими для оточення речами: стоїш на морозі та фотографуєш китів. Більшість людей на судні – прагматичні робочі люди, які погоджуються терпіти складні умови за гроші. Нашу присутність там сприймали з подивом.

Каріна: Нам іноді так і казали: «Ви займаєтесь якоюсь маячнею. Що це за наука така? Давайте краще відродимо традиції радянської китобійної флотилії та почнемо стріляти китів на смалець».

Юлія: Звісно, ми розуміли, що це перевірка нашої віри в цінність власної роботи. Знаходити в собі сили «тримати оборону» й не піддаватися на такі провокації протягом місяців психологічно виснажливо.

Каріна: На судні неважливо, чим ти займаєшся у своїй кар’єрі, неважливий твій науковий ступінь, статті чи індекс Хірша. Якщо ти жінка, ти – «окраса колективу». На жаль, як і багато де на твердій землі. Доводиться запхати бажання відстояти свою професійну гідність кудись подалі й увесь час миритися з цим становищем, бо від цих людей залежить, будеш ти на борту чи за ним.

Юлія: Не секрет, що досвічені моряки старої радянської школи часто-густо вкрай забобонні. Не можна виходити в море понеділками, не можна казати «останній», тільки «крайній», не можна згадувати шторм (щоби не накликати його). Навіть якщо вітер 20 метрів на секунду виморожує очні яблука та хвилювання моря 6 балів – це просто «свіженько». Назвеш канат мотузкою – краще відразу ховайся у трюмі. Серед таких жорстких правил іноді важче лавірувати, ніж між айсбергами.

Каріна: Словом, навіть на іншому кінці світу не сховатися від упереджень і міфів. Добре, що ми були вдвох і могли підтримувати одна одну. Після такої маячні завжди можна було повернутися до свого «лазарету» та поскаржитися Юлі [сміється].

Життя офлайн

Каріна: Під час експедиції ми вели бортовий щоденник. Це була ідея НАНЦ: вони запропонували, щоби ми час від часу доповідали, що з нами відбувається. Назвалися ми «Відчайдушними біологинями». Подумали, що ця назва цілком відповідає тому, що з нами трапляється.

Юлія: Ми навіть мали контент-план. Намагалися розповідати про кожну зі сфер дослідження (китів, паразитів, рибу, криль), аби в читачів склалася повна картинка. Писати, щоправда, доводилося без інтернету. На судні його не було – тільки доступ до електронної пошти через радіорубку.

Каріна: Ми завчасно придумували тему наступного випуску, набирали текст у Word, прикріпляли документ до листа й надсилали в Україну. Через обмеження на об’єм файлів (1,5 МБ) не могли навіть фото додати, що вже казати про відео. Оскільки писали ми без доступу до Google, зверталися максимум до якоїсь літератури на компі.

Юлія: До речі, з усіх мінусів відсутності інтернету найгіршою для мене була саме неможливість швидко щось погуглити. Наприклад, ти кажеш комусь, що Антананаріву – столиця Мадагаскару. Тобі відповідають, що це не так – а ти не можеш навести жодних доказів.

Каріна: Зазвичай, коли людина каже тобі якусь маячню, ти просто відкриваєш Вікіпедію – і такий: «На, ось тобі Антананаріву!». Тут цього дуже бракувало.

Бувало, що хтось з екіпажу приходив і доповідав якісь сумнівні новини, наприклад, що «економіка Росії на 5 місці у світі» (що? це за якими показниками?). У звичних умовах ти можеш зробити фактчекінг, а на судні доводилося записувати все в нотатки із приміткою «Перевірити». Це був цікавий досвід.

Підсумки та плани

Юлія: Коли ми повернулися додому, у нас не було часу на адаптацію. Оскільки за два тижні до експедиції ми поставили всі справи на паузу, за цей час накопичилося дуже багато питань. Щойно ми вийшли у великий інтернет, почався розрив. Ніби всі чотири місяці ці проблеми просто чекали, поки ми повернемося.

Розкачуватися було просто ніколи. До того ж Каріна стала завідувачкою лабораторії морських хребетних тварин в Українському науковому центрі екології моря, тому їй одразу треба було вирішувати багато адміністративних справ.

У травні ми доповіли проміжні результати досліджень на найбільшій антарктичній конференції в Україні. Усі були приємно вражені, адже ми показали, що такі морські експедиції, якщо правильно виставити технічне завдання, можуть давати круті результати.

Цього разу ми робили фотоідентифікацію китоподібних, а наступного, якщо під це виділять спеціальне обладнання, можна спробувати брати зразки біопсій. У світі доволі висока зацікавленість у генетичному банку даних. В Україні вже створено такий банк даних на основі Інституту зоології ім. Шмальгаузена, де зберігаються унікальні матеріали з навіддаленіших куточків світу. Якщо в Україні буде бажання й воля, цей напрям можна розвивати.

Каріна: Ми й так приносимо круті результати для світової науки, а якщо додати мінімальні вкладення, зможемо приносити ще крутіші.

Думаю, якщо нам із Юлею запропонують поїхати в таку експедицію ще раз, ми це зробимо. Якщо ти раз побував в Антарктиці, то вже не можеш від цього відмовитися.

Юлія: Останнім часом мені почали снитися кити-горбані, яких ми часто бачили в експедиції. Мабуть, це пов’язано з тим, що я вже починаю сумувати за цим періодом...

Тепер у мене є нова мрія: побачити нарвала – китоподібного з великим бивнем, якого називають єдинорогом. Але для цього треба буде їхати вже на Північ [усміхається].

Текст:

Таїсія Куденко

редакторка Wonderzine Україна

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.