Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Власний досвід«Удома стало більше любові». Це жінки, які прихистили бездомних тварин

«Удома стало більше любові». Це жінки, які прихистили бездомних тварин  — Власний досвід на Wonderzine

«Якщо я можу допомогти, то чому б цього не зробити?»

Домашні улюбленці наповнюють наше життя теплом і любов’ю. Вони стають повноправними членами родини, і ми вже не уявляємо себе без них. Однак не всі тварини мають дім. Декого покинули на вулиці, а про когось попіклувалися та за якихось причин відмовилися – віддали в притулок або на перетримання.

Ми поговорили з жінками, які прихистили бездомних тварин. І запитали, як познайомилися зі своїми улюбленцями та чому ті змінили їхнє життя.

Текст: Катерина Янченко

Анна Дем’яник і собака Джозефіна


Мені завжди було шкода тварин, які опинилися на вулиці

Ще з дитинства я хотіла собаку, але батьки завели її тоді, коли я стала студенткою. Через навчання я не могла проводити з ним багато часу, тож продовжувала мріяти про свого песика. Для мене було важливо, щоб він з’явився у власній оселі, адже я часто змінювала місце проживання.

Так і сталося. Ми з чоловіком вирішили, що здійснимо всі заплановані поїздки, а потім залишимося на пів року вдома та візьмемо собаку. Хотіли, щоб у нього був час на адаптацію. Звернулися до притулку, адже не розуміли, навіщо купувати улюбленців, якщо є стільки бездомних. Мені завжди було шкода тварин, які опинилися на вулиці. Особливо тих маленьких, які взагалі не пристосовані до виживання на морозі.

Ми обирали собаку за фотографіями, які були на сторінці притулку. Не могли прихистити будь-кого, оскільки живемо у квартирі, розраховували тільки на маленького. Того, який нам сподобався, забрали ще до нашого дзвінка. Однак у притулку залишилося ще два цуценяти, що підходили під наш опис. Так сталося, що мені сподобалося щеня, яке не стане нашим. Коли ми приїхали, воно не звертало на нас уваги зовсім. А от інше відразу почало йти на контакт. Тому стало зрозуміло, з ким повернемося додому.


Джозі боялася буквально всього: ліфту, сходів, темряви, шуму, людей

Назвали нашу собаку Джозефіна, але зазвичай кличемо її Джозі. Її знайшла на вулиці якась жінка й віднесла у ветеринарну лікарню, яка співпрацює з притулком. Виявилося, що в Джозі був складний вірус, від якого помирають понад 90% собак, якщо їх не лікувати. На два місяці її залишили в стаціонарі, а після вакцин на карантин. Через таку ізоляцію Джозі боялася буквально всього: ліфту, сходів, темряви, шуму, людей тощо. Нам довелося виносити її на вулицю, інколи на руках, ознайомлювати з усім. Пройшло три місяці, страх ще є, але в порівнянні з тим, що було, прогрес помітний.

На початку Джозі навіть удома була дуже скромною та тихою, не подавала ніяких звуків. Але це була промоакція. (сміється) Зараз вона дуже грайлива і схожа на мисливицю, постійно щось винюхує та шукає. Піддається дресуванню та знає кілька команд. А ще вихована, ніколи навмисно не буде гризти капці чи псувати стіни. Старається бути хорошою собакою. Здивуванням було те, що Джозі виявилася ручною. Якщо я працюю за комп’ютером, вона як кіт сидить у мене на колінах. Попри те, що нам обом буває незручно, всі терплять. (посміхається)

З появою собаки точно змінився розпорядок дня. (сміється) Мабуть, її можна привчити до мого ритму життя, але в мене ще не вийшло. Та насправді це тільки систематизує та дозволяє перемикатися від роботи. Тепер у мене є чіткий режим дня, ми гуляємо тричі на день. Раніше було складно рано прокидатися, та і потреби не було, оскільки я переважно працюю в другій половині дня. А зараз мене будять рівно о 7:00. (сміється)

Олеся Пасєка та кіт Карма


З появою Карми в домі стало більше любові, більше шерсті та більше відповідальності

Я маю дуже болісні спогади про свою першу кішку Колу. Через переїзд в інше місто мені довелося залишити її в батьків. Не пройшло навіть місяця, як подзвонила мама та сказала, що в кішки відмовили лапки. Того ж дня я покинула всі справи та приїхала додому. Ми відразу відвезли Колу до лікаря, рентген показав, що в неї роздроблений хребет і пошкоджений спинний мозок. Як виявилося згодом, її поранив сусід із рушниці. Це був треш.

Я тиждень провела в лікарнях, усе сподівалася, що кішці можна допомогти. Вона не ходила самостійно, її треба було щоразу водити в туалет і до миски з їжею. Це справді клопітка робота, тож я знайшла платну перетримку. Одна жінка погодилася доглядати її за тисячу гривень на місяць. Окрім того, я купувала всі необхідні медикаменти й корм. Але через півтора місяця вона зателефонувала та пояснила, що більше не може доглядати Колу, бо та все бруднить.

За той час кішка стала така занедбана, нещасна та безсила, що мені стало її шкода. Це був той стан афекту, в якому рішення приходить за хвилину. Через безвихідь я почала телефонувати в усі клініки й цікавитися евтаназією. Ніколи в житті не ставалося нічого гіршого за момент, коли я везла свою улюбленицю в мішку з-під сміття. Це жахливе відчуття. Після цього випадку я не хотіла заводити ніяких тварин. Але згодом почала жити з хлопцем, у якого був кіт Зефір. Він знайшов його маленьким поблизу смітника та врятував.


Після смерті Коли я не хотіла заводити ніяких тварин

Після смерті Коли пройшло три роки. І тільки три місяці тому я відчула, що готова допомогти ще якомусь котику та потурбуватися про нього. Відразу вирішила, що візьмемо його з притулку або в когось із рук, адже породисті тварини швидко знаходять свій дім, а от покинуті – не завжди.

Я почала спостерігати за групами у Фейсбуці й натрапила на оголошення, де жінка віддавала кошеня. Наступного ранку це чудо приїхало до нас у коробці. Воно було дуже маленьке, беззахисне й таке хворобливе, що виходжуємо ще досі. Хоч це і хлопчик, але ми назвали його Карма. Так сталося, тому що виникла плутанина зі статтю. Спочатку ветеринар сказав, що це кішка, а потім виявилося, що кіт. (усміхається) А він уже звик до свого імені та відгукується на нього. Ми ще між собою жартуємо, що через шкоду, яку він робить, його можна називати Кармагедоном. (сміється)

Спершу Карма був на карантині в окремій кімнаті, щоб не заразитися інфекцією Зефіра. Але останній не терпить зачинених дверей у квартирі та згодом нам довелося потрошки їх знайомити. Старший кіт спершу взагалі не приймав молодшого. Він так гарчав і кидався, що ми думали відвезти Карму до когось із наших батьків. Але з часом малий узяв перевагу над Зефіром і зараз у них найважчі стосунки за весь час. (зітхає) Зефір кастрований, а в Карми такий сплеск тестостерону, що він не дає спокійно жити. Зараз ми шукаємо зоопсихолога, щоб порадитися, як помирити цих двох.

З появою Карми в домі стало більше любові, більше шерсті та більше відповідальності. Але мені дуже тепло від того, що в догляді за котами ми з чоловіком ділимо обов’язки. Це як прелюдія перед власними дітьми. (усміхається)

Анастасія Лазня та собака Плюшка


Якщо я маю змогу комусь допомогти, то чому б цього не зробити?

У моїй родині завжди були тварини. Дідусь брав їх із притулку, тому я знала, що колись теж так зроблю. Перш ніж поїхати на навчання за кордон, я довго допомагала одному притулку. Якось з колегами з роботи навіть влаштовувала для нього збір коштів. Але якби я не хотіла, не могла прихистити когось із тварин у себе, поки не мала стабільного дому.

Коли ми жили з партнером у Португалії, то мали можливість фостерити (тимчасово надавати притулок тваринам у себе вдома – ред.) тварин із місцевого притулку. У нас жив собака, і це був настільки приємний досвід, що було болісно його віддавати. Зате зараз у нього хороші господарі та прекрасний дім. Але тоді ми остаточно вирішили, що коли матимемо стабільне місце проживання, то відразу візьмемо свого з притулку. Чому не купити? Тому що поруч так багато бездомних тварин, і якщо я маю змогу комусь допомогти, то чому б цього не зробити.

Коли ми повернулися до Києва, то вирішили, що вже готові завести собаку. Почали проглядати сторінку притулку й обрали Тучку. Швидко заповнили анкету та приїхали знайомитися із собакою. Нам дозволи погуляти разом і тоді я помітила, що Тучка дещо відрізняється від своїх фотографій. Та вона нам дуже сподобалася, ми вирішили її брати. Через годину координаторка притулку написала, що ми взяли не ту собаку. (сміється) Виявилося, в нас була Доні, вона старша на 9 місяців за Тучку. Однак, звісно, ми її лишили, бо вже встигли прив’язатися.

Через кілька днів ми перейменували її на Плюшку, хотілося дати новий старт. Таке ім’я обрали тому, що її хвіст був схожий на бублик, а вся вона дуже солоденька. Мій партнер англомовний, тому довелося йти в супермаркет, купувати плюшку та пояснювати, що означає це слово. (усміхається)


Щоразу, коли я або партнер кудись виходили, Плюшка починала панікувати

У перші тижні Плюшка була дуже тривожна. Ходила так, ніби ми її викинемо на вулицю, якщо вона щось не так зробить. Вона була обережна до різких рухів і не розуміла, де її місце в оселі. А щоразу, коли я або партнер кудись виходили без неї, починала панікувати. Та день за днем Плюшка почала відкриватися та згодом давала себе чухати за живіт.

Зараз вона вже розслаблена, комфортно почувається в нашому просторі та стала такою собі розпещеною панночкою. Ми з нею встигли навіть поїздити Україною. Якось знімали маленький будинок у Карпатах і вона гордо ставала на його захист. Мене та партнера так само пильно охороняє від інших. Колись не підпускала мого батька. (сміється)

Відколи Плюшка в нас, у житті з’явилася мета. Усе менше днів проходять за нічим. Я працюю з дому, тому легко впасти в монотонність і сидіти весь день за ноутбуком. А із собакою завжди йду гуляти, попри погоду чи обставини. А ще ми стали більш чутливими та відкритими до переживань. Плюшка нас трошки налякала своїм станом здоров’я. От тоді я зрозуміла, що через неї можу відчувати тривогу та потенційно біль, якщо з нею щось станеться.

Загалом досвід із притулком дуже позитивний. Нам надали весь список вакцинацій і профілактик, які має пройти собака. А також місяць безплатного ветеринарного страхування, що, на мою думку, дуже корисно.

Ольга Валькевич і кішка Ізі


Коли з’явилася Ізі, я полюбила бути вдома

Щоб завести домашнього улюбленця, мені знадобилося років зо три вагань. Це може здатися великою цифрою, проте мені було морально важко взяти тварину під свою опіку. Хоч я і хотіла, але страх зробити цей крок був навіяний спогадами з дитинства. Ми жили в приватному секторі та мали дворових кота та собаку. Попри моє бажання доглядати за ними, батьки говорили, що я не здатна нести відповідальність за тварин. Відтоді я почала думала, що не зможу ні про кого піклуватися.

Цього року я пропрацювала внутрішні страхи та почала розпитувати друзів, у яких притулках вони брали своїх улюбленців. Для мене було важливо подарувати комфортне життя тварині, яку, найімовірніше, ніхто не забере. Я придивлялася до різних притулків, але з ними довго нічого не складалося. Якось навіть їздила до однієї жінки дивитися на кошеня. Ми почали обговорювати деталі, а потім вона раптово перестала відповідати. Можливо, продала його комусь іншому. Тоді я припинила пошуки на певний час.

Три місяці тому знову задумалася, навіщо відкладати те, чого так давно хочу. Запитала в друзів, чи не віддає хтось раптом кота. Мені відписала дівчина, що знайшла покинутих кошенят біля новобудови в центрі Києва й шукає їм господарів. Я була готова взяти одного тимчасово, хотіла спочатку спробувати, як воно буде. Але та дівчина вже віддала кішку на перетримку іншій людині, адже не могла довго тримати її в себе з особистих причин. Тож я могла взяти тварину тільки назавжди, щоб вона менше стресувала.


Під час знайомства Ізі була дуже сором’язливою, але в таксі влаштувала справжню істерику

Я знову засумнівалася, вирішила все зважити та відповіла, що відповім пізніше. Минув тиждень і мене наздогнали репости з фотографіями одного з тих кошенят у сторіз. Вирішила, що це доля, та знову написала тій дівчині. І ось я вже їду через увесь Київ на зустріч. Ізі, так назвали кошеня, відразу пішла на контакт і почала легенько кусатися. Вона була дуже сором’язливою й обережною, але в таксі влаштувала справжню істерику. (усміхається) Постійно нявкала та вилазила на голову, ми ледь доїхали додому. У квартирі їй вистачило 15 хвилин, щоб усе обнюхати та стати господаркою.

Ми вирішили лишити ім’я Ізі, тому що легкість і простота добре її описують. Поки тривав період адаптації, я чекала, щоб кішка показала свій справжній характер. Бо, крім грайливості та сну, нічого не було. (сміється) Зараз Ізі постійно скаче квартирою. Дай їй волю, вона займалася б цим увесь день. Натомість тактильність точно не про неї, не дозволяє себе гладити, хоча іноді сама приходить і лягає поруч поніжитися.

Ізі нібито завжди на відстані та не заважає, але любить забігати під час Zoom-дзвінків. Якось хлопець проводив конференцію для фінансистів, а та залізла мордочкою прямо в камеру й уся формальність зустрічі зникла за секунду. (сміється) Закривати Ізі в іншій кімнаті теж не варіант, тоді квартира заповнюється її м’явканням. Отож, ми дозволяємо їй усе, однак маємо кілька правил: не пускаємо її на стіл і пильнуємо, щоб вона не вибігла з квартири. В усьому іншому Ізі повноцінна жителька квартири, як і ми з хлопцем.

Коли з’явилася Ізі, я полюбила бути вдома. Нещодавно в мене змінилася робота, двічі на тиждень я можу працювати віддалено. Тепер ці дні найулюбленіші. Саме завдяки Ізі я зрозуміла, що можу дати раду не тільки собі, а й ще комусь.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.