Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Фотопроєкт«Уся моя сім‘я – на захисті держави». Це жінки, які боронять Україну

Фотопроєкт «Важлива»

«Уся моя сім‘я – на захисті держави». Це жінки, які боронять Україну — Фотопроєкт на Wonderzine

Фотографка Катерина Крючкова вже 8 років зображує історії людей через фотографії. Її проєкт «Важлива» розповідає про природну красу без обмежень і стереотипів, жінок, які мотивують і надихають. Нова серія присвячена українкам, які стали на захист України в російсько-українській війні.

Це жінки, що вивезли дітей у безпечне місце та записалися в терборону, узяли до рук зброю або стали волонтерками. Розповідаємо їхні історії, сповнені любові до Батьківщини.

Катерина Крючкова

фотографка, авторка проєкту «Важлива»

 Фотопроект «Важлива» виник понад 4 роки тому. Його героїнями стають жінки з інвалідністю й орфанними захворюваннями (вроджені чи набуті рідкісні захворювання, які хронічно прогресують і значно погіршують якість життя – ред.), паралімпійки, політикині, військові, вдови загиблих героїв України, мами дітей з особливими потребами, а також жінки з важкими життєвими ситуаціями.

За роки роботи я зрозуміла просту істину – фотографія може зцілювати рани та лікувати душу. Це не просто зображення людини, це історія її життя, щастя або болю, який вона пережила. Це той досвід, який може надихати та спонукати інших жінок жити на повну.

Особисто для мене «Важлива» – це проєкт про тотальну любов, яка надає сил. Хочу, щоб історія кожної жінки була почута, а її краса побачена світом.


Альбіна (Акула)

За освітою я вчителька образотворчого мистецтва, але цього літа буде вже 10 років, як працюю майстринею манікюру. У січні придбала байк, щоби влаштувати з чоловіком мототур Україною, але мій світ перевернувся 24 лютого о 5:00 ранку. Як і всіх українців, мене розбудили зі словами: «Прокидайся... У нас війна!»

З чоловіком навіть не думали над тим, щоби виїжджати з країни. Передали свою кішку другу сім’ї та поїхали у штаб тероборони. Про це знає тільки сестра, не хочу, щоби батьки хвилювалися.

Колись я займалася страйкболом, тому спокійно можу користуватися зброєю. Зараз ми бойові медики та працюємо, не покладаючи рук. Я обрала собі нове ім’я, Акула, і дуже пишаюся тим, що я українка. У моїх жилах тече кров сміливого та волелюбного народу.


Аня

Я військова юристка та служила в армії у 2018–2021 роках. Отримала звання старшого лейтенанта юстиції, але наприкінці 2021-го звільнилася та поїхала в Європу. Хотілося подивитися на інше життя та зайнятися улюбленою справою: попрацювати з кіньми.

Коли почалася війна, я відразу ж повернулася в Україну. Вважаю, що кожен має робити свою роботу та бути на своєму місці. Зараз працюю в штабі батальйону територіальної оборони та використовую юридичні знання тут. Думаю, це не геройська робота, бо я не стою з автоматом на передовій. Але ми працюємо з усіма документами й оформлюємо військових. Війна війною, а люди мають бути пораховані. [усміхається] Це допоможе уникнути хаосу, який був у 2014 році, коли люди воювали, а потім не могли нічого отримати від держави, позаяк не мали хоч якихось документів. Тож поки бійці воюють, ми забезпечуємо їхній тил.


Мирослава

Я журналістка, редакторка та вчителька української мови, а ще мама сина, якому 2,8 років. За п’ять діб у лютому зі мною відбулося два щасливих повернення до Києва. Поміж ними – кілька тисяч кілометрів Україною.

Увечері 23 лютого я повернулася до столиці після мандрівки Західною Україною. Тоді ще опублікувала фото, що вдома, і дуже цьому рада. Але наступного ранку почалася війна.

Подруга зголосилася відвезти своїх синів до мого рідного села, де вже була моя дитина. Наша дорога тривала понад 26 годин, і 25 лютого ми нарешті доїхали. Розпачливі кадри обстріляного ракетами Києва відбили в подруги будь-яке бажання повертатися до столиці. Вона виховує дітей сама, тож хотіла вберегти їх і виїхати за кордон. Мої рідні наполягали, щоб ми із сином також доєдналися до них. Я вагалася, опиралася, але сіла в автівку.

Десь у Хмельницькій області подруга подивилася у дзеркало, побачила мене заплакану та сказала: «Це не твоє рішення». «Не моє, я не хочу, я не зможу», – відповіла я. І вона переналаштувала маршрут.

«Я не розумію твою логістику: Київ, Вінниця, Луцьк, Франківськ, Житомир, я знаю, що ти понад усе любиш їздити в авто, але й час для подорожей ти обрала», – написав мені друг. Але насправді мандрівка виявилася прекрасною. Я не зводила погляд із вікна машини, милувалася краєвидами України. За ті чотири доби вдалося вперше поспати не в дорозі, а в готелі. Щойно ми отримали ключі від номерів, спрацювала повітряна тривога та довелося спуститися в підвальне приміщення. Там я зустріла свою подругу-киянку з двома собаками. Де б ми ще могли зустрітися? [усміхається]

Ми подолали декілька десятків блокпостів, на одному нам навіть подарували сало. Мабуть, сотню разів ми говорили: «Слава Україні!» і стільки ж разів чули: «Героям слава!». І ось я знову в Києві в теробороні. Бо це мій шанс проявити на справі те, що я відчуваю всередині. Та хоч трохи стати схожою на тих, ким я захоплююся всі ці роки.

За дні війни, що летять ніби місяці, мене із сином запросили до Угорщини, Польщі, Німеччини, Туреччини. Нещодавно дзвонила жінка з Італії, знайомих якої я колись розміщувала в себе, і пропонувала прихисток. Ми не поїхали. Я вірю, що мій син у селі в безпеці, а я там, де мої руки згодяться для допомоги. Щаслива бути в рідному Києві.


Оксана

Я адвокатка, юристка політичної партії та помічниця народного депутата України. Але так було до війни. Останні два тижні я працюю в штабі територіальної оборони столиці. Більшість часу допомагаю на складі, однак якщо потрібно буде взяти до рук зброю, я готова.

Уся моя сім’я стоїть зараз на захисті держави. Брат – офіцер ЗСУ та боронить Україну на східному фронті. Батько – у складі тероборони на моїй рідній Хмельниччині. А я в Києві та роблю все, що в моїх силах, для нашої спільної перемоги! Відчуваю, що це правильно, і це мій моральний обов’язок.

За час війни зрозуміла, що невимовно пишаюсь нашою армією, поліцією, прикордонниками, батальйонами територіальної оборони та простими людьми, які єднаються як ніколи для спротиву ворогу. Україна незламна, бо незламний і відважний її народ.


Маруся Звіробій

Маруся – волонтерка та контрактниця ЗСУ, інструкторка навчального центру десантно-штурмових військ і мама маленької Зоряни. Вона має відзнаку Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції» й орден «Народний Герой України».

На жаль, Маруся не змогла дати особистий коментар через свою зайнятість. Однак фотографка Катерина Крючкова мала з нею 10-хвилинну зйомку та говорить, що ця жінка справляє сильне враження. «Вона готова захищати свою країну та рвати на шматки кожного, хто захоче заподіяти шкоду. Але коли Маруся посміхається, тобі стає спокійніше, і тривога зникає. Це справжня магія, на яку здатні українські жінки».

Розповісти друзям
1 коментарпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.