Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Колонка«Хтось навіть не розбирає валізи». Про відкладене на після перемоги життя

«Хтось навіть не розбирає валізи». Про відкладене на після перемоги життя — Колонка на Wonderzine

«Зараз усе не на часі»

Анастасія Микитенко

Редакторка Wonderzine Україна


Інколи це про прості речі: залишену наостанок улюблену цукерку або спробу «заслужити» прогулянку десятьма годинами роботи. В інших випадках ти відкладаєш відпустку спочатку до першої нормальної зарплати, потім – до покупки квартири, навчання дітей, покупки квартири дітям, пенсії…

З усім цим можна було боротися, просто сказавши собі «почни жити, нічого тебе не зупиняє, окрім себе самої». Проте як почати жити, якщо ти у відносній безпеці, а у твоїй країні так багато страждання?

Життя на паузі

Коли почалася війна, я відразу подумала, що відкладати щось хороше безглуздо, адже ніхто не знає, чи прокинешся ти завтра. Це відчуття швидкої втрати всього якось особливо загострюється, коли прокидаєшся від бомбардувань у Києві, а через деякий час над твоїм будинком раптом пролітають винищувачі. Ну, то я й запланувала, що тепер треба обов’язково зробити. Одразу після закінчення війни.

Таке відкладання було спочатку пов’язане з шоком, а потім – зі сподіванням, що скоро все повернеться до норми. У моїх рожевих мріях війна закінчилася ще до 8 березня і я йшла на Марші жінок зі стрілками, які нарешті навчилася малювати. На «після перемоги» перенеслися дуже базові речі, а тим часом спринт перетворився на марафон.

На «після перемоги» перенеслися дуже базові речі, а тим часом спринт перетворився на марафон.


Тепер є тільки постійне очікування, коли можна буде почати жити. Я виїжджала закордон і заспокоювала себе, що це всього на тиждень, а потім ще на тиждень, а там ще один, і заживу нормально. Я не розбирала речі, майже не говорила з людьми, навіть німецьку не хотіла розуміти. Адже навіщо мені це все, якщо скоро поїду, а вдома у мене вже є справжні друзі й мова в мене своя є. Навіть коли загубила рюкзак з усім одягом, то довго відмовлялася купувати щось нове, бо в мене ж у Києві цілий гардероб.

Тож за ці два місяці я мало що пам’ятаю. Було багато новин, роботи, самотності та чекання. А все інше, що називається життям, можна перерахувати на пальцях. Зате в списку на потім – писати частіше друзям, купити вазон, зліпити вареників від початку до кінця й частіше читати паперові книжки. Усе це можна було б зробити за ці два місяці та не відкладати, бо життя, на щастя, продовжувалося завдяки захисникам України.

Та яке ти маєш право жити, коли люди вмирають?

Страшно робити нормальні речі, адже чиєсь біле пальто точно скаже, що кава \ прогулянки \ квіти \ догляд за собою \ усмішки не на часі. Страшно й колонку цю писати, бо хтось буде впевнений, що я пропагую бенкет під час війни. Частково через провину, яку такі коментарі викликають, і відкладається життя на потім.

Проте чи врятує когось те, що ви не купите собі нову сукню? Чи стане комусь легше переживати втрату, якщо я не нафарбуюся сьогодні? Чи вб’є когось прослухана весела мелодія? Мабуть, що ні. Проте маленькі радощі з нормального життя можуть не тільки поліпшити день, але й дати наснагу робити багато хорошого іншим людям.

Одне з правил, яким я постійно керуюся, наголошує, що відпочинок – це продуктивно. За місяць життя на паузі й роботи на максимумі я дуже сильно загубила фокус: завдання робилися вдвічі довше, а потім вислизнули з рук узагалі.

Не варто змушувати себе жити повноцінне життя, коли цього не хочеться.


Коли ні сил, ні здоров’я на роботу немає, то немає адекватної зарплатні й можливості переказувати достатньо коштів на ЗСУ. А невеликі речі, які раніше відкладалися на «після перемоги», дозволяють тримати баланс. Це схоже на інвестицію, що допомагає в довгостроковій перспективі.

Та частіше неможливо вимкнути режим очікування через власні моральні установки: у кожного з нас існує якась межа того, яке щастя та в якій кількості ти собі можеш дозволити під час війни. У мене також досі є речі, які залишаються табу на воєнний час. І це нормально послуговуватися своїм моральним компасом і не змушувати себе робити щось, поклик до чого наразі вважаєш неправильним. Навіть якщо зазвичай дозволяєш собі багато хорошого, у деякі дні однаково виходить тільки лежати й намагатися пережити біль. Не варто змушувати себе жити повноцінне життя, коли цього не хочеться. Проте також потрібно навчитися розуміти різницю між власним моральним компасом і страхом засудження свого мінімального щастя іншими.

Починати з дому

Однією з найбільших ознак мого відкладеного життя стала кімната, де я зараз живу. Якщо б у ній застелили ліжко місяць тому, то ніхто б і не здогадався, що тут хтось був. У домі довго не було нічого мого, бо ж ось-ось додому – повторювала я собі протягом місяців.

Та зараз такі часи, коли треба вчитися жити тут і зараз, не сподіватися на примарні обіцянки майбутнього. Можна купити рослини, книги, картини, нову улюблену чашку. Навіть якщо наступного тижня ви поїдете, це все можна залишити іншим переселенцям або новим друзям, а поки ви тут, маленькі речі будуть створювати видимість життя. Можна знаходити нових друзів, бо навіть якщо ви поїдете додому завтра, з ними можна подорожувати по Україні або по світу після перемоги. Можна вчити мову, бо навіть якщо за місяць вона вам більше не знадобиться в побуті, ви зможете колись провести іноземцю екскурсію своїм рідним містом.

Та зараз такі часи, коли треба вчитися жити тут і зараз, не сподіватися на примарні обіцянки майбутнього.


Після того, як я повернула собі дім, а з ним і відчуття життя, то почала згадувати, як колись виглядав мій день, особливо вихідні. Щось намагалася знову повернути, щось заміняла на нові активності. Потім передивилася список на «після перемоги» й виділила все, що можна було б зробити й зараз. Щораз, як з’являється нове бажання, то або роблю одразу, не задумуючись про відкладання на пізніше, або планую точний день, коли повернуся до цієї думки. У деякі дні достатньо хоча б перевірити, яка погода за вікном або як справи в знайомих, щоб помітити, що цей день був.

Якщо дають можливість жити, треба жити. Іноді всупереч, іноді наполовину, але хапатися за те, що дають. Кожна хвилина тепер цінніша, ніж будь-коли.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.