Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Колонка«Топчуся на одному місці?» Чому не варто себе знецінювати за рішення залишатися в Україні

«Топчуся на одному місці?» Чому не варто себе знецінювати за рішення залишатися в Україні — Колонка на Wonderzine

«А як же сто тисяч стипендій, якими ти не скористалася?»

«Я вже роботу тут знайшла», «Отримала стипендію, зараз багато можливостей для українців», «Сьогодні на мовних курсах, завтра поїду на Монмартр».

А я що? Залишаюся на старій роботі в старій квартирі. Стою на одному місці?

Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів

Анастасія Микитенко

Редакторка Wonderzine Україна


Продуктивність, ефективність, рух уперед

Я жертва гуру тайм-менеджменту, 15-річних мільйонерів та успішного успіху. Навіть якщо я навмисне не шукала мотиваційний контент, я однаково знаю, що день СЕО починається о 4:00 ранку та що без зелених смузі неможливо прорахувати цілі на 20 років.

Та всі ці успішні люди були в США, Франції, Німеччині та Великій Британії, а я була в Україні, у гуртожитку з однією ванною на шістьох і тарганами на підошвах капців. Отож першою сходинкою до успішного (та легшого) успіху здавався переїзд. Ми всі були філологинями та перекладачками, знали мови та програму Erasmus+, тому виїхати за кордон не було проблемою.

І всі їхали. Ми намагалися шукати краще життя, їздили на обміни, вступали на магістратури в Європі. Або мусили виправдовуватися, чому ми не їдемо. Саме тоді я вирішила, що бакалавра достатньо, і пішла шукати роботу. І хоча мені безмежно все подобалося, я відчувала себе на своєму місці, але все не могла заспокоїтися: усі кудись їдуть, а я тут, у Києві, навіть не змінила район. А раптом я щось втрачаю?

І хоча я відчувала себе на своєму місці, але все не могла заспокоїтися: усі кудись їдуть, а я тут. Раптом я щось втрачаю?


Пройшов рік, почалося повномасштабне вторгнення, питання повернулося. Просто мотивація змінилася, а слова успіх і продуктивність залишилися в минулому житті.

Треба їхати

На початку повномасштабного вторгнення було простіше: якщо хочеш жити – рухайся. Тепер, коли десант не висаджується в Гостомелі (за що велика пошана ЗСУ), можна ухвалювати рішення більш виважено. Тільки тепер на тебе тиснуть і ти, і війна, й інші люди.

Перші насіння сумнівів очевидні. А якщо в мене прилетить ракета? А якщо білоруси підуть? «А ти ще згадай, якою буде ця зима і яким не солодким буде час навіть після перемоги», – дбайливо нагадує мама. Вона досі не примирилася, що я не поїхала кудись на магістратуру.

Поливають їх іноземці, які не розуміють, чому я повернулася до України. Для них життя в умовах війни неможливе, найближчі друзі чесно зізнаються, що виїхали б одразу. Через це вони постійно запитують, чи я ще жива, запрошують у гості, обіцяють допомогти, як зможуть, і шлють стипендії для українців. Цим укотре нагадують, що я маю змогу виїхати та що це трошки легше зараз.

Усі вони пропливають повз мене, а я міцно тримаюся за вазони у квартирі та знання, як вийти з «Метрограду».


А потім усе вдобрюється ефектом каменю посеред річки. Усі знайомі кудись їдуть, шукають роботу та програми, знаходять постійне житло за кордоном. Навіть ті, хто боявся виїхати в Польщу поподорожувати, уже знають французьку й орієнтуються в громадському транспорті, де немає маршруток. Усі вони пропливають повз мене, а я міцно тримаюся за вазони у квартирі та знання, як вийти з метрограду.

Синдром утрачених можливостей

Добре там, де нас немає. За кордоном співгромадяни відчувають провину вцілілого. Я страждаю через синдром втрачених можливостей в Україні.

Якщо відверто, то мене лякають картини сірого майбутнього. Хоча я і розумію, що за кордоном не дуже легко, іноді мені хочеться більшої стабільності та можливості планувати трохи далі, ніж на два тижні. Часто видається, наче я просто марную можливості – не великого успіху, а просто нормального життя. Іноді думається, начебто я якась дурна, неправильно сприймаю реальність і недооцінюю ризики, тому що ж усі виїжджають, то чому я залишаюся?

Ці всі думки повертаються щоразу, коли я чую, що хтось вирішує емігрувати. Або розповідає, що буде, мабуть, влаштовувати своє життя за кордоном надовго. У такі моменти я забуваю, що в мене є, тому що завжди можна було би зробити щось ще краще, бо інші вже відчувають ліпше життя, бо що, якщо я просто не знаю, що може бути по-іншому.

Якщо ж заспокоїтися та розібратися, то мені пощастило бути в Україні. Я вже довчила те, що мені потрібно, у мене є улюблена робота та класні друзі, я у відносній безпеці та маю житло, психіка витримує те, що відбувається. Я навіть встигаю розвиватися, просто це менш помітно, у порівнянні з великим рішенням змінити країну. Я не хочу їхати за кордон не тому, що я дурна або лінива, а тому, що я побудувала тут життя, яке мене задовольняє, і завдяки українському опору мене не вигнали з дому росіяни.

Для мене це роздвоєння між «їхати, не треба лишатися» та «їхати не треба, лишатися», це приносить відчуття безпорадності та тривогу, витісняє щастя та задоволення, яке я отримую від життя вдома. Коли я виїхала на початку війни, то моє життя зупинилося в очікуванні, коли я повернуся додому. Тепер воно зупинилося в роздумах, чи потрібно кудись рухатися далі.

Іноді ця невизначеність змушує мене злитися на людей, які виїжджають, після чого мені стає дуже соромно за свої почуття. Мені складно з ними спілкуватися, бо я відчуваю, що я не зовсім щира, і це руйнує зв’язки зі справді хорошими друзями. На одному з інтерв’ю психотерапевтка сказала, що, коли ми засуджуємо інших людей за їхній вибір, то варто пошукати проблему в собі. Як виявилося, моя проблема в тому, що я іноді безпричинно заздрю їхньому легшому (не правда) вибору, іноді злюся, що вони підігрівають мій синдром втрачених можливостей, часто боюся самотності.

За кордоном співгромадяни відчувають провину вцілілого. Я страждаю через синдром втрачених можливостей в Україні


Усвідомлення своїх почуттів і їхньої певної безпідставності принесло полегшення. Я стараюся концентруватися на тому, що маю, відділяти себе від рішень інших та спілкуватися з людьми по-справжньому, а не тільки дивитися їхні щасливі історії в Instagram. Іноді просто потрібно прийняти той факт, що ти можеш не отримати всього, чого тобі хотілося б.

Рішення лишатися не робить мене дурною, що я не обрала краще життя. Так само як рішення виїхати не робить когось зрадником країни. Ми всі вже зробили свій вибір. Залишається лише прийняти його та навчитися з ним жити.

Розповісти друзям
1 коментарпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.