КолонкаЧому не варто соромитися своїх книжкових смаків. Колонка Олександра Михеда

У межах «Літературного Куражу» х Yakaboo, що відбувся 12–13 вересня, український письменник і спікер івенту – Олександр Михед, розповів Wonderzine Україна, чому не варто соромитися своїх книжкових уподобань

Почну з того, що скажу, що особисто я почуваюся набагато затишніше в гостях у людей, в яких є книжкова полиця.

Коли вперше потрапляю в приміщення, мені важко вдавати, що мені насамперед цікаві люди – насамперед мене цікавить вміст їхніх книжкових полиць. Для мене це – пошук спільної землі, мови. Розуміння того, що в нас любов до одних і тих самих літер стає запорукою довіри, прокладає шлях до того, як пройде вся зустріч.

Однак залишаючи це своїм невіддільним правом, що допомагає мені в пошуку близьких за інтересами людей, я абсолютно не бачу приводу соромитися того, що читаєш чи дивишся.

До всього можна ставитися як до дослідження. Що довше ти цікавишся темою, то більше починаєш в ній розуміти. Розбиратися в сортах випічки, яку тобі не можна, але ти її любиш – це особливе задоволення.

Розуміння того, що в нас любов до одних і тих самих літер стає запорукою довіри, прокладає шлях до того, як пройде вся зустріч

Приблизно така ситуація з тим, як я можу залипати на YouTube (до TikTok ще не доріс), дивлячись те, що хтось може назвати «трешем», «нецензурщиною» або занадто «чутливим контентом». Однак для мене – це такий самий матеріал для роботи, що дає розуміння часу, в якому ми живемо. Наприклад, найбільше guilty pleasure, який можу рекомендувати – спробуйте подивитися мультсеріал про пригоди Містера Піклза, а потім намагайтеся знайти цьому хоча б якесь пояснення чи виправдання.

Якщо згадувати про умовний розподіл на літературу «високого» та «низького» рівня, то все це велика лекція про ХХ століття, де починається змішування стилів.

Моя улюблена тема – явища, що на межі, та подвійне кодування. Наприклад, «Ім'я троянди» Умберто Еко можна сприймати як детектив, як історичний роман, як філософський диспут довкола сміху та втраченого тому «Поетики» Арістотеля, а можна – як постмодерний маніфест. Але при цьому важливо розуміти, що він не є жодним із них, бо є одночасно всім.

Усі книжки, серіали – одне поле, і часто, так звана «низька література», промовляє те саме, що було артикульовано у високій. Або навпаки: той медіум, що здавався високій публіці занадто легкостравним, згодом здобуває своє місце на високій полиці. Очевидно маємо на увазі «Мауса» Арта Шпіґельмана, «Вартових» Алана Мура та 10-томник «Сендмена» Ніла Ґеймана. Немає того жанру або медіуму, який би не міг бути «високим» і ,навпаки, немає того, що б не можна було опустити на нижчий рівень. Тому розподіл культури та подальше засудження, яке з цього випливає, втрачає сенс.

Окрім того, на вибір сфери інтересів впливає стільки факторів: досвіди, оточення тощо.

Саме тому одна з причин, чому мені подобається дорослішати: відпадає стільки речей, стільки питань стосовно інтересів, їхньої доречності чи виправданості. Це вже просто, у хорошому сенсі, нікого не хвилює.