Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Колонка#metoo в літературі, або Називати речі своїми іменами. Колонка Ірини Славінської

#metoo в літературі, або Називати речі своїми іменами. Колонка Ірини Славінської — Колонка на Wonderzine

«Моя темна Ванесса» про що «Вона розповіла»

Ірина Славінська

журналістка та виконавча продюсерка «Радіо Культура»


Цього літа склалося так, що я прочитала дві книжки, котрі зазвучали в дещо несподіваному для мене унісоні. Це «Моя темна Ванесса» Кейт Елізабет Расселл і «Вона розповіла» Джоді Кантор і Меган Туей. Кожна з них заслуговувала би на окремий текст, але я зосереджуся на одній спільній речі, що видається мені дуже важливою для осмислення цих двох неймовірних історій. Ця річ – мова й називання явищ і дій своїми іменами.

«Моя темна Ванесса» – дебютний роман Кейт Елізабет Расселл, який став бестселером. У рецензіях ви прочитаєте про нього як про «найбільш контроверсійний» роман року. Історія стосунків дівчини-підлітка зі старшим учителем англійської літератури, історія продовження цих стосунків мірою дорослішання дівчини та її перетворення на 32-річну жінку. А також історія читання, формування кола книжок. Так-так, включно з «Лолітою» Набокова, котру героїня ховає від своїх батьків. І включно з його ж поезією про «темну Ванессу» – чи то дівчину, чи то метелика.

«Моя темна Ванесса» направду дуже нуарний роман. Тут немає «позитивних» і «негативних» героїв, у кожній і кожному вистачає темряви. Ось головна героїня Ванесса виросла й не рветься допомагати неповнолітній колезі, до котрої клеїться клієнт, який саме підійшов до конторки рецепції готелю. Ось вона не наважується розповісти про пережите навіть психотерапевтці й десятки сеансів імітує «нормальну» жінку без травматичних історій. Ось доросла Ванесса міркує про #metoo й те, як зізнання жінок можуть вплинути на життя чоловіків, їхні кар’єри. Ось вона веде анонімний блог, у якому відкрито описує все пережите, але чомусь нікого зі своїх кривдників не називає на ім’я. Ось вона вже за мить до зізнання про «сама хотіла» та медитації про «роман» і «романтичні стосунки» зі старшим чоловіком. От тільки в нього була владна позиція та вплив – і це доля дівчинки-підлітка зазнала різких випробувань, а не його.

Судження Ванесси, її монологи подекуди відверто дратують, її хочеться взяти за ґудзика й прочитати коротку лекцію про гендерно зумовлене насильство, структури влади та секс як інструмент упокорення й домінування. Але хто я така, аби промовляти? Вона не надто «правильна жертва», але хто я така, щоби знати, якою має бути «правильна» жертва?

Із цією тривогою я й взялася за «Вона розповіла» Джоді Кантор і Меган Туей – історію журналістського розслідування, котра стала каталізатором руху #metoo. Того самого, який не названий у романі «Моя темна Ванесса», але присутній там у сюжетній лінії про дописи жінок, які в соцмережах наважуються розповісти свої історії.

Джоді Кантор і Меган Туей розповідають у найдрібніших подробицях історію своєї роботи над розслідуванням, яке одним із перших поклало край десятиліттям густого туману навколо дій Гарві Вайнштайна. Дуже цікаве й чесне передання перебігу збору даних і доказів: записи свідчень, численні інтерв’ю, аналіз документів… І не всім українським журналісткам і журналістам знайома історія про безумовну редакторську та юридичну підтримку. Колеги, котрі пишуть на гендерні теми, обіймімося та побажаймо одна одній не чути аргументів про «не все так однозначно». Нехай буде з нами сила та редакторки, котрі готові стати за нас горою, але також готові направити роботу, допомогти добрим словом і редактурою.

Найдовший і, здається, найскладніший процес усього розслідування – вмовляння заговорити. Аби жінки, котрі зазнали домагань, наважилися розповісти про свій досвід і допомогли іншим дізнатися правду та розповісти правду. Пригадуєте, про це й Шерил Сендберґ у своїй культовій книжці «Включайся» писала, визнаючи всю складність для відомої впливової успішної жінки визнати себе жертвою, котра також зазнавала дискримінації, зокрема гендерного насильства. А чи йшла на компроміси, заплющуючи очі на несправедливу реальність навколо, аби витягнути з болота себе. Це наша улюблена казочка про «всього добилася сама» і «всі бар’єри й стереотипи тільки у твоїй голові». Колись, якщо усвідомляться незримі лінії системної дискримінації, стане можливим витягнути з того болота й інших, а не лише себе.

Кожна з акторок і продюсерок, які наважилися від свого імені заговорити першими, розповісти журналісткам свою історію, натикалися на одні й ті ж аргументи проти. Майже дослівно ті самі, про які бурчить Ванесса, шукаючи порятунку від власного пережитого досвіду.

— Чому так довго мовчала?

— Чому не відмовилася?

— Чому не втекла?

— Чому нікому не розповіла?

— Чому продовжувала працювати разом із ним?

— Чому у вас є спільні фотографії?

— Чому ти на тому фото усміхнена?

— Чому й навіщо ти руйнуєш йому життя?

— ……………………………………….?

Відповіддю є щось важливе про мову та називання.

Передусім ідеться про контекст – «хмаринку тегів», які існують для означення дій і явищ навколишньої реальності. Для переходу від «б’є – значить любить» до «б’є – значить сяде» потрібні не тільки зміни кримінального кодексу, але й зміна інтерпретації, означення набутого досвіду. Це неможливо без взаємної поваги суб’єктів і визнання ними рівноцінності одне одного, одна одної. Рівноцінності немає, якщо мовчання й упокорення стає ціною освіти (яку заплатила Ванесса) чи кар’єри (яку заплатили чимало голлівудських акторок і жінок, які працюють в інших індустріях). Поки моє зверху, бо моє б’є твоє – це про насильство, а не любов або дружбу.

Одна з найбільш зворушливих сюжетних ліній у розслідуванні «Вона розповіла» – набуття жінками, котрі зазнали домагань, мови для говоріння про свій досвід. Новий, бо не відомий раніше вокабуляр, який ще не був у вжитку, не був частиною їхнього приватного лексикону, відкриває вікно в до того не звіданий ракурс. Це не я, неповнолітня стажерка, не впоралася, це мене намагалися звабити та підкупом змусити мовчати. Я не винна.

Розказана історія розділена з тими, хто готові чути, говорити у відповідь, слухати, говорити знов. Саме тому Ванесса чує від тих, із ким ділиться пережитим, реакцію – слова «це ж насильство», а точно не «романтична історія». Бо в романтичній історії перед підліткою, котра спить, не розмахують ерегованим членом, не будять і не змушують до сексу з проникненням. Такий вигляд має розбещення неповнолітніх. І це хибно називати «романтикою» чи «стосунками».

Ванесса майже про це не говорить, а коли говорить, то ніби відділяється, дистанціюється від пережитого – і ось вона вже не тотожна насильству, якого зазнала. Вона survivor. Та, що вижила.

Лоліта в тому романі помирає, щойно стає дорослою. У сучасному світі Лоліта б вижила й свідчила про кривдників і пережите. У свій спосіб, своїми словами.

Текст:

Ірина Славінська

редакторка:

Анна Хаєцька

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.