КолонкаСексуальне насильство поліції: чи є шанс змінити систему? Колонка Оксани Покальчук

Коли у твоїх руках опиняться влада й інструменти сили, що завадить тобі ними зловживати? Страх покарання? Особисті цінності? І чи завадить щось узагалі?

Улітку 2013 року Україну сколихнула новина про те, що двоє поліцейських із Врадіївки побили до напівсмерті та зґвалтували місцеву мешканку. Суд тоді відмовився заарештувати міліціонерів, і того ж дня місцеві вийшли протестувати. Цей випадок привернув увагу до свавілля правоохоронних органів і викликав масові акції по всій країні, що також передували Майдану.

А потім розпочалася реформа МВС, переатестація правоохоронців і створення Державного бюро розслідувань, які нібито дали нам надію на те, що правоохоронна система в Україні більше не допустить подібних злочинів.

Але в травні 2020 року в Кагарлику поліцейські зґвалтували жінку-свідка. Ця жахлива історія вкотре дала зрозуміти: систему необхідно негайно реформувати, а питання гендерної (не)рівності лишається наріжним каменем.

Систему необхідно негайно реформувати, а питання гендерної (не)рівності лишається наріжним каменем

В інституціях на кшталт поліції дуже важлива ієрархія влади. Вона допомагає утримувати дисципліну та створює чіткі межі й правила взаємодії між тими, хто там працює. Утім без належного контролю та чітких ціннісних орієнтирів ця ж ієрархія влади сприяє дискримінації й може призводити до насильства. У такій ієрархії не послуговуються об’єктивними критеріями, як-от: звання, досвід, професіоналізм. У ній послуговуються гендерними стереотипами, фізичною силою і зв’язками.

Насильство поліцейських у Врадіївці та Кагарлику – це не просто відокремлені випадки, коли «щось вийшло з-під контролю». «Працівники Кагарлицького відділення поліції абсолютно були впевнені у своїй безкарності», – зазначив голова парламентського комітету з питань правоохоронної діяльності Денис Монастирський. І це яскравий приклад того, до чого призводять поєднання культури зґвалтування, гендерної ролі чоловіків як «сильніших», доступу до інструментів сили, а також безкарності.

Зґвалтування як вид тортур, примус до сексу в обмін на життєво необхідні речі тощо – усе це про ієрархію влади в суспільстві, де панує гендерна нерівність

Зґвалтування як вид тортур, примус до сексу в обмін на життєво необхідні речі тощо – усе це про ієрархію влади в суспільстві, де панує гендерна нерівність. У рекомендаціях ВООЗ із надання медико-правової допомоги постраждалим від сексуального насильства йдеться: «Робота з сексуальними злочинцями підтвердила, що основним фактором для сексуального насильства є не сексуальне бажання. Хоча сексуальність та агресія відіграють роль у всіх формах сексуального насильства, секс є лише засобом вираження різних видів сексуальних почуттів таких, як: гнів і ворожість щодо до жінок – а також потреба контролювати, домінувати та стверджувати владу над ними. (…) Гнів, влада й сексуальність, однак, є елементами, які наявні завжди незалежно від причини сексуального насильства або характеру вчиненого акту».

Реакція на зґвалтування в Кагарлику була значно кращою й ефективнішою, аніж коли подібне відбулось у Врадіївці. Це свідчить про певний поступ у правоохоронних органах завдяки реформі МВС, а також – і це особливо важливо розуміти – завдяки тиску феміністичної спільноти, яка роками адвокатує гендерну рівність і бореться за нульову толерантність до насильства. Утім реальним прогрес буде лише тоді, коли подібні випадки перетворяться на страшні приклади з минулого.

Зміни передусім мають статися на ціннісному рівні всього суспільства й людей із владою особливо. Коли сексуальне насильство стане абсолютним табу; коли органи, які контролюють (як-от Держбюро розслідувань), регулярно засвідчуватимуть свою відданість правам людини й працюватимуть винятково за принципом неупередженості; коли ієрархія влади у правоохоронних органах виключатиме будь-яку можливість для дискримінації; коли права людини, професійна етика й честь стануть основними орієнтирами в роботі поліції та й інших інституцій.

Реальним прогрес буде лише тоді, коли подібні випадки перетворяться на страшні приклади з минулого

Кожен непокараний злочин – це не тільки трагедія для постраждалих чи ганебна пляма на репутації правоохоронної системи України, це зелене світло для подальшого скоєння подібних злочинів. Саме тому важливо, щоб у випадку з особливо резонансними справами керівні органи діяли оперативно й жорстко (у межах закону), даючи зрозуміти всім потенційним правопорушникам, що кожен понесе відповідальність за свої вчинки.

Коли в чиїхось руках опиняються влада й інструменти сили, що може завадити цій людини ними зловживати? Відчуття особистої відповідальності й цінності, що не дозволяють навіть припускати думок щодо будь-яких зловживань. Саме таку систему повинна виплекати Україна, аби більше ніколи не допустити ані Врадіївки, ані Кагарлика.