КолонкаЯк домашнє насильство стало «політикою». Колонка Олени Шевченко
Та чому важлива ратифікація Стамбульської конвенції
Олена Шевченко
засновниця «Марш жінок», правозахисниця
Коли у 2018 році я заснувала громадський рух «Марш жінок», уявити не могла, в якій ситуації ми опинимося у 2021-му. Я думала, що Україна – держава, в якій переважна більшість людей розуміє, чи хоча б відчуває, що ми – суспільство, яке прагне рівних прав і можливостей. Я так вважала, тому що ми ж є тим суспільством, яке бореться з нав’язаною меншовартістю, агресією сусідньої держави та намагається будувати демократію. Ми – суспільство, яке вистраждало свою незалежність і боронить її. Але виявилося, що все не так просто.
Стамбульська конвенція – важливий етап на нашому шляху до побудови демократичного суспільства. Цей документ Ради Європи, який Україна створювала разом з іншими країнами, виявився наріжним каменем, об який ми спіткнулися та зупинилися. Попри те, що у 2011 році ми її підписали, ратифікувати – ввести Стамбульську конвенцію в дію на території України не можемо вже 10 років. Мені й досі не віриться, що в будь-якій розмові про те, що домашнє насильство – велика проблема нашого суспільства, яку потрібно вирішувати, знаходиться така велика кількість опонентів, що вважають насильство сімейною справою, в яку не повинні втручатися ні інші люди, ні державні органи.
Мені й досі не віриться, що в розмові про те, що домашнє насильство – велика проблема суспільства, знаходиться така велика кількість опонентів
Пам’ятаєте, як нам казали бабусі, сусіди, матері, друзі та подруги? «Ти маєш терпіти заради родини», «Б’є – значить любить», «Головне, що не питущий», «Може, ти сама його спровокувала»? Ми сприймали це як норму. А потім транслювали та транслюємо це далі, у своїх думках, діях, коментарях до чергової новини про насильство чи зґвалтування. Ми звикли відразу думати про те, що саме постраждала зробила не так – у що вона була одягнена, яка в неї репутація, що про неї говорять сусіди, чи хорошою вона була дружиною й тому подібне.
Насильнику майже завжди все сходить із рук. Чому? Бо ми не вважаємо його дії насильством, для багатьох із нас історії про побиття чи зґвалтування – все ще просто «цікавинки» життя інших. Ми намагаємося вдавати, що з нами самими такого ніколи не могло б статися – ми ж нормальні, ми (на відміну від постраждалої) поводимо себе «як слід». І так, це трохи допомагає дистанціюватися від проблеми, закрити на неї очі, вдавати, що «насильство – не моя справа, воно не про мене, воно мене не стосується». І лише тоді, коли біда приходить у нашу родину, можливо, починаємо замислюватися.
Суспільство вчить нас, що жінка – це передусім сексуальний об’єкт, саме тому ми, замість того, щоб винуватити кривдника, починаємо думати й аналізувати її: як одягнена, як себе поводила. І от, якщо з жінкою щось сталося, автоматично робимо її не постраждалою, а тою, що сама спровокувала насильство. Уявіть собі таке ставлення до чоловіків, яких би масово били та ґвалтували, а ми з вами розмірковували – чи він був пристойно вдягнений, чи не спровокував, чи, може, йшов не в тому районі запізно, чи пішов із друзями на вечірку, а мав би сидіти вдома.
Ми намагаємося вдавати, що з нами самими такого ніколи не могло б статися – ми ж нормальні, ми (на відміну від постраждалої) поводимо себе «як слід»
Домашнє насильство взагалі раніше не вважалося злочином, як і не було зґвалтувань у шлюбі. Чому? Бо жінка фактично вважалася власністю чоловіка та мала виконувати подружній обов’язок, коли захоче він. Люди й досі вважають, що у шлюбі не може бути зґвалтування. Пам’ятаєте ці резонансні випадки зґвалтувань неповнолітніх дівчат викладачами? Перше, що в коментарях радили зробити цим дівчатам – вийти заміж за ґвалтівника. Саме таким є ставлення нашого суспільства до зґвалтувань. «Попсував дівчину – одружись», і все буде нормально. А коли справа про зґвалтування все ж так виходить за межі «сімей», дівчину запитують, чи достатньо вона опиралася під час процесу, а як ні, то, може, їй сподобалося та ніякого насильства не було? Знаєте, чому так відбувається? Тому що ми всі виросли в культурі, яка каже нам, що жіноче «Ні» означає «Так». І багато хто не сумнівається в цьому.
Коли у 2019 році ми зробили ратифікацію Стамбульської конвенції, нашою головною вимогою на Марші жінок і запустили збір підписів під першою петицією до Президента, я думала, що це буде легко. Що всі підтримають боротьбу з домашнім насильством, і ми просто маємо актуалізувати це питання, бо права жінок і проблеми жінок – не пріоритет для депутатів.
Але виявилося, що це не лише не пріоритет, депутати думають так само як і ті, хто звинувачує жінок у насильстві, яке з ними сталося. Їм ця тема не болить, вона для них не більш як «питання жіночок».
Та нам вдалося тоді, у 2020-му, ми змогли зібрати підписи й вивести це питання з тіні. Ми разом зробили його «на часі» та навіть отримали відповідь Президента про те, що буде розроблено законопроєкт про ратифікацію Стамбульської конвенції, й він (Президент) винесе його на голосування до Верховної Ради. Це було в червні 2020. З того часу нічого не змінилося. Ми все ще чекаємо, нам кажуть, що немає голосів «За» у Верховній Раді.
Законопроєкт є, він розроблений і понад рік просто лежить у столі, Президент його не виносить на голосування, бо є ті, хто активно виступають проти ратифікації. А для Президента домашнє насильство явно не пріоритет. Здається, він вирішив, що ми заспокоїлися, бо після першої петиції пройшов понад рік.
Давайте вже після свят, кажуть деякі. Але це «після свят» для багатьох жінок в Україні може вже не наступити
Так хто ж виступає проти ратифікації Стамбульської конвенції? Відповідь страшно навіть озвучувати – це Рада Церков і релігійних організацій, які часто проводять зустрічі з депутатами, лякаючи їх гендером, гендерною ідеологією, одностатевими шлюбами та «Гейропою». Що ми можемо протиставити цьому шаленому лобі? Лише себе та наші голоси, лише нашу спільну боротьбу та солідарність.
Але і це зробити не так просто. Цьогоріч до 16 днів проти гендерно зумовленого насильства та насильства щодо жінок ми створили та запустили збір підписів під другою петицією з вимогою до Президента винести на голосування законопроєкт про ратифікацію Стамбульської конвенції до Верховної Ради України.
І ви знаєте, я відверто вірила та вважала, що нас із цією петицією підтримає більшість лідерок і лідерів думок в Україні, бо це важлива справа для всіх.
Але все не так просто. Я отримала безліч відповідей від популярних телеведучих, публічних осіб, депутаток і депутатів про те, що вони особисто за, але публічно не можуть підтримати, бо це питання – політизоване, і вони не знають, як це воно може вплинути на їхню кар‘єру чи майбутню діяльність.
Такого я не очікувала.
Ми не очікували, що домашнє насильство – це політика. Ми вважали, що домашнє насильство – це наша спільна соціальна відповідальність, що це про життя тисяч жінок, дітей і чоловіків. Ми вважали, що це спільна справа тих, хто будує нове суспільство в Україні. Але в людей інші пріоритети. Вони живуть своїми інтересами та намагаються вдати, що в нас у країні все нормально.
Давайте вже після свят, кажуть деякі. Але це «після свят» для багатьох жінок в Україні може вже не наступити, бо когось на свята можуть забити на смерть, а когось – покалічити. Для інших ці свята стануть черговою трагедією в їхній «сімейній справі».
Зробімо це, доведемо, що ми сила, яка рухає зміни на краще. Підпишіть петицію про ратифікацію Стамбульської конвенції.
Фото: Настя Шумілова для The Village Україна, Анна Бобирєва для The Village Україна
Коментарі
Підписатись