Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Життя«Просто хочу її обійняти». Це доньки й мами, яких географічно розділила війна

«Звикла до думки, що кожен дзвінок може стати останнім»

«Просто хочу її обійняти». Це доньки й мами, яких географічно розділила війна — Життя на Wonderzine

З початком війни одні сім’ї з’їхалися разом, а інших ця війна розкидала по світу. Ми поговорили з дівчатами, яких війна розлучила з їхніми мамами. Декого ще з 2016 року.

Імена героїнь були змінені заради безпеки їхніх рідних

текст: Анастасія Микитенко

Ілюстрації: Олеся Ковальчук

Дар’я, 20 років

Мама навчила мене любити й показала, що таке затишок та гармонія, і я досі ні в кому не змогла цього знайти в таких кількостях

Наша сім’я з Луганська, і наша історія вимушеного розставання почалася ще у 2016-му. Саме перед початком воєнних дій батьки купили квартиру, й усі гроші були вкладені в неї, тому вони не могли все кинути та виїхати, хоча й були за Україну. Проте вони розуміли, що життя в Луганську заморозилося, тому відправили мене після 9 класу до Харкова по краще майбутнє. Вони хотіли переїхати до мене потім, але виявилося, що мама вагітна, тому вирішили почекати, поки підросте дитина. Ну, а потім почалася повномасштабна війна.

З мамою в мене завжди були доволі хороші стосунки, але після розставання взаємини стали тільки краще: цей постійний сум одна за одною об’єднує, але також і болить. Тільки після розлуки я по-новому подивилася на свою маму, зрозуміла, що вона пройшла й чому робила так, як робила. Мама навчила мене любити й показала, що таке затишок та гармонія, і я досі ні в кому не змогла цього знайти в таких кількостях.

Раніше я їздила додому приблизно що три місяці, іноді рідше. Пам’ятаю, як ми щоразу пили чай, іноді багато говорили, іноді мовчали, але саме в ці моменти найбільше відчувалося, що ми нарешті всі разом. Але після 2020-го треба було щоразу робити запит до їхніх правоохоронних органів, а це вже було занадто. Отак ми не бачилися з мамою вже два роки. У мене забрали будинок і сім'ю у 2014-му, а тепер забрали другий будинок і кордон між нами зробили ще товщим.

Я пам’ятаю, як страшно мені було, коли почалися перші обстріли в Харкові, особливо коли працювала авіація. Зараз усе набагато гірше, ніж було у 2014 році, і я вже писала сім’ї та друзям прощальні листи. Мама ж давала поради, що треба робити, бо пам’ятала, як воно все було. А ще саме вона найкраще мене заспокоювала: наді мною обстріли, а в телефонній слухавці мама читає мої улюблені дитячі казки. Я одразу згадувала, як вона розповідала мені їх у бабусі вдома, як мені тоді було спокійно, затишно та тепло, і ці всі почуття огортали мене знову навіть у сховищах.

Саме мама найкраще мене заспокоювала: наді мною обстріли, а в телефонній слухавці вона читає мої улюблені дитячі казки

Зараз я в більш безпечному місті, але мамі телефоную майже щодня. У них зараз нормально, але я однаково дуже переживаю. Тато, наприклад, ховається вже третій місяць від військових. Чоловіків забирають із вулиць, тож сидить тільки вдома. А ще боюся за майбутнє. Я відчуваю захист, будучи тут, бо мене боронить наша армія. А чи встигнуть захистити їх? Росіянам наших людей не шкода, вони можуть густо обстрілювати мирне населення на Донбасі та звинувачувати Україну.

Зараз дуже чекаємо, коли можна буде побачитися наживо. Мама навіть якось намагалася мене запросити до Луганська від безвиході. Зараз не знаєш, що буде далі, тому хотілося б зустрітися із сім’єю, навіть якщо це останнє, що вдасться зробити. Проте таки вирішили, що це надто небезпечно й краще дочекатися миру.

На День матері я запишу їй відеозвернення, покажу, як живу, поділюся думками, віддам частинку себе, своєї душі. На жаль, ми не можемо відверто говорити телефоном, бо все прослуховується, то сподіватимуся хоч так із нею якось душевно «поговорити».

Коли зустрінуся з мамою, то багато плакатиму й багато обійматиму її. Не передати словами, як я хочу її просто обійняти. Пам’ятаю, ми якось побачилися після року розлуки, то тут емоції будуть ще сильнішими.

Ніна, 28 років

Коли це все закінчиться, то просто приїду до в гості, будемо довго обійматися й сидіти разом, пити солодкий чай із сиром, як ми з мамою любимо

Десь до 20 років я жила з мамою, вітчимом і молодшим братом. Тоді в нас з нею було багато сварок, непорозумінь з мого боку через мою підлітковість і нестримування емоцій, мабуть. Потім я з’їхала, і відтоді з мамою ми бачилися рідше, але намагалися зідзвонюватися, і стосунки стали тепліші, більш дружні. Я завжди приїздила до них на свята, а іноді до мами в гості на роботу. Коли були разом у неї, то мама зазвичай готувала, і я їй, як і в старі часи, допомагала щось почистити та порізати. Вона любила похизуватися своїм мінігородом із помідорами й огірками та своїм квітковим садочком.

Коли почалися удари, мама з братом ходили ночувати в сусідський підвал, але довго вона цього терпіти не змогла, дуже боялася. Їхні сусіди мали їхати на захід України, і вона посадила з ними в машину мого брата, щоб його потім завезли до бабусі на заході. Одразу після цього вона дуже нервувала, і плакала, і телефонувала мені, пропонуючи одразу приїхати до неї, щоб вітчим нас відвіз теж на захід. Я не захотіла, і буквально за 2 години вони вже виїхали. Хоч я й не планувала евакуюватися, у мене було відчуття, ніби вона мене покинула: вона, ну, дуже швидко поїхала. Але зараз я не звинувачую її, хоча вона й вибачалася пізніше.

Я не засмутилася, що довго її не побачу. Навпаки, мені було зовсім легко, знаючи, що вона в безпеці. Більше не потрібно було телефонувати щогодини й перейматися, чи все з ними нормально після кожної новини про вибух. Я б не сказала, що ця розлука для мене відчувається інакше, ніж якби вони поїхали відпочивати на море. Хоча, можливо, у цій ситуації я не планую, коли ми побачимося знову, бо нічого зараз не відомо.

Я не засмутилася, що довго не побачу маму. Навпаки, мені було зовсім легко, знаючи, що вона в безпеці

Ми зідзвонюємося, іноді з відео щотижня. Але вона щодня надсилає мені листівки та фотографії у Viber. Говоримо про те, що відбулося з нами, вона розповідає про її роботу і як їм допомагають. Розповідає, як учить польську мову, а я оцінюю її вимову, бо трохи розумію. Після початку повномасштабного вторгнення мама перейшла на українську, і мені досі дуже дивно від неї її чути, але я рада, що вона нарешті наважилася.

Я за маму не переживаю: вона там не одна й потрапила до чудової польської сім’ї, яка їм дуже допомагає фінансово. А от вона за мене трішки хвилюється, але намагається не показувати цього.

Коли це все закінчиться, то просто приїду до них у гості, будемо довго обійматися й сидіти разом, пити солодкий чай із сиром, як ми з мамою любимо. Підемо вигуляти їхніх собак, і я залишуся в них переночувати, як завжди. Головне завдання не розсваритися на теми, де ми не погоджуємося.

Олена, 26 років

Я просто хочу обійняти маму. Це єдине, що хочу у своєму житті, і це найкраще, що мені можна подарувати на будь-яке свято

Ми з Луганської області, з містечка поблизу кордону з росією. У 2015 чи 2016 році я виїхала на підконтрольну Україні територію. Зараз навіть не згадаю, чи важко було ухвалити рішення розлучитися з мамою; пам’ятаю, мене намагалася моя сім’я вмовити лишитися, але я просто не могла, мені це все набридло.

Після цього мама інколи приїздила до мене, ми любили довго гуляти по місту та дивитися фільми й вистави. До мами я їздила тільки на Великдень або на Перше травня, бо тоді можна було взяти відпустку та приїхати надовше. Та я б із задоволенням бачила б маму частіше. Це все ці блокпости, як же я їх ненавиджу. Так би я могла за шість годин доїхати потягом та обирати будь-які вихідні. Натомість я маю розраховувати, що я вб’ю на перевірки 12–20 годин часу та пробуду вдома менше, аніж на блокпостах.

Та коли приїжджала до мами, то однаково сиділа здебільшого вдома. На вулицю виходити не хотілося: там було помітно, як гнило місто, як воно ставало ще гірше, аніж раніше. Одне спілкування з мамою тішило. Ми одні залишилися з усієї сім’ї, інших війна вбила різними способами: до когось не доїхала швидка, у когось не витримала нервова система.

Ми одні залишилися з усієї сім’ї, інших війна вбила різними способами: до когось не доїхала швидка, у когось не витримала нервова система

Зараз дуже сильно переживаю за маму, особливо коли не можу додзвонитися. А це буває часто: українського зв’язку немає, можна лише в інтернеті телефонувати, та й той пропадає. Мама знає, що я за неї дуже переживаю, тому намагається нічого мені не розповідати. Проте в деякі дні однаково триматися неможливо та щось таки вона пропускає через собою вибудувану цензуру. Наприклад, десь три-чотири тижні тому вона сказала, що привезли безліч убитих, більшість з нашого міста. Вони забирають чоловіків з вулиць, з робочих місць і відправляють на передову без нічого. Функція таких «бійців» бути пушечним м’ясом, на яких українці відпрацьовують зброю. Українці вбивають українців – це ще один спосіб влаштувати геноцид, і на це важко дивитися, і про таке важко мовчати.

Скоро в мами в місті буде дуже погано й дуже гаряче. Зараз вона починає розуміти, що треба виїжджати, і я шукаю, як її вивезти. Через Україну вже не можна, а через росію треба об’їхати пів світу, але ми будемо намагатися щось зробити. Ненавиджу те, що знаю, що з нею щось може статися, і не можу якось на це вплинути. Я була вимушена звикнути до думки, що кожен дзвінок може стати останнім для кожної з нас.

На День матері я вже купила їй подарунок, він чекає її тут, у мене. Це їй ще один невеличкий стимул, щоб вона наважилася виїхати. Та врешті-решт я просто хочу обійняти маму. Це єдине, що хочу у своєму житті, і це найкраще, що мені можна подарувати на будь-яке свято. На все інше можна заробити.

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.