Життя«Права жінок – це права людей». Це люди, які йдуть на Марш жінок

 Що старшим я стаю, то сильніше дивуюся ставленню більшості українців до 8 березня. Культура дарувати святкові листівки з букетами тюльпанів, називати жінок прикрасою планети й уособленням ніжності, ставлення до Міжнародного жіночого дня як до свята весни – це все нав’язували нам із дитячого садка. Тільки із закінченням школи та переїздом на навчання в Європу, я вперше звернув увагу на те, як у західних країнах ставляться до цієї дати. Сьогодні я можу з упевненістю сказати, що 8 березня – це дуже важливий день для людей, які розділяють принципи рівноправності статей. Це день жіночої солідарності, жіночої сили, протесту проти пережитків нерівноправності.

Домашнє насильство, нерівність в оплаті праці, гендерні стереотипи й безліч інших гостросоціальних проблем в інституті рівноправності так і не відійшли в минуле. На жаль, пандемія й карантин тільки посилили цю кризу. Як громадянин України, профемініст і чоловік я йду на Марш, бо вважаю своїм громадянським обов’язком підтримати українських жінок, чиї права продовжують порушуватися.

Проживши три роки у Варшаві, кожне 8 березня я брав участь у загальнонаціональному Марші-протесті під назвою «Strajk Kobiet» (Страйк Жінок). Через сексистські закони, які обмежують права жінок на аборт, сотні тисяч небайдужих людей у всій Польщі виходять на величезний мітинг. Цієї осені про польський рух заговорив увесь світ, тому боротьба тільки почалася.

Багато років намагалася розібратися, яке значення має 8 березня для мене. То святкувала, то не святкувала, то просила, щоби мені квіти не дарували, а коли не вітали, то всередині все ж щось було не те. Намагалася зрозуміти – це подвійні стандарти чи просто амбівалентність?

В Україні зараз ми перебуваємо в сильному трансформаційному періоді, коли заново встановлюємо правила для чоловіків і жінок, тому так важко. Хоч і рівняємося на Захід із його жорсткими рішеннями, але українське колективне тіло інше. Воно не переосмислило своє минуле, не розібралося із самоідентифікацією. Тому, можливо, нам так важко прийняти нові цінності, які вже є частиною норми в розвиненому світі.

Лівий фемінізм – це добре для Маршу, але що з ним робити у звичайному житті? Що з ним робити в сім’ї? У мене було багато питань. Сьогодні 8 березня для мене – це свято, з яким я хочу, щоби мене вітали. Як? Неважливо. Але останні 200 років жінки борються за свої права, багато хто користується їхніми досягненнями, але не вважають себе феміністками. Або просто навіть не бачать зв’язку між тим, що вони мають право володіти нерухомістю, і тим, що колись саме жінки вибороли собі це право. Ось це, мабуть, подвійні стандарти.

Але ми бачимо зміни кожен день, адже безліч чоловіків і жінок розуміють цінність рівних прав для розвитку та процвітання. І я до цього причетна. Тому так, це й моє свято.

 Завжди сприймала 8 березня як день боротьби за наші права. 8 березня – це не свято весни та краси, а день, коли ми нагадуємо, що ми – не окраса офісу, а фахівчині, що досі заробляють менше за чоловіків, хоча працюють стільки ж. Що багато хто з нас має обмежені можливості робити кар’єру, бо ввечері має забирати дитину з дитячого садка чи школи. Що велика кількість жінок після звичайної роботи виконує ще й хатню.

Марш жінок – це також про боротьбу зі стереотипами. Я зрозуміла, чим хочу займатися майже в 30 років, це досить пізно. Я живу одна з кішкою, не маю кредитів, жорстких зобов’язань і щоденного офісного режиму.

Хтось скаже, що таке життя позбавлене сенсу. Де ж твої діти, обов’язки, родина? У нашому світі патріархальної традиції тиск на жінок набагато сильніший, ніж на чоловіків. Ми занадто багато зобов’язані. Найсумніше, що деякі жінки теж перебувають у цьому таборі, що засуджує. І виною цьому – патріархальна традиція, яка має зникнути, адже шкодить і чоловікам також. Тому я й виходжу на Марш щороку, і буду це робити надалі.

Для мене це буде вже четвертий Марш. Уперше вийшла у 2018 році, прийшла одна, але зустріла своїх друзів і знайомих, і ми вже йшли разом у колоні. І саме це відчуття єдності надихає. На жаль, кожного року знаходяться люди, які намагаються побити учасниць та учасників Маршу. Я не розумію цією відвертої ненависті.