ЖиттяWonderzine Україна про перший рік роботи редакції

Сьогодні Wonderzine Україна святкує свій перший рік. Працювати над запуском видання ми почали рівно за два тижні до оголошення локдауну. Для нас це стало справжнім випробуванням: потрібно було звикнути до нового формату роботи, учитися знаходити спільну мову в команді, адже до цього ми разом не працювали, і готувати контент.

Розповідаємо, що для кожної з нас значить цей рік, як він змінив наше життя й чому улюбленим словом редакції стало слово «ввалювати».

 Моя історія з Wonderzine почалася не так давно, але все розвивалося стрімко. Щороку ми в університеті проходимо зимову практику. Й ось настав час вирішувати, куди б я хотіла піти, щоб отримати досвід. До останнього думала, що буду розглядати місця, які запропонує університет, бо своїх варіантів не було, і через пандемію не всі бази приймали студентів. Але в якийсь момент, коли вкотре захоплювалася новим матеріалом, який вийшов на Wonderzine, подумала, чому б не спробувати написати в редакцію. Із цього все й почалося:) Цікаві теми, фічери про моду й не тільки, написання та редагування текстів і новий досвід. Час промайнув непомітно:) А наприкінці проходження практики звільнилася вакансія редакторки новин, тоді дівчата запропонували мені спробувати себе на новій посаді. Як кажуть, the rest is history.

Працюючи у Wonderzine, я вчуся чомусь новому щодня. І це не тільки про здобуття досвіду. Під час написання новин ти намагаєшся краще осягнути те, що сталося, і концентруєшся на своєму тексті. Та коли бачу нові фічери дівчат, обов’язково переходжу на них, бо теми дійсно цікаві, оригінальні, життєві та щирі! Тому хочеться дізнатися більше. Мені дуже подобається тематика Wonderzine, вважаю, що тут дуже гармонійно поєднані на перший погляд різні матеріали.

Думаю, мені дуже пощастило з колегами. Ми працюємо як одне ціле. І хоча через локдаун я їх не бачу, знаю, що вони завжди поряд.

 Коли мені на очі потрапив пост про запуск Wonderzine Україна, я не була в пошуках роботи, у мене були інші плани. Але без зайвих роздумів відправила листа з пропозицією працювати в команді. Не думаю, що запуск якогось іншого медіа викликав би таку реакцію. Для мене вагоме було саме це видання, де можна й важливо говорити про рівність, толерантність, прийняття.

Спочатку ми планували сформувати більшу команду, але карантин вніс свої корективи, і стартували ми в кількості трьох редакторок і редакторки новин на парт-тайм. Перший час кожна з нас писала й новини, і фічери, й експлейнери. Це часом нагадувало принцип Макдональдса з його вільною касою. У кого є вікно, постить у соцмережі, підхоплює новину.

Згодом стало зрозуміло, що такими силами досягти поставлених цілей нереально й ми почали добирати команду. Спочатку взяли редакторку новин на повний день, потім дизайнерку, яка повністю відповідає за весь візуальний контент сайту, щоб він виглядав цілісним, і редакторку соцмереж.

Із приходом Каті, редакторки соцмереж, у нас значно поліпшилися цифри на всіх каналах дистрибуції, адже загальновідома річ, що сьогодні розглядати лише сайт як джерело контенту замало. Важливим є кожен дистрибуційний канал, і кожен із цих каналів має говорити своєю мовою та створювати контент, який відрізняється від того, що є на сайті.

Ще мене вразило те, наскільки активна й чутлива аудиторія в наших соцмережах. Якщо порівнювати з колишніми виданнями, де я працювала, здебільшого ставили просто лайк. На Вандері – активне обговорення текстів у соцмережах і дискусія. Читачі часто пропонують нам цікаві теми й героїв. Ще я дуже ціную наших читачів за те, що вони уважні та завжди пишуть, коли бачать якийсь факап, і ми до них часто дослухаємося. Це справді хороша співпраця.

За рік ми опублікували 2600 матеріалів. Щоб прочитати їх усі, людині знадобиться всього 6 діб (без сну й перерви на обід). Здається, так мало, а ми присвятили цьому цілий рік. І я хочу, щоб ця пригода була з нами якнайдовше.

 Я студентка, навчаюся на медіапродюсерку, а моя історія з Wonderzine Україна взагалі в дусі «а так буває?» Другий курс – це час, коли я почала активніше шукати себе й визначатися з напрямом діяльності. А ще це період, коли мені хочеться вчитися новому й переймати різний досвід. Фраза «це мені в роботі колись згодиться» точно про мене.

На початку вересня 2020 року я пішла на інтенсив зі сторітелінгу в Bazilik. Я хотіла глибше зрозуміти, як писати цілісні емоційні історії та систематизувати знання. А ще просто відволіктися, тому що мала період із купою «важких» думок у голові.

Лекторами були Марк Лівін та Андрій Баштовий, про роботу яких я знала багато, тому сумнівів у якості курсу навіть не було. Це були два натхненні дні, наповнені розмовами, історіями, жартами, знову історіями й навіть виступом на хвилину перед аудиторією. Курс закінчився, тож зі списаним блокнотом і зарядом енергії я поринула в навчальний процес.

Через тиждень отримала повідомлення від Марка Лівіна. Він запитав мене про робочі плани на найближчі 2–3 місяці. Сказати, що я була шокована, це нічого не сказати. Марк сконтактував мене з головною редакторкою Wonderzine Анною Хаєцькою. Ми домовилися про зустріч, на якій познайомилася ще з редакторками Софією й Таєю (до речі, це був єдиний день, коли ми бачилися наживо!) Мене почали тестити на асистентку редакції. Зізнаюся, виходило не все й не одразу, але дівчата дуже допомагали та вчили.

Зараз я веду соцмережі Wonderzine, спілкуюся з вами в коментарях і повідомленнях, а ще час від часу пишу невеликі матеріали на сайт. Тішуся від того, що я частина такої крутої команди й видання. Із річницею, Wonderzine, ти більше, аніж робота. Ти про любов і важливу місію!

 Wonderzine Україна, без перебільшення, омріяне для мене місце роботи (вибачте, у цьому коментарі просто не уникнути пафосу). Я дуже хотіла, аби в нас з’явилося таке медіа про жінок, у якому не соромляться говорити про те, як просити підвищення, відкласти гроші на своє авто чи вибирати контрацептиви. І я щаслива бути частиною команди цього видання зі старту.

Писати на теми, які тобі цікаві, – це, знаєте, журналістська розкіш. Якщо виділити кілька важливих матеріалів за цей рік, це будуть інтерв’ю з Мей Маск, «Власний досвід» сурогатної матері, розповіді жінок про рішення зробити аборт і шрами на тілі, історії військової ЗСУ та плюс-сайз моделі.

Ще нам удалося запустити подкаст про жіноче лідерство та гендерну рівність за місяць після запуску (і записати майже 20 епізодів!). А мені майже вдалося звикнути до свого голосу в навушниках і не запинатися. Водночас інколи необхідно було відпрацьовувати повістку, від якої наприкінці дня хотілося просто сховатися: від шеймінгу коротких спідниць і мейкапу в шкільному підручнику до зґвалтування в Кагарлику.

Утім одна справа – мати нагоду писати про жіноче партнерство та взаємопідтримку, а зовсім інша – відчувати її в команді. Додайте ще один челендж – у команді, яка перейшла в режим дистанційної роботи ще до запуску видання. Вдячна колежанкам за можливість підтримати, вислухати, розважити, за відповіді на моє «треба порадитися» чи «який заг краще?» Тішуся, що ми не тільки намагаємося формувати навколо видання ком’юніті з певними цінностями, а й керуємося ними в командній роботі.

 «Тестую менструальну чашу, відчуваю себе редакторкою Wonderzine». Твіт, який я жартома запостила 2018 року, невдовзі став пророчим. Уже рік я редакторка Wonderzine Україна та пишу, серед іншого, і про менструальні чаші.

До Wonder я 6 років працювала в друкованому виданні, тому мусила діджиталізуватися буквально на ходу. Учитися писати швидше, «перепаковувати» один матеріал для кількох платформ, ігнорувати тролів у коментарях. Зізнаюся, моментами буває так важко, що кортить кинути все та сховатися під стіл. Але з підтримкою колег і партнера я щоразу беру себе в руки та продовжую, як це заведено називати в нас в офісі, «ввалювати». Під пісні Гаррі Стайлза в навушниках і з антистрес-чизбургером у руці.

Серед проєктів, якими пишаюся найбільше, – серія матеріалів за підтримки ООН Жінки про жінок, які опинилися під ударом через пандемію. Та, звісно, «ЇЇ» подкаст – наше дітище, до якого я (дякую Ані та Софії) долучилася в новому сезоні.З егоїстичних міркувань відзначу своє інтерв’ю з ONUKA, яким справді дуже пишаюся. Також у персональному топі – історії Карини Юсупової з Google, гейм-дизайнерки Ольги Макаренко та стипендіаток Chevening.

Люблю всі матеріали Софії з потоку «Розмова про гроші». Рубрику «Ні, не соромно», у якій ми доводимо, що говорити про волосся над губою чи молочницю – це окей. А ще «Думаєш, легко?», де даємо слово «простим» дівчатам – няні, баристі чи кур’єрці – робота яких значно складніша, ніж заведено вважати. Також радію співпраці з колумністкою Настею Дєрскою, яка не боїться братися за найгостріші теми.

Але найбільше пишаюся нашими героїнями, які знаходять сили розповісти про свій досвід аборту, й експертками, які можуть годину пояснювати, як працює атопічний дерматит. А ще командою, для якої немає нічого неможливого: узяти інтерв’ю в Мей Маск, скласти великий гід із мастурбації чи зробити стільки новин, постів і версток, що в мене б самої вже вибухнула голова.

Працювати у Wonderzine складно, але точно не нудно. Зрештою, у якому ще виданні ти можеш у межах одного тижня брати інтерв’ю в нейронауковиці, писати текст про акне та випускати новини про «Бріджертонів»?

 Я знала, що буду працювати у виданні за декілька тижнів до першої публікації. Тоді ще не до кінця розуміла, які теми й питання будуть піднімати в новинах, великих інтерв’ю та статтях. Коли ознайомилася з матеріалами, то подумала, що нарешті в Україні з’явилося видання для жінок, яке не пише про 10 ідей манікюру на осінь або як себе поводити, аби хлопець запросив на друге побачення.

Теми, про які раніше не говорили в публічному просторі, команда, яка підтримує й влаштовує симпозіуми з мови в спільному чаті [сміється], атмосфера, хоч і віртуальна, яка заряджає на роботу й бажання робити краще. Усе це полонило мене й не відпускає.

За рік роботи у Wonderzine Україна я відкрила для себе себе. Читаючи матеріали, сама собі ставила питання, підняті в тексті, робила висновки та визначалася зі своєю позицією. Неодноразово теми статей ставали дискусійними серед моїх подруг або в розмові з моїм хлопцем. І щоразу ми поверталися до того, а що на Wonderzine про це писали.

Я дуже радію й пишаюся, що стала частиною команди й допомагаю розвивати, а в деяких питаннях і формувати думку оточення. Дуже часто раджу своїм знайомим підписатися на Wonderzine Україна й відслідковувати публікації. Тут позиції й історії жінок різних професій і досвідів, і розширені матеріали з б’юті (класно, що з усіх боків вивчають тему й наводять продукти різного цінового сегмента), і нетипові гардероб та інтер’єри (можна розвивати естетичне бачення), і цікаві рецепти (навіть не маючи досвіду, можу приготувати щось адекватне), й останні нетипові новини, на відміну від інших медіа. Якщо ви ще не підписалися, обов’язково, просто зараз зробіть це. Wonderzine Україна для мене набагато більше, ніж декілька тисяч знаків для редагування.

Між 2019 і 2020 роками був проміжок часу, коли я постійно шукала роботу й не могла знайти видання, яке мені близьке. Інформацію про те, що в Україні з’явиться свій Wonderzine, я побачила на Facebook раніше, ніж вакансію. Уже тоді подумала, що круто було би спробувати стати частиною команди.

Мою місію ускладнювало те, що я не з Києва, а віддалено працювати у виданні на той момент було важче (як іронічно це з огляду на ситуацію у 2021 році, коли всі переходять на дистанційний формат роботи).

Я стала таким спеціалістом у пошуку вакансій, що вже за тим, як вона написана, могла зрозуміти, чи підходить мені ця робота:) Побачила, що Wonderzine набирає команду, надіслала CV, виконала тестове та… чекала. Якраз тоді почалася пандемія. Мені обіцяли зателефонувати, коли все стане більш стабільно, і за два тижні – о, мрія – я у класній команді.

Я знала, що видання писатиме про важливі для жінок і для сприйняття жінок у суспільстві теми. Мені хотілося стати частиною цього. Тут щодня для себе знаходжу нову корисну інформацію. Чи то стаю більш заглибленою в теми, які стосуються руху за права жінок. Чи то про власну фізіологію. Чи то дізнаюся про нові моделі секс-іграшок. Чи то поповнюю свій книжковий список must read. І ні, не соромно.

Мені завжди подобалося, що умовні табуйовані теми перестають бути такими. Тут я почуваю себе «на одній хвилі» з людьми.

Я очікувала, звісно, іноді приїздити в офіс і спілкуватися з усіма віч-на-віч. Але формат праці в Україні загалом стрімко змінюється, а міста постійно змінюють кольори від помаранчевої до червоної зон, на жаль. Тож спілкуюся з членкинями команди онлайн у чатах.

Якщо якийсь матеріал мене особливо зачепив, намагаюся знайти час написати про це, дати зворотний зв’язок. Бо дівчата справді дуже стараються, і я вважаю, що така робота завжди заслуговує на увагу та фідбек.

Цікавий факт: сьогодні день народження не лише Wonderzine Україна, але й мій. Так сталося, що працювати я почала на своє свято. Тож у нас із виданням, безумовно, абсолютний метч:)