Подкасти«Самими Кайдашами нічого не зміниш». Наталія Ворожбит – про українські серіали, критику й визнання
Новий епізод «ЇЇ» подкасту
Наталія Ворожбит – українська сценаристка, шоуранерка і драматургиня (хоч сама й не любить цього слова). Її п’єси ставлять у Лондоні, за її сценаріями знято фільми «Кіборги», «Дике поле», а нещодавно вийшов серіал «Спіймати Кайдаша», який зламав усі шаблони українського серіального ринку.
Цьогоріч на Women in Arts Наталія перемогла в номінації «Кіно і театр». Незалежну премію у 2019 році заснувала ООН Жінки в межах руху солідарності за гендерну рівність HeForShe в Україні в партнерстві з Українським інститутом. Її мета – привернути увагу суспільства до досягнення жінок, які працюють у мистецтві, публічно подякувати їм за внесок у цю сферу й надихнути на нові досягнення.
У новому випуску «ЇЇ» подкасту Наталія розмірковує про те, чому важливо розвивати галузь серіалів в Україні, пояснює, чому не називає себе феміністкою, але при цьому є нею, та дає поради дівчатам, що хочуть спробувати себе у драматургії.
Читайте короткий варіант інтерв’ю або слухайте повну розмову в подкасті на зручних для вас платформах (Apple Podcasts, SoundCloud, Spotify, Google Podcasts).
Матеріал підготовлено в партнерстві з рухом HeForShe в Україні.
Чому ви називаєте себе драматичкою, а не драматургинею?
«Драматургиня» звучить дуже пафосно, занадто красиво, а я завжди намагаюся уникати таких речей, не можу звикнути. «Драматичка» – це з чеської мови, таке слово мені сподобалося, бо воно мені більше відповідає: драматизувати все. «Драматургиня», наче якась господиня, берегиня – це мене дратує, але я розумію, що так треба говорити.
Ваш серіал «Спіймати Кайдаша» став рятівним колом під час карантину, у нас у редакції навіть утворився його фан-клуб. Як вам вдалося відтворити той побут, мову? Адже ви сама киянка й росли в іншому середовищі.
Народилася я в Києві, але з раннього дитинства мене відправили до бабусі та дідуся на Полтавщину, там я й росла до школи. Мене намагалися віддати до садочка, проте нічого з цього не вийшло. Та й на всіх канікулах – шкільних та інститутських – я також перебувала в селі. Тож це мій побут, моє середовище, яке рідне мені, важливе, я його відчуваю та знаю.
Самими «Кайдашами» ти нічого не зміниш, треба регулярно знімати, тоді буде якийсь рух і розвиток
Зараз готується розширена режисерська версія «Кайдашів». Що це буде?
Так часто буває: зняли більше. І написано було більше, тому доводилося щось викидати, не те, щоб дуже багато, але якісь сцени випали. Зважаючи на рейтинги, керівництво каналу вирішило повернути те, що залишилося за монтажем.
Якщо раніше серія тривала 49 хвилин, то зараз буде приблизно годину. Це те саме, просто кожна серія буде довшою на 5–15 хвилин.
Це будуть або нові сцени, або просто розширені сцени, що пояснюють якісь моменти. Наприклад, мене вже дістали запитанням, чому Кайдаш каже «Христос воскрес» на Різдво. Я втомилася пояснювати: Радянський Союз викреслив усі ці традиційні речі, людям просто байдуже, вони не пам’ятають, що коли треба говорити, особливо, коли вип’ють. Але в серії є вирізаний жарт, там якась жіночка підходить і каже: «Ай-ай-ай, що ж ти допився, Різдво». Я вже вислухала купу звинувачень: які тупі сценаристи, вони не знають, що на Різдво треба казати «Христос рождається».
Що відчули, коли побачили, що рейтинги серіалу набагато вищі, ніж очікували?
Я вже одного разу переживала це зі «Школою» Гай Германіки. Ти нічого не очікуєш, а одного дня на тебе лавина реакцій суне. Передчуття було, та я завжди готуюся до гіршого, особливо, коли всі продюсери казали: «Цифр не буде».
Вони нічого від цього проєкту не очікували, до нас продюсери не приїжджали на майданчик, не контролювали нас. Ми робили, що хотіли, і це було офігенно. Це все вийшло всупереч. Потім, коли вони вже почали дивитися перші серії, матеріал, ми зустрілися з керівницею «СТБ». Ну, думаю, зараз почнеться: те прибрати, те скоротити, чому так розмовляють. А вона каже: «Яке прекрасне, чесне, чудове кіно, як нам сподобалося. Цифр не буде, але це буде іміджевий проєкт». У результаті – цифра перевершила всі очікування.
Над чим ви зараз працюєте?
Я написала кілька заявок на авторські серіали. У мене є давня ідея зняти серіал про 90-ті в Києві. Мені здається, що це «залетить». Я добре пам’ятаю, як у ті роки моя мама була директоркою книжкового магазину в центрі, і тоді почали відбирати приміщення, так звана приватизація, бандити. І як вона, жінка, з цим боролася. Я відштовхуюся від цієї історії, хочеться трохи відтворити Київ того часу.
Серіал точно «зайде» глядачеві, але це дорожчий проєкт, ніж «Кайдаші», а для українського продукту дуже важко шукати гроші. Усі досі з Росією працюють, замовляють російські серіали, українські продакшени працюють з розрахунку на Росію. Мені пропонують: давайте на російські платформи, вони готові платити, але я не хочу.
Самими «Кайдашами» ти нічого не зміниш, треба регулярно знімати, тоді буде якийсь рух і розвиток.
Ми робили, що хотіли, і це було офігенно
«Кайдаші» багато вашого часу забирали?
Увесь час, абсолютно.
А як відновлюєтеся після таких складних проєктів?
Ніщо мене так не відновлює, як побути на самоті певний час. Якщо є можливість, то тиждень. Не треба навіть нікуди їхати, просто у своїй квартирці побути самій. Але ж є сім’я. Ти весь цей час була в роботі, давно з рідними не бачилася, і тут ніби повинна з ними бути, а мені, навпаки, не хочеться нікого бачити, хочеться сховатися від усього світу.
Але все одно потім треба їхати кудись відпочивати. У нас є велика дружня компанія, ми щоліта й щозими подорожуємо за кордон. Там разом і відпочиваємо. Емоційно – це дуже важливо, перемикаєшся.
Я ще дуже люблю села, дачі. У нас дві локації: дача під Києвом, де ми весь карантин пережили, і на Полтавщині в селі, де жили бабуся й дідусь, там хатинка, ми туди щоліта їздимо. Ця земля дає енергію, наповнює.
В одному з інтерв’ю ви розповіли, що був період, коли ви відмовилися від особистого заради роботи, але потім зрозуміли, що це помилка.
Так, я пам’ятаю. Це було пов’язано з моїм розлученням і народженням дитини. Дві події трапилися разом, і я собі сказала, що для мене зараз у пріоритеті донька й кар’єра, усе інше не цікавить. Всесвіт чує сигнали: якийсь час у мене «перло» і там, і там, усе було добре. Та я зрозуміла, що чогось не вистачає, і почала домовлятися: може, треба якось балансувати. І справді, work-life balance вийшов.
Якщо говорити про творчість й успіх, що для вас є нагородою?
Визнання. У кожної творчої людини є досить вузьке коло важливих людей, і ти працюєш для них. Звичайно, коли ти виходиш на вищій рівень, то вже реагуєш і на широкий загал, але знаєш, як до цього ставитися. Я переживу будь-який провал, якщо це сподобається тим п’ятьом людям, які для мене важливі.
Я не люблю, коли мене критикують, навіть конструктивно, бо думаю: «Боже, як я промазала». Ніхто не любить, коли його критикують, усе одно від цього страждають. Але якщо є люди, яким ти віриш, які тебе хвалять, то в тебе відростають крила. Якби мене всі критикували, я б, напевно, не писала. У мене завжди були ті, хто мене заохочували, допомагали вірити в себе. Творчій людині дуже потрібна підтримка.
Що для вас значить премія Women in Arts? Там була досить сильна конкуренція.
Там було багато прекрасних жінок: і Тамара Трунова, і Цілик Іра. Так, у мене була серйозна конкуренція. Може, уплинуло те, що я займаюсь і кіно, і театром. Я не кажу, що отримала премію незаслужено, звичайно, заслужено! Я завжди налаштовуюся на гірше, але коли мене нагороджують, я сприймаю це: отже, так і треба. Бо іноді буває навіть соромно, коли з тобою номіновані або зовсім початківці, або ті, хто для тебе не видаються важливими й значними, тоді менше цінуєш нагороду. А тут усі дівчата круті, мені приємно, що я серед них.
Кіно і театр досить чутлива галузь у плані дискримінації. Ви потрапляли в якісь ситуації нерівності?
Особисто я – ні: я – драматургиня, тут інша субординація. Але у цьому колі трапляється різне. У мене є друг, британський режисер. Він був одружений, мав багато дітей, але дуже реагував на жінок. Коли почалася історія з харасментом, на нього надійшло 14 скарг. Одну тільки змогли підтвердити офіційно: повз цього режисера проходила актриса, і він запитав, чи дивиться та порно, бо він саме сидів із другом, з яким балакав про порно. Вона це пригадала через багато років, і його звільнили, а він був художнім керівником досить великого театру в Лондоні. Більше нікуди на роботу його не беруть. Він розлучився й у готелі пере білизну. Страшна історія. Коли я його зустріла – це була сива людина, я хотіла його обійняти, але він сахнувся від мене. Зламане життя.
Не можна змінити світ за один момент, змінити психологію чоловіка й жінки, треба роками перевиховувати це ставлення.
Якось в інтерв’ю ви сказали, що ви феміністка, яка не є феміністкою. Що мали на увазі?
Я ніколи глибоко про це не замислювалася. Чоловіки поруч зі мною ніколи не були за мене сильніші, ніколи не могли мене пригнічувати. Мені, навпаки, усе життя не вистачало якоїсь сили поруч, такої рівнозначної одиниці, щоб я відчувала свою жіночу слабкість. Я розумію, що для феміністок це може лунати нестерпно.
З іншого боку, один мій приятель сказав, що я ледве не єдина, кого він вважає феміністкою, бо я живу, як феміністка, хоча нічого не декларую, у жодних рухах участі не беру. Але все моє життя абсолютно феміністичне. Я абсолютно самостійна й незалежна від чоловіків одиниця.
Як зрозуміли, що хочете стати письменницею?
Більше нікуди не брали. У мене в дитячих, юнацьких анкетах написано, що я мрію бути акторкою, режисеркою. Але я дівчина з простих, з околиць київських, тому навіть і не мріяла, що можу вступити до Інституту Карпенка-Карого – це лише небожителі туди можуть вступити.
І так сталося, що я потрапила до драматургічної студії, що існувала в Києві кілька років. Я схопилася за це, як за єдиний шанс. Знову ж, 90-ті, було дуже мало таких місць, опор для творчої дитини, що приїжджає з якогось наркоманського Дарницького району й шукає себе. І викладач студії, що навчався в аспірантурі в Літературному інституті в Москві, підштовхнув мене теж вступити туди.
Усе моє життя абсолютно феміністичне. Я абсолютно самостійна й незалежна від чоловіків одиниця
Щоб ви порадили дівчатам, які хочуть писати й займатися драматургією?
Читати багато сучасних п’єс, брати участь у всіх можливих конкурсах, шукати коло однодумців, тих, хто любить сучасну драму, сучасний театр, або пишуть так само. Це найкраще працює, це найкращі школи, бо шкіл, як таких, – у нас немає.
Дуже важливо, коли люди збираються, щось обговорюють. Так вони вирощують одне одного до якогось рівня.
Звичайно, треба пробувати себе не лише в театрі, а й у кіно, на телебаченні, щоб це було не лише хобі, а все ж ставало професією, бо тільки в театрі ти не зможеш заробити. Драматург – це ширше, ніж театр, це людина, яка може і політтехнологіями займатися, і чим завгодно. І якщо ти дійсно зможеш цим заробляти – це класно.
Матеріал підготовлено в партнерстві з рухом HeForShe в Україні
HeForShe – це глобальний рух солідарності на підтримку гендерної рівності, заснований ООН Жінки, в якому чоловіки та хлопчики стають головними агентами змін. З моменту запуску у 2014 році, до кампанії приєдналися глави держав, провідні вчені, керівники глобальних корпорацій, спортсмени, митці та лідери думок, що поділяють філософію гендерної рівності. В Україні рух стартував у 2018 році й реалізується за фінансової підтримки Швеції.
Текст: Анна Хаєцька
Ілюстрації: Анна Сарвіра
Продюсер: Костянтин Гузенко
Верстка й обкладинка: Анна Шакун
Ведучі: Софія Пилипюк та Анна Хаєцька
Коментарі
Підписатись