Views Comments Previous Next Search Wonderzine

Подкасти«Вибір жінки має бути власним, а не нав’язаним суспільством». Інтерв’ю з Алевтиною Кахідзе

Новий випуск «ЇЇ» подкасту

«Вибір жінки має бути власним, а не нав’язаним суспільством». Інтерв’ю з Алевтиною Кахідзе  — Подкасти на Wonderzine

Алевтина Кахідзе – художниця, перформерка, лауреатка Премії ім. К. Малевича (2008). У своїх темах мисткиня часто досліджує питання дискримінації жінок і гендерної нерівності. Так, цьогоріч Алевтина створила артінсталяцію Construct Gender для руху HeForShe в Україні в межах Women in Arts 2020. Де кожен міг спробувати «сконструювати гендер» й ознайомитися з цим поняттям.

У випуску «ЇЇ» ПОДКАСТУ Алевтина Кахідзе розповідає, чому не хоче триматися осторонь від подій, які відбуваються в Україні, розмірковує на тему репродуктивного тиску й пояснює, для чого заснувала резиденцію художників у своїй оселі.

Читайте короткий варіант інтерв’ю або слухайте повну розмову в подкасті на зручних для вас платформах (Apple Podcasts, SoundCloud, Spotify, Google Podcasts).

Матеріал підготовлено в партнерстві з рухом HEFORSHE В УКРАЇНІ.

Чому ви вирішили зосередитися саме на перформансах, а не на тому ж живописі, адже картину можна виставити в галереї, і таке мистецтво прослужить для глядача довший час?

Насправді історія така. У 2006 році я повернулася з Нідерландів, де навчалася сучасного мистецтва, і зрозуміла, що займатися мистецтвом в Україні дуже складно, навіть якщо говорити про живопис. Це надто дорого: фарби, полотно. От я й вирішила вийти до мікрофона й розповісти історію. Ось це вже і є перформанс. Просто й бюджетно, то чому б це не робити? Так і з’явилася перформерка Алевтина Кахідзе.

Я зробила це інтуїтивно, а потім почала аналізувати, чому ж так вийшло. І знайшла відповідь – мій батько був тамадою. Ось це вміння тримати увагу людей мені, напевне, перейшло.

Якщо згадувати ще родичів – ще прабабуся моя все життя робила поховальні вінки. І, гадаю, вона мала хист до композиції, який я успадкувала. У неї було багато дітей й онуків, кожен робив по квітці. Моя мама, наприклад, робила маки. А потім усі квіти прабабця складала в композицію. Її вінки швидко розбирали, вона була шалено популярною.

Ви досить часто робите перформанси, що пов’язані з політикою. Ви вирішили бути мисткинею, яка стоїть на вістрі подій країни?

Здається, це вже давно зрозуміло: немає нічого, де немає політики. Це не був прямо аж такий вибір, то природно так сталося. Просто жити зараз, відчувати, мати привілей відчувати дійсність через те, що робиш.

 Усе, що я роблю, – це таке ставлення до життя, але так склалося, що воно стало професією

У вас досить особисті перформанси. Ви проробляєте власні глибинні питання чи хочете так уплинути на суспільну думку?

Це моя арттерапія. Як мисткиня я маю цей привілей: те, що для мене є дискомфортом, що хвилює мене, втілювати в мистецтві. Та щоб показати цю рефлексію, безперечно, потрібна наденергія, і тут уже починається професія.

Крім того, я роблю багато перформансів, які не показую, але вважаю мистецтвом. Пам’ятаю, колись у мене був дуже поганий настрій, і я не знала, що із собою робити: працювати я не могла, з людьми бачитися також. І я пішла за бродячою собакою, от вирішила, що буду просто за нею ходити. Це була моя особиста трагедія, і цей стан перетворився на пригоду – я дізналася, як живеться собаці, побачила всі її турботи й проблеми. Як художниця я розумію, що це дійсно перформанс. Певно, усе, що я роблю, – це таке ставлення до життя, але так склалося, що воно стало професією.

З вашого перформансу «Тільки для чоловіків» у 2006 році розпочинається відлік феміністичного мистецтва України. Як так сталося, що в образотворчому мистецтві, порівнюючи з літературою, це відбулося з таким запізненням?

Якщо продивитися історію мистецтва, то ми побачимо, що жінки дуже пізно з’явилися в мистецьких школах, вони не мали змоги навчатися. Я не впевнена, що, коли Україна перебувала у складі Російської імперії, жінки могли навчатися як чоловіки в мистецьких школах, а писати, бути письменницею, тоді було простіше. Художниці просто з’явилися в історії пізніше. Вважаю, що мистецтво як практика вимагає усіляких приладь, речей, не лише приватних. Наприклад, треба тобі оголену натуру намалювати, а жінкам це було недоступно.

У перформансі «44 відповіді ні» ви говорили про репродуктивний тиск. Чому ви порушили цю тему, і чи можна вплинути на суспільну думку в такий спосіб?

Ця робота, «44», з’явилася у 2018-му, коли мені було 44 роки. Коли тобі 30 – ніхто тебе аж надто не чіпає запитаннями про дітей. Але з віком репродуктивний тиск, про який ви кажете, відчувається. Я, власне, зробила про це роботу, хоча й не планувала цього. Але, гадаю, так я підтримала багатьох жінок. Це був надзвичайно успішний перформанс у сенсі комунікації. Я отримала просто шалений відгук – у приватних повідомленнях, навіть у крамниці, дівчина впізнала мене й сказала, що приведе своїх батьків, щоб побачили мою роботу. Жінки, завдяки моєму перформансу, змогли побачити власні невимовлені відчуття, він став для них підтримкою, бо деякі навіть не розуміли, що це називається репродуктивним насиллям.

Моя інсталяція пояснює: є багато внутрішніх речей, які кожна людина якось собі складає у своєму житті

А материнство може заважати самореалізації жінки?

Це дуже складне запитання, і я б хотіла захистити право вибору кожної жінки. Я була на лекції Марини Абрамович, на якій вона прямо казала: «Жінки, якщо ви вирішили стати художницями, забудьте про дітей». Безперечно, вона говорила з тієї позиції, що для художниці потрібно багато часу, а материнство – це про час, про свій ресурс, і це вибір. Марина розповіла про свій вибір, її лекція вразила мене.

Наразі світ такий, який він є, і я – не Марина Абрамович. Я вважаю, це вибір кожної жінки, але оточення має бути таким щирим, щоб цей вибір був її власним, а не нав’язаним суспільством або Мариною.

Цієї весни ви разом із рухом HeForShe в Україні на Arts Week представили інсталяцію Construct Gender («Конструюй гендер») у НАМУ. Як з’явилася ця ідея та яке ваше висловлювання?

Рух HeForShe дуже багато говорить про гендер, і я хотіла розкодувати це слово для українців, пояснити, що воно означає. Коли ми розмовляли з Олею Дячук про гендер, то дійшли висновку: усі говорять про те, що він конструюється. Отже, і перша ідея була дуже проста – зробити кубики, які мають три різні боки. Один бік – це гендер, другий – стать, а третій – нічого, умовно – підлога. Кольори: рожевий, чорний чи білий. До карантину люди мали складати з них своє бачення гендеру, але сталася ізоляція. Та зараз Художній музей уже відкрився, інсталяцію можна побачити й поскладати або роздивитися.

На цих кубиках багато слів, що стосуються гендеру, цікавих постатей, наприклад, Марко Вовчок. От чому жінка вирішила бути письменницею й писала під чоловічим іменем? І хто вона – Марія чи Марко? Потім є Енді Воргол, ця людина також дуже багато міркувала про себе: хто він є? Його гендерний портрет дуже цікавий: він багато в чому був жіночим – перуки, нафарбовані губи, не схоже на маскулінний портрет. Або Жорж Санд! Вона була незвичайною жінкою: носила чоловічі костюми, дуже багато заробляла, була економічно незалежною від чоловіка, узяла собі псевдонім першого коханця й не хотіла ділитися гонорарами з чоловіком. Якщо говорити про соціальний конструкт, чим є гендер у принципі, то ці персонажі такі дивні – і на той час, і зараз. Моя інсталяція пояснює: є багато внутрішніх речей, які кожна людина якось собі складає у своєму житті.

Ви живете в Музичах, у вас там резиденція для художників, які приїздять з-за кордону. Чому ви обрали для себе такий формат? Адже впускати сторонніх людей у своє життя, оселю – не дуже просто.

Це все грузинське коріння. Можна дати таку просто відповідь. Але є й інша. Після повернення з Нідерландів, 10 років тому, мені не вистачало міжнародного середовища. В Україні мало митців з інших країн, мало дискусії, мало всього, щоб відчувати себе частиною світу. Під час навчання в Нідерландах я зрозуміла, які там усі круті. Хтось з Америки, хтось із Чилі, ти відчуваєш потужне середовище, це просто інше життя. І коли я повернулася, то вирішила цих усіх митців запрошувати до себе, подорожувати, пізнавати світ через них. Якщо кордони відкриють, то цього року приїде митець із Франції.

Просто треба пережити, перетравити, визнати, що людина має рацію, а ти щось не розумів. І коли ти це втямиш, ти змінюєшся

Що митці з-за кордону отримують в Україні? Чому вони приїздять сюди?

Резиденція як формат з’явилася через глобалізацію світу, для митців з інших контекстів – це теж суперцікаво. Ми з чоловіком через гостей вивчаємо наш світ, пробуємо подивитися на нього їхніми очима. Наприклад, у нас був художник із Сінгапуру, він ніколи не бачив, як ростуть огірки, у них немає землі. Він нам усе розповів про Сінгапур, а від нас дізнався про Європу, бо це була його перша європейська країна. Він вирішив подорожувати Європою через околиці. Жив у нас місяць і сказав потім, що ця поїздка перевернула в ньому розуміння багатьох речей. Він усе своє мистецьке життя вивчає колоніалізм, тому порівнював сінгапурський колоніалізм (уплив Британської імперії) з українсько-російським. І зрозумів, наскільки в нас усе по-різному. Для нього це було цікаво. Іноземців часто захоплюють абсолютно буденні речі: сідають, наприклад, у маршрутку, бачать, як усі допомагають передати гроші або порахувати решту водієві – і кажуть, що це знак демократії, що в нас дуже висока довіра в суспільстві.

У вас три прекрасних алабаї. Як вони реагують на гостей?

Хороше запитання. Коли ми це все побудували, маю на увазі ідею про резиденцію, то чомусь думали, що наші резиденти так само, як ми, не будуть боятися алабаїв. Але згодом нам довелося зробити окремий вхід у резиденцію, бо були художники, які боялися наших собак. Та деякі з них кажуть, що це не лише резиденція для художників, мовляв, ми тут щось таке робимо, розповідаємо про світ алабаїв. Ось були в нас резиденти, що боялися дуже собак, так ми їх розкодували: за місяць вони сказали, що все ок. Кажуть, що це резиденція не лише про мистецтво, а й про собак.

Як ви ставитеся до критики?

Якщо чесно, то припускаю, що багато митців мають дуже товсту шкіру й щодо критики теж. Звичайно, мене можна дістати. У мене дуже мало друзів, які щось різке можуть мені сказати. Знов-таки, якщо говорити про мистецтво – це мій шлях, і якщо це слабке мистецтво чи помилка в мистецтві – це також я. Просто треба пережити, перетравити, визнати, що людина має рацію, а ти щось не розумів. І коли ти це втямиш, ти змінюєшся. Це і є якесь таке завдання мистецтва чи твоєї мистецької практики.

Якщо ж говорити про соціальні мережі, я багато думала про це. Мені здається, що продуктивна критика може бути лише тоді, коли ти сидиш із людиною в такому собі безпечному просторі й розмовляєш. А коли хтось тобі щось пише в фейсбуці й це читає 3 000 людей, ти вже не можеш спокійно сприймати критику, тобі просто залишається зберегти обличчя, починаєш оборонятися від остраху. Якщо коротко, то нормальну здорову критику я сприймаю добре. Для мене є цінним середовище, в якому виникає ця критика, інтонації, з якими вона промовляється. Для мене зараз це дуже важливо.

Послухати повну розмову можна на Apple Podcasts, Soundcloud, Spotify, Google Podcasts

Матеріал підготовлено в партнерстві з рухом HeForShe в Україні

HeForShe – це глобальний рух солідарності на підтримку гендерної рівності, заснований ООН Жінки, в якому чоловіки та хлопчики стають головними агентами змін. З моменту запуску у 2014 році до кампанії приєдналися глави держав, провідні вчені, керівники глобальних корпорацій, спортсмени, митці та лідери думок, що поділяють філософію гендерної рівності. В Україні рух стартував у 2018 році й реалізується за фінансової підтримки Швеції.

Текст: Анна Хаєцька

Ілюстрації: Анна Сарвіра

Продюсер: Костянтин Гузенко

Верстка й обкладинка: Анна Шакун

Ведучі: Софія Пилипюк та Анна Хаєцька

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.