Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Подкасти«Виклик мого життя – ламати стереотипи». Ірина Данилевська про Ukrainian Fashion Week і не тільки

«Наша відповідальність, як тижня моди, сказати, що можливо все»

«Виклик мого життя – ламати стереотипи». Ірина Данилевська про Ukrainian Fashion Week і не тільки
 — Подкасти на Wonderzine

Ірина Данилевська – співзасновниця та голова оргкомітету Ukrainian Fashion Week, новий сезон якого триває з 31 серпня по 4 вересня. Уперше за 23-річну історію тижня моди його команда анонсувала концепцію позасезонності – NO SEASON Season. Тобто дизайнери можуть презентувати колекції в різноманітних форматах (традиційному та діджитальному) незалежно від сезону.

У новому випуску «ЇЇ» ПОДКАСТУ говоримо з Іриною Данилевською про те, як пандемія змінює підхід до тижнів моди, як UFW боротиметься зі споживчим песимізмом, чи є різноманіття на подіумі та про який благодійний проєкт вона мріє.

Читайте короткий варіант інтерв’ю або слухайте повну розмову в подкасті на зручних для вас платформах (Apple Podcasts, SoundCloud, Spotify, Google Podcasts).

UFW уже 23 роки, і з моменту заснування ви не пропустили жодного сезону. Чи припускали ви, що цього року доведеться скасувати заходи через коронавірус?

Навіть у думках такого не було. Не було сумнівів, що UFW відбудеться у вересні, але над форматом і як його зробити правильно ми довго думали. У нас були варіанти А,B, C. Навіть на варіант більш жорсткого карантину в нас були заготовки, як це можна здійснити. Для того, аби не переривалися ці 23 роки. Хоча нормальні люди живуть роками, а ми – півріччями. Тому планували, що 47 сезон усе ж відбудеться.

Однак у нас був складний момент на початку карантину, пов’язаний з тим, що навесні й улітку мали відбутися чотири інші проєкти, три з яких – офлайн. І було відповідально й досить складно переробити ці проєкти так, щоб вони могли пройти онлайн. Це національний і міжнародний конкурси молодих дизайнерів і Kyiv Fashion Film Festival.

Найскладнішим було придумати, як показати журі та спільноті колекції молодих дизайнерів. Це питання потребувало логістичних ноу-хау. Наприклад, зараз ми будемо відзнімати всі колекції й робити про кожну з них окремий фільм, який і буде підсумком конкурсу

А якби був найжорсткіший карантин, який варіант проведення івентів ви розглядали?

Це було б за повної відсутності гостей з відеотрансляцією всього, що ми підготували б у Мистецькому Арсеналі. З більш жорсткими карантинними правилами щодо учасників, які були б присутніми.

Як вам довелося змінити підхід до тижня моди через пандемію в цьому сезоні?

Ми змінили все, починаючи від кількості гостей, які можуть відвідати покази, і закінчуючи тим, що деякі наші власні презентації та продукти перевели в онлайн.

У чому полягає концепція цього сезону UFW No Season Season? Дизайнери можуть показувати різні колекції незалежно від сезону?

Найсмішніше, що ця концепція була розроблена й переосмислена достатньо давно. Вона якраз не залежала від карантину й пандемії. Ми весь час казали, що так далі світова індустрія не може жити, це вже перестало мати якусь певну логіку подій. Дизайнер поставив свою творчість на конвеєр, а ритейлер вимагає продукувати щомісяця щось нове, щоб зацікавити клієнтів. Далі це не встигає продатися, роблять знижки до 90 %, і потім усе йде в смітник. І ми починаємо спочатку. Це було божевільно, так далі не могло продовжуватися.

Пандемія просто замість еволюційного процесу спровокувала революцію. Як характерно для революції, тут присутні анархія, хаос. Тому зараз індустрія розвивається трішки хаотично, але потрібно трошки часу, щоб усе стало на свої місця.

Тому ми давно запланували давати можливість дизайнерам показувати той сезон, який через пів року, і той, що зараз актуальний. Це дозволяє їм будувати більш успішні бізнесові моделі й нам бути більш чесними в нашій пропаганді sustainable fashion (сталої моди – ред.). Ми хочемо давати більше можливостей говорити про одну й ту ж колекцію, створюємо штучне вповільнення роботи дизайнерів і виробництва колекцій.

Але це перший рік, коли ви так зробити?

Так, це перший сезон.

Пандемія змушує змінювати концепцію показів, зокрема деякі з них переходять в онлайн. Як ви ставитеся до такого формату?

Я можу говорити на цю тему годинами. По-перше, щоб зробити гарний онлайн-продукт, потрібні гроші, час і вміння. В Україні багато фахівців, які можуть працювати на світовому рівні. Але в українських брендів мало грошей і мало часу, щоб зробити крутий продукт.

По-друге, щоразу, коли дизайнер показує свою колекцію в будь-якому форматі: шоу, презентація, відео, онлайн – він має розуміти, навіщо це робить. Й одним з важливих критеріїв є подальша робота медіа з цим продуктом. Гарно відзняті покази на фото чи відео дають можливість цій колекції жити в інших медійних ресурсах: на сайтах, у глянці, у соцмережах.

Дизайнерський одяг не хліб, він продається на емоції. Ти не купуєш його тому, що він тобі категорично необхідний, а тому, що є емоція, яка змушує купити річ. І тут питання, як дизайнеру представити колекцію так, щоб викликати емоцію?

Я зараз багато говорю про споживчий песимізм і про відповідальність UFW цей песимізм перетворити на оптимізм. Щоб люди після UFW отримали хороший настрій і емоційний поштовх зацікавитися колекціями. З одного боку, споживчий песимізм – це дуже sustainable: ми задумуємося, чи потрібна нам нова річ у гардеробі. З іншого боку, це емоційне виснаження, яке є зараз.

Чи очікувати закриття деяких українських брендів через цю кризу?

Безумовно, деякі бренди закриються. Але я б хотіла додати оптимізму. Наші бренди мають усю команду та продакшн в Україні, вони не такі великі й важкі за своєю конструкцією, а мобільні й гнучкі. І ми можемо скористатися цією ситуацією й не втратити свої позиції.


Я за чесність. Якщо модель талановита й професійна, то нам уже давно однаково, який у неї колір шкіри. А не просто для того, аби підкреслити для медійного розголосу

Ви у своїх інтерв’ю та виступах часто говорите про те, що мода дуже соціальна та швидко реагує на зміни в суспільстві. Як думаєте, про що буде цей сезон UFW, які теми будуть представлені дизайнерами?

Інтуїтивно здогадуюся, що буде багато про любов. Про контакти й стосунки між людьми.

Ситуація з українськими дизайнерами дуже цікава. Ми спіймали себе на думці, що багато всього вже зробили й пройшли шляхи, на яких зараз знаходяться наші колеги в інших країнах. Це досить смішно, тому що, хоч узагальнювати й не красиво, але нам, українцям, не притаманно пишатися собою, розказувати, які ми круті. Проте те, над чим ламають голови наші колеги, ми вже робили: онлайн-трансляції, 360-відео, колекції у віртуальній реальності.

Те ж саме з темеми: ми говорили вже й про гендерну рівність, і про расову дискримінацію, і про інклюзивність, у нас на подіумі вже ходили моделі-трансгендери та моделі з інвалідністю, зверталися до теми СНІДу. І нам важко знайти щось нове, про що ми ще не говорили.

До теми інклюзивності. У 2020 році є актуальною тема diversity – різноманіття. І, крім згаданих вами прикладів, я знаю, що ви залучали моделей старшого віку до показів, наприклад. Проте мені завжди здавалося, що це радше виняток з правил, а тенденції повної інклюзивності на подіумі ще немає. Як ви в UFW працюєте з цією темою?

Я проти спекуляції на будь-якій темі. Я проти того, щоб дівчина на візку була на подіумі тільки тому, що вона дівчина на візку. Цього не варто робити, це має зворотний бік. Мені здається, тоді ти необ’єктивно ставишся до цієї людини. У нас є моделі, які дійсно є моделями на візку. Вони працюють і заробляють цим гроші. Або в нас є талановиті люди, які вишивають, і мені однаково, скільки їм років – 20 чи 70. Мені важливо, що це талановита людина, але я й щаслива, що їй 70 і вона отримує пристойну зарплату за те, що зробила красиві речі.

Я за чесність. Якщо модель талановита й професійна, то нам уже давно однаково, який у неї колір шкіри. А не просто для того, аби підкреслити для медійного розголосу, що ми такі молодці.

Чому ми попросили дизайнерку Марину Рибалко показати всю свою колекцію 50+? Тому що є професійне агентство моделей [старшого віку]. І ми вирішили скористатися UFW як трибуною, щоб нагадати, що ейджизм – це погано, що люди, яким за 50, мають право працювати в усіх професіях, які існують у цьому світі, зокрема як моделі.

Мені здається, що різниця саме в цінностях: ми висвітлюємо цю тему, тому що вона хайпова чи тому що ми дійсно хочемо її підтримати.

Коли ти щиро вважаєш, що людина має право на, скажімо, будь-яку сексуальну орієнтацію, то ти показуєш це не тим, що виводиш гей-пару на подіум, а коли тобі однаково, кого любить ця людина, яка на подіумі.

Я все ж готова трошки посперечатися в цьому питанні. Я робила інтерв’ю з дівчиною, яка працює моделлю плюс-cайз. І вона говорить про те, що за кордоном, зокрема в США, більш інклюзивне середовище в цій сфері. Є агентства, які беруть моделей плюс-сайз, та індустрія більш до цього готова. В Україні є позитивна динаміка в цьому напрямі, але системної підтримки немає. І круто, якщо вам однаково модель плюс-сайз чи ні, але їм однаково важче бути в цій індустрії.

Якщо в дизайнера є потреба показати колекцію на моделі плюс-сайз, він знайде її. Якщо в нього немає потреби, то [цього не станеться], як би я не допомагала та скільки разів б не телефонувала.

Я проти фейкових уболівань, але вважаю, що наша відповідальність, як тижня моди, сказати, що можливо все. Ми можемо використати UFW як трибуну, щоб заявити, що така проблема є. Але далі вже має все розвиватися саме собою.

Ще одна соціальна тема, яку пропрацьовуєте в UFW, – це екологічність і sustainability, яку ми вже згадували сьогодні. Які зміни мають відбутися і в українській фешн-індустрії, й у свідомості споживачів, аби мода була менш шкідливою?

З боку споживачів усе просто: вони мають почати цікавитися, що відбувається з брендом, річ якого вони хочуть придбати. А наскільки ця річ якісна, щоб жити довго? Або, можливо, вона несе ще якусь вартість, крім матеріальної? Наприклад, вона може бути зроблена в ательє, де працюють люди з інвалідністю. Я б хотіла, щоб за кожною річчю людина бачила історію бренду. І на знак поваги до нього купила цю річ.

Що стосується самої індустрії. Людина дуже любить стереотипне мислення, а ми взагалі живемо в країні стереотипів. І, мабуть, це найбільший виклик мого життя – ламати стереотипи. Мені дуже важливо, аби дизайнер, який працює в бренді, розумів, що за словом sustainability є дуже багато можливостей стати на цей правильний шлях.

У нашому проєкті Action: Sustainable Fashion ми зібрали 9 історій українських дизайнерів. Ми хотіли показати, що ти можеш почати з переробки старих джинсів і пошиття нових, якими тепер захоплюється весь світ, як Ксенія Шнайдер, або ти можеш почати з переосмислення традицій і намагання зробити красиві речі, які будуть довго жити у твоїй сім’ї, як Gunia Project.

Мені здається, що українські дизайнери розуміють, що по-старому вже не можна. Не лише тому, що в них має заговорити совість, як у жителів цієї планети. А ще й тому, що мине трошки часу й клієнт не купить річ просто так. Він захоче зрозуміти, що це за річ, з чого вона зроблена, у яких умовах. Чи заплатили гроші швачці? І так далі.


Мине трошки часу й клієнт не купить річ просто так. Він захоче зрозуміти, що це за річ, з чого вона зроблена, у яких умовах. Чи заплатили гроші швачці? 

Водночас це питання завжди дотичне до теми платоспроможності. Чи дійсно може середньостатистичний українець sustainable, якщо він не може фінансово дозволити собі речі від українських брендів, які роблять такі додаткові зусилля в цьому напрямі?

Ніхто не скасовував масмаркет. Я в жодному разі не закликаю купувати лише джинси Ksenia Schnaider. Я закликаю до одного: коли ви купите ці джинси й вони швидко вам набриднуть, чи ви їх зносите, не викидайте їх, будь ласка. Зробіть з них шорти й дві сумочки. Віддайте в дитячий будинок. Або віддайте Ксюші Шнайдер, вони знають, що з ними зробити. Я про такий підхід.

Ви сказали, що виклик вашого життя – ламати стереотипи. Які стереотипи ламаєте, що прагнете змінити?

Я дуже переживаю, коли якісь важливі речі, думки, явища через своє небажання чи невміння оновлюватися гинуть. Я хочу, щоб цінні речі не втрачалися тільки через те, що вони не вміють оновлюватися чи ніхто їй не оновлює.

Наприклад, хтось переїжджає в стару хату в селі, реставрує її й докладає зусиль, щоб вона існувала далі. Або вишита сорочка: вона тепер сучасна й оновлена. А є символи, які не можуть оновлюватися, і треба подумати, як їх оновити, щоб не втратити.

В одному інтерв’ю ви розповідали, що у вас є мрія створити благодійний проєкт. Чи пов’язаний він з цією темою?

Він стосується стереотипу щодо літніх людей. Фізичний та інтелектуальний ресурси людей, які вийшли на пенсію, в Україні взагалі не затребувані. Ідеться не про час цих людей і не про фізичну можливість, а мені хочеться реалізувати їхній досвід і мудрість.

Для початку я хочу, щоб вони прийшли в дитячі лікарні й могли б замінити маму, яка сидить зі своєю хворою дитинкою й у якої вдома дуже часто є ще одна дитина, якій теж треба приділити увагу. Я хочу, щоб ці мами могли мати можливість поїхати додому, прийняти душ, приготувати їсти, погратися з іншою дитиною. Поки я буду читати книжку дитинці, яка в лікарні. Ось така моя мрія.

Послухати повну розмову можна на Apple Podcasts, Soundcloud, Spotify, Google Podcasts

Текст: Софія Пилипюк

Продюсер: Костянтин Гузенко

Верстка: Яніна Сич

Обкладинка: Анна Шакун

Ведучі: Софія Пилипюк та Анна Хаєцька

Фото: Костянтин Гузенко; Андрій Івасків (надані UFW) 

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.