Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Ситуація«Коли ми виїжджали, то були впевнені, що повернемось». Це жінки, які втратили свій дім

«Коли ми виїжджали, то були впевнені, що повернемось». Це жінки, які втратили свій дім — Ситуація на Wonderzine

«Важко було прийняти, що в нас майже нічого не лишилося»

Дім – це місце, де завжди можна почуватися вільно, берегти на поличках спогади та проживати купу щасливих і не дуже моментів, де можна заховатися від світу та знову знайти себе. На жаль, багатьох українців уже позбавили таких місць – російські окупанти хаотично стріляють по будинках і багатоповерхівках, щоразу знищуючи чийсь дім.

Ми запитали в жінок, які втратили дім через війну, як вони це переживають і як налаштовані на майбутнє.

Софія

м. Київ

Уже минуло кілька днів, але я досі всюди бачу світлини нашого дому, що публікують мої знайомі в Instagram чи навіть закордонні видання.


Ми встигли виїхати з Києва ще 24 лютого вранці: прокинулись о 5:00 через те, що я почула дуже гучний літак, і одразу почали збиратися. Як згодом виявилося, ми дуже вчасно покинули місто. Перший тиждень було найбільш складно усвідомити те, що коїться. Постійні емоційні гойдалки, та й майже три дні в дорозі були дуже виснажливими.

А вже 19 березня я прокинулась від того, що до мене зайшла мама й одразу показала відео, сказавши тільки: «Ну, ти розумієш, де це». Оскільки адресу руйнувань у новинах не кажуть, а тільки називають район, я спочатку не була впевнена, чи то дійсно наш дім. Але подивившись інші відео та фотографії, сумніву вже не залишилося. Я не плакала, не лютувала навіть. Головною емоцією декілька днів поспіль було спустошення та смиренність. Мабуть, якби я побачила нашу зруйновану оселю в Києві наживо, мені було б легше зрозуміти, що домівки дійсно більше немає. А зараз стан можна описати як «розумію, та не вірю». Уже минуло кілька днів, але я досі всюди бачу різні світлини нашого дому, що публікують мої знайомі в Instagram чи навіть закордонні видання.

Насправді, ще полишаючи квартиру 24-го числа, я чітко розуміла, що можу й не повернутися сюди більше. А коли почалися перші руйнації нашого району, думала, що вже психологічно підготувала сама себе. Але до цієї події неможливо дійсно бути готовим, поки воно не станеться. Мозок завжди намагається знайти причину, чому «в твій дім точно нічого не потрапить». Чи то він гарно захований поміж іншою інфраструктурою, чи то, що він низенький.


Зараз не час зациклюватися на тому, що вже сталося.


Удома залишилося багато цінних для мене речей, і, якби я мала можливість повернутись назад, я б точно взяла малюнки від моїх друзів, фотографії та прикраси з бісеру, які створював мій прадід. Найбільш я сумую за атмосферою моєї кімнати, яку я створювала всі ті роки, що жила у квартирі. Моя робота ховалася в маленьких деталях – рослинах, невеличких написах на стінах, особливому ароматі. Наша квартира була моїм comfort place, де я малювала та писала. Мені дуже болить за квіти, що ми залишили. З певної причини я відчуваю перед ними сором, хоча, здавалося б, квіти емоцій не відчувають. Також там залишилися речі, подаровані мені дуже близькими людьми, яких більше немає в цьому світі.

Наразі я в безпеці, у містечку на заході України. Ми сім’єю живемо у квартирі моїх бабусі й дідуся, де я продовила багато місяців у дитинстві, тому це місце теж сприймається за рідне. Те, що я з моїми рідними, також допомагає почуватися більш комфортно за будь-яких обставин. А ще затишку додають кішки, котрих ми забрали з Києва. Вони дуже швидко пристосувалися до нового місця, і я бачу в цьому певний, якщо можна так сказати, урок. Урок щодо того, що зараз не час зациклюватися на тому, що вже сталося.

Слова в стилі «все буде добре», на жаль, у цій ситуації не сильно допомогають. Але я вірю, що після перемоги ми зможемо відбудувати не тільки наші домівки, а й країну. І не просто відбудувати, а перетворити на ще краще місце для життя.

Фото: Олександр Самусевич


Олена Масон

м. Гостомель

До цього часу ми вже попрощались із домом та не мали жодних ілюзій.


Чотири роки тому ми з чоловіком, Олександром Михедом, продали дві хрущівки та купили таунхаус у передмісті Києва, у Гостомелі. Ви точно вже чули про це містечко з новин. З Гостомелем сусідують ще два міста: Буча й Ірпінь. Ліс, озера, до Бучі можна дістатись пішки. Саме до Бучі переїхали батьки чоловіка, щоб тихо провести старість.

Ці міста стали епіцентром подій, адже це найближчий шлях до Києва. Тривожна валіза була зібрана та чекала перед входом уже кілька тижнів. Там були документи, їжа на кілька днів, спальники та все необхідне для собаки. Ми та всі наші друзі відчували, що війна незворотна, що це станеться. Не очікували ми тільки, що ударів завдадуть одночасно по багатьом місцям. 24 числа ми бачили з вікна дим з аеропорту в Гостомелі, над нами літали винищувачі та вертольоти, ми майже почали звикати до цих звуків. Усі сусіди вийшли на вулицю і дивилися на небо.

Страху і паніки не було. Я заклеїла вікна, почала переносити речі зі спальні в бібліотеку, щоб не спати біля вікна. Чоловік сканував документи про всяк випадок. Ми думали, що лишаємося. Домовилися про зустріч з іншими сусідами, обговорювали патрулювання вулиці. Я згадала, що забула запастись кормом для собаки. Cусід якраз їхав у Бучу забрати свою маму, ми поїхали разом. Дорогою над нами пролетів винищувач, він відбивався від ворожого літака, з хвоста вилетіли два яскраві спалахи. Сусід притиснув мене до спинки сидіння та сказав: «Не бійся, це тільки світло, відлякувач, щоби літак не переслідували. Я таке бачив уже 2014 в Луганську».


Наша армія, медики, волонтери потребують нас зібраних і здорових. Бути корисною для моєї країни – це фокус зараз.


Коли ми повернулись додому, інший сусід, Тарас, запропонував їхати з ним у бік заходу України, я спочатку відмовилась. Ми порадились із чоловіком, відчуття якогось правильного чи неправильного рішення не було. Вирішили поїхати на кілька днів. Набрали батьків, вони вкотре відмовились їхати, і це виявилось моїм найбільшим жалем, який гризе мене досі. Після цього батьки провели в Бучі пекельних 13 днів.

Наш дім було повністю зруйновано 3–4 березня, у нього влучив снаряд. До цього часу ми вже попрощались із домом та не мали жодних ілюзій. Увесь цей час я читала сусідський чат, їхні страждання, відсутність води, їжі, постійні обстріли, мародери, смерті інших сусідів. У такі моменти не думаєш про свій дім, ти думаєш про пекло, яке проходять ті, хто не встиг виїхати до підриву мостів.

Я не сентиментальна людина і не відчуваю жалю за речами. Нічого з дому із собою не взяла також, адже на момент, коли ми виїжджали, то ще були впевнені, що повернемось. Звісно, шкода, що ми не змогли вберегти нашу колекцію сучасного мистецтва та бібліотеку.

Фото: Роман Малиновський

Не думаю, що ще колись захочу жити в Гостомелі чи Бучі. Навіть не впевнена, що хочу побачити наше зруйноване містечко зараз. Я хочу лишень побачити сусідів, друзів, обійняти їх, коли це все закінчиться.

Розумію, що всі ці емоції треба буде пережити, але вважаю, що їх потрібно переживати вже після нашої перемоги. Зараз не час для співчуттів, не час для розлогих повідомлень, як ви плачете за Україну та за чийсь зруйнований дім, не час для довгих заспокоєнь і вмовлянь, що все буде добре. Зараз час бути різкими, рішучими, мужніми, дієвими, корисними на всіх фронтах. Немає професії та навичок, які не допомогли б нам перемогти це зло. Зараз у нас є багато роботи. Наша армія, медики, волонтери потребують нас зібраних і здорових. Бути корисною для моєї країни – це фокус зараз. Злість акумулюється в дію. Усе стає дуже чітко та ясно: чого я хочу? З ким я хочу бути поряд? У мене немає провини вижившої. У мене є злість, лють, руки і мозок живої.


Анна

м. Чернігів

Ми залишилися без житла. Проте яке ж було щастя, що моя мама залишилася живою!


Ми жили великою сім'єю в 4-х кімнатній квартирі в Чернігові. Мої батьки, бабуся, ми з чоловіком і наш син Данило. У цій квартирі я виросла, 24 роки прожила в цих стінах. Моя бабуся з дідусем отримали її ще в 1993 році та вклали в дім частину себе – багато працювали та змогли повністю облаштувати її.

Уночі 24 числа я встала як зазвичай годувати сина та почула перший вибух. У мене промайнула думка про війну, але яка може бути війна в 21 столітті? Перший звук сирени в мене досі стоїть у вухах. Ми ховалися в підвалі, де було кілька сімей. Мама жила в квартирі та приносила нам їсти. 3 березня вона була в будинку та вийшла в коридор під час повітряної тривоги: вона бачила, як летів гелікоптер, а потім він розвернувся та прогриміли сильні вибухи. Перше, що подумала моя мама, що це кінець. Їй в обличчя полетів сильний вогонь, хвилею кидало в різні боки, піднявся сильний пил і нічого не було видно. Коли пройшла хвиля, вона піднялася з підлоги та побачила, як у нашій із чоловіком кімнаті немає стіни.

У цей момент ми були в підвалі та відчули сильну хвилю, стіни тремтіли. Ми з чоловіком у той момент накрили собою колиску, де була дитина. На щастя, вона міцно спала та не злякалася. Перша на вулицю вибігла бабуся та побачила, як у диму стоїть наш будинок. Почуття бабусі не передати словами. Вона кричала від горя, у квартирі була її дочка, моя мама. Я коли дізналася, що наш будинок горить, одразу подумала про неї, відчула в душі такий біль, який бажаю нікому не відчувати. Через 10–15 хвилин мама вийшла вся в крові, пилу, одяг увесь брудний, і сильно ридала. Ми всі на той момент не плакали, а ридали. Ми залишилися без житла. Проте яке ж було щастя, що моя мама залишилася живою!


Чоловік знайшов на вулиці ще дитячі фотографії сина, які його мати нам роздрукувала.


Наших із чоловіком і сином речей більше немає. Шафа та комод були біля стіни, яку знесло. Ми з чоловіком тільки купили нові меблі, щоби наш син жив у хороших умовах, обирали для нього все найкраще. Натомість ми стояли надворі та дивилися через відсутню стіну на оранжеві шпалери та ліжечко, у якому ще нещодавно мирно спав наш син.

На третій день ми всі відійшли від німого шоку та вирішили піти на квартиру, зібрати те, що вціліло. Мої та чоловіка речі валялися на вулиці, мокрі та брудні. Ми забрали те, що ще можна було випрати. Дитячих речей не знайшли. Забрали з кухні трохи посуду, знайшли та забрали альбоми з фотографіями. Чоловік знайшов на вулиці ще дитячі фотографії сина, які його мати нам роздрукувала.

Ми боялися ухвалити рішення поїхати, але й страшно перебувати в підвалі. Ти не знаєш, куди може прилетіти бомба. Але коли останні два дні нас сильно бомбили, ми за вечір зібрали все, що в нас є, і рано-вранці поїхали. Моя мама залишилася в Чернігові, вона не змогла залишити тата одного – він у теробороні. Коли виїжджали з Чернігова, було дуже боляче залишати улюблене місто, у мене були сльози на очах. Ми їхали полями за іншими машинами. За час нашої подорожі нам допомагало багато незнайомих людей – годували, давали можливість помитися та спокійно поспати на ліжку. Зараз ми живемо в будинку, який нам знайшла ще одна незнайома нам до цього жінка.

Зараз у нас усе добре, ми можемо спокійно пройтися з коляскою вулицею, купати дитину, приготувати поїсти. Страх у нас залишився, але я сподіваюся, це пройде. На жаль, нам довелося розлучитися на якийсь час із родиною, але я вірю, що скоро ми зберемося за великим столом, і все буде як раніше.

Зараз важливо не впадати у відчай: навколо дуже багато добрих людей, які готові допомогти, а головне – щоб усі ваші друзі та сім’я були живі та здорові. Усе інше можна відбудувати!

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.
Щоб сторінка завантажувалася коректно, рекомендуємо відімкнути Adblock у браузері.