Кар'єраЯ працюю зоопсихологинею. Думаєш, легко?

У рубриці «Думаєш, легко?» ми спілкуємося з представницями різних професій, щоби дізнатися про зворотний бік їхньої роботи.

Героїня цього матеріалу – зоопсихологиня, спеціалістка з поведінки тварин Анастасія Крамаренко. Ми поговорили з нею про те, у чому полягає її професія, які компетенції потрібні для того, щоб стати зоопсихологинею, і чому це першочергово робота з людьми, а не з тваринами.

Текст: Ольга Дуденко 

Вибір професії 

Я захоплювалася тваринами із самого дитинства й була впевнена, що моя професія якимось чином буде пов'язана з тваринами. Навіть коли я мала вибір подивитися мультики чи документальні фільми про тварин, я вибирала останнє. У дитинстві зі мною сталася цікава історія: у будинку моїх бабусі й дідуся я знайшла якийсь старий журнал, там було інтервʼю із закордонною зоопсихологинею. Пам'ятаю, що тоді я його прочитала й подумала, щоце виглядає як ідеальна професія для мене і як шкода, що вона не дуже популярна в Україні.

Мене цікавило все пов'язане з тваринами: біологія, медицина, тренінг тварин. Так я пішла вчитися на ветеринара, декілька років працювала ветлікаркою, а потім переїхала до Нідерландів. Виявилося, що за кордоном мій диплом магістра не підходить, і мені треба вчитися ще два роки. Це був достатньо важкий адаптаційний період у моєму житті, бо всі мої зусилля, усі уявлення про своє майбутнє не справджувались.

Тоді я серйозно задумалася про те, що мені робити далі. Вирішила дати собі час на подальші рішення й проходила різні курси з поведінки котів і собак. Паралельно з курсами я працювала на кінній фермі, де розводили коней. Там я багато займалася їх навчанням і думала, що таке хобі можна цілком перетворити на власну професію. Я завжди любила говорити про тварин, а в моїй професії люди ще й готові все це слухати й платити за це. (сміється) Це робота, де є дуже багато натхнення, так само багато викликів і в якій ти справді бачиш сенс. У зоопсихології в тебе взагалі не виникає питань, навіщо я все це роблю й кому це потрібно. 

Як працює зоопсихолог

В Україні все ще сплутані поняття кінолога, зоопсихолога, поведінкового ветеринара, спеціаліста з поведінки тварин. За кордоном моя діяльність називається «спеціалістка з поведінки тварин». Кінологи – це спеціалісти саме з тренінгу собак, а зоопсихологи – більше назва для науковців. Але в Україні я та мої колеги вживаємо саме це поняття, адже воно найкраще відображає підхід до роботи. 

Я допомагаю розібратися з проблемною поведінкою тварин, але я працюю з людьми, а не безпосередньо з їхніми тваринами. Під проблемною поведінкою я маю на увазі ті прояви, що заважають людям взаємодіяти з улюбленцями або є небажаними: агресія до інших тварин, нездатність залишатися вдома, ходіння в туалет в небажаних місцях, страх вулиці й інше.

Я працюю як онлайн, так і офлайн. Це дуже зручно, і я навіть можу ходити на прогулянки разом із клієнтами, працюючи онлайн, бачити їхню взаємодію з тваринами. 

Спершу я питаю, у чому полягає запит людини, її проблеми у взаєминах із твариною. Прошу надати дані, заповнити анкету, надіслати відеоматеріали. Якщо в мене відразу є припущення щодо того, що у тварини можуть бути проблеми зі здоровʼям, я спочатку скеровую до ветеринара. Безперечно, фізичний стан тварини сильно впливає на її поведінку. Є чимало хронічних проблем, які розвиваються доволі повільно і до яких тварина певним чином встигає адаптуватися, тому вони неявні. 

Я збираю багато інформації, на першій консультації ми зазвичай обговорюємо всі нюанси й поведінку тварини. Усе починається з аналізу середовища, у якому перебуває тварина, як його можна змінити, щоб їй було легше в ньому існувати, як змінити дії людини стосовно домашнього улюбленця – можливо, змінити режим прогулянок чи тренувальні заняття. На першій зустрічі я окреслюю загальний план, подальші етапи роботи з людиною та її твариною, даю перші вправи й завдання. 

На наступних зустрічах, якщо вони необхідні, ми обговорюємо, що вдалося втілити в життя, а що ні, що змінилося, продовжую відстежувати стан тварини й коригувати план. Я вчу людину навчати тварину й взаємодіяти з нею, тобто на тварину я впливаю через третю особу. З цим часто є труднощі, тому що люди – різні, тварини теж. У людини можуть бути власні внутрішні проблеми, які впливають на взаємини з твариною, або ж графік роботи, який не дає змоги взаємодіяти з нею достатню кількість часу. Тоді ми намагаємося оптимізувати потреби людини під потреби улюбленця. 

Оскільки здебільшого я комунікую з людьми, мені важливо їх підтримувати, пропонувати, що і як можна покращити. Раніше в мене була помилка: коли я починала працювати, я хотіла дати якомога більше користі на першій же зустрічі. Нібито хороше прагнення, але виходило так, що я намагалася кардинально змінити життя людини й тварини за мінімальний проміжок часу. Це викликало ступор у людей, і вони, навпаки, могли не починати пробувати щось нове, бо не були готовими до таких різких змін у рутині. Зараз я намагаюся поступово й плавно працювати, щоб людина та її улюбленець встигали призвичаїтися до потрібних змін. 

Опікун тварини й спосіб їхнього життя в одному просторі дуже сильно впливають на тварину. Якби я умовно взяла й забрала цю тварину собі додому, попрацювала з нею наодинці, нічого б не вийшло, адже опісля мені однаково потрібно повернути її до господаря. Дресування під ключ не має жодного сенсу: я повертаю тварину людині й повертаються всі ті самі проблеми, бо тварина опиняється в тому ж контексті, у якому й була, і де безпосередньо зʼявилися всі проблеми. Тому людині треба вчитися взаємодіяти зі своїми улюбленцями.

Я працюю за підходом НІМА – найбільш інклюзивним, мінімально аверсивним. Коли в нас є певна проблема з твариною, ми починаємо з речей, які можемо змінити у взаємодії з нею й принесуть цій тварині найменший дискомфорт. Я не використовую у своїй роботі аверсивних методів – тих, які приносять дискомфорт. Це аверсивна амуніція: зашморги, електрошокові нашийники, пульверизатори, крики, ривки. Проблеми з тваринами можна вирішувати й без цих методів. 

Як стати зоопсихологом

Ця сфера доволі нерегульована по всьому світу. Немає такого, як, наприклад, зі сферою психології, коли є певні умови, щоб стати фахівцем: закінчити вищий навчальний заклад, пройти власну терапію, мати супервізора, регулярно підтверджувати сертифікацію й так далі. У зоопсихології все лишається на розсуд людей, які практикують, на їх доброчесності.

Є організації, які об'єднують спеціалістів, наприклад, спеціалістів із поведінки собак, і створюють середовище для їхнього розвитку – проводять якісь навчальні програми, конференції, вебінари, групи для спілкування й обміну досвідом, сертифікації, проте вони існують саме в англомовному просторі. 

Я проходила сертифікацію в міжнародній організації International Association of Animal Behaviorists Consultants, і умовою отримання є наявність близько 500 годин консультацій і 4 років досвіду в зоопсихології. Це не обмеження, а саме рекомендований масштаб досвіду. Це класно, коли в тебе є можливість пройти цю сертифікацію, отримати її, тому що це підтвердження для клієнтів про те, які компетенції в тебе точно є. 

Ось для прикладу перелік компетенцій, які пропонує зоопсихологу International Association of Animal Behaviorists Consultants:

- основи теорії навчання (уміння працювати з теорією навчання, як тренувати тварин, як тварина вчиться, які є методи її навчання)

- основи нейробіології 

- основи етології (еволюційної біології) 

- знання з видових особливостей тварин (як вони еволюціонували, яку займали нішу, чому в них виникла та чи та поведінка) 

- основи ветеринарії (щоби розпізнати, чи з твариною все в порядку, і вчасно скерувати її до лікаря) 

- етика поведінки й спілкування як із людьми, так і з тваринами

Підводні камені

Етичне спілкування з людьми

Варто розуміти, що зоопсихологія – не тільки про тварину, а про вміння працювати з нею через людину, її господаря. Мені допомагає фокусуватися моя основна мета, а вона полягає в тому, щоби змінити щось у житті цієї тварини й людини. Відповідно, якщо я просто почну казати людині, що вона якась неправильна, робить усе не так, критикувати її, то навряд чи вона до мене прислухається. Треба мати витримку й внутрішню силу, щоб завжди адекватно пояснювати свої підходи до роботи й бачення коректної взаємодії з твариною. Мені важливо, щоб між нами була довіра й людина могла чесно розказувати про взаємодію із собакою, знаючи, що я не буду її зневажати за це або критикувати.

Високі шанси вигоріти 

Зазвичай у зоопсихологію йдуть люди, які розуміють важливість етичного ставлення до тварин і людей. Тобто здебільшого це доволі чутливі люди, у яких може часто траплятися вигорання через значну емпатію й переживання чиїхось проблем. Наприклад, коли ти починаєш вивчати мову тіла тварини, для тебе більшість смішних відео про тварин в інтернеті стає зовсім не смішною. Ти постійно натикаєшся на господарів, які можуть агресивно поводитися зі своїми тваринами на вулиці, і тобі важко це сприймати, притому, що ти не можеш повпливати на всіх людей і пояснити всім, як правильно взаємодіяти з твариною.

Стереотипи

У моїй професії є дуже багато стереотипів: деякі з них стосуються суто професії, деякі повʼязані з тваринами. 

Зоопсихологія повʼязана з містикою

Коли я кажу клієнтам, що працюю зоопсихологинею, вони часто думають, що я роблю щось типу розкладу карт таро чи складання гороскопів. Тобто чимало з них вважають, що на зустрічі я прочитаю думки тварини й зрозумію, що з нею не так. Але рішення я знаходжу через те, що аналізую багато інформації, шукаю оптимальний підхід пояснити щось тварині тими методами, які їй будуть зрозумілими. Це не якась магія чи містика. 

Неагресивні методи роботи – «бабські» 

Це гендерний стереотип, коли етичність, емпатію, намагання зрозуміти, що з твариною не так, називають «бабськими». І багато хто вважає, що, якщо це, наприклад, робоча собака, то в поведінці з нею треба мати «жорстку руку». Стереотип про те, що собаці потрібна людина-ватажок, пішов спочатку з вовків і виник через неправильно побудоване дослідження. 

Був учений Девід Міч, який вивчав поведінку вовків у зоопарках і написав статтю про те, що у вовків є ієрархія: альфи, бети, омеги. Альфи постійно всіх пресують, нападають на інших тварин, виривають кращі шматки їжі. Це переконання перекинулося на собак, тому що собаки мають спільних предків із вовками, це дуже близькі види. Відтоді кінологи дійшли висновку, що із собаками так само працює ієрархія. Потім той самий учений почав вивчати вовків у природі й фіксував, що в природі все не так. Зграя вовків має сімейну структуру, і фактично альфи – це батьки. Звісно, певним чином вони є лідерами, вирішують щось за своїх дитинчат, виховують їх, але просто так вони не проявлятимуть насильства до них. Відповідно, після цього цей учений дуже багато працював над тим, щоби розвіяти міф, який він сам і створив. 

Це настільки шкідливий міф, через який люди часто «домінують» над тваринами, неадекватно поводяться з ними. Але насправді тварини сприймають нас як опікунів, для них ми є базою безпеки, у нас є всі необхідні для них ресурси – їжа, вода, житло. Тому з ними треба встановити добрий і теплий контакт для того, щоб вони почувалися безпечно.

Коти не привʼязуються до людей 

Це абсолютний міф: вони прив'язуються до людей дуже сильно. Просто в котів це проявляється не настільки виразно, як, наприклад, у собак, адже перші походили не із соціального виду. Їхня мова тіла не настільки виразна, як у собак, але коти прив'язуються до людей і для них теж важливі теплі стосунки з господарями.

Котів неможливо дресувати

Котам усе можна пояснити, але на це треба витратити чимало часу. Їх можна дресувати, так само як і собак, навчити їх трюків чи призвичаїти до гігієнічних процедур.

Коти вимагають менше часу й уваги, аніж собаки

Коти також потребують значної уваги, просто в нас не заведено якось займатися з котами, і їх часто сприймають як відсторонених, які не вимагають чимало часу. Проблема полягає в тому, що коти – хижаки: у природі вони чимало думають і напружують мʼязи для того, щоб знайти та вполювати їжу. Тож у квартирних умовах вони починають нудитися, відповідно, людям потрібно гратися з котами, розважати їх і витрачати на це в середньому щонайменше півтори години на день, і не за один раз, а короткими проміжками протягом дня. 

Тварини роблять щось на зло або з помсти

Ще є стереотип, що тварини можуть робити на зло. Наприклад, кішки пісятися на ліжко чи взуття. Це міф: зазвичай така поведінка викликана переживаннями й стресами, а не помстою. Трапилась якась подія, припустимо, кішку звозили в клініку на огляд, а після кішка напісяла. Людина думає, що кішка мститься, хоча насправді це було викликано сильними переживаннями. Або собака подерла диван, поки господарів не було вдома – це відбувається не через помсту, а через тривогу тварини, викликану сепарацією.