КнигиІзолюватися на тлі великого міста. 6 книжок про самотність
Автобіографічні праці й історії про творчих людей
Самотність буває різною: вимушеною та добровільною, обтяжливою та приємною, спонтанною та довгоочікуваною. Тому в різних контекстах для її вичерпного опису можна використовувати низку термінів: усамітнення, відчуження, атомізація, самоізоляція. Щось із цього носить підкреслено приватний характер, щось має соціальні джерела.
Усамітнюючись, людина чітко окреслює межі власного простору, де вона може вільно реалізовувати свої бажання, рефлексувати, працювати чи відпочивати. У той час як, наприклад, воєнний контекст для багатьох актуалізує вимушену ізоляцію: люди опиняються в новому просторі без родини й друзів, мусять із нуля вчити невідому мову – адже без цього інструменту зовсім відрізані від комунікаційної мережі місця, де тепер мешкають.
Така множинність можливих досвідів, пов’язаних із самотністю, підштовхує мистецьки осмислювати її з різних боків. Зрештою, усі, яким би не було пережите, прагнуть бути почутими.
Ми зібрали шість книжок про самотність, де кожен зможе віднайти щось, суголосне із власним досвідом. Або навчитися чути та розуміти тих, у кого він відрізняється.
Текст: Марія Васильєва
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
Олівія Ленг
«Самотнє місто»
Простір, у якому ми мешкаємо, як ніщо інше, формує патерни щоденних самопочуття та світосприйняття. Міста, особливо багатолюдні мегаполіси, як не парадоксально, часто асоціюються з атомізацією, переживанням хронічної самотності. Такий досвід авторка описує в цій книжці.
Самотнє місто Олівії Ленг – Нью-Йорк, і в цьому вона не одинока. Автобіографічність чергується з історіями інших самотніх містян, які сублімували свій стан у творчість або просто творили на тлі таких життєвих обставин – і цим прославилися далеко за межі міста. Героями книжки, окрім самої Ленг, стали Енді Воргол, Девід Войнарович, Едвард Гоппер.
Ленг вивчає самотність як феномен не стільки психологічного, скільки соціального характеру. Він виникає не у вакуумі чиєїсь голови, а під час взаємодії людей між собою та з простором. Крізь таку оптику самотні люди постають відчуженими, прямо чи опосередковано маргіналізованими. Наша самотність є політичною набагато частіше, аніж здається. Особливо на тлі великого міста.
Марлен Гаусгофер
«За стіною»
Книга анонімізовано розповідає про жінку середнього віку, життя якої перебуває на етапі сповільненої стагнації. Вона не підтримує близьких контактів із давно дорослими дітьми та не веде подружнє життя. Героїня фундаментально самотня від початку, ще до того, як плин сюжету докорінно трансформує її реальність.
Поїхавши на відпочинок у гори, жінка мимоволі опиняється в повній ізоляції від зовнішнього світу. Щобільше, час довкола неї зупиняється, простір і люди в ньому завмирають. Цей новий контекст змушує її поступово виробляти власні механізми для виживання та комунікації із самою собою, щоб остаточно не втратити розум. Так героїня вибудовує власний світ на фундаменті абсолютизованої, абсурдної самотності. У ньому є місце лише для неї, внутрішніх діалогів і різних звірів, що повсякчас навідуються до її помешкання.
Найбільш контроверсійні емоції викликає те, що героїня швидко та легко звикається з такою самотністю – на противагу багатьом іншим літературним чи кіношним історіям, де з нею намагаються боротися.
Вірджинія Вульф
«Щоденник письменниці»
Це остання праця відомої письменниці, що фактично є її щоденником. Чоловік Вульф опублікував його вже після її смерті. З компіляції особистих записів за 1918–1941 роки ми дізнаємося багато захопливих і не менш сумних життєвих деталей. Попри свою загальну відкритість до людей і комунікабельність, Вульф досить часто переживала ментальні «кризи», які проводила або наодинці вдома, або в психіатричній клініці. Розділи з описами цих періодів, що бували затяжними, пройняті особливо глибоким відчуттям самотності.
Літературознавці зауважують, що прочитання щоденника є більш змістовним, якщо ви вже маєте певний досвід взаємодії з біографією та творчістю Вульф. Та в будь-якому випадку – це повноцінна та цікава збірка про переживання різноманітного життєвого досвіду, його рефлексії та критики.
Патрік Модіано
«Щоб не загубитись у місті»
Колись успішний, але тепер викинутий за борт індустрії, письменник Жан Дараган веде самітницьке життя. Люди, які колись були йому близькі, загубилися в товщі прожитих років. Несподіваний телефонний дзвінок обриває цю рутину. Він змушує героя заглибитися в різноманітні спогади про дитинство та юність. Чоловік багато ностальгує: про місця, людей і події. Невдовзі цей процес трепетного пригадування трансформується в розвідку щодо власного минулого, спробою освітити епізоди, що проживалися з нерозумінням, навпомацки.
Тут автор рефлексує передовсім на тему пам’яті: як її механізми захищають нас від надмірної травматизації, як її «сліпі плями» формують становлення наших особистостей і перебіг життєвих подій. Зрештою, на прикладі головного героя, як епізоди катастрофічної рукотворної самотності в дитинстві витісняються із загальної канви спогадів, і чому, попри біль, варто до них повертатися.
Сильвія Плат
«Під скляним ковпаком»
Класична історія про самотність та ізольованість на тлі міста, де бурхливо вирує колективне життя; міста, що висуває високі вимоги та карає, коли ти не можеш їх задовольнити. Героїня Сильвії Плат (багато в чому сама Плат) опиняється в Нью-Йорку, де має проходити журналістське стажування. Тут вона приміряє на себе різні образи та моделі поведінки, намагаючись «вписатися» в нове середовище. Утім, переживає дезорієнтацію, розгубленість, депривацію – емоційний дискомфорт від того, що її становище не відповідає очікуванням і тому, як почуваються та поводяться інші.
Подальша історія героїні – виснажлива боротьба з депресією. Суттєво, що тоді дискурс ментального здоров’я не був настільки розвиненим, у його межах було багато стигми та хибних трактувань. Тому дівчина не могла вчасно відкрити для себе сучасне диво психотерапії.
Роман став першою й останньою прозовою роботою Плат. Авторка покінчила життя самогубством незадовго після його першого видання. Як і героїня, вона боролася з глибоким депресивним розладом – але, на жаль, не змогла його здолати.
Мей Сартон
«Журнал самотності»
Автобіографічна праця, що писалася впродовж року, коли Сартон проживала свої шістдесят. Цей вік – один з аргументів за те, щоб читати книжку, адже репрезентація немолодих жінок у широкому культурному та, зокрема, літературному дискурсах, відносно обмежена. Або радше обмежувана – адже що старшою стає жінка, то, відповідно до укорінених суспільних уявлень, нижчою стають її соціальні потрібність і якість. Старість стигматизують і присоромлюють. Тому, відкриваючи цю книжку, ми даємо немолодій жінці заслужений голос.
На думку Сартон, справжнє життя починається лише тоді, коли людина має достатньо часу на самоті, відведеного на самодослідження, саморефлексію, аналіз пройденого життєвого шляху. Тому період самотності, який описує авторка, є умовами, що вона сама для себе сконструювала. Вони походять від глибокої внутрішньої необхідності, є осмисленим добровільним експериментом. Самотність тут – не деструктивна, а принципово навпаки. Вона дає змогу продукувати нові судження й сенси, є передумовою кращого розуміння себе тепер та у тривалій ретроспективі.
Коментарі
Підписатись