Star Views + Comments Previous Next Search Wonderzine

Книги«Досі не можу розказати комусь, що я мала такий розлад». Уривок із книжки «Нікого немає в лісі»

Від лікарки-психіатрині

«Досі не можу розказати комусь, що я мала такий розлад». Уривок із книжки «Нікого немає в лісі» — Книги на Wonderzine

Незабаром у видавництві «Лабораторія» друком вийде книжка «Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі і психіатрію» лікарки-психіатрині, клінічної психологині, громадської діячки Христини Шалак. Її нова робота — це історії різних людей про психіатрію: як жити з тим чи тим розладом, лікуватися й працювати в психіатричних лікарнях, дбати про рідних, які мають психіатричні діагнози. 

Окрім персональних історій, у книжці є есеї та художні репортажі про історію та сучасність психіатрії, свідчення медиків, що працюють у психіатричних лікарнях. Публікуємо уривок із книжки.

 

 

 

«На жаль, я досі не можу розказати комусь, що я мала такий розлад, — це як відірвати від живого»

Олені пощастило, що замість двадцяти хвилин, як у поліклініці, у приватній амбулаторії вона має аж тридцять. Втім, за цей час треба встигнути все: вислухати скарги, виокремити найсуттєвіше, розпитати, обстежити й дати рекомендації. Іноді допомоги потребує не тільки тіло, і тоді до всього додаються ще особливі шкали, як-то PHQ-9 — на початку війни, наприклад, вона використовувала її ледь не щодня. (PHQ-9 — кластер «Опитувальника оцінки здоров’я пацієнта» (Patient Health Questionnaire, PHQ), призначений для виявлення депресивних симптомів.)

Це означає, що кожного дня був хтось зі скаргами на погіршений настрій, плаксивість та порушення концентрації уваги. Та й поза контекстом війни дуже часто приходять пацієнти із симптомами психічних розладів — як сімейний лікар, вона не може таких речей пропускати.

«Мене все болить», — каже ще один пацієнт, і Олена збирає його історію, робить ЕКГ, призначає дообстеження, але при цьому вже майже певна, що вони нічого не покажуть, бо проблема не в тілі.

Або звучить інша скарга: «Мені не вистачає дихання, я помираю».

Олена розуміє — це панічна атака, але людині ще треба пояснити, що воно таке. Навіть якщо вона раніше про неї чула, то ніколи не приміряла її на себе.

У перші місяці війни було дуже багато розладів сну. При цьому люди применшували свої переживання — так, я тривожусь, але не більше, ніж інші. А потім почастішали соматичні скарги — медично не пояснювані симптоми на кшталт болю у всьому тілі, болю у ділянці серця при нормальному ЕКГ чи синдром подразненого кишківника. Ну і врешті настав той час, коли почастішала депресія, і в таких формах, що пацієнти вже не давали собі ради самі.

 

 

 

Люди применшували свої переживання — так, я тривожусь, але не більше, ніж інші

  

 

І Олені доводиться нагадувати людям, що частину їхніх ресурсів вони витрачають на опрацювання війни. Навіть якщо вже перестали читати новини чи спускатися в укриття — війна є скрізь і забирає достатньо сил. До того ж настільки впливає на всіх нас, що ми можемо цього вже й не помічати, не ідентифікувати, настільки це стало нормою.

Трапляються дві протилежні реакції: або ж людині дуже важко пояснити, що з нею відбувається, і вона відмовляється у це вірити, або ж від пояснень їй стає легше — зцілення починається вже в момент, коли діагноз названо.

І першим, і другим Олена терпляче пояснює: ось ми з вами пройшлись по алгоритму, ви заповнили цей опитувальник, який затвердила Всесвітня організація охорони здоров’я, і він показав, що у вас може бути депресія. З цим можна працювати, ви можете отримати допомогу. 

«Немає якогось універсального рецепта, як скерувати пацієнта до психіатра так, щоб це не образило. Єдине, що можна, — це бути людиною і розуміти, що поруч із тобою так само сидить людина, яка має почуття і якій важко. Яка злиться не тому, що вона погана чи поганий ти, а тому, що їй тепер дуже і дуже складно в житті, і вона себе перестала відчувати взагалі. Тому важливі довірливі стосунки, варто говорити так, як є, не приховувати діагнозу: ваші симптоми не пояснюють не тому, що я — поганий лікар, не тому, що у вас щось невідоме, а тому, що вони мають іншу причину. І вам треба більше відпочивати, гуляти, приділяти часу собі. Іноді перескерувати вдається тільки на третій візит, коли ми робимо якісь вправи, щоб знизити стрес і відновити соціальну підтримку. Так, ми втрачаємо час, але так буде комфортніше для пацієнта, він потребує зрозуміти, що йому потрібна саме така допомога, а не інша». 

Щоб встигнути все, Олена максимально алгоритмізує процес прийому. Вона має заготовки, чек-лісти, роздруківки й навчальні відео, які можна надіслати опісля — наприклад, із дихальними вправами для зниження тривоги.

 

 

 

 

Або дуже прості й доступні техніки, яких можна навчити швидко, як оця: «У нас є дуже хороша вправа, яка легко вкладається в голову. Називається “Долонька”. Є п’ять пальців: ви знаходите п’ятьох людей, яким можете розповісти про все, і вони вас приймуть. Це не обов’язково має бути аж п’ять (іноді ця вимога лякає), навіть якщо ви знайдете двох-трьох — то чудово.

Якщо вам допомагає розказати в молитві те, що з вами відбувається, — це також годиться, загинаємо палець. Якщо можете розказати котові — це теж нормально, якщо воно вам допомагає.

Мета — виговоритися, щоб вас прийняли, щоб ви відчули, що хтось є поруч. Далі в нас на долоні є три лінії — це три заняття, які приносять задоволення. Іноді ми настільки швидко п’ємо каву зранку, що забуваємо, як її любимо. Ми маємо робити це кожного дня.

Іноді я ще ускладнюю і кажу, що варто знайти одне заняття, яке ви робите щодня (п’ємо каву, дивимось у вікно й нічого не робимо); одне заняття, яке робимо раз на тиждень (іду з подругою на годину до кав’ярні); і одне заняття, яке робимо раз на місяць (купую книжку, сукню, іду в кіно). І ще на долоні маємо дві лінії — це фрази, які допомагають вам у житті.

Наприклад, я собі кажу: «Це не триватиме вічно». А в контексті війни я повторюю, що наприкінці кожної війни має бути перемога, і перемога буде нашою. Це справді допомагає».

А ще завжди є пацієнти, які не мають якогось розладу, але їм треба виговоритися. У таких випадках Олена розуміє, що сьогодні її завдання — просто вислухати. Тож вона сидить і слухає.

Або ж є ті, із ким важко вписатись навіть у пів години, тож, якщо можливо, Олена ставить їх на кінець дня і затримується трохи надовше. Знову ж таки — вислуховує, пояснює, рекомендує.

Лікарка знає, що психічне здоров’я — не менш важливе за фізичне, що про нього так само треба дбати, що воно також впливає на якість життя — Олена досвідчила це на собі.

Це сталося кілька років тому, у кабінеті психотерапевтки, до якої вона вже тривалий час приходила на консультації. Тоді терапевтка припустила, що, можливо, Оленин стан має якесь інше пояснення і її погане самопочуття — це не просто втома. Олена це припущення заперечила. Тоді терапевтка дала їй заповнити опитувальник: «Ви ж лікар, ви мали про нього чути».

І так, Олена його впізнала.

 



 

Лікарка знає, що психічне здоров’я — не менш важливе за фізичне, що про нього так само треба дбати, що воно також впливає на якість життя

 

 

«Депресія — це коли ти перестаєш любити все навколо й насамперед себе. Коли ти вже не пам’ятаєш, як це смакувати їжу. Не пам’ятаєш, коли востаннє щось смішило так, щоб від сміху боліли щоки та живіт. Тобі здається, що ти сам на цьому світі, і весь світ навколо болить. Настільки іноді буває важко, що буквально відмикаєшся від цього всього і просто не можеш встати з ліжка, не можеш зачесатися по-людськи. А бувають дні, що стаєш настільки тривожним, що не можеш всидіти на місці й мусиш хоч щось робити, аби не відчувати усієї тривоги і того, як тобі погано. Аби не згадувати про це все».

На момент нашої розмови Олена вже закінчила лікування і раділа тому, як це — добре почуватися і не згадувати про таблетки. Перший депресивний епізод їй вдалося пережити за допомогою психотерапії, під час другого вона вже лікувалась медикаментозно. Про цей досвід розповідає таке:

«Це дійсно правда, що люди дуже бояться антидепресантів: не тільки пацієнти, а й лікарі. Коли настав час, що мені стало вже дуже погано, моя психотерапевтка сказала: знаєте, цього разу ми вже не дамо собі ради, і, можливо, вам треба буде подумати про ліки. Як таких упереджень я не мала: єдине, що мене стримувало, це те, що їх треба пити щодня. Знаю, що існує страх, нібито медикаменти можуть змінювати особистість, що ти перестаєш бути собою, що будеш почуватися “овочем”...

Але річ у тому, що це не ліки мають такий ефект — це якраз депресія робить подібне. Є складні перші два тижні, коли ефекту ще немає, але побічні вже є — фактично, людині стає гірше. Але треба цей момент перетерпіти: хтось має побічні ефекти, хтось ні, але вони не є такими катастрофічними, далі по трохи ставатиме краще. Антидепресанти не викликають залежності, бо залежність — це такі стійкі хімічні зміни в мозку; вони не змінюють особистості, тому що цього можна досягти хіба що наркотичними середниками.

Якщо погано — то змінюють препарат. Це ж все робиться для людини, для того, щоб вона почувалася набагато краще, а не для того, щоб їй зробити гірше. Погано якраз може бути від того, що людина нічого не робить: тоді негативні наслідки будуть від розладу, а не від таблеток».

«На жаль, я досі не можу розказати комусь, що я мала такий розлад, — це як відірвати від живого. Виходить трохи лицемірно, бо я вчу людей не боятися говорити, тож трохи відчуваю провину за це. Але поки що це така відкрита рана, про яку я можу говорити тільки з деякими близькими людьми. Наприклад, мої батьки взагалі не знають, що зі мною відбувалося: що я тричі проходила психотерапію, що я поміняла три антидепресанти, що в мене були побічні ефекти, що я не приїжджала додому тому, що мені було зле, а не тому, що я їх не хотіла бачити... Про мою депресію знають тільки кілька людей. Напевно, я зможу більше про це говорити з часом. Але не зараз».

 

 

 

 

 

Розповісти друзям
0 коментарівпоскаржитись

Коментарі

Підписатись
Коментрарі завантажуються
щоб можна було лишати коментрі.