Книжкова полиця15 улюблених книжок авторки «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової

Анастасія Левкова

письменниця

Передусім важливо, щоб завдяки книжці шар за шаром спадали полуди нерозуміння – я просто фізично це відчуваю

Про книжкові цілі

Для мене в читанні визначальними є осяяння. Якщо я раз по раз відриваюся від книжки, бо від прочитання в мене всередині зчиняється буря, – це показник того, що книжка принесла мені такі осяяння. Інформація, яку я отримую з книжки, може бути важливою, але вона майже ніколи не першорядна. Передусім важливо, щоб завдяки книжці шар за шаром спадали полуди нерозуміння – я просто фізично це відчуваю. 

Я завжди читаю книжки з олівцем, щось підкреслюю. Памʼятаю, коли була підлітком, то читала граматику англійської мови Реймонда Мерфі з ручкою й підкреслювала все необхідне. Тоді моя репетиторка назвала мене «варваркою» (сміється). Я дуже здивувалася й не зрозуміла, чому книжка з помітками це проблема. Для мене книжка не втрачає цінності, якщо вона вживана, покоцана чи пописана. 

Я ніколи не рахую, скільки книжок прочитала. Так само не ставлю собі цілей, скільки маю прочитати за рік, і зовсім не знаю загальну кількість свого прочитаного. 

Батьки часто казали мені: «Та йди погуляй, скільки можна читати»

Про читання в школі 

Моя любов до книжок почалася з раннього дитинства. Мене навчила читати моя старша сестра, коли мені було чотири роки. Я читала запоями, не виходила гуляти. Можливо, зіграло роль те, що я була боязкою й не хотіла долучатися до великих компаній, а книжки – це хороший метод ескапізму. Крім цього, коли читаєш книжку, маєш поважну відмовку, чому не йдеш гуляти з іншими дітьми. 

Батьки часто казали мені: «Та йди погуляй, скільки можна читати». Я справді читала забагато, мені треба було більше рухатися, але в підлітковому віці все збалансувалося. Цікаво, що в сьомому-восьмому класах я припинила читати художню літературу й читала переважно розвивальний нонфікшн. Моя мама звертала на це увагу, запитувала, чому я не читаю художки, їй здавалося, що це проблема. А я це повʼязую з тим, що в сьомому-восьмому класах шкільна література – що закордонна, що українська – не дуже цікава (принаймні так було за мого навчання, не знаю, як зараз). 

У старших класах вона знову стала цікавою, я читала більше, ніж вимагала програма. Наприклад, за планом треба було опрацювати «Лісову пісню» Лесі Українки, а я читала ще й інші її твори, скажімо, «Бояриню». «Місто» Підмогильного рекомендували для позакласного читання, і я прочитала його ще тоді. Тож шкільні уроки літератури заохотили мене в той час прочитати багато важливих для нас, українців, книжок. 

Загалом я завжди читала і поза школою. Ми з подругами часто ходили до міської бібліотеки. Були такі літні канікули, коли ми ходили туди щодня. Бібліотекарки нас знали, пропускали до стелажів, куди мали доступ тільки вони, ми собі щось вишукували й брали додому.

Мені цікаво висвітлювати в книжках неоднозначні ситуації та життєві дилеми

Про вплив читання на письменництво та звичайне життя 

Окрім книжок, на мою діяльність вплинула й освіта: я закінчила бакалаврат із філології та магістратуру з літературознавства. Це дало розуміння того, як можна писати, у яких жанрах і стилях.

Читання точно вплинуло на мовлення й письмо. Я дотримувалась орфографічних і пунктуаційних норм іще з першого класу – саме тому, що бачила в книжках, як що пишеться. Зараз я літредакторка та знаю, яким правилом підкріпити кожне виправлене слово чи кому, але до здобуття освіти це робилося несвідомо, передусім через багаж прочитаного.

Люди, з якими я спілкувалася, наводили мене на нові питання й теми

Про написані твори

Несвідомо вийшло, що в обох моїх романах – і в «Старшокласниці. Першокурсниці», і в «За Перекопом є земля» – є тема дорослішання. Напевно, вона мені важлива, бо мій підлітковий вік був дуже яскравим і, коли він минув, хотілося його згадувати, осмислювати. 

Мені цікаво висвітлювати в книжках неоднозначні ситуації та життєві дилеми. Наприклад, головна героїня «За Перекопом є земля» – онучка підполковника НКВД. Їй це болить, адже вона виступає на боці кримських татар, проти яких фактично був її дідусь. Вона виросла в російській культурі, але вибирає для себе українську, карається питанням, а чи має на це право, а чи не примазується. 

Задум щодо «За Перекопом є земля» зʼявився ще у 2012 році. Я вперше побувала в Бахчисараї, у будинку кримських татар, і подумала, що було б класно написати про це репортаж. Невдовзі я почала досліджувати тему, познайомилася у Львові з Алімом Алієвим (співзасновник громадських організацій КримSOS і «Кримський Дім»), із яким ми пізніше заснували «Кримський інжир» (конкурс прози та поезії українською мовою про Крим та кримськотатарською мовою без обмеження теми, а також перекладів).  

Тоді я знайшла двотижневу резиденцію в Сімферополі й поїхала туди. Це був лютий 2013, за рік до анексії. Я знайомилася з культурними, громадськими діячами, істориками з Криму, вивчала тему. Коли у 2014 відбулася анексія, це додало нових і емоцій, і тем для роздумів. З часом я зрозуміла, що у своїй голові я працюю вже з романом, а не з репортажем. Різні історії, які я чула, трансформувалися в цілісний сюжет. Люди, з якими я спілкувалася, наводили мене на нові питання й теми. З 2019 року я щодня працювала над цим романом.  

Біблія 

Біблію я читаю від студентства: намагаюся щодня читати уривок із Євангелій і уривок з інших біблійних книг. Оскільки Євангелія невеликі, то їх я прочитала багато разів. Коли ти щодня маєш справу з героями якоїсь книги, вони стають тобі близькими, сприймаєш їх як рідних. Думаю, зокрема завдяки читанню Євангелій я сприймаю Ісуса Христа й Богородицю так, ніби вони завжди поруч. Іще Біблія дуже сильна в образному плані: її символіка мені важлива, усі ці символи – передусім євангельські – я памʼятаю і бачу їх у реальному житті.

Віктор Петров-Домонтович 

Без ґрунту, Доктор Серафікус, Дівчина з ведмедиком, Історіософічні етюди

Віктор Петров для мене – один із найважливіших українських письменників 20 століття. Я ціную його за інтелектуалізм, цікаві, нетривіальні сюжети романів, вишуканий стиль. Ще коли Домонтовича в Україні не видавали так широко, як зараз, я пішла в наукову бібліотеку у Львові й повністю перексерила його книжку, якої не було в продажу, його статті в збірниках, журналах. 

Я також читала всі монографії й розвідки про Петрова, видані в Україні в останні тридцять років. Мені цікавий і його стиль, і загалом його постать. Це людина-загадка: наприклад, невідомо, чи він працював як радянський, а чи як німецький шпигун (до речі, Юрій Шевельов, як на мене, дає притомне пояснення зникнення Петрова й припущення, на кого ж він працював і яким чином). Прикметно й те, що в Петрова романи насичені ідеями, які на той час нуртували у світі. Є думки, які він висловлював, а потім їх пропонував, наприклад, Хосе Ортега-і-Гассет. Це свідчить про те, що Віктор Петров був у курсі основних ідей, які рухали світ на той час, він не був провінціалом.

Юрій Шевельов 

Я – мене – мені… (і довкруги)

Двотомник зі спогадами Юрія Шевельова я почала читати ще до повномасштабної війни, потім припинила й недавно повернулася до нього. Для мене Шевельов – це одна з найвидатніших постатей української культури, історії загалом, постать дуже багатогранна. Узимку 2021–2022 років мені було важливо зрозуміти, як ця людина пережила Другу світову війну та еміграцію. Я розуміла, що війна буде й, можливо, мені теж доведеться поїхати. 

Шевельов починає розповідь від свого народження, 1908 року, і надзвичайно цікаво показує події того часу: прихід більшовиків, українізацію, сталінські репресії, війну. Він показує, як усе це позначалося на його житті. Для Шевельова (як потім і для героїні мого роману «За Перекопом є земля») національна ідентичність – це питання не кровної приналежності, а свідомого вибору. Шевельов – етнічний німець, змалку російськомовний, але він вибирає для себе українське й міцно тримається його все життя. У своїх спогадах він залишає яскраві портрети своїх сучасників, тих, кого ми зараз знаємо та шануємо, як-от Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Віктора Петрова-Домонтовича й багатьох-багатьох інших.

Як мовознавиці, мені цікава й мова Шевельова, бо в нього чимало слів, яких ми сьогодні не вживаємо, а могли б – бо це слова війни. Наприклад, залишенці (ті, хто лишилися на певних територіях), новоприбульці (ті, хто прибули на певні території нещодавно), зафронтя (територія поза фронтом), утікацькі поїзди (евакуаційні) тощо.  

Вітольд Шабловський 

Танечні ведмеді

Мені дуже подобається польський репортаж. Видавництво «Темпора» з 2011 року започаткувало серію репортажистики й видало чимало польських авторів, і з цієї серії я читала всі книжки. Найбільше мені подобаються «Танечні ведмеді» Вітольда Шабловського, де він описує ведмедів, які жили в сімʼях болгарських ромів і заробляли для них гроші, танцюючи на пляжах або деінде. З часом зоозахисники досягли того, щоб цих ведмедів викуповували із сімей і поселяли на природі. Але річ у тім, що ведмеді, звиклі жити в сім’ях, фактично, у рабстві, не можуть жити в диких умовах, на волі. Вони також не можуть учити своїх ведмежат справжнього ведмежого життя, бо самі його не вміють.

І це дуже влучна алегорія до постсоціалістичних суспільств: вони не можуть одразу перейти до цивілізованого капіталізму, їм потрібні проміжні періоди. Долати ці перехідні періоди – теж складно, бо в цілих поколінь деформована психіка. Друга частина книжки Шабловського – це репортажі з постсоціалістичних країн. 

Я люблю «Танечних ведмедів» тому, що ця книжка має подвійне дно: торкаючись однієї теми, говорить про щось іще.

Віктор Франкл

Людина в пошуках справжнього сенсу

Це книжка, яка значною мірою формує моє розуміння життя і людей. Якщо коротко, то ідея «Людини в пошуках справжнього сенсу» в тому, що можна витримати будь-яке «як жити», якщо знаєш, задля чого жити. Віктор Франкл описує свій таборовий досвід (він пройшов нацистський концтабір), показує, до яких висновків він дійшов і там, і опісля, коли працював із людьми як психіатр і психотерапевт. Ця книжка невелика, але дуже містка. Я пам'ятаю момент, коли, читаючи її в метро, пережила момент абсолютного щастя. Це було дивовижно – можна їхати десь під землею, читати маленьку книжку й переживати такі емоції. 

Павло Загребельний

Диво, Тисячолітній Миколай

Коли я читала історичні романи Загребельного підлітком, вони справили на мене чималий вплив. Те, що запамʼяталося найбільше, – як Загребельний описує життя людини на тлі епох: із її переживаннями, любовями, потягами, життєвими цілями й дилемами. Зараз так говорити немодно, але, як на мене, Загребельний – співець «маленької людини». Ні, не того героя, який населяє твори Чехова, Горького, Достоєвського, Гришковця. Це «маленька людина» українського автора, а отже – людина, яка щось може. Маленька, але могутня, вона переживає високі почуття й творить, робить щось вартісне. 

Юрій Андрухович 

Московіада, Перверзія, Дезорієнтація на місцевості, Диявол ховається в сирі

У 2007 році я писала курсову роботу на тему «Проблема географії в прозі Юрія Андруховича». Я багато разів прочитала його романи та книжки есеїстики, які вийшли на той час. Це був період, коли на кожну ситуацію з життя я могла дібрати цитату з Андруховича, і це не перебільшення. Моє відчуття й розуміння молодості великою мірою визначили образи з Андруховичевих романів та есеїв. Думаю, років до 27 я жила під величезним його впливом. 

Я вважаю цього автора видатним стилістом (особливо, як на мене, це виявляється в романі «Перверзія»), а в есеях мені дуже подобається стежити за його розвитком думки. Сьогодні можуть бути речі, з якими я не погоджуюсь, понад те, зараз я бачу, наскільки «Московіада» сексистська і ксенофобська, а все одно – і зараз теж, коли вряди-годи натрапляю на Андруховичеві тексти, інтерв’ю, – мені так само цікаво стежити за рухом думки, і я ціную пана Юрія за вдумливість, чесність і нетривіальність.

Памела Дракермен

Французьке виховання

Памела Дракермен – американська авторка, яка живе в Парижі й разом із чоловіком-британцем виховує трьох дітей. Її книжку я читала кілька разів задовго до народження своєї дитини. Потім перечитувала її вагітною, і зараз, коли вже народилася моя донька, час від часу її перечитую. 

По-перше, мені до душі те, як написана ця книжка. Це, по суті, журналістське розслідування й культурологічна розвідка про Францію через призму виховання дітей. Але й практичні поради з книжки мені теж придалися. Дуже імпонує ідея, що дитині треба встановити певні рамки, у межах яких – повна свобода. Якщо меж немає, це стає нещастям не лише для батьків, які перетворюються на рабів, а й для дитини, яка живе в хаосі та стає рабою власних поривів, не вміючи розрізнити, де їх можна й варто реалізувати, а де їхнє здійснення шкідливе. 

Мій чоловік також прочитав і вподобав цю книжку та її ідеї. Можу сказати, що майже всі ідеї та принципи ми взяли собі як керівництво до дії. Єдине, чого не взяли, – це принципів годування (французки рідко годують дітей грудьми після чотирьох місяців, а я годую) та привчання до сну (ми проти методу «викричатися», яким користувалася Дракермен). 

Не знаю, чи принципи, описані Памелою Дракермен, справді такі дієві, чи радше наша дитина від народження має таку вдачу, що з нею їх нескладно застосовувати, але цю книжку я б радила читати всім батькам маленьких дітей.