КультураЗатишок і знайомі сюжети. Редакція Wonderzine Україна про свої комфортні фільми та книжки

Поняття комфортний у моєму випадку смішне. Мої комфортні книжки та фільми – це про напівбожевільних людей, про мистецтво, яке змушує тебе плакати з некрасивим лицем, про сцени, через які тобі хочеться закрити вуха через іспанський сором. Проте в цій круговерті знайомих емоцій і ховається затишок.

Комфортною книжкою для мене стала «Таємна історія» Донни Тартт. Це історія про претензійних студентів-класиків – мертві мови, розмови про філософію, золоті запонки, осінній університет у похмурому місті. У якийсь момент вони починають планувати вбивство одного зі своїх.

Я обожнюю першу частину за мрійливий вайб темної академії, але я просто закохана в другу, де вони намагаються жити зі знанням того, що вони вбили свого друга. Тут, наскільки це можливо з ненадійним оповідачем, розкривається все некрасиве й огидне в людях, яких я ідеалізувала разом із головним героєм на початку. Яких я, можливо, ідеалізувала й після цього.

Відкривати знову сторінки цього твору, повертатися в кімнату Камілли та Чарльза, у будинок Френсіса – це як повернутися до старих друзів на кухню. Тільки ти їх іноді любиш і пробачаєш усе на світі, а іноді хочеш потрусити їх, щоби вони отямилися.

А мій комфортний фільм, який одночасно став і guilty pleasure, це «Усім хлопцям, яких я кохала». У ньому доволі банальний сюжет – про стосунки популярного хлопця та дівчини-дивачки. Проте в ньому є саркастична молодша сестра, контракт про фейкові стосунки та милі образи. Чи правда, що саме через Лару Джин я досі обираю випічку як копінг-стратегію? Так, тому що мені було 17, і я крала характер у героїнь фільмів і книжок. Якщо любов до красивих блокнотів пройшла, то деко залишилося. І коли осінь стає занадто щемкою, я люблю пекти печиво із шоколадною крихтою з легкою історією кохання на тлі.

Насправді важко вибрати лише один комфортний фільм і лише одну комфортну книжку. Коли прагнеш отримати те саме «затишне» відчуття від мистецтва, це відбувається за наростальною: хочеться шукати схожі за атмосферою фільми та книжки.

Серед комфортних фільмів мій улюблений, напевне, «Амелі» Жана-П’єра Жене. Це чудова історія про те, наскільки контрастними ми можемо бути та наскільки різні емоції відчуваємо протягом усього життя до тих самих речей або подій. Головна героїня водночас і боїться, і прагне справжньої любові, але до будь-якого життєвого рішення вона підходить творчо. Це не дає їй нудьгувати та дає змогу помічати буденні речі в небуденному світлі. Персонажів в «Амелі» дуже цікаво аналізувати, з плином фільму все більше дізнаватися про їхні погляди на існування. Усі вони виписані режисером із любов’ю й уважністю. А чого варта візуальна картина фільму: відтінки червоного та зеленого кольорів, паризькі вулиці з вуличними ятками, повними овочів, велосипеди на брунатних бруківках, пастельні тренчі – усе це вселяє відчуття комфорту, творчості та внутрішньої легкості.

Як би дивно це не звучало, але в літературі відчуття комфорту мені дають книжки Стівена Кінга. Здебільшого це динамічні, захопливі трилери чи жахи, саме тому це цікаві історії, які можна прочитати за декілька вечорів, не думаючи про особисті проблеми. Водночас романи Кінга порушують актуальні соціальні питання. Раджу почитати «Пульт Ґвенді», «Крістіну», «Що впало, те пропало», «Повну темряву. Без зірок». На додачу, Стівен ще й постійно підтримує Україну, а це додає мільйон бонусів до його творчості.

Мій комфортний серіал – це «Десяте королівство». Мабуть, багато хтось пам’ятає його з дитинства. Це про дівчину Вірджинію з Нью-Йорка, яка працює офіціанткою та вважає, що в її житті нічого вже дивовижного не станеться. Та одного дня у Вірджинії та її батька все змінюється, коли через неприємності Ентоні вони потрапляють у паралельний всесвіт за допомогою магічного дзеркала. Світ, сповнений різних казкових героїв та історій, – світ Дев’яти королівств. Протягом усього серіалу вони намагаються знайти магічне дзеркало, щоб повернутися до Нью-Йорка, але на їхньому шляху трапляється багато перепон, через які вони змушені затриматися та розібратися з ними.

Для мене вже стало традицією передивлятися цей серіал кожної осені. Він для мене дуже осінній і максимально комфортний, коли хочеться заварити собі чогось гаряченького, залізти під ковдру та поринути в цей дивосвіт. Я обожнюю «Десяте королівство» за дуже вдалий акторський склад, якісні спецефекти й особливо красиві ефекти блискіток. Чого тільки варті магічні черевички, які робили Вірджинію невидимою, і колодязь, де загадували бажання, щоб вівці були найкрасивіші.

«Відпочинок за обміном» став моїм комфортним фільмом. Це новорічна історія про те, як дві жінки помінялися житлом на час відпустки. Айріс (Кейт Вінслет) мешкає в провінційному містечку в Англії. Вона дуже страждає через невзаємне кохання, але коли їй стало особливо погано через це, їй приходить повідомлення із сайту, де вона розміщувала свій будинок для обміну. Так вона знайомиться з Амандою (Камерон Діаз). Вона живе в Лос-Анджелесі та займається продюсуванням трейлерів до фільмів. У неї чудовий будинок, вона трудоголік, але через розлучення з чоловіком і велике перенапруження вона вирішує піти у відпустку та натрапляє на оголошення про будиночок, яке розміщувала Айріс. Так, дівчата обмінюються домами, кожна знаходить для себе щастя в новому місці та позбувається минулих проблем. І нарешті відпочиває.

У цьому фільмі я люблю персонажку Камерон Діаз. Подобається атмосфера, яку вона собі створила в новому місці: танцювала на самоті, дивилися фільми та навіть встигла занудьгувати за один день відпустки. Також мені подобається особливість героїні до неспроможності плакати й те, як Діаз змушує себе виплакати хоч одну сльозинку, але нічого не виходить. Я завжди передивлялася «Відпочинок за обміном» 25 грудня, на Різдво, щоб налаштувати себе на свято, Новий рік і гарний настрій.

Бувають дні, коли хочеться сховатися від усього світу та бути наодинці. І, здається, що далі, то таке бажання виникає частіше – і водночас рідше його можна здійснити. Але такі дні все ж трапляються, і тоді я дістаю з полиці куплене ще в університетські роки видання «Хозарського словника» Мілорада Павича та замість осіннього листя занурююся в текст. «Словник» для мене – не читання, а радше медитація, коли можна побродити лабіринтами сну та реальності, життя та смерті, зазирнути до різних культурних епох. Ще в студентські роки я захоплювалася добою українського бароко та просиджувала вечори за товстезними фоліантами в бібліотеці стародруків на Подолі, зараз там готель. Павич став якимось містком між постмодерном і бароко, використовуючи химерні форми та багатошарові метафори, від яких стає затишно, як у напівосвітленій бібліотечній залі, де тиша та настільна лампа.

Пам’ятаю, як я довго відбивалася, щоби не дивитися цей фільм, коли мені його радили знайомі. Ну бо хто назве хороше кіно «Любовний настрій». Але останні років 7 я передивляюся цю стрічку Карвая майже щоосені. Якби мені сказали описати цей фільм трьома словами, я би сказала, що це поезія прози життя. А якщо більше – то це ніжність, неспішність, приглушене світло, пам’ять про минуле, гра в теперішнє та ніяких надій щодо майбутнього. Якась тягуча ностальгія, наповнена коханням, полущена фарба на стінах комунальної квартири, гра кольору, тінню та світлом, постійні недосказаності, блакитний термос із локшиною, який гойдається в ритм крокам під вальс Сіґеру Умебаяся. Фільм, під який дуже добре мовчати та пити червоне сухе.

Я не часто передивляюся фільми або перечитую книжки. Я частіше шукаю в Google «що подивитися/почитати схоже на…» або прошу поради у друзів.

Та буває таке, що геть не хочеться чогось нового, тому затишок і комфорт доводиться черпати в тому, що вже читав або дивився. Коли мені хочеться чогось простого, душевного і я в досить позитивному настрої, то для мене комфортним є фільм «Мої думки тихі». Він розповідає історію молодого звукорежисера, який отримує замовлення – записати голоси закарпатських тварин. Це може стати його шансом назавжди переїхати до Канади, подалі від проблем. З ним на це завдання відправляється мама, з якою він потраплятиме в безліч безглуздих ситуацій. Ця стрічка наповнена повсякденним колоритом, дотепним гумором і все, що зображено в ній, дуже близьке та рідне.

Щодо книжок, то це «Гордість та упередження» Джейн Остін. Класика романтичної літератури, де ми спостерігаємо за життям п’яти сестер, яке наповнене інтригами, упередженнями та бажанням вдало вийти заміж. Це історія від ненависті до любові Елізабет і Дарсі, яка інтригує читача до самого кінця. У мене вдома є примірник, який ще принесла мені бабуся з книжкової крамниці, у якій вона працювала. Я читала цей роман у підлітковому віці та перечитую зараз, коли хочеться чогось легкого й атмосферного. Звичайно, є книги глибші й ті, які викликають у мене більший спектр емоцій, але коли ми говоримо про комфорт і затишок, ця першою спадає на думку.

Будь-яка книжка у моїй бібліотеці є для мене комфортною, бо моє поняття комфорту дуже мінливе. Останнім часом для мене були комфортними книжки про Другу світову війну, а ще рік тому я читав лише щось схоже на твори Джонатана Сафрана Фоера. Проте, напевно, найближчою для мене книжкою завжди лишатимуться «Пригоди Тома Соєра». Можливо, через те, що я досі не хочу дорослішати.

Я люблю перечитувати «Пригоди Тома Соєра», коли відчуваю, що хочу втекти від своєї реальності. Мені завжди хотілося мати такі ж пригоди, які мав Том, проте моє дитинство склалося інакше. І мені подобається, що роман, попри, здавалося б, легкий і веселий сюжет, порушує такі теми, як расизм, насилля та неприйняття тебе суспільством. У школі ми не звернули належної уваги на ці теми, коли читали «Тома Соєра». Тому я вважаю, що варто часом перечитувати книги, які нам подобалися в дитинстві – можна відкрити для себе багато чого нового.

Коли я думаю про комфортний фільм, на думку відразу спадає «Рокетмен» – біографічна драма про Елтона Джона. Я не сказав би, що це мій улюблений фільм, але мені подобається його атмосфера й те, як Терон Еджертон, який зіграв Елтона, виконує його пісні. Можливо, саме за ці пісні мені й подобається цей фільм.

Я періодично стикаюся з відсутністю настрою та потребою десь на стороні, а не в собі, шукати сили для відновлення. У цьому мені зазвичай допомагає перелік улюблених легких фільмів, які зараз, на жаль, чомусь перестали знімати. Тож радо готова поділитися рятівними стрічками.

Якщо ви шукаєте натхнення на зміни або хоча би бажання їх досягати, то раджу переглянути стрічку «Стажер» з Енн Гетевей і Робертом де Ніро. Цей фільм я дивлюся приблизно раз на місяць.

Якщо треба наповнитися теплом і приємними думками, вам допоможе Сандра Буллок і стрічка «Невидима сторона».

Якщо треба розслабитися, ні про що не думати, то тут обирайте з-поміж «Як позбутися хлопця за 10 днів», «Війна наречених», «Отже, війна», «Пропозиція», «Диявол носить Prada», «Міс Конгеніальність», «11 друзів Оушена», «12 друзів Оушена», «Вікі, Крістіна, Барселона».

Прошу не засуджувати, але «Гаррі Поттера», «Топ Ґан» (останній) і «Джекі» я переглядаю стабільно, особливо, коли готую або займаюся монотонними справи та хочеться ввімкнути щось на фон.

Оскільки нічого стабільного у світі немає, а останні події взагалі сильно вибивають зі стану внутрішнього комфорту та спокою, мені завжди потрібна спокійна книжка, острівець безпеки, куди можна зануритися від реальності. Ця книжка для мене, звісно, «Гаррі Поттер» Ролінґ.

У книжковому варіанті я її перечитувала дуже багато разів, настільки, що від мене навіть ховали книжки. А зараз найчастіше слухаю аудіоверсії, коли кудись іду, коли мені треба подумати, коли мені хочеться тепла та відчуття комфорту. Це друзі, які завжди з тобою, історія, яка надихає, і великий спектр емоцій, які я рідко може відчути від інших творів.

Комфортний серіал для мене – «Дивні дива». Я переглядаю його кожної осені, а цього року вже дивилася тричі. Мене захоплює вайб тієї епохи, музика, візуальні рішення. А разом із сюжетом це виливається в один із найкращих серіалів за останні роки для мене, де цільна історія, не втрачаються арки персонажів і з якими просто комфортно проводити час, проживати їхні життя та проблеми.