Культура«Фіксація і зброя». Українські авторки про письмо та культуру під час війни
Катерина Калитко, Ірина Славінська, Ірена Карпа на Meridian Czernowitz
2–4 вересня в Чернівцях відбулися XIII Міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz. У програмі читань були презентації нових книжок, поетичні читання, діалоги про війну, виставка картин, які стали обкладинками книжок, і презентація ювелірних прикрас, присвячених книжкам та авторам «Меридіана».
Ми запитали в авторок, які взяли участь у читаннях, чи виходить у них писати під час повномасштабної війни та як змінилося їхнє письмо та читачі.
Текст: Анастасія Микитенко
Фото: Юлія Вебер, Катя Адаменко
Ми створили цей матеріал за підтримки наших читачів
Катерина Калитко
Поетеса, авторка збірок «Орден мовчальниць» і «Люди з дієсловами»
Потрібна відверта мова, якою ми говоримо про війну, і потрібна вона вже зараз, бо ми не знаємо, чи буде наше завтра
Про те, як змінилося письмо після повномасштабного вторгнення
Війна триває з 2014-го, я про неї писала й раніше, проте зараз письмо стає гострішим, як стають гострішими всі досвіди та переживання. Писати про війну – це питання емпатії. Декому її бракувало до повномасштабного вторгнення, хтось не міг зіставити свій досвід із досвідом іншого. Але тепер, особливо в березні, усі відчули себе однаково загроженими, вразливими. У цей момент ми всі відчули, що наші досвіди, дуже різні, сплавляються в досвід спільний. Хоча водночас продовжують бути різними в різних містах, з різними життєвими обставинами й історіями.
Письмо – це таке велике вухо, що вловлює в просторі різні людські історії. І зараз воно стало максимально чутливим. Хтось може мені дорікнути граничною відкритістю письма, але зараз немає часу писати якісь навмисні красивості, художності без великого емоційного включення. По-перше, це звучить фальшиво, а по-друге – це просто нечесно. Потрібна відверта мова, якою ми говоримо про війну, і потрібна вона вже зараз, бо ми не знаємо, чи буде наше завтра.
Про повернення до письма
Я знову почала писати десь посеред березня. До цього, як і всі нормальні люди, максимально впряглася у волонтерку. Тоді ще нічого не було зрозуміло, не були налагоджені потоки, а люди йшли і йшли на фронт, і навіть суто фізично було не до віршів. Увесь вільний від комендантської години час минав у пошуку амуніції, її доправленні, замовленні речей з-за кордону.
Проте потім прийшло розуміння, що це гра в довгу. І ми не можемо поставити на паузу не просто життя, проєкти, а своє єство, те, чим ми є. За цим усвідомленням з’явилися й вірші. Не люблю казати, що хтось згори диктує, щось само собою повертає тобі тексти. Усе десь посередині – ти не конструюєш текст, але ти також не ретранслюєш якусь вловлену натхненням вищу істину. Усе десь посередині, між твоїм досвідом і колективним несвідомим.
Проте, якби мені остаточно заблокувало питоме поетичне мовлення, я б сприйняла це як органічний наслідок свого досвіду та не писала би всупереч, не змушувала б себе.
Про поезію як елемент фіксації реальності
Нинішні тексти будуть для мене скриншотом цього часу, вони будуть законсервованим переживанням того, що живе та болить
Поезія зараз працює саме як механізм фіксації того, що відбувається тут і зараз. Для великої прози, для охудожненої реальності потрібен час і дистанція, інша тональність, якої ми ще не можемо підібрати. Поезія трепетна тим, що вона може зреагувати зараз і бути абсолютно точною щодо нерва доби.
Можливо, моє письмо згодом змінюватиметься. Проте я не пошкодую про написане зараз, і нинішні тексти будуть для мене скриншотом цього часу, вони будуть законсервованим переживанням того, що живе та болить. Як авторці мені важливо окреслити свою присутність в цьому моменті, у поліфонії голосів.
Здавалося б, зараз воєнна поезія має бути жорстокою, рваною суто на рівні ритмічного малюнка. Проте для мене першим спрацювало силабо-тонічне письмо, ближче до шаманського замовляння або маршового ритму. Щось таке, що тебе ритмізує, збирає докупи, вкладає тебе в певну структуру.
Про сміливість писати та видавати поезію під час війни
Поезія – це момент великої оголеності, а для людини в екстремальній ситуації природно закриватися, зберігати шматочок тепла всередині, щоб далі на цьому паливі їхати. Щирість і відкритість у поезії – це завжди ризик у плані енергоощадливості, особливо під час війни. Тим важливішим і ціннішим стає переживання, коли таки зважуєшся на цю відкритість.
А видавати поезію під час війни – це акт громадянської мужності. Я захоплена своїм видавцем, для мене було несподіванкою, що збірку таки вирішили надрукувати. Я здала рукопис у січні, і він мав дещо інший вигляд. Коли Святослав Померанцев повернувся до ідеї видання та фестивалю, я цей рукопис переробила, додала свіжі воєнні тексти.
Один із ризиків полягав у нерозумінні майбутнього книжкового ринку. Який сенс зараз у виданнях на папері, якщо, як показав сумний досвід, паперову бібліотеку дуже важко рятувати з-під обстрілів? Очевидно, люди через це будуть надалі схилятися до електронних книжок. Проте паперова копія – це артефакт, це акт порятунку цінного, улюбленого, прекрасного. Це нагадує «Усмішку» Рея Бредбері, де в постапокаліптичному суспільстві люди намагаються знищити «Джоконду», а хлопчик в останній момент рятує шматочок полотна з її усмішкою. Це коли все горить навколо, а ти несеш щось настільки крихке та тендітне з вірою, що воно досі з тобою та що його потрібно передати далі. Це дуже щемко.
Як змінилися поетичні читання та слухачі
У більшості з наших письменників, кого я бачила й чула, невловимо змінилися голоси. Суто фізично. Ви не бачилися місяць чи кілька, у людини ніби не може статися жодної мутації, але щось таки стається. Голоси стали нижчими або вищими, глухішими, густішими чи крихкішими, у когось додалося люті, у когось – гіркоти та сентименталізму. Для мене це також ще один зворушливий момент: у прямому ефірі бачиш зміну мови та залучення людей як інструменту в її творенні, і як їх змінює цей досвід. Насправді страшний, але дуже захопливий процес. І я хочу сподіватися, що всі мої колеги з усіма їхніми голосами, усі ми дійдемо разом до кінця та зрозуміємо, як утворилася наша нова мова.
Війна частково розбила нашу відкритість одне до одного, а тут ми її перезібрали
Цього разу на читаннях я хвилювалася, чого не пам’ятаю за собою дуже давно. Мене взагалі дуже зворушує і захоплює, що відбуваються меридіанівські читання – це сміливо і важливо, така апокаліптична відвага та характерницька зневага до ворога. На кілька хвилин можна подумати, що все нормально: це вересень, це Чернівці, це Meridian, це всі тобі знайомі люди. Проте потім клацає в голові, нова реальність нагадує про себе. Та ця кулька, цей літературний івент, вкочується в нову реальність і підсвічує її по-новому.
Я не зовсім уявляла, як чутиме аудиторія те, про що я говорю. Бо для мене це дуже приватні, хоч і універсальні речі. Вразило, якою максимально включеною була аудиторія. Це не було випадковим фестивальним читанням, куди всі зійшлися посидіти, бо це просто черговий захід у програмі. Люди взаємодіяли вже на рівні слухання. Війна частково розбила нашу відкритість одне до одного, нашу поєднаність, а тут ми її перезібрали. Це нова кольорова мозаїка, яку я ще вивчаю.
Ірена Карпа
Письменниця, авторка книжки «Тільки нікому про це не кажи»
Якщо відкладати, то можна так ніколи й не написати книжку про війну
Про телеефіри для французів
Я завжди намагаюся додати якихось історій до ефірів, бо вони потрібні, щоб перемогти статистику, щоб перемогти теоретизування. Коли ти кажеш, що твої батьки утеплюють зараз вікна до зими, поки Європа плаче про ціни на газ, це приземляє, повертає увагу слухача. Ці ефіри дивляться звичайні люди, які необов’язково експерти рівня цих експертів, тому я апелюю до людського, до касирки в супермаркеті, яка щоразу мені розповідає, що підтримує Україну, до мами в школі. Хочу говорити про це серцем, проте не занадто емоційно, бо французи – таки картезіанське суспільство. Варто тримати баланс.
В основному на ефірах, окрім мене і репортерів, це теоретики, дослідники, науковці. Інколи це дуже класні люди з явною проукраїнською позицією, але частіше це ті, хто сидить у своїх кабінетах і продає свої розмишлізми. То нас за три дні завоюють, то вдарять на 9 травня, потім на 24 серпня. Мені нещодавно вперше запропонували гонорар за ефір, але самі ж той ефір і скасували, бо по Україні не вдарили 24 серпня так масово, як вони очікували. Думали, що я прийду та буду обливатися сльозами. Я ж завжди бадьора й іронічна, розповідаю, що українці не ниють і тримають дух у найважчих ситуаціях. А тут вони чекали якогось картинного жахіття, на якому зможуть хайпонути та нарешті змусити мене плакати. Навіть платити за таке видовище готові були. Шакали.
Це виснажлива, часто огидна робота. Туди інколи запрошують прихованих агентів кремля, колишніх послів і послинь росії, що розповідають про «велику російську культуру та простий-і-добрий-народ, заляканий одиноким путіним». Спростовуючи їхні наративи, важливо бути спокійною, щоб для французів, закоханих у загадкову російську душу, не виглядати нацисткою й істеричкою – слова, які їм часто хочеться приліпити до українців. Проте в мене немає права на втому та на відключку, я продовжу ходити на ці ефіри.
Про нову книжку «Тільки нікому про це не кажи»
Воєнні злочини – жахливі та масові, на їхньому тлі приховане насильство ховається ще глибше. Тому важливо зараз говорити й про нього
Це серйозна книжка, що читається легко. Написана до війни. Відкладена. Коли ми повернулися до ідеї її видавати, була ідея щось змінити. Основна її тема – чому жертви насильства мовчать. Моя психологиня сказала, що повідомлення про зґвалтування зараз тригерять будь-яку людину, яка пережила насильство (хоча вони всіх тригерять). То чому б не зробити так, що героїню тригерить саме ця тематика та перенести сюжет із Парижа під час карантину в Париж під час війни?
Проте моя книжка – про розслідування прихованого, часто сімейного насильства. Воєнні злочини – жахливі та масові, вони перебивають це приховане насильство, на їхньому тлі воно ховається ще далі, ще глибше під плінтус. Тому важливо зараз говорити й про них. Тож у кінці я додала лиш одну деталь, останнє речення, яке підв‘язує книжку під теперішні події.
У постраждалих від воєнних зґвалтувань усе так само. Жінки вважають себе винними – я ж могла по-іншому стати, щось інше сказати. Вони також не хочуть розповідати про це слідчим, бо легше промовчати, аніж переживати наново той травматичний досвід. Навіть коли з ними працюють фахові правозахисники та психологи, об’єднані в допоміжні жіночі ініціативи, а не просто слідчий, що традиційно запитує, що на тобі було одягнуто та чого ти так пізно вийшла. Це те саме «Тільки нікому про це не кажи», воно актуальне і для воєнних злочинів. Саме тому важливо ворушити цю тему – непокарані злочини породжують нові. Ми ж як суспільство повинні дуже чітко розуміти, що віктімблеймінг – це гра на користь агресора. І змінюватися, шукаючи справедливості, покарання винних і реабілітації жертв. Навіть коли «найкомфортніший» шлях – це не чути та не бачити. Особливо тоді.
Про написання книжки про війну та дистанцію
Я вже почала писати книжку. «Про війну», як я кажу. Про різні спроби та місця її проживання. Сюжетна лінія – почуттєва історія: двох людей розлучила війна, і неясно, чи вони зустрінуться.
Якщо відкладати, то можна так ніколи й не написати цю книжку. Щодня відбувається багато чого нового. Щось увійде в історію, щось – ні. Ось героїня їде в сіру зону, ось проглядає новини. А я маю прописати реакцію на них уже зараз, доки воно свіже, щоб потім не сидіти в архівах.
Звісно, поки це лише чернетка, з якої постане готова історія. Ще багато чого викинеться та переробиться. Я лиш намацую мову цієї війни. Я писала оповідання про мою подругу, військову лікарку, для проєкту ПЕН-клубу. Там спершу було багато чорного гумору з наших із нею розмов. Проте вона попросила забрати деякі жарти, бо читачам вони можуть видатися надто тригерними. Для мене ж це була просто цікава частина внутрішньої кухні військових. Люблю писати життя.
Ти читаєш Ремарка та Гемінгвея – і це все застаріле. Це не та мова, якою можна описати все, що відбувається на війні у 2022-му
Ще справді не вигадано мови, якою можна говорити про цю війну. Ти читаєш Ремарка та Гемінгвея – і це все застаріле. Це не та мова, якою можна описати все, що відбувається на війні у 2022-му. Щоби це осмислити, потрібна дистанція. А мова – вона жива. Її можна лише відчути.
Ірина Славінська
Виконавча продюсерка «Радіо Культура», авторка «#майже_доросла: книжка про дівчат і для дівчат»
Коли ти вмикаєш українську музику чи читаєш українські книжки, то цей момент належить тільки тобі. Ти ніби креслиш навколо себе коло з рятівної культури
Про повернення до культури
24 лютого – це день, який когось із нас здивував, а когось ні. І навіть ті, хто очікував на війну більшу, ніж у 2014-му, однаково опинилися в новій реальності. Думаю, ніхто не міг уявити росіян під Києвом, звуки ППО в небі, вибухи по всій країні. Я відчуваю, що дуже багатьом людям потрібен був час, щоб увійти в нову реальність. У такому контексті я розумію, чому багато митців і мисткинь не могли говорити та зробили паузу в роботі над текстами, фільмами, картинами, музичними творами.
Натомість робота медіа пауз точно не передбачає. До того ж саме радіо виявилося незамінним джерелом інформації у воєнні дні – навіть на тимчасово окупованих територіях. Знаю чимало свідчень про те, що наші голоси слухали люди в Ірпені, Бучі, Мощуні, Бородянці. Так само ми були головним джерелом повідомлень про початок евакуації – зокрема, з Маріуполя. Українське радіо не припиняло своєї роботи, до цієї праці долучилася команда «Радіо Культура» – ми працювали та працюємо над інформаційним марафоном разом із колегами. Наші прямі ефіри нон-стоп почалися ще 22 лютого, і після цього ми не припиняли живе мовлення. Звичайно, ми зосереджувалися на актуальній інформації, новинах. Лише через певний час я як виконавча продюсерка зрозуміла, що можна працювати з культурою більше – це тоді відчувалося правильним.
Для нас початком став «Концерт для України» в Метрополітені в Нью-Йорку. Тоді ще був досі непростий час для Києва та передмість, для Чернігова та багатьох інших міст. Ми транслювали в радіоефірі урочисту подію, що ніби була далекою від нашої реальності, проте була концертом з метою фандрейзингу на підтримку України – подією на майданчику світового значення за участю українських виконавців, з українською музикою. Ми відчули, що це була можливість показати, як сильно світ підтримує Україну. Там була музика сучасних українських композиторів, його відкривали гімном України та закривали гімном Європи, це був дуже важливий жест єдності.
Ми на «Радіо Культура» й до 24 лютого працювали над тим, щоби говорити про сенси, а не просто про культурні події. Для нас було важливо, щоби в нашому ефірі культура не звучала як безтілесна вежа зі слонової кістки. І в цьому плані наша робота не змінилася. Ми продовжуємо говорити про культуру в контексті щоденного життя звичайної пересічної людини. Просто це життя стало воєнним. Воно було таким і до цього, адже війна триває з 2014 року, просто цього разу вона торкнулася більшої кількості людей.
Що змінилося, то це те, як уважно ми тепер ставимося до слів і до звуків. Я не можу уявити, наприклад, щоби ми в нових постановках використовували звук сирен або пострілів. Я не хочу, щоб люди здригалися, починали збиратися в укриття, лякалися. Хочеться, щоби наші програми допомагали жити та давали надію.
Культура як зброя
Це може бути зброя як щит. Це може бути зброя для атаки, як у Лесі Українки («Слово, чому ти не твердая криця») чи Катерини Калитко («Ось тобі, жінко, мова. Стріляй із неї»). Це може бути дрон-розвідник, який не стріляє, але дає змогу більше побачити та зрозуміти.
Людям це важливо – нам часто приходять відгуки від людей на лінії фронту, пробиваються навіть повідомлення з окупованих міст. Пишуть, наприклад, що комусь важливо почути радіодраму – не тому, що їм не цікаві новини, а тому, що потрібне літературне слово, сказане знайомим голосом, який вони знають і люблять. Це наче затишний плед, у який ти загортаєшся, поки сидиш у бомбосховищі. Коли ти тихо вмикаєш українську музику чи читаєш українські книжки, то цей момент належить тільки тобі. Ти ніби на власній території, наче креслиш навколо себе коло з улюбленої рятівної культури. Це момент, який допомагає триматися в межах своєї людської гідності.
Про нову книжку з робочою назвою «Невже доросла?»
Цю книжку я мала здати на початку березня. У мене був недописаний останній розділ, але з 24 лютого працювати було неможливо. Після початку повномасштабного вторгнення велика частина мого життя була в прямих ефірах: я прокидалася, їхала в радіостудію, працювала, поверталася додому, спала, потім знову по колу. Це дозволило мені зайняти себе важливою рутиною в перші дні.
На якомусь етапі я відчула, що треба дати собі та видавцю реалістичний дедлайн, бо в мене з’явився ментальний простір у голові для книжки. Я люблю, коли у справі є ясність, і мені важливо було визначити, що робити з цим рукописом – чи адаптувати до нових реалій, а чи його спіткає така ж несолодка доля, як і чимало інших довоєнних сюжетів. Ми з рукописом подивилися одне на одного та зрозуміли, що пацієнт буде жити, просто потрібна операція.
Дещо довелося переписати, бо деякі моменти були неактуальними, занадто мирними, а дещо варто було додати. Тож у певних розділах потрібно було зазначити додаткові пункти – про рюкзачок готовності, про те, що варто вивчити напам’ять номери телефонів рідних, про корисні навички, які можуть допомогти в критичних ситуаціях, як-от основи першої допомоги, кермування авто… Бо ти можеш виявитися єдиною людиною, яка матиме руки й ноги та зможе довезти людей до безпечного місця.
Дорослі не завжди були готовими до війни, дуже часто молодше покоління брало відповідальність і казало, що вони тепер in charge
Війна показує, хто ми є. Хороші стають більш хорошими, погані – більш поганими, дорослі – більш дорослими, інфантильні – більш інфантильними. З тих самих причин чимало людей самі себе здивували в нових воєнних реаліях. Чимало серйозних із надутими щоками виявилися дитинними та неспроможними. Чимало нібито малих і легковажних виявилися героями, на яких можна було покластися. Дорослі не завжди, до речі, були готовими до війни, дуже часто молодше покоління брало відповідальність і казало, що вони тепер in charge. Тому «Невже доросла?» – це книжка, яка може бути цікавою і для старшокласниць, і для старших жінок. Це про те, хто ми. І про той момент, коли кажемо, що нарешті подорослішали.
Коментарі
Підписатись